7

Гнат Хоткевич

Пан Станіслав Кшивокольський, дідич на Печеніжині et cetera (хоча тих cetera й не було), величав себе «ловчим курським». То був його ніби офіційний титул, але, як і більшість титулів провінціальної шляхти, цілком провізоричний. Без титулу якось несвойсько було шляхтичеві в Речі Посполитій.

Хто міцнішенький, добивався титулу воєводи або каштеляна земель, які давним-давно перестали належати Речі Посполитій: хто поменшає, особливо уся ота повітова братія, задоволялися титулами «чесника», «підкоморого», «ловчого», «мечника», «підчашого» і так далі і так далі – титулами без усякого обов’язку, без влади, без плати й без поваги.

Такий титул легко було випросити, ще легше купити. Під кінець Польщі то можна було набути титул за яких десять-п’ятнадцять дукатів. І се був такий мізерний гендель, що навіть камердинер королівський перестав ним труднитися, як чепуховим, продавав лише дипломи на ордени.

Взагалі впали титули в Речі Посполитій. Пан Карпінський, теж поміщик, підгірський, відомий із своєї неохоти до всяких блахманових титулів, не то з жалем, не то з іронією говорив:

– Титул «вельможний» у наших предків у XV–XVI віці значив дуже багато й давався лише особам першої ранги. Конецпольський, воєвода, сенатор, procer Regni, титулувався «вельможним», а вже Яків Собеський, батько будучого короля, маючи високий пост хорунжого коронного, титулувався уже тільки як «urodzony». А вже в XVII віці ніхто не хоче бути ні «уродзоним», ні «шляхетним», а тільки «вельможним» або «ясновельможним». Так воно і пішло.

«Ваша милість» – це був титул тільки короля. Згодом і високого достойника почали величати «ваша милість пан». А ще згодом так почали узивати всякого та ще, аби не говорити довго, почали скорочувати у «вашмосць», «вашець», «вацьпан» і нарешті просто «ваць», похоже, як селяни-русини кличуть поросят.

Це було ядовито, але це була правда, як і те, що дійсно всі оці провінціальні титули були пса варті.

Отаким «ловчим» був і пан Кшивокольський. Більше. Брав декого сумнів, чи він навіть шляхтич взагалі.

– Біс його там знає, – говорив один з другим. – Вже одно те, що він якраз сюди приїхав господарювати, а не на які жизніші й більш залюднені околиці, вже це одно свідчить не на його користь. Це ж відомо, що всякий худопахолок, принабувши собі пару-другу сотень дукатів, тікає із своєї околиці, де його всі знають, і їде – куди? Та сюди ж до нас, бо тут далекий край, бо тут слабий контроль, бо тут індигенатів не питають. Приїхав, об’явив себе шляхтичем, ловчим курським чи яким підфіліпським і живи. А воно якби помацати кістку, от і показалося би, що ти за шляхтич.

Але це говорилося лише по кутках, у вічі ж панові Кшивокольському ще ніхто не насмілився висловити сумніву в шляхетстві. Насамперед тому, що й взагалі це річ делікатна: ану ж він дійсно шляхтич – яка образа тоді! А потім і просто тому, що ніхто не хотів зв’язуватись. Пан Кшивокольський, чи він був шляхтич, чи ні, але носився із шаблею, був гострий, нетерплячий, отже, в першім імпеті міг хапнутися до шаблі.

І знов же: якби він дав яку притоку до сумніву, скажім, проштрафився би у чому проти гонору рицарського – ну, тоді можна було би підняти питання про шляхетство. Але пан Кшивокольський поводився, як і всякий інший, приток до якихось сутичок нікому не давав, і тому на Коломийщині вважався за шляхтича, як і багато інших.

Загалом він був, «як і всякий інший». Поставив собі дворик на своє уподобання. Не був то старопольський шляхетський двір, що дід його почав будувати, а онук допіру скінчив двір, що в ньому росло не менше як три покоління й кожне клало свою печать на будову всіма отими прибудовками, надбудовками, прикрасами й оздобами.

У пана Кшивокольського все було сучасне, сказав би – аж надто. Архітектура будинку, якщо сюди можна було придати сей термін, відбивала не загальні риси народу чи епохи, а виключно індивідуальну вдачу володільця: приземистий (щоб тепліше було), присадкуватий будинок ніби хижо вчепився в ту землю, на якій стояв, і наче говорив: «Ага? Попався? Тепер чортового батька хто тебе з-під мене вирве…» Вікна мало чим більші від селянських; жодних прикрас, в яких так любувалися шляхетські двори й дворики; отже, не було там ні великих отих галерейок, пежичок, не прикрашувалася зовнішність baniami і banieczkami, різного роду прибудівками, присінками, з фантазією поприбудованими.

Нічого того не потребував пан Кшивокольський. Голі стіни, скупий дах, але зате дуже міцні оковані двері, комора з цілих бревен і з дверима ще дужче окованими.

Так само і довкола. Жодних натяків на якийсь садок, без чого не мислив себе шляхетський двір. Город без усяких там вигадок, із самими найнеобхіднішими варевними рослинами. Служебні будинки, як-от стайня, шпіхлір тощо, – це було міцне, але вже будинки для людей – то були просто ліп’янки, з кривими вікнами, сяким-таким дахом, рипучими дверима, холодні й смердючі.

Отже, лише раз глянувши на двір, можна було сказати, що тут живе жмикрутиста, скупа, недалекоглядна й обмежена людина. Так це й було в дійсності.

Мабуть-таки, пан Кшивокольський дійсно був доробкевич. Мабуть-таки, досить трудним, а може, й не зовсім прямолінійним способом роздобув суму грошей, потрібну для набуття шматка землі, кількох десятків душ селян, побудування й життя далі вже з господарства. Гріш у нього – то було все. Видно, пам’ятав труднощі, з якими довелось йому добувати той гріш, тому шанував його, любив і видирав, звідки тільки міг.

А видирати, властиво кажучи, було нізвідки. Промислів жодних не існувало, торгівля була утруднена, та й місцевість не по тому. Доводилося обмежуватися тільки на господарстві, а господарство в гірській околиці – це, ой, яка трудна штука!

Тут дохід могла би давати маржина, але для того мусило б її бути багато – а де ж її одразу багато взяти? Накупити не стало у пана Кшивокольського снаги, бо всі здобутки пішли на будівлю, ще й задовжився. А чекати, нім маржина сама розплодиться, не вистачало у пана Кшивокольського терпіння. Він рад би жили тягти з кожної телиці, аби вона скоріше ставала коровою, одного дня не пропустить. І тому скотина у нього вся така миршава, низькоросла. Воли у нього роблять майже з дня народження. Робив спроби уживати навіть корів, чим непомалу здивував усю гуцулію.

– Ой людочки! Шо-м нинька виділа-а! – співає яка молодиця. – На панськім коровами орут – і бигме, Боже, не брешу.

– Ае, – іронічно потакує дядько. – Бо то ви, баби, все за мушшінину ховаєтеси: ми і до воська, ми і до рала… А тепер пани вас навчют. Ше й до воська мут брати.

– Отаке з корови кєгло, єк із баб восько.

Так само витягав соки пан Кшивокольський і з своїх хлопів. Він хотів би, аби вони й не спали, і не їли, а все би робили, робили, робили, щоб пан ловчий курський скоріше зробився багатим, скоріше добився шаноби, значення.

Часом йому навіть аж дивно було, як це селяни не розуміють його стремлінь і не помагають йому. Таж йому треба, конче треба якнайскоріше забагатіти! Без цього ж немає смислу працювати, відмовляти собі в різного роду приємностях.

Приємності, і то всі одразу, прийдуть потім, коли стане черес повним, коли поля стануть неозорими, а скотина ревтиме тисячею глоток – от тоді допіру почнеться уживання життя! А до тої пори кожний гість – це тільки об’їдало, що норовить побільше на дурничку з’їсти та випити; кожна година робітничого супочинку – це крадіжка; кожний шматок хліба для працівника – це зайвий ущербок, зайвий камінчик перепони на шляху до отого будучого зверхблагополуччя. Сон пана Кшивокольського недовгий, уривчастий, наповнений тривогою за недороблену кимось роботу, каяттям, що от там не достояв, там не доглянув, там довірився. Дріб’язковий взагалі він, сей пан ловчий курський. Буде стояти тобі над душею, буде скребти моркву – і тим дуже дошкулює своїм підданим.

– Та ти бий… Ліпше ти мене вдар – лиш не стій мені над душею, не виїдай ми печінок.

Таким він і у себе в хаті. Жінка довго морочилася, поки звикла. Спочатку це її дратувало.

– А чого се ганчірка валяється? А чого каганець довго горить? Чому на слуги так багато хліба виходить?

Раз жінка десь випадково заподіла кілька злотих. Сунула просто десь і забула. То він років два пам’ятав і при кожній оказії нагадував. Як чогось шукає жінка, то він:

– Се, мабуть, там, де ті дванадцять злотих.

Потроху й жінка заражалася тою копсєшністю, аж нарешті у своїй галузі господарства стала теж скрупулятною й дріб’язковою. До нитки вираховувала мотки пряжі, що їх мусила дістати від молодиць, так що не раз яка баба докладала й свого повісма, аби лише вдовольнити двір. Пір’я приймалося на вагу, а для яєць то вигадано було навіть спеціальний апарат: пані Кшивокольська поставила дошку, а в дошці зробила дірку й кожне яйце у ту дірку просовувала. Якщо проходило – вертала назад газдині, і собі брала лише ті, що зоставалися по цей бік діри. А що у гуцулок кури були звичайно дрібні, яйця несли маленькі, то багато жіночих сліз пролилося через оту дірку в дошці…

І чим далі господарили панство Кшивокольські, тим обоє ставали дошкульнішими. Не була та панщина, може, такою лютою, як на долах, бо тут з гуцулами не можна було собі позволити того, що зі смирним та плохим яким-небудь жителем долин або бойком, але для гуцулів і ця панщина була річчю малотерпимою.

Тут не було одвічного панства, народ був свобідний, отже, першим носителям ідеї кріпацтва трудно було впоювати ту свідомість в народ. Тому часто те, що пройшло би на долах непомітно, будучи явищем побутовим, тут викликало гомін незадоволення.

Та якби ще лиш гомін – з ним можна би миритися. Але біда власне в тому, що в гірських околицях цей гомін легко міг перейти у що гірше. Тому доводилося стримуватися й не перетягати занадто струни.

Доліський чоловік сплаче та й вже, а на панщину йде; подітися йому ніде. А в гуцула кругом ліси, дебри, скали, пропасті. Як тільки що йому не подобається, він зараз бухає з пістоля в голову напасникові, а сам за бартку – і в ліс. Набере собі ще таких одчайдухів – і готова банда опришків.

Це все потроху стримувало тутешніх панів взагалі й пана Кшивокольського зокрема. Вони, гірські панки, тільки з заздрістю могли дивитися на своїх долинних колег, що накладали на своїх підданих які угодно тягарі, за провину карати як угодно немилосердно і взагалі поводитися як угодно.

Тут, у горах, так не йшло. Доводилося оглядатись, доводилося пропустити не одно мимо вух і очей – взагалі панькатися з хлопом.

Та даремні були старання.

– Вже годиш їм, сим проклятим хлопам, як болячці, не караєш повною мірою, як він того заслуговує, прощаєш йому те, чого ти не вправі простити, – і все ж ні!.. Дивиться на тебе чортом, а в очах у нього читаєш: «А знаєш що, пане? А я можу тебе зарізати, як захочу».

Панові Кшивокольському після такого читання в очах не раз приходила думка – а чи не продати тут землю та купити де в іншому місці, де можна сісти на хлопа повною вагою, але зупиняли економічні розрахунки. Як-не-як, а тут, у горах, пан Кшивокольський був таки поміщиком. За виручені ж гроші він міг би купити на долах втроє менше землі, ніж отут, отже, був би щось вроді загонового, ходачкового шляхтича.

– Ні… Треба вже держатися тут. Може, згодом обставини покращають.

Це покращання пан Кшивокольський розумів у смислі більшої можливості насісти на хлопа.

Але час ішов, а обставини не кращали. Навпаки: деякі непомітні детальки говорили за те, що вони неначе ще гіршають. Ніби нічого не сталося, ніби все так, як і було – а от… наче хвилюються гуцули, коли з попом говорять. Відповідають часом якось зухвало; або дивиться на тебе отакий який-небудь дядя мірою сажень у плечах і наче каже: «Ану вдар!..»

Сусіда пана ловчого курського якийсь пан Волошиновський, давній оселець тутешній, розшифровує це просто:

– Мабуть, знову вчуємо скоро за опришків. Давно вже, років п’ятнадцять, їх не було, ніби таких, помітних. Гуцулія набирала сили. Оце, мабуть, набрала і, боюся, вибухне такою хвилею опришківства, що довго будемо її пам’ятати, хто живий зостанеться. Це буде дев’ятий вал, як на морі. Бо у нас опришківство ходить хвилями: нахлине, потім схлине, не чуть. А згодом іще – так і йде.

Поміщики не розуміють і розводять руками.

– І що їм треба, отим хлопам? Здається, вже де їм і життя краще, як не в нас. Хліба вони не роблять, підвод не дають так, як на долах, обходимося ми тут із ними, як із панянками якимось, – і все невлад, все він тебе ненавидить, сатаною дивиться.

– Вдача вже така хлопська. Нічим ти його не приласкаєш, нічим не привернеш до себе запеклого серця.

– А я би сказав, що тут багато важить околиця. Се гірські люди. Вони відчувають по-іншому. За такий лад, як у нас, доліський хлоп Бога би благословив, а гуцул, бач, не переносить. Всі вони, гірські люди, такі. Швейцарці, візьміть, або кавказці… Так уже гори впливають, роблять людей більше свободолюбими, більше чутливими на всяке посягання.

– Е, при чому тут гори! Просто хлоп є вроджений мерзавець. Всюди він однаковий, всюди він прихильник до нсякої сваволі, до гайдамацького грубіянства, всюди він має з молоком матері всмоктану ненависть до пана. Це вже така природжена мужицька невжиточність, і вона однаково дає себе знати і на горах, і на долах, і всюди, де є хлоп. І нам з тим завжди треба боротися й то крутими мірами, бо з іскри, як це споконвіку бувало, може розгорітися вогонь бунту, який треба буде вже гасити, напруживши всі сили. Чуєте, що робиться на Волині й Поділлі? А це ж від нас у двох кроках.

А там дійсно діялися неприємні речі. Подужавши козачество, шляхетська Польща думала, що вона вже подужала весь український народ. Показалося, що це не так, що народ не почуває себе упокореним і що він готовий далі проводити боротьбу, коли не в формах козачества, то в формах гайдамацтва.

Не перестають то там, то там появлятися більші або менші купи гайдамаків, палять панські двори, нападають на корчми, на села й навіть на міста. Вже гетьман Сенявський мусив посилати частину війська з армії, щоб нищити «свавільні купи», а пан Галецький, регіментар усіх українських воєводств, видав грізного універсала, де вимагав, аби йому доношено про місця перебування «куп гайдамацької сволочі». «Особливо ж звертаю увагу панів губернаторів та війтів, що вони будуть відповідати перед Річчю Посполитою, якщо виявиться зв’язок кого з них із свавільними людьми…»

Але се нічого не помагало, гайдамацькі ватаги росли, напади їх ставали грізніші, сміливіші. Гетьман Сенявський почав заводити надвірні міліції для оборони від гайдамаків, більші пани пішли за його прикладом. Появилися міліції з козаків, зі шляхти, з волохів. Але і це не зупиняло» народного руху, гайдамацтво росло, аж поки у 1734 році не вибухнуло серйозним селянським повстанням на широку шкалю.

Запалали не тільки корчми й панські двори – запалали міста й містечка. Паволоч, Погребище, Тараща, Животів, Жаботин, Фастів, Бердичів, Володарка, Умань, Медведівка, Мошни, Гранів, Вінниця, Летичів, Могилів, Межабож, Корсунь, Козятин, Проскурів і так далі і так далі. Було від чого занепокоїтися не тільки Київському воєводству, Брацлавщині, Поділлю й Волині, а й більше віддаленим околицям.

Наповнилися тривогою серця і підгірської та покутської шляхти. Страшно стало, як би ця повстанча хвиля не перекинулася й сюди. І лагідніше говорив пан до своїх підданих, частіше величав їх «добрі мої сусіди», оглядав рушницю й щільніше замикав двері на ніч.

А пан Кшивокольський мав іще особливу причину непокоїтися: у нього в селі виплекалася якась така людина, що під неї всього можна чекати. Самі гуцули про нього кажуть: «Наш Олекса… він такий єкийс…»

Не оприділяють далі, а от відчувають, що серед них виросло щось особливе. Відчував це й пан, але, як з тим боротися, не знав.

– містечко, нині Коломийського району Івано-Франківської області.

Конецпольський – хтось із численних представників мангатської родини ; кілька з них були воєводами (і силою цієї посади – сенаторами).

(1591 – 1646) батько короля Яна Собеського.

А вже в XVII віці – описка Г. Хоткевича чи помилка набору замість 18-го ст., бо названі Карпінським особи діяли власне в 17 ст.

індигенат – диплом на шляхетство, надавався виключно сеймом.

Адам-Миколай (1666 – 1726) – великий коронний гетьман (1706 – 1726).

у 1734 році – йдеться про (1734 – 1738).

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 91 – 99.