28

Гнат Хоткевич

Такий-то був сапогівський піп, такий-то був Олекса Довбущук. І оце їх звела доля докупи. Про що вони могли говорити, ці дві різні між собою натури? З одного боку, вчений, дуже вчений служитель культу, а з другого – простий гуцул-пастух із примітивним світоглядом, патріархальним укладом життя. Що могло їх в’язати?

А преціж знайшлося щось, що сапогівський священик не раз нетерпеливо чекав того гуцула, а Олекса забував часом і домівку, забував свої обов’язки і відносно власного, і відносно панського господарства – і біг до Сапогова.

Перші часи стосунки якось не налагоджувались: різниці вдач і становища давали себе чути різко, а те, що було спільне, ще не показувалося. Але згодом нерівності згладилися, й сих двоє людей відчули потребу один в одному.

Для Олекси бесіди з попом були прозрінням якимось. Кожен раз, йдучи з Сапогова, молодий гуцул відчував себе так, ніби був сліпий досі, а тепер прозрів. Єгомость читав цілі лекції і з природознавства, і з географії, і з астрономії, і з усяких інших галузей наук – і на все знаходив пильного, жадібного учня, що всмоктував кожну нову думку, як краплину роси. В самотності отця Кралевича це було діяльністю, це було не розвагою тільки, а великим моральним задоволенням, що от недаремно ж учився, недаремно читав.

Та все ж не треба думати, що завжди говорив отець Кралевич, а гуцул слухав. Часом вони мінялися ролями – і тоді Кралевич перетворювався в пильного слухача. А так. Було й йому чого послухати й чого навчитися. Все, що Олекса говорив, було таке нове, таке цікаве! Для гостя цих країн відкривалися побутові й моральні риси цього замкненого в кут української землі народу. А часом то Олекса дивував отця Кралевича глибиною своєї філософії, своїх моральних імперативів.

Раз, наприклад, зайшла розмова про євангельський тезис роздачі майна убогим. Олекса каже:

– Йк бих ділив свій маєток, то межи усіма по рівні пайці. Нате вам по вівці, єк багатому, так і бінному.

Кралевич підняв брови.

– Але ж бо, Олексо, то було би несправедливо. Навіщо багатому твоя вівця, коли у нього своїх доволі? А в бідного нема ні одної, то йому ліпше дай дві.

– Не знаю… Лиш я бих давав усім рівно…

– Але чому? Чому?

– Та вже так…

Отець Кралевич довго потім роздумував – що це? Чи то така вже темнота, повна відсутність найелементарнішого почуття справедливості? А чи це просто так собі ляпнув, бо ніколи не мав чого розділяти, то й не знає техніки. Але чим більше думав, тим глибше переконувався, що устами цього гуцула говорила якась інша справедливість, вища за буденне й загальнодоступне її поняття.

– Чому сонце світить однаково на злая і благая? Чому хмара дощова несе теплий свій дар і над убогі ниви, й над лани багача? Скажеш – то темна сила природи, яка не вміє входити в розгляд соціальних різниць, потворених людьми поміж собою. Ні, то просто сила природи. А чи дійсно вона темна й механічно безрозсудна, а чи діє за якимись одвічно мудрими законами – о тім у ваших книгах, отче, нічого не говориться.

І от сей простий гуцул, видно, знає ті закони вічної правди, що їх нас не вчено, по наших семінаріях і академіях. От він не вміє тобі оповісти, чому він так зробив би, але твердо внутрішньо знає, що зробити треба іменно так. Бо він і природа – одно. І закони ними управляють одні. З того часу уважніше почав приглядатися отець Кралевич до сього гуцула, прислухатися, що він говорить. А Олекса безхитро оповідав про красу гір, таємну їх велич, тишу, що залягає усі ті одвічні простори. Говорив, що до краси тої природи так близько підходить і краса життя в полонинах, його свобода, як протилежність залежному убогому чоловікові тут, по селах, під панським чоботом і канчуком. Говорив про всякі звичаї гуцульські, в яких отець Кралевич починав добачати раціональність і зв’язок, знов, з тими ж одвічними законами природи.

Часом, слухаючи Олексу, і навіть говорив сам собі: «Пощо йому ота моя книжна наука, коли він основне, найголовніше в людськім житті знає далеко краще, ніж я, з усіма своїми пізнаннями, чужоземними мовами…»

Або таке. Приходить Олекса, і з сумом йому каже між іншим їмость, що захворіла коняка. Господарство-бо все на їмості, єгомость знає лише свої книжки. Тому що до господарства, то Олекса говорить з їмостю. Він-бо дійсно – прийде і зараз же вплутається в господарські справи: і дров нарубає, і сарай підправить, і кобилу оце піде огляне. Наварить якихось трав, напоїть – і скотина видужала. Матушка похвалиться єгомостеві, а той дивується.

– Звідки то ти все знаєш, Олексо? Я часом – це я тобі щиро кажу – дивуюся: звідки ти міг і коли встиг набрати таку силу знання?

Олекса відмахується рукою.

– То пусте. А от видки ви усе знаєте? Таки гет цалком усе. В Гамериці-сте не були? Ні. То видкив можете знати, єк там єка гора си називат, кіко вна зависока й коли в ні сніг зійде. На місєці гори, усподі землі огень – ой… Ци там був хто? Ци видів?..

Отець Кралевич сміється. Аби зовсім здивувати гуцула, каже:

– Я можу тобі сказати навіть, скільки наша уся земля важить.

По лиці Олекси пробігає тінь, не то недовір’я, не то образи навіть. Мовляв, що ж ти, цілком смієшся з мене?

– А як я тобі розкажу, то ти побачиш, що нічого тут мудрого, особливого нема. Адже як ти зважиш одну цеглину – то ж можеш сказати, скілько буде важити сто цеглин, хоч ти їх і не важив?..

– Можу.

– Так і тут. Зваживши шматок землі й помноживши на всю кількість, легко дістанемо вагу всієї землі. А це я кажу тобі для того, що і всі наші знання, запозичені а книжок, дуже… як би це висловитися, дуже легкі на набуття. Прочитав ту чи іншу книжку – і знаєш. А от ви, прості люди, ви знаєте часом такі речі, що ставите нас, мнимоучених, у безпорадне становище. Я це чую на собі.

І дійсно. З учителя по багатьох питаннях отець Кралевич обернувся в учня; з того, хто одкриває другому очі й давить на чуже переконання, став у положення людини, що їй хтось одкриває очі, внаслідок чого приходить зміна переконань.

Почалося це непомітно. З капланської повинності часто оперував отець Кралевич євангельськими формулами. Це були звичні речення, раз назавше десь колись пояснені. Отже, людина над ними не задумується, як не задумується над фразою «сонце сходить».

«Тому, хто вдарив тебе в ліву щоку, підстав і праву…»

А Олекса питає:

– Навіщо?..

Отець Кралевич широко розкриває очі.

– Як то навіщо? Се ж вища мораль… перемога над злом через добро… і…

– Ні. Це пусте, – говорить Олекса авторитетно. – Ци йго щє переконаю добром, ци нє – а йк дам му одразу і в праву, і в ліву – то тогди певне переконаю. Вже не ме бирше лізти битиси.

– Але ж бо це вищий християнський заповіт. Це одно з високих місць християнського учення.

– Я не знаю йкого, лиш се дурне. – Олекса оживляється під впливом нової думки, що прийшла йому до голови. – А йк він дитє мале в ліве лице вдарив? То я мушу піднести дитину, та й шє файно попросити: ано-ко йк бесте були ласкаві цесу дитину ще й у праве лице двинути. Так? Та я за дитину малу ребра му полом’ю, а не в лице…

На отця Кралевича впливає твердість, з якою Олекса говорить завжди там, де річ іде про його переконання. Жодних хитань, жодних або-або. Се так і не інакше.

І коли отець Кралевич вперше задумається над євангельським текстом, вперше приходить йому до голови, що дійсно се місце «дурне».

В усякому разі, теоретичне. Се аскетизм. Індійський брамін, що тисячу літ дивиться на свій пупок, а звідти виростає лотос, а з того лотоса ще лотос, а з того ще, ще – і так до безглуздої безконечності. Олекса розбиває це одним запитом: «Навіщо?..» І справді – пощо се в живому, дійсному, сьогоднішньому житті?

Та навіть і в теоретичному відношенні. Ми ж не знаємо пропорції, в якій помішане в світі добро і зло, не знаємо взаємної їх сили. Що, як добра менше і воно взагалі слабше? Тоді, щоразу підставляючи щоку, добро мусить всі свої позиції програти і зло цілковито запанує на землі… В соціальних питаннях Олекса говорив уже прямо, з невмолимою твердістю. Тут уже жодні цитати, жодні отці церкви не мали на нього ніякого впливу, і він лаяв їх усіх підряд. «Ність власть аще не од Бога…»

– Від Бога… від Бога… А то від Бога, що перед домінією газда цілий ранок без шєпки, а лиш вийде на підсінє йкий писарина, то тут газда хуч єкий порєнний ци старший чоловік, сивий не раз, єк голуб, а б’є му поклін, тому писарині, д’землі, а тот кучєрєвитси, ніби шо путнє. То від Бога? І то від Бога, шо пани дівки собі до лужка берут і по десік, і п’єтнадцік на село? І то від Бога, шо може збиткуватиси з людей пан єк хоче, може вбити свого підданого – й ніц за того не відповідати? То від Бога все? Ого! Єк то пан Бог таке злагодив, то не хочу я Бога.

– Бійся Бога, Олексо! Що ти говориш?..

– Що я говорю? Я говорю те, шо тисячі людей плачут, тисячі дітей малих живут у бідности, шо чєсом нема чого їсти, нема де посісти, нема чого жєти. А пани жерут, напиваютси, набуваютси, позахорабчіли землю, пасовисько, полонини – та й то так Бог велів? Єк він такий мудрий і добрий, то не міг він такого веліти та й дати одним солодке житє, а другим самі слези та біль. А йк він таке велів, шо нема за шо му кланєтиси. А може, й…

Отець Кралевич спішно переводив розмову на інші тори, бо це вже здавалося йому святогудством.

Тільки дивно: не міг отець Кралевич обрушитися на цього гуцула з усім імпетом віруючої власті, не міг покарати це кацерство, єретицтво. Сам себе ганив: «Ти ж служитель божий, а дозволяєш у своїй присутності говорити такі речі. Та за це ж прокляття, анафема, відлучення від церкви…» Але нічого не казав Олексі, тільки старався не зводити розмови на такі теми, де можна би сподіватися спірних питань. Тільки трудно було вберегтися. Питання соціальної нерівності занадто боляче торкалися Олекси, й він мусив про них говорити, шукаючи відповідей. І тут конче натикався на Бога.

З Богом в Олекси було довше перемир’я. Обидві сторони завісили зброю, але це не був іще кінець боротьби. На дві чашки ваги людського сумління клалися звичайно на одну чорт, на другу – Бог. В Олекси одна чашка вже спустіла, треба би зробити якийсь порядок і з другою, інакше грозить вічна нерівновага. Всі спроби Олекси самому знайти вихід терпіли неудачу. Коли трапилася на життєвій дорозі така високоучена людина, то Олекса мусив собі нарешті сказати: або тепер, або ніколи. Якщо ця людина не розв’яже проклятого питання, то хто ж тоді ще?

Довго все ж не зважався Олекса. Бувало так, що вже готове питання, вже на язиці – але якийсь внутрішній таємничий жах обхопить, скує мову, звелить мовчати – і Олекса пропускає, не запитує. Та все ж прийшов нарешті час, що Олекса таки зважився.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 186 – 191.