18

Гнат Хоткевич

Прокинувся, коли вже на стоїщі буяло життя повним ходом. Крики пастухів, дзвінки й калатала, рев худоби – все це змішалося в один безперестанний гул.

Маржина розходилася в призначені ватагом місця на пашу. Якийсь молодий пастух протестував:

– Шо ви мене женете третій раз ув одно місце? Там уже нічо нема паші. Єк буду пасти?

Ватаг спокійно відповідав:

– Ти, хло, не пискуй дуже, а роби, що тобі велят. Пашя там є, то вже ти не бреши. А тобі не подобаєси, що там близько ніхто не пасе та й нема з ким тоді дзєвкати.

Пастух відходить засоромлено із розкритими картами, а Олекса ще раз переконується, що ватаг дійсно все знає.

Олекса не йде з пастухами. Він просить у ватага дозволу зостатися у стаї.

– Може би, я що вам допоміг…

Ватаг кидає ласкавим якимось поглядом на хлопця.

– Що там твоєї допомоги. Хочеш придивитися, єк то идет у стаї, то так і кажи. Зоставайси, я не бороню.

Таки направду цей ватаг усе знає. Бо дійсно Олекса зостається для того, аби ближче побачити життя стаї, бо як пастушити – він уже знає. Тим більше, що буде, мабуть, дощ: небо все у хмарах, навіть падає вже маленький «мачкатий» дощик.

Але, на превелике здивування Олекси, ватаг, уважно поглянувши на небо, нараз каже:

– Файна днинка нині має бути.

Погляд Олекси виявив здивування. А ватаг:

– Що? Гадаш, дощ? Меш тоді видіти.

Рі шуче цей ватаг знає навіть, що чоловік думає… Ватаг помовчав трохи.

– У нас тут ружного мож си надивити. Зрання світло, чисто, файно – а з полуднє йк ударит плова з громами. Єк піллє дощ… Вімочіт гет пастухів і худобу. А перед… у саму Петрівку крупа падала, а витак зима. Ає… Таки зима йшла.

Вже виряджено всіх, Олекса з ватагом вертають до стаї.

Вчора був вечір, до того Олекса чув себе занадто втомленим і не міг розглянутися по стаї, тепер із цікавістю приглядався, як то ставлять стаї у чорногірських полонинах.

Оструб, як і хатєний, лиш вікон немає й стелини, а просто на острубі кізли, на них дах із драниць по обидва боки. І димаря нема, в одному й другому причілках діри для виходу диму – й годі. Двері одні. Ділиться стая на три части. Перша назовні – це так зване піддашшя перед дверима. Воно без оструба, але зате має стелину – там сушаться звичайно будзи. Далі більша частина стаї – обиталище пастухів. Але назву має не по людях, а по тому, що тут горить ватра: називається ватарник. Очаг – це ж святая святих древнього чоловіка. Він, очаг цей, міститься не зовсім посередині ватарника, а під серединною стіною. Погонь горить тут невгасимо. Вдень його підтримує ватаг, а вночі спеціальний хлопець, якого так і називають спузар, бо він, маючи діло з вогнем, вічно вимазаний у спузі, а нмиватися не має коли. Він і зараз товчеться іще по стаї, ще не ліг – варить щось у котлі.

А котел сей висить не так собі просто. Там ціле приладдя, яке дозволяє пересувати той котел в усіх можливих напрямках. При усіх отих таємних процесах, коли з молока робиться і сир, і будз, і бринза, і вурда, і керлиба, і жентиця, і ще всякі продукти, ступінь температури відіграє дуже велику роль, тому треба мати під рукою гнучкий і послушний апарат – от він і мається у вигляді верклюга й берфели.

Механізація не складна. При серединній стіні стоїть у петлях верклюг – то є стовп, що може крутитися на своїй осі. Від нього йде роздвоєне коліно, і в тих вилках ходить кужба чи берфела – досить груба, витесана з дерева пластина з дірками. Вона, як то кажуть гуцули, заклєбучена, має на кінці клєбуку, крюк, що на нього вішається котел. Таким чином: перше, коли треба котел зовсім вивести зі сфери дії вогню – повертається верклюг, і котел опиниться збоку, друге, коли треба зоставити котел над вогнем, але змінити силу і місце удару полум’я – берфела посувається між двома вершками у продовбаній частині плеча, третє, коли треба на довший період часу дати сильніший чи менший вплив вогню – берфелу підтягають або спускають на одну-дві дірки, і котел стає вище або нижче над вогнем.

Комбінаціями цих трьох основних способів можна осягти дуже тонких нюансів у зміні температури – а це для роботи має величезне значення.

Під бічними стінами ватарника йдуть широкі лавиці, настелені хвоєю, сіном, гіллям. Ліворуч – постіль ватага, цього полонинського генерала; праворуч сплять старші які або недужі пастухи, що не йдуть до застойок. Над лавами йдуть полиці та стоять миски, пляшки, сіль, ложки – таке усяке.

Від входу по кутах ватарника стоїть посуд: путні на молоко, бодні з гуслянкою, жентицею – загалом усе те, що вживається щоденно. Над посудом по стінах висять сита, цідила, а на осібних клинках пастуше лудіння, зброя. Так виглядає ватарник. А третя частина стаї – це комора. Там переховується вже готовий продукт: бринза, будзи тощо, а також продукти споживання: мука, пшоно, солонина – усєке.

Олекса розглядається з цікавістю. Вдома не доводилося бачити, бо близько села полонин немає. Впрочім ватаг не дав довго розглядатися.

– Ано-ко! Видів’єс, де дрива? Урубай трохи. Цес свої попалив, а на ннину най собі ватаг сам нарубає.

Спузар усміхнувся, скалючи свої білі-білі зуби, які здавалися ще білішими на полі чорного обличчя.

Олекса зрадів: нарешті він може помогти чимось реальним. Сокира аж свистіла в руках дужого, звинного хлопця. Гора нарубаного дерева росла. Вже би й досить, а Олекса все рубає. Йому хочеться, щоби ватаг здивувався, вийшовши, й сказав: «Ого, скільки ти нарубав! Я й не знав, що ти такий молодець…»

Так не сказав ватаг. Він сказав:

– Доста, доста. Се ти мені ту на два нни нарубав.

Але в устах такої стриманої людини це була вже похвала. А потім тон – і Олекса розцвів в усмішці.

– Ідім, мешси дивити, єк молоко глєджіют. Аби з тебе був цілий ватаг.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 148 – 151.