26

Гнат Хоткевич

Ріс. наливався Олекса Довбуш. Звик до полонинської свободи, вжився в неї усім своїм єством, знав над собою тільки наказ природи, веління хмар, зими і холоду могутність, всесильність сонця і туману… Людська воля проходила над ним. Корився ватагові, правда, але ватаг – це ж та сама природа: всі його веління в остаточності подиктовані тою ж спекою чи дощами, ростом трав, звуками громів полонинських. Тому любо навіть було виконувати той наказ, він не тяжив, не сердив, як не сердить злива, що змочить тебе до нитки, мороз, що скує пальці на ногах. І звик до тої свободи Олекса кожним атомом свого дужого тіла. Свобода з кров’ю разом ходила по жилочках, із диханням вилітала з уст, чулася в ході, в голосі, в погляді очей. Та й не могло бути інакше там, де все було свобідне: звір, слово, вогонь, вода.

Говорилося про панів і на полонинах, але то було щось далеке; відчувалося, як смерть предка, що жив на двісті літ перед твоїм народженням. Пан звелів… пан вибив… пан поїхав – ну і нехай собі їде, бо от звучить уже обідня трембіта, а у вівці нога ще не загоїлася. І тому коли раз одної негідної весни захотілося панові припинити оті відхідні заробітки й прикріпити Олексу до панщизняних форм – Олекса навіть не зрозумів у перший момент ваги тої заборони. Так жовнір у своїм імпеті не чує, що його проштрикнули наскрізь списом, і лізе по тому списові до ворога… І тільки згодом, коли усвідомив собі, що це ж весна йде… Мішєнники вже мішають маржинку, умовляються про день виходу до полонини, на літовище. І приходить він нарешті, той божий день. Познімають кресані мужчини, моляться. І потім найстарший командує:

– У божий чєс. Рушєймо!

І рушить у похід величезне полчище. Попереду трембітарі й які порядніші газди. За ними корови й воли, потім вівці, далі всяка інша худобина, а ззаду коні з терхами. Замикають похід мішєнники, жінки, діти, що будуть проводити маржину на край села.

І йде цей блискучий, торжественний похід під звуки трембіт, сопілок, скрипок, цимбалів, флояр. Гавкають пси, вівці блеють, пастухи співають, стріляючи час від часу. А чєлядь заводить за своїми голубанями, гілянями: «Хто тебе тепер ме доїти? Та ци за тобов приглянут, ік я приглєдила, ци тобі підстелют, йк я підстелела…»

На дорозі пристають інші мішєнники з других сіл, похід зростає, більше людей, більше звуків, більше урочистості. Корови помахують своїми стрічками на рогах, бо не одна запопадлива газдинька прикрасила від глибокої щирості свою корівку ще й лентами на роги. А хлопці заливаються, виспівуючи перед дівками. Це ж вони місяців шість ні одної дівчини й у вічі не побачать:

Єка ж тота полонинка

Навесні весела,

Єк овечки у ню ідут

Із кождого села.

Єк овечки у ню ідут

Самі біленькії,

А за ними вівчарики –

Хлопці молодії.

А котре з них годні хлопці,

Ідут та співают,

А ік котре мізерскії,

У плай позирают.

Зарикала голубаня

У середу вранці,

А хто буде розводити

Без легінів данці?

Дійсно, спустіють вулиці села, скучно дівчатам, бо найкращі [хлопці] – усі в полонинах. Олекса тільки дома, сплутаний панською волею. Показалося, що пан дужчий чорта, бо чорта вмів Олекса подолати, а пана – ні. Не рвав і не метав від злоби Олекса, але глухо засіла велика ненависть у цьому свобідному серці. Не відмовлявся від жодної роботи, йшов і косити на панських луках, і пасти панських овець, і направляти панське вориння – всюди йшов, не відмовлявся, але в дусі своїм відмовився від тих робіт і лише, так би сказати, тимчасово виконував їх.

І дивна річ. Нічого він не говорив, Олекса, – а село одразу відчуло переміну. Зовні, правда, це не було помітно: Олекса був веселий, охочий хлопець, любив і вмів оповідати про всякі полонинські пригоди, приносив щороку до села нових співаночок, не від того був, щоб і пожартувати, – тепер наче відтяло то все зразу. Став мовчазний, негомінкий, рідко появлявся на вулиці. І село розгадувало сю переміну.

– Шос наш Олекса йкийс…

Не договорювалося, але всяке розуміло, що Олекса мало того, що якийсь не схожий на інших, а що ця несхожість виявиться колись саме в стосунках до пана. Село почало чекати чогось від Довбуша Олекси. Мабуть, і пан щось чув у повітрі, бо завів нараз нічні варти коло свого будинку. Кожна хата мусила давати по черзі вартових.

Село примирилося і варту дало. Але зажадав нічної варти й вірний слуга панів, Іцко-орендар. Він направду дуже вже розпаношився, за панською спиною робив, що хотів, і дуже допік людям. Не один уже бовкнув, що боїться, як би одного прекрасного ранку не згоріла корчма «з невідомої причини»… Іцко знав це – він усе знав, – настрашився й просив пана нарядити варту ще й коло корчми. Село варту дало, але не примирилося і все на цю варту нарікало. Не тому, щоб вона була якась занадто важка, а тому, що доводилося вартувати «коло жидівських бебехів».

Коли ці варти настали, то Олекса заявив просто – що до корчми на варту не піде. Ця вістка блискавицею облетіла село.

– Чюли?

– А шо?

– Олекса Довбушуків казав, шо не піде на варту до жида.

– Єк же тото?..

– А так. Сказав, шо не піде, та й конт.

– Тот, варе, такий…

– Ано, мемо видіти, шо з того буде.

Дивним дивом сі балачки не дійшли до корчми, отже, не знав за них Іцко, не знав таким чином і пан. Отже, відмова Олекси впала на двір несподівано. Коли Олекса заявив гайдукові, що вартувати не піде, той витріщив очі.

– Як то не підеш?

Для нього непослух панської волі був річчю немислимою. Вони там звикли у дворі до думки, що найменше слово пана – закон, і почути від якогось гуцула «не піду», «не хочу», «не послухаюся», це було все одно що запротестувати проти грому небесного – не бий мене.

Гайдук ще раз спитав:

– То не підеш?

– Не піду.

– Так і панові сказати?

– І панові так іскажи.

Гайдук не пішов, а побіг. Ніс же сенсацію. По дорозі кого не стрічав, то всякому пояснював, чому він так біжить і що сталося. У дворі ця вістка зробила враження вибуху бомби. Двірня стовпилася вся і стояли так, з цікавістю чекаючи, що буде. З одного боку авторитет пана, а з другого – гуцульська завзятість. Хто подужає? Коли панові сказали, що якийсь Олекса відмовився йти на варту, – пан відразу спалахнув. Першим його криком хотіло бути старопольське: «Бий – забий…» Але згодом поміркувався.

– Хто це такий Олекса?

Коли довідався, що се той самий, що кожного року ходив на полонину на заробітки, сказав:

– О… Я так і знав. Не дурно я не хотів того. От на моє й вийшло. Набрався там опришківського духу – і роби тепер, що хочеш.

Розпорядився привести Олексу.

– А як не піде? – спитав хтось із гайдуків – і в тоні почулася зухвалість. Один-єдиний випадок непослуху вже будив дрімучі інстинкти навіть у гайдуків, і в тому зухвалому запиті звучало: «А що? Бачиш, що й тебе можна не слухати. Отже, будь обережніший. Сьогодні гуцул наплював тобі в жменю, а завтра це можемо зробити й ми всі…»

– Як не піде? Як він сміє не піти, коли пан кличе?

– А так. Візьме та й не схоче.

– Ого!.. – Пан скрикнув, аж запищав. – Тоді застрілити його там, як собаку!

– З чого? – пошепки запитав один гайдук другого у товпі і назвав такий інструмент, з якого справді стріляти не можна…

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 180 – 183.