25

Гнат Хоткевич

Він нічого не боявся – і тим непомалу дивував і молодих, і старих. А що було всього дивніше, так це те, що Олекси дійсно не брала жодна нечиста сила. Часом задавалися ціллю умисно направити хлопця іменно туди, де він міг би найдошкульніше відчути могутність таємних сил – і нічого. Піде, куди скажуть, зробить, що скажуть, вертає здоровий, нічим не ушкоджений, сміється. Нічого, каже, не бачив, ніхто мене не чіпав, ніхто не кричав, не хухав…

Усі, наприклад, буквально усі, без винятку, вірили, що коли вийде восени з полонини остання маржина, то зараз же до стаї приходить мара.

– Се убитий чоловік. У нім лиш половиця чоловіка, а половиця – юди. Бо му ше не чєс було вмирати, але злий трафунок зігнав го зо світу без подзвінного, без похоронів, без закону. То юда й захопив єго половицю.

От ця мара і приходить до стаї. І коли вона вступає у володіння, тоді вже ніхто її нічого не зможе взяти із тої стаї.

Покинене людське житло дійсно має в собі щось таємниче, щось із жуткості. А особливо у лісі. А особливо восени, серед великої самотності.

Хто має нагоду пізньої мокрої осені десь під вечір наткнутися на таку покинену колибу чи стаю у лісі, той сам міг пересвідчитися, яке складне почуття заволодіває людиною при виді сього покиненого людського житла.

Моросить дрібний дощ, дерева шумлять осіннім шумом у вершинах, напружене вухо ловить звуки, яких іще нема. Вітер б’є непричиненими дверима колиби – ляссь… ляссь… Заглядаєш обережно у темряву входової діри… Може, ведмідь там? Кажуть же гуцули, що часом ведмідь замість шукати берлогу, забирається до покиненої колиби й зимує там… Входиш. З темряви кутків, здається, виглядають якісь очі… Від стін іде непривітність якась, холодне попелище посередині, неуютно так і головне – жутко.

І виходиш скоріше надвір, хоч там по-осінньому мокро і ляпає мокре гілля смерек у лице.

Отже, не диво, що народна фантазія заселила те порожнє житло невидимими істотами, ворожими чоловікові, або, в усякім разі, такими, що можуть принести вред.

– Мара, вна, сказати, нічого не шкодит, лиш не дає нічо взєти.

– Бо ніхто не йде та й не бере нічого, – сміється Олекса.

– А ти бих йшов?

– А чому ні?

– Ой, га, браччіку! Ліпше не йди. Шеребірєк отот, шо з Бервінкової, пішов у заліжку, шо візьме берфелу із стаї. Та йму такої берфели дало, шо був єк дурний місєць.

Показувалося, що й перед Олексою бували такі сміливі легіні, що ходили до стаї й брали на признаку яку річ, хоч би берфелу ту саму. Але удавалося то не кожному, а лиш такому, що знав, як до тої справи підійти. А знати треба багато. От як про це оповідав такий, що сам ходив колись:

– Єк прийшов-єс на хитар полонинський, то зара перевертай на собі усе лудінє – єк сорочку, єк гачі, постоли – ну гет усе. Навіть волоки да й тот конец успід, шо був угорі. Та аж тогди йди.

А прийшов – бери навідліг берфелу лівов руков. І ніхто тобі нічо не скаже, єк-єс усе перевернув. А єк шос забув – мара не допустит і до стаї. Тогди вертайси тов самов дорогое назадгузь та й говориси: «Чистий хрест напередь мене, чистий хрест назад мене – відгони все лихе від мене…» Так маєш говорити через цалу дорогу. І хреститиси. Аж дійдеш назад на те місце, де перебиравси. Тутка стань і роздумай, шо ти забув на собі перевернути. Єк згадаєш – переверни й знову пробуй. Може, тогди озмеш.

Але оннаково йк меш вертати із берфелов, мут показуватиси тобі усєкі голоси: вівці бліют, кличе хтос тебе на мнє, фівкає, регочеси, стрілєє, гремит – таке усєке. Лиш ти собі йди, бо то лиш так сі показує. Прийшов на хитар – а ту перед тобов застрелена скала. Гляба минути. Але ти не бійси. Перекрестиси й кажи: «Тратив тебе архангел Михаїл, і я тебе трачу». Скала зараз уступитси, і ти тогди супокійно йди собі д’хаті… От єк треба йти, а не так – узєв та й йшов. Так мож біди собі попитати.

Олекса сміється:

– І перевертати нічо не буду, а так собі піду та й принесу берфелу.

– Ой га, єкий ти футкий!

Слово за словом – і Олекса йде в заліжку, що восени, коли всі підуть з полонини, він вернеться серед ночі й принесе берфелу, на якій буде покладено знак, що се іменно та. Всі були страшенно зацікавлені, чи зробить мара що Олексі. Не тільки з сеї полонини, а й з інших. Аби він не піддурив і не пішов до стаї в усьому оберненому, йому зашили сорочку, зашили гачі, голку відобрали з кресані – словом, забезпечилися перед обманом цілковито. А Олекса тільки сміється:

– Оце прийду гет цалком дурний. Шо мара маров, а то-сте розум мені зашили.

Се натяк на бабське повір’я, що як зашити на людині сорочку, то зашиєш разом з тим і розум. Пішов Олекса вночі, приніс берфелу, приніс ложку одного з товаришів, що той забув був у стаї. Ознаки безсумнівні. Всі на нього дивляться, дошукуються очима слідів боротьби з нечистою силою – нічого не видно. Питають:

– І нічого тобі не виділоси?

– А чому ні? Єк прийшов-сми туди, а там мара стоїть така завелика, йк смерека. Так вогорит ід мені: «Дай око горівки, то те пушшю за берфелов. А ні, то з’їм із калюхами зовсім…» Шо ту мені дієти, шо горівки не взєв-сми… Перекрестивси – а вно сі перевергло у пса. Та й у того пса шіснаціт ніг, а в куждій нозі рот, а в нему сім зубів. То йк кланциєт усіма тими зубами, то такого ми пуду дало…

І меле, меле, аж поки всі догадалися, що то він на сміх. З того часу загально було признано, що нема сміливішого над Олекси легіня. Пастух із нього вийшов знаменитий. Його охотно брав кожний ватаг, але він ішов не до кожного.

Особливість його пастухівства було те, що він ніколи не вживав жодних чарів, примівок, ворожбитства, усіх отих спльовувань, заговорів. З того всього він сміявся й казав, що совісний догляд за скотиною допильнує її краще від усякого чарування. Той факт, що дійсно у нього маржина завжди була в порядку і без примовлянь, на багатьох впливав. Або таке. Коли ватаг уперше приходить на полонину, то він насамперед кладе живу ватру. Але кладе її конче на підкові. І підкова та мусить зоставатися в огні весь час, поки в стаї йде праця, аж до осені.

«То закладаєтси, ади, проти граду. На таку стаю, де горит підкова у ватрищі, ніколи град не б’є, бо вна, підкова, вже бита й піхана».

Це загальне вірування, і ніхто не піддає його сумнівам. Олекса, замість того, щоб доказувати словесно, – зрештою, у нього не було й аргументів, – береться до такого способу. Взяв витяг потихеньку підкову з ватри і повісив її на кумбуку. Повісив так, що її легко можна кожному побачити, але що туди ніхто не додивлявся, то так вона й довисіла до осені. А восени завів Олекса при вівчарях із ватагом таку бесіду:

– Ото дєкувати Богові сєтельному, не била нас ні раз громовицє сего літа…

Ватаг задоволено посміхається.

– Бо я знаю таке, що ніколи там, де я, громовиця туда не вдарит.

– А шо би то було?

Ватаг ніби не хоче спочатку говорити, але що всі його просять – каже:

– Я підкову кладу у ватру. Докив та підкова у ватрі – грім не вдарит, не… Але лиш би кинув підкову з ватри – ого! У ту мінуту грім увалив у саму середину стаї.

Олекса посміхається мефістофельським посміхом.

– Ано-ко, браччіки, йдіт суда – я вам шос покажу.

Усі йдуть, Олекса підводить до кумбука. Спокійно теліпається підкова на мотузочку.

– То я ше тов веснов і завісив…

Усі іронічно дивляться на ватага. Той не знає зразу, що сказати.

– Ой дивиси, хло! Жєртуй, жєртуй, але ж бо й міру знай! Нашим житєм ми не дозволєємо тобі жєртувати. Добре, шо Бог помилував і не вдарив. А коби хтів покарати.

І всі, хто за хвилину перед тим іронічно дивилися на ватага, тепер із докором поглядали на Олексу й думали: добре, що Бог помилував, а якби вдарило?

Сміливість і буйність – то були ознаки характеру Олекси. Ця буйність переливалася у нього жилами разом із кров’ю і потребувала виходу. Коли можна – знаходила його у фізичнім чині; коли ні – показувалась у якімсь протесті, у якімось бунті. Він, дужий, мускулистий, немов світ увесь викликав на боротьбу з собою. Поразок він іще не знав – тому зазнавався. Вже думав часом, що подужає всіх і вся. Тура би скрутив за роги.

Боровся з нечистою силою – і легко її поборов. Ні разу не трапилося відчути на собі чортові пазурі, відьомське шахрайство, підступ чи лісовика, чи домовика, чи водяника. Тому ясно й твердо раз назавше сказав собі, що тої нечисті нема взагалі. Але обіч чорта була ще одна невидима сила, в котру так само твердо вірив загал гуцулів. Сила, могутніша від чорта, бодай так хотілося б думати, бо то сила Бога. І от перед Олексою мусило постати питання: раз нечистої сили нема, то…

Показалося, що чорта подужати було легше. Не віриш у чорта – ну й не вір собі. Дасть тобі бобу доброго, то й повіриш. Морального упадку, всесвітнього одщепенства тут іще жодного немає. Але не вірити в Бога – це вже переходить поняття, це відлучує людину від собі подібних, ставить на ньому печать одречення од всього. Як можна не вірити в Бога? Гуцульська мисль цього не допускала. Та віра – то було щось невіддільне від людського я. Без ноги – це чоловік; без руки – ще чоловік; без двох рук і двох ніг – все-таки чоловік. Але без віри в Бога людини вже нема. Можна проклинати Бога, можна відрікатися від нього, як ото ті, що хотять дуже забагатіти, то кров’ю підписують відречення й плюють на «сєте роспнєте». Страшні це вчинки, коли людина свідомо вступає до боротьби з Богом. Але, борючися, вже одним цим признає факт існування.

Сказати ж, що його просто немає, того Бога, що небеса порожні в той самий час, як і земля, і вода, і повітря, і все заселене – це було поверх свідомості гуцульської взагалі, а в тім числі й Олекси. Олекса-чортоборець боявся стати богоборцем. Віковічна віра всіх предків не могла так скоро зникнути в одному індивідуумі – і Олекса роздвоївся. Одна частина свідомості говорила йому: «Отрицай. Не бійся. Ти ж «його» не бачив ніколи. І ніхто не бачив. Значить, «його» нема, це ж ясно…» А величезна сума внутрішніх рефлексів тривожила великістю тайни, кладучи кайдани атавізмів.

Кажеш, нема… А як єсть. За це ж вічна мука, вічне каяття, вічне переслідування. Бо чорт не такий завзятий у переслідуванні своїх ворогів, як Бог. До того чорт карає, видно, дошкульно, але одверто. А Бог карає ізпідтишка, не знаєте ні дня, ні часу, карає не самого лише винуватцю, а й близьких його, дітей малих, усю корпорацію може навіть покарати за провину одної особи.

Для того існувало навіть теоретичне оправдання. Кажуть, як ходив Бог із Петром-апостолом по землі, то раз прийшлося так, що Бог осудив на знищення ціле місто за гріхи кількох людей. А Петро тоді й каже:

– А чи то добре ти, Господи, зробив, що за одного винуватого стількох невинних покарав? То не є правда.

Бог нічого йому на це не сказав. От вони йдуть, ідуть, і довелося їм переходити річку вбрід – майже по пояс у воді. І от коли вони так брели – надлетів рій і сів на руку апостолові Петрові. І одна бджола ужалила апостола.

– Ай! – скричав апостол, тріпнув рукою і скинув увесь рій у воду. Хвилі підхопили, і рій загинув. Господь тоді й каже:

– Як же ти, Петре, так несправедливо зробив? Укусила тебе одна бджола, а ти весь рій потопив.

Застидався тоді апостол і не прикладав уже більше людської мірки до божих діл.

Цим усправедливлювалася божа система кари, коли він насилає, наприклад, помір на людей, або війну, або голод, карає цілі народи за гріхи одиниць, не розбираючи правих і винуватих. Це було право масштабів, масова робота – що ж там міг уже казати індивідуальний мозок людини. І чим більше думав над тим Олекса, тим більше заплутувався. Занадто міцні були вузли, не годен був їх розплутати. Так і облишив свою боротьбу з Богом – не в силі був подужати. Носив у собі зерно невірства, але до остаточних висновків боявся приступити.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 174 – 180.