8

Гнат Хоткевич

Олекса ще змалку багато начувся про опришків. Дєдя його, старий Василь, хоч і не признавався, але, мабуть-таки, «ходжував» і сам трохи… Не пішло це йому на користь, бо бідним був, бідним і зостався, але про опришків знав багато, оповідав про деяких як самовидець, у живих фарбах. Часто, бувало, як підіп’є, розохотиться, то звертає сам розмову на опришків – і тому Олекса ще в дитинячих літах знав, хто такі були Пискливий і Пинта.

Василь відзивався про них з пошаною:

– То такі були люде, що не боєлиси фестунків. Бий та й вже… Пискливий так тот бирше на міста був нападав. Отинія – таже то гет на долах!.. І не боєвси!..

А панів, дворів, ади, панцких – і не зрахувати!.. У Березові там Голінський був пан… У Незвиськах, у Вороні – там пан Каркович; того пекли, аби візнав, де гроші. А в Микуличині був отаман Гнат. Забув-сми, єк го порєкло. Так тот Гнат усе на опришки засідав та й помагав панам. Ті микуличинські люде… вни все йкіс такі…

Мабуть, і Василеві досталося свого часу від микуличинців, коли він їх так характеризував:

– Так ми… ци я хтів сказати опришки – йшли на того Гната. А у нього був слуга Тимшак Микита. Так тот Микита вергси оборонєти того Гната. Ці, опришки, того Микиту покалічили, оє… Не лізь!

Велику частину успішності нападів Пискливого приписував Василь добрим стосункам отамана із євреями:

– Бо вни, жиди, всьо знают: єк направити, єк шо… Був коломийський жид оден – Мендель. Так тот самий ставав на опришка, єк на добрім рабунку. До-обре справ’єв, бо багачів усіх знав. Але шос зле погостив – завісили го в Коломиї.

І це так вразило отамана опришків, що він прирік помсту: хвалився, що спалить Коломию. Товариші думали, що то він тільки так, а він справді.

– Ровту зібрав чоловік трицік. Були там Микулєки три брати – Семань, Іван та Гарасим; Хабараки були з Дитковец та ше оден легінь Дмитр – то все піддані дитковецького пана. Бойки були з-під Перегінська, теж три брати – Іван, Василь та Федір. Із Рунгур були три Жолобєка – Гринь, Івась і Федір, і ше оден Федір із Ключева із Долишнєго. З Ямної був оден, лиш уже не згадаю… Знаю, шо Шипитчуків зєть був він. Ци всіх можу запамнєтати? Прокіп Ковбаса ше був, видиш? То газда був, у Вербіжі сидів. Ма штири воли, корів п’єть, дробу – а такой ходив у в опришки.

А був іще Абрамко Метерцій, сапогівський орендар. Він теж достачював нас усєчину: горівку, порох, олово на кулі, сукно, харч, зброю – усєке. Там цес Абрамко й тепер приніс опришкам боклаг горівки, десік фунтів пороху, їсти. Та йк зачюв, що лагодитси Пискливий на Коломию – зачєв не радити. «То, – кае, – місто велике, сокочене. Там варта. А хуч і без варти: єк си збігнут тілько люда, тот із колом, тот із сокиров, тот іще з чим – мусите тікати спередь тілько люда. Ліпше йгіт на Заболотив. То місто менче, а жиди, – кае, – там дуже багаті. То здобич, – кае, – буде така сама, єк і в Коломиї, а небезпеки нема».

Та й так розговорив усіх хлопців, що таки постановили на Коломию не йти, а спробувати Заболотова.

У Заболотові рабували самі жидівські доми. Лиш, казав мені Ковбаса, самого фантя набрали, а грошей не було – так казав. Я му кау: брешеш, видев. Бо де ж таки, аби у жидів грошей не було? А він таки кае, що не було.

Під Дебеславцєма паювали-смиси, кае, то мені припали дві жидівські бекеші, онна сорочка та ще дрібне фантє. То все Абрамко відкупав у мене за двацік золотих. Абрамко теж, кае Прокіп, питавси за гроші. А ми му кажемо, що не було.

«Лихо-сьте шукав, – кае. – Гроші були, лиш ви не вміли добре шукати».

Взагалі старий Василь багато оповідав за Пискливого й ставив його дуже високо. Але коли об’явився Пинта, то сей ніби одразу став іще вище.

«То вже нашєське йкес було. Каут, шо го нічо си не ловило: ні куля, ні сокира, ні вогонь, – такий то був ді тот Пинта опришок. Я го вже-м не видів. Говіркували люде».

Про подвиги Пинти, які з’єднали йому таку славу, розказував Василь, наприклад, таке:

– Дес на Угорщині під Чегйовом є місто Бурштин за горов. Там іздавна стоєв замок, фестунок, ади. Пинта йшов туда та й зажідав грошей від тамтих панів. А пани замкли-си у тот фестунок та й грошей не хтіли Пинті дати.

Обиздрився Пинта. А там, ді верх того фестунку, була дуже велика гора. Узєв Пинта великого дуба, зніс на тоту гору, а видти пустив. Та тот дуб єк си поніс, то фестунок гет цалком розніс на кавальчіки, ає!..

Старинний спосіб добування укріплених міст зостався в пам’яті гуцулів з переддавніх віків. Так їх предки били у візантійські стіни. Малий Довбуш слухає і не знає, що цей спосіб і ця легенда будуть пристосовуватися до всіх видних опришків і до нього, Олекси Довбуша, в першу голову і в незчисленних варіантах.

Із моментів діяльності об’єднаних ватаг Пискливого й Пинти в пам’яті Василя зостався напад на столицю Гуцульщини – Косів.

– Був там, у Косові, великий багач жид Гедалія. Він був такий багатий теменно, що держєв ув аренді цалі добра: Косів, Кути, Єблонів, і ше… Не було багатшого жида на всі гори. Гедалиха, було, єк си вберет на сабаш, так є шо видіти.

І мав цес Гедалія одну дочку. Засватав єї єкийс не з нашого краю теж дуже багатий жид. І наші хлопці знали, шо єк буде Гедалія справ’єти хасини, то наз’їздитси жидів багатих без числа з усего краю – от тогди й напасти.

Під Пинтов самих угрів було до вісімдесєк. Та волохи мали надійти. Ціле восько… Та й під Пискливим немала юрба – усі хлопці до-обрі. Теж були й волохи, бойки й наші люде… І в него, у Пискливого, був такий постановок, шо над волохами волох отаман, над усєков бранжов – свій. А над гуцулами був за отамана Федь Жолоб. Юха був хлопец!

Пискливий вислав Федя того вперед. Додав му двох теж до-обрих хлопців – Харобара із Шешорів та Маковея нашого, печеніжинського, шо його брат сидит у верху, знаєш?

А у Гедалії хасини відбуваються, жидів поназ’їздилоси повно!.. Та всі в дорогих катанашах із золотими гудзиками, у слішних поєсах кованих! А на жінках та дівках жидівках золото, отих ланцухів, нашийників, ковтків, коралів, перел – ой га-га!..

Музика тнет, жиди танцуют. А кричут так, що на ціле місто чути!

Людей позіходилося дивитися – невидимо. Дітваки на паркани позлазили, на дахи. Таж таки й чудо!

А там, у товпі, й Федь із товаришами. Чекає, нім до міста увійдут опришки – аби не дати жидам розбігтиси.

Лиш шос нема й нема опришків. Посилає Федь то одного, то другого з товаришів подивитиси, ци не йдут – нема!.. Шо такого?.. А вже сонце понад захєд, скоро, скоро вже порозіходєси жиди по хатах.

А то Пинта по дорозі вступив до Мишина. А в Мишині орендар не жид, а гуцул Юр, свий хлопец. То він частував легінів горівков, та й вни си припізнили.

А Федя вже нетерп’єччя беретси. Посилає ще раз Маковея. Коли біжит Маковей – ідут. Тогди Федь чемно виступає наперед, здоймаєт кресаню, кланєєси. І таку бесіду мав Федь: «Я називаюси Федь Жолоб, із ватаги Пискливого. Зара будут суда усі наші хлопці, поверх сотці люда. То коли не хочіте, аби ми вас стинали – мечіт суда, у цесу тайстру усе, шо маєте найдорожчого». – «Ой-ой! Геву-улт!..» Зчінивси крик помеже жидами, рейвах!.. Але шо маєш чінити – треба давати!

Посипалиси до тайстри і ланцушки золоті, і перли, коралі, гроші!.. Уже й тайстра повна, і бесаги – а жиди все несут, несут… Оден спредь другого… Бо тот поніс, а цес не хоче… Ні, братау, – неси й ти, аби не я один ущербок мав!

Федь скінчив на подвір’ю – йшов до хати Гедалії. Велів собі скрині одчинити, усєкі пуздри. А там гроше-ей – і не зрахувати!

А тут уже опришки набігли. Марусєн і Гриць Кочераків впали до школи, де тоті гості жиди молилиси. Ік зачєли там стрілєти – уй-юй-юй! Зачєли кікати! А коло брами на варті Іван Торунтєків: ув обох руках по пістолетові та й крис на плечах. То йк зазорит єкий жид таку фігуру – та й назад!.. Сміху!..

Але шо ж… Таки Косів то є таки Косів. Місто, рахувати. Єк зчінивси галас на ціле місто, єк зачєли збігатиси люде, єк зачєласи бійка! Ті собі стрілєют, ті собі!.. Сімнацік душ опришків лєгло тогди, а решта відійшла до Пістині, забравши здобич і двох ранених із собов.

Пискливий аж зубами скриготит! Му ше си не вдавало так, аби го так били. Уводно, каже, шо треба пімститиси. «Най волохи надійдут, – бо їх не було ше, – підемо знова на Косів і розіб’ємо на друзки!»

У місті над Ключевом обнучювалиси – все чькали на волохів. Опришки усе казали Пискливому: «Ой давай, пане втамане, кікати! Бо то може восько наскочити».

А Пискливий таки тої, аби чькати на волохи. У Ключеві Горішнім там багато було своїх людей, тож мож було чькати. То Савка принесе, то Филип ци старий Зачко або єго син Федір.

Та й шо ж… Волохи – вни все зрадники – перечюли, шо наші зле гостили у Косові, та й завернулися назад. Ну, наші чькали шо чькали, а далі видют, шо таки не буде, попасовалиси та й собі хтіли на Угоршіну. А тут ік наднеслоси восько. Жомніри кінні. Ге-ге-ге!.. Куца година прийшла!.. Хто втік, а хто й не спостиг. Багато спіймали жомніри хлопців, повішєли витах у Кутах, Косові, Коломиї… Пискливий утік. Але не йшов на Угоршіну, а до батьківщини. Йкось му дєдя єго залагодив справу – не без грошей там си обійшло… Та й зачєвси Пискливий Іван газдувати і господарив так сім чи вісім рік. Думав уже і віка так кінчити – а вийшло не туди.

Спорєдили пани таке восько на опришки – смолєки си називало. Привідцев у них був пан поручник Сосновський. І така то була біда, шо в него гляба було переховатиси. Вітропив усіх опришків. Не лиш тих, шо тепер рабували, але бо й тих, шо рабували й колис.

Єк перечюв Пискливий, шо приходит і на него черга – спробував грошима. Не берет! Шо за чюдо – лєх грошей не берет. Але так – не взєв… Видит тогди Пискливий, шо тут не тим пахне – і втік. Лиш позно си прохопив. Не вийшов і чверть милі, єк наскочів Сосновський і забрав…

Шо ж… суд був, єк звич. Питали про всєкє на суді, лиш то все дурне. Хто би на себе наговорив. От питаютси, єк ти попав до опришків. Шо ж має казати? І каже, шо слина до губи принесе. Пискливий казав, шо як був іще хлопцем, то пас вівці. А прийшли три: Мельник із Довгополя, Дідушко і Кочуба.

Прийшли й єли ми казати: «Йдім нападемо на вірмен купців, мают їхати з Сучави». То був-сми молодий, дурний та й давси намовити… А суд знає, шо він бреше. «То, – каут судді, – ви там трьох вірмен вбили…» – «Я того не знаю, – кае Пискливий, – бо я стоєв при боці та й не бив-сми нікого… Я ніде не був, лиш та робота мені си не сподобала, то й я вернув ід хаті. Дєдя мій залагодив усю справу, та й я си бирше в тото не бавив». – «Не бавилисте-си? А хто вбив двох дітей у Зверхослав’ю?» – «Я в тім не свідім, бо був-сми тогди у Семигороді…»

Таке плів, аби плести. То й шо ж… оннаково то му не помогло. Завісили го – із того чєсу немає вже в наших горах опришків, шоби таких аби мудрі. Дес шос колис із’євитси, але таке, пусте.

Об’євивси був Іван Панчишин, підобрав собі шістьох хлопців, до них волохів двох, здавси на намову жида-орендара з Саджавки і пішов – ци не дурний? – на Коломию. І з таков силов, рахувати, на Коломию. Пискливий не такої міри був ватаг, мав під собов і по сорок, і по п’єдесєк, і по бирше люда – та й не відваживси на Коломию! А цес… Просто дурний.

Василь аж сплюнув. Дійсно, се була або зухвалість, або справді глупота. А може, просто молодий ватажок одразу хотів прославити своє ім’я нападом на широку шкалю, щоб вернути часи Пискливого й Пинти.

– Та й шо ж си стало?

– А шо? Вскочіли вони до ринку, зрабували йкогос Майорка, а ту єк не налетит пан поручник Сосновський до міста. Обскочив ринок, обістав своїми смолєками та й віхапав усіх, єк курєт.

Та й на тому си тєкло. Перевелиси опришки у наших горах. Чюв-сми, шо був ніби йкийс Верба, розбивав трохи коло Кутів, лиш недовго шос. Шпугрура з Текучі об’євивси, але також недовго гостив… Тутєків із Довгополя… Малі то все люди… Ні, таки перевелиси опришки. Нема таких опришків, єкі були давніше.

А хтось із таких, шо більше буває долами, оповідає, шо там обібравси йкийс Лесько. Перший напад був на пана Петровського у Живачеві. Зрабували вни того пана, йшли на Солотєну. У дзвінєцькій сиглі у густі дебри стали, аби припічнути й попасоватиси. Зачєли ділитиси – ой га! В жяден спосіб не можут миром. Кожний хапаєси за обушки, за пістолета, шаблі, ладівниці, а фантя, квефів, ади, тотих стєжок, лудіння панцкого не хтє. То й си сварут, кричют…

Лиш – чюй!.. Трубка ловецька. Перепудилиси наші опришки… Думкуют, шо би то було? Погінь? Коли чюют, кричєт їм тот пан: «Не бійтеси. Я ніц вам не зроб’ю лихого». Стали вни тогди. А се був пан Макаревич із Кривця. Полював попід Кливу із своїми людьми та й загнавси аж під Дзвиняч.

Но цес пан був такий, шо скоро си вбізнав з опришками, погодив їх на ділевшині, привів навіть купцє на тоти речі й за се дістав від опришків великі чоботи червоні шлєхоцькі й квеф.

Нічого геройського – і громада гуцулів констатує, що дійсно опришки перевелися. А жаль.

– Єк були опришки – присідали панки та жидки, притихали, ади, та й не збиткувалиси над крискєнами. А тепер, єк опришків нема, знов піднесло голов гадє та й просвітку нема людєм.

– Ой, пора би, пора вже опришкам з’явитиси. Я так гадаю, шо йк би котрий обібравси, то би не ходив шукати хлопців – сами би д’нему віходили.

– Пора!.. Крайна пора!

І такі бесіди Олекса чує, скільки себе пам’ятає. Де не зійшлися гуцули – зараз зводиться річ на опришків. Багачі, правда, помовчують більше, але біднота залюбки говорить, згадує з пошаною, жалує, що опришків більше нема, й сподівається, що вони скоро з’являться.

– Бо пора! Таки вже крайна пора!

– ватажок опришків у Довгополі в 1703 – 1712 рр.

(1670 – 1703) – ватажок карпатських опришків.

– містечко у сучасному Коломийському районі Івано-Франківської області.

Березів – назва кількох сусідніх сіл у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

і сусіднє село – у сучасному Городенківському районі Івано-Франківської області.

– село, нині Яремчанської міської ради Івано-Франківської області.

– село у сучасному Коломийському районі Івано-Франківської області.

із Ключева із Долишнєго – мабуть сучасний у Коломийському районі Івано-Франківської області.

– село, нині Яремчанської міської ради Івано-Франківської області.

Вербіж – є два села такої назви у сучасному Коломийському районі Івано-Франківської області.

– містечко в сучасному Снятинському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Коломийському районі Івано-Франківської області.

Бурштин – власне, , містечко у сучасному Тячівському районі Закарпатської області.

– містечко у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

Єблонів – власне, , містечко у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Коломийському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Надвірнянському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Косівському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Тлумацькому районі Івано-Франківської області.

йшли на Солотєну – власне, у , містечко у сучасному Богородчанському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Богородчанському районі Івано-Франківської області.

– село у сучасному Богородчанському районі Івано-Франківської області.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 99 – 105.