22

Гнат Хоткевич

Стоїще ожило. Багато людей ходять, крутяться; жива бесіда, жарти, сміх. Ватаг міряє, перекроює, рівняє реваші до колід. Не без того, що дехто й голос підійме, як дасться що не так.

Один газда почав говорити, що на його шкаберці було «штирі рублі й бовт».

– Але йк давали мені онну бриндзєнку та зрізали рубель, то й бовт ненароком ізрізали. Я вам казав тогди, шо зрізали-сте бовт та й можете забути, а ви мені говорили: «Нічо, нічо – я му памнєтати…» Лиш шо були-сте підохочені та, видев, направду-сте забули…

Гнат твердо казав, що такого не було й не могло бути.

– Шо-сте дістали, то-м зрізав. Я вашого, газдо, не хочу. Я кілько ватагом, а міртуна чожого не взєв-сми.

– Я ни кау, шо ви взєли, я лиш кау, шо-сте забули. Я вашого теж не хочу, але й свого не дарую.

Слово за слово – розмова згострилася. Трудно було рішити, хто з них правий: чи дійсно Гнат забув, хоч це прямо неприпустимо, а чи газда, надіючися на те, що не може ж Гнат усе пам’ятати, гадав зірвати й проколов бовт.

Гнатові обидно, що це відбувається при людях. Якби сам на сам, то, може, Гнат просто дав би бринзи на той бовт та й відчепись ти від мене. Але зараз люди слухають, кожне думкує: «А хто би то знав? Ніби за Гнатом не водилоси такого, але скуса не по камінню ходит, лиш по людєх».

Гнат нараз обриває розмову:

– То каете, газдо, штири рублі й дєрка на бовт?

– Ає!.. І бігме так. І на реваші так, – і совав шматочок тріски усім під очі. На реваші дійсно було півдірочки саме там, де на колідці було зрізано. Виходило, ніби винен Гнат.

Правда, дірочку можна було провертіти собі дома, встудіювавши перед тим колідку; таку думку навіть висловив хтось із присутніх, але газда клявся і божився, що він того не робив.

Гнат знову перервав:

– То слухайте, газдо, шо я вам іскажу. Приймаю штири рублі й бовт. Даю вам штири бриндзєнки бриндзі за рублі, а за бовт півбриндзєнки – кемуєте? Нє єк за бовт, а єк за півміртука. Одну бриндзєнку-сте ви взєли. То маєте зара від мене дістати півчварта бриндзєнок бриндзі, відлучєйте собі свої дроб’єта й йдіт ід хаті, аби я вас ту на полонині у себе бирше не видів.

Газда закліпав очима. Такого кінця він не сподівався. Правда, дістати весь дат на початку літа і мати у себе овець, які ще ціле літо будуть доїтися, – це було добре, але… Але, забравши одразу вівці, – що з ними робити? На жодну полонину їх більше не приймуть, отже, пасти дома? А як? Самому ніяк, треба наймати.

Мало того. Будеш мати з овець молоко, то треба усе його споживати, бо сам бринзи не наробиш: нема й посуду потрібного, глягу, зрештою, просто уміння. Словом, виграш був, але не покривав програної. Газда почав доглумуватися, що, мабуть, він програв. Дивився по людях, шукаючи співчуття, але якось його не знаходив.

– Чкайте… Єк же то…

– А так. Прийдут пастухи в обід – розлучєйте собі свої вівці. Котрі ваші знаменєта. Пічки.

– Ає… Пічкаті мої…

– Тож беріт та маршіруйте.

– Але ж бо я не маю на чім вести дат…

– Кочєте собі. Вно з гори покотитси аж у долину.

Газда бився руками об поли.

– Та чюй, Гнате… Я вже не хочю… Най тот бовт… най моє пропадає…

– Я вашого не хочу, аби пропадало. Даю вам бирше, ніж слід. Даю вам зара, то до кінця літа ви собі ше приспорите штири бриндзєнки. Лиш аби я вас ту бирше не видів.

– Але я вже говору, шо вже не хочю бирше того… Може, я сі помилив, то перепрошєю.

– Ви з мене злодія зробили оперед людей. Ви говорили, шо маєте на реваші те, шо я собі на колідці зрізав. То або ви злодій, або я. Лиш я злодій ше не був. Най люде скажут, ци був я злодій. Кажіт, люде добрі, ци я кого вшахрував, ци кому не додав? Може, хто на мене шє таке говорити, єк цес газда?

Гуцули відповідали, що ні, що ніколи ніхто не міг сказати на Гната нічого лихого, що він на всі гори ватаг, що другого такого пошукати. Словом, усі були по стороні Гната. Газда вже просився, казав, що він помилився, що він бере свої слова назад, – але Гнат був невмолимий. Виніс три бербениці бринзи, четверту в половині, доповнив вурдою і предложив газді зараз же то все забирати.

– Таже я конє не маю. Ой…

– На собі несіт. Віднесете онну – вертайте за другов, але щоб я вас бирше ту не видів.

Хтось із гурту бовкнув було, що так ніби не годиться, що треба дати чоловікові можливість забрати своє добро.

Але Гнат (Олекса не пізнав зрівноваженого, спокійного Гната):

– Своє добро? То моє добро він берет, бо єго худоба шє тільки не наносила. Я му своє добро дарую і не хочу бирше го ту видіти. А хто мені має вказувати? Куждий на своїм обійстю газда, а я ту на полонині. Я ту газда – і ніхто мені най не вказує… А хто хоче і свої відлучити – до ласки панцкої уручаюси. Хуч зара… Трембітаю на вбід. Зара вівці приженут. Хто хоче – най вогорит свої знаменєта.

Схопив трембіту й дмухнув у неї так, що звуки не поміщалися в інструменті й вилітали з горла, мов кулі з рушниці.

Газда, що так нещасливо зайшов собі з Гнатом, ходив поміж людьми й просив, чи хто не довіз би йому тих бербениць до села. Але кожний приїхав не так собі. Мав мати терх назад, тож усі відмовлялися. Потім того газду наче що осінило. Він пошепотівся із якимось своїм приятелем, той передав йому з-під поли пляшку.

Газда підходить до Гната з налитою чаркою. Лице у нього вже було спокійне – він вірив у всесильність чарки. Але не знав Гната. Ватаг пити не захотів. Газда вже і так, і так. І вибачення просив, і давав усякі обіцянки – Гнат зостався невблаганним, і газді таки дійсно довелося відлучати своїх овець. А що не його лиш вівці були пічкаті, а й другого газди, що саме був тут, то зайшла ще сварка й там. Добре, що той другий газда, окрім пічки, познаменував свої вівці ще одним, йому лиш відомим знаком, а то готова б бійка.

Словом, поки вирядили того з його вівцями й бринзою, то крику було доста. А вже що лаявся на відхіднім, так скільки хотів. То вже було йому дозволено. Кожний знав, що треба ж дати чоловікові бодай вигавкатися. Впрочім, ця неприємна пригода скоро забулася у взаємнім частуванню. Горілки цей раз принесено було доста, обід тягся довго, і деякі пастухи пішли на пообідню пашу і геть-то веселі.

Та й Гнат підохотився трохи і все хвастав – який-то він ватаг знаменитий, яка у нього прекрасна система випасу, як він уміє підбирати пастухів і взагалі служебний персонал.

– Пастух має чисто си обходити весь чєс (тобто не знати женщин), бо би від того шкода би була в худобі. Та й щоби не вкрав – не то шо, а таке, шо синє за ніхтем, то й такого аби не вкрав. Бо йк хто краде – худоба зара си розриває, губитси по лісах та й готове нешіськє, ає… Та й меже собов аби вміли в мирності жити, аби не було у стаї псєкуванє та гризи усєкої. Такі у мене пастухи. У мене тихо, у мене спокій у стаї. Правда, пастухи мої славні.

І пастухи відгукувалися хором, із п’яною щирістю, лізли цілуватися, прирікали, що всі обіти виповняють якнайточніше. Лиш от… обіт ціломудреності. З ним було найтяжче. Особливо коли прийде хто з домарів із жінкою.

Один вид челядини приводив декого з пастухів до стану нервового подразнення – і тоді во ім’я цілості свого обіту нарушалися всі інші. Насамперед обіт мирності, бо пастухи починали сваритися поміж собою, лаятися за кожну дрібницю, доходило часом і до бійки. Нарушався обіт всесторонньої послушності ватагові, бо пастухи нараз починали огризатися, показувати дух свавільства й протесту. Нарушався обіт повздержності, бо пастух хотів потопити у горілці своє подразнення, але горілка ще більше розпалювала. Взагалі нарушалося ще безліч обітів, коли хотілося нарушити лиш один.

Пастухи ставали тоді фантастами і мрійниками:

– От я пасу, а вна віходит з-за смереки. «А ти тут, легінику. Ци не знайшли би си ми вбоє…» Або лежу у застайці… Коли чюю – шос тепле під боком. Озирнув си – то вна… І ружне.

Ватаг перебалакав з одним з порядніших газд, потім закликав печеніжинських хлопців:

– Цес газда із Жєб’я – Слупейки. Він ідет зара іт хаті. Мете йти з ним. У него переночуєте, а завтра собі підете додому. Він вас ісправит на дорогу.

Юр і Виделька зраділи, Олекса зажурився. Пішов прощатися з якими ближчими пастухами. Дивився на Хом’яка, на контури гір і з ними теж прощався. Ватаг усе те бачив, хоч і був підхмелений.

– Просиси у дєді до мене в пастухи. Я тє прийму серед літа, а заплачу йк за ціле літо. Бо з тебе буде пастух.

Олекса казав, що проситиметься.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 162 – 166.