Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

3

Гнат Хоткевич

А бесіда дійсно була цікава. Бо й сам піп сапогівський був дуже цікава людина. Казали про нього, ніби він був досить видною шпицею у колесі ієрархічнім, але ставився шорстко проти посягань римо-католиків, «Польща» вз’їлася на нього, знайшли притоку його деградувати й вислати звичайним попом сюди, на далеку гірську парохію.

Мабуть, так воно й було в дійсності, бо сапогівський піп головою цілою стояв вище звичайних півграмотних сільських попиків, знав латину, був очитаний, вів переписку з якимись вищепоставленими людьми – словом, був якоюсь загадкою.

Від звичайного попівського оточення стояв осторонь, бо йому попросту не було о чім балакати з отою сільською мізеротою. З двох перших слів він забивав кожного такого сільського єгомостя, й цей єгомость починав лупати очима, червоніти за своє неуцтво і незнайство.

Так було в приватній бесіді, так було й на соборчиках, де отець Кралевич, забравши голос, покривав усіх своєю вимовністю, дивував ерудицією, пересипав мову латинськими фразами, слухаючи яких, сільські попики тільки ляпали вухами.

Був гарячим прихильником свого греко-католицького обряду, а тому гарячим супротивником римо-католицьких натисків. Це було слабе його місце, й тут, хто хотів би спровокувати отця Кралевича, міг загнати його, як завгодно, далеко.

Нервовий, похопливий, він, видимо, не вмів ждати, йому хотілося, щоб одразу все було по його думці, – і тому на сапогівськім вигнанню чув себе, як сокіл у тісній клітці: бив крилами й обтріпував собі головне, летюче пір’я.

Коли польське духовенство, виєднавши собі в Римі ще одну прерогативу, торжествувало ще одну побіду над одвічним своїм ворогом – руським клером, отець Кралевич просто ставав невміняємим. Він тратив рівновагу й говорив тоді таке, що збори притихали, а отець декан затуляв вуха й кричав:

– Отче… Отче… Бійтеся Бога… Я нічого не чую, а вас прошу перестати…

– Не чуєте?.. Не чуєте? – кричав отець Кралевич і блискав очима по залі. – І ви, отці, не чуєте? І ви не бачите, як latini eppi et clerus перетягають Русь до свого обряду, забирають наші деєцезії й нищать нас. В княжестві Руськім, де перед трьомастами літ ледве який один поляк ritus latini знаходився, – що бачимо тепер? А вам се байдуже? З віків, а з тисяча сімсот чотирнадцятого року вони тільки й думають, як би й самих єпископів наших під моц свою підбити!.. Але нехай не перетягають струни!.. Бо та преденсія, боятися треба, як би вона нової схизми не породила. Або давньої не одновила…

– Що він говорить!.. Що він говорить! – в повнім одчаю віднянкався до громади отець декан. – Отче!.. Прошу вас… Ми всі єсьмо вірними синами католицької церкви, а тому – які там у нас іще поточні справи?..

Але отця Кралевича нелегко було позбавити слова, раз він його добився. Тим більше, що аудиторія слухала з тремтячою увагою. Мов заглядали в яку бездонну пропасть, що і солодко, і жутко.

Всім їм, оцим попикам, давалося взнаки «душохапство» римських колег. Правда, тут, у горах, це явище не було таким поширеним, але все ж наблюдалося і, головне, мало тенденцію рости. І тому те, що говорив отець Кралевич так сильно, так розумно і так одверто, – те все бродило десь у заляканих душах сільських попиків, тільки не у кожного ставало духу сказати о тім не лише на соборчику – Боже, спаси! – а навіть у приватній бесіді з приятелем за чаркою горілки.

Тому вони, оці отці духовні, так жадібно слухають, а навіть знаходиться один найсміливіший і несміло обзивається:

– Отець Кралевич правду говорут… Конституція тисяча сімсот сімнадцятого року всіх нас болит, що Річ Посполита викинула нас ніби з права і з усего…

– Так! – перериває отець Кралевич. – Так. Але чому ж ви не протестуєте? Чому не обстаєте за своїми правами?

Еге, мелькає не в одного… Ти, бачимо, протестував, але де опинився? І то ти вчений чоловік! А нас приставлять нігтем, та тільки юшечка побіжить. Хтось безнадійно махає рукою.

– Боротися?.. Як? Чим?.. Що можемо ми, малі люди, коли там, на верхах, розумніші нас та й то…

– Хіба ви то вже нічого й не значите? Делегацію до Риму! Щоби Рим знав, що на Русі – руський нарід живе. Що коли в тисяча триста сороковому році Русь піддавалася Казимирові Великому, то насамперед обварувала собі liberum exercitium ritus sui graeci! Що князь Острозький, русин, обстаючи за ці міста княжества Руського, хоч воно й до Польщі належало, виграв більше тридцяти баталій з Москвою… І то non nocebat bono Regniet religionis catholicae in Polonia!.. І «Проект»… Особливо «Проект на знищення Русі» показати!

І витягав список досить поширеного того «Проекту» з 1717 року й відчитував:

– 1. Шляхту руську до жодних урядів не допускати.

2. В компаніях від русинів сторонитися.

3. В сусідстві жодної приязні з русинами не мати.

4. При присутнім русині висміювати його всяко.

5. Багатших русинів виїдати з міст на передмістя й відбирати від них усякі доходи.

Се для світських, для світських… Тут іще багато… Але ось і для нас, і для духовних…

– Ми це знаємо, – пробує боронитися отець декан.

– Ви, може, й знаєте, а колеги мої не всі знають! Не всі! Не всі! – і вибирає найбільш ядерні місця:

– 1. Латинські біскупи мають поробити руських єпископів своїми суфраганами.

2. Попів руських тримати в недостатках і простоті, аби нічого не знали й не вміли вчити людей. А дітей їх старатися переводити в кріпаків.

3. Церквам ерекцій не давати, а де є старі – накладати на них великі оплати.

4. Землі волинські і подільські, де люд уперто тримається схизми, віддати татарам. А унію треба плекати для того, що тоді Русь злучимо з нами і навчимо її ненавидіти Москву.

– О!.. О!.. – кричав отець Кралевич і потрясав папером. – Треба, щоб усе це Рим знав… щоб знав, як тут ненавидять нашу Русь і як хочуть extinguere той обряд, що його установили святі грецькі отці, а святий престол за добрий і рівний узнає!.. Римові треба одкривати очі! Поляки там хваляться, ніби вони всі єсть ширителями віри католицької на Сході, а це неправда!.. Історія знає, як у тисяча п’ятсот п’ятдесят третьому році Польща всіма силами противилася з’єднанню Москви з Римом, аби Москва не забрала тоді Русі. Отже, не віру католицьку завжди мала на увазі Польща, а лише свою користь. І треба, щоби Рим усе це знав…

– Будуть там нас у Римі слухати!..

– А чому ні? Преці коли ми unius matris ecclesiae catholicae єсьмо filii aequaliter із другими терпеливо слухані і вислухані бути мусимо, аякже!

– Рим не захоче наражати собі Польщі ради нас.

– Рим боїться, аби ляхи не забунтували.

Отець Кралевич аж підскакував.

– Боїться? А того не боїться, що як тільки, latinos praeferendo, нас понизить, то зараз на Поділлі, на Волині та й взагалі на Вкраїні цілій усе підійметься? Нехай же боїться того і Рим, і Польща… Бо як ми почнемо шукати собі протекції, то Москва напевне більше знайде права до всього княжества Руського, як хто інший…

Це вже таки було страшно слухати. Дехто вже поглядав і на двері, щоб чмихнути в потрібну хвилину. Отець декан сидів весь червоний і не знав, що почати. А Кралевич, мов трибун який, видимався із свого не дуже високого зросту й кидав громами на притихлу аудиторію:

– Нехай Польща пам’ятає, що скільки разів поляки замишляли ritum graecum unitum у нас supprimere, завжди a Deo cladem insperatum понесли. Хто читав історію, то це знає. Та й Суша, єпископ хелмінський, іще у тисяча шістсот чотирнадцятому році се говорив. Ми не мішаємося до їх церковного обряду – то чому latini мають нашому обрядові церковному опонуватися? Ми ж рівні їм у всьому! Ми ж маємо повну свободу становити й ухвалювати все, що нам здається за ліпше й не противиться правам коронним і канонам. А коли вони не можуть нас терпіти рівними собі – нехай покажуть нам декрети, чи булли, де було би вказано, що ми не повинні мати жодної дистинації від простих хлопів і жидів. Бо дійсно у поляків перший-ліпший жид є в ліпшім респекті, ніж ми, католики, в усьому їм рівні.

– Що ж, коли ся так Богу подобало, то най і в тім воля єго свята дієсі, – тихенько, перехрестившися, говорив який-небудь старенький попик, що йому ні війни, ні боротьби вже не хочеться, а просто тоскує за своїм теплим запічком.

Але отець Кралевич не давався збити навіть сим віковічним аргументом.

– Чого Бог хоче, того ми не знаємо, бо він нам своєї волі не об’являє, але у нас у самих єсть розум. А якщо його не вживати, то навіщо ж ми тоді і вчилися? Тоді краще було би нічого не знати, нічого не розуміти. Тоді би ми лише сих кривд, що тепер не винно поносимо, не відчували, а й підводи не були б нам тяжкі і панщина не була б прикрою. А коли би набридла панщина й підводи, то ми як простачки-схизматики легко могли би знайти протекцію у Москви. І певно скоріше би її там знайшли, ніж тепер у Римі.

Цього вже було занадто. Страх цілковитий заволодівав усіма пожондними русинами. Це вже було щось із політики, а політика – то була занадто таємна й страшна річ для гірського попівства: воно боялося політики гірше пекла.

Шепоти переходили в шемрання, шемрання в гудіння, отець Кралевич не піддавався.

– Лях знає тільки Москву, нас він не знає. Niema Rusi, tylko Polska і Moskwa!.. Хотя й усім відомо єсть, що в Венеції іще сто літ перед Росією друковано книги гражданкою; хоча всім відомо, що Петро Перший іще в тисяча сімсот першому році посилав молодих людей до Києва вчитися штуки друкарської кирилицею і гражданкою; хоча всім відомо, що канцелярія Ягайла ще писала по-нашому, а не по-польськи, – все одно ляхи кричать, що і письмо наше, і друк – то московські.

Отець декан набирався поваги, надимався, хоч не переставав очима шукати підтримки, і в найменше стосовному місці провозглашав:

– Досить… Я не можу на тоє позволити і збори за-ми-ка-ю.

Дехто зразу підскакував і починав суєтитися, мовби був придавлений нестерпучою вагою, а оце увільнився. Дехто перебільшено голосно починав говорити про погоду й кукурудзяний урожай, але більшість зоставалася прикованою до місця і, втупивши очі в мовцю, слухала того, що десь звучало в глибинах душі, але ніколи не показувалося наверх.

А отець Кралевич мов і не чув, що йому вже, властиво, заборонено говорити.

– Чому ви так, отче декане, боїтеся, що я накликаю до Москви? Ні!.. Я тільки кажу, що коли Москва би давила наш обряд, – це було б зрозуміло, бо ми від них відщепилися. Але коли opprimimur propter ritum catholicum a catholicis, се будить жаль незносний і направду до десперації приводить. А там, де шукаємо persecutionum medellam, – знаходимо наших гнобителів вислуханих і апрегендованих, а нас ледве-ледве за сотворіння боже признають. Зрештою – так нам і треба!.. Бо ми ледачі! Бо ми нічого не варті! Бо нам не треба жити на світі, а скоріше вже уступатися геть і дати місце ліпшим та вірнішим від нас. Шкода, що нас б’ють, б’ють і ніяк до решти не виб’ють.

Мов після лазні доброї, вилазили попики із такого соборчика. І коли таке повторилося і раз, і другий, то скінчилося на тім, що отець декан сам! рахуйте… заїхав до Сапогова і просив, просто-таки по-товариському просив Кралевича не їздити більше на соборчики.

– Ой, то знаєте… Всі ми бачимо, всі ми розуміємо – ну коли ж несила наша. Що ж ми поробимо? Ми всі душею з вами, вірте, але не в кожного є стільки сміливості. Вам то добре, бо у вас немає дітей. А наші священики здебільшого нарід многосімейний, нам наражатися на неласку власті не приходиться. Тому будьте добрі і не приїздіть більше на соборчики.

Отець декан просили. Але нараз отцеві деканові починало здаватися, що така просьба ніби ущербляє якось деканське достоїнство, що сапогівський піп може, чого доброго, подумати, ніби він і справді яка велика цяця, коли його сам отець декан просять.

Тоді отець декан прибирав урядову міну, яка, до слова приточити, так мало пасувала до його круглого і трохи, вибачте, свинуватого обличчя.

– Воно я міг інакше поступити… Ви ж мене розумієте… Але я не хочу. Я хочу, щоби у мене в деканаті все було тихо, спокійно, щоби на мене люди не нарікали.

Отець Кралевич обіцяв і дійсно більше не їздив на соборчики. Так і закінчилася на ні чім спроба вселити в духовенство своєї округи почуття незадоволення і, логічний висновок звідти, – протест. Почуття незадоволення, може, й існувало, але нахилу до протесту священство не проявило.

Правда, логічно мислячи, й трудно було сподіватися протесту від убогих сільських батюшок, але, на біду (чи на щастя), люди типу отця Кралевича не мислять логічно в певних окресах людської діяльності. Або, вірніше сказати, у них логіка своя, що ходить цілком іншими шляхами, ніж звичайна людська, і ті шляхи рідко зходяться з тими, що їх нормують будні.

Завдяки тому, що на тлі провінціальної мізероти отець Кралевич виділявся особливо, до нього ніхто не їздив із батюшок.

– Бог з ним, – говорив не один з видимою скромністю і з внутрішнім далеко складнішим почуттям. – Куди нам! То нарід учений, а ми на мідні копійки вчилися. Він засипле тебе латиною, а ти стій як баран. Бог з ним!

І, наче умовившися, не їздили до Сапогова. Хіба на храм.

Попробував було отець Кралевич їздити до колег, але мусив припинити. Бо, кажуть, його приїзд приймався по меншій мірі як наїзд мирно успособленого розбійника, що ото йому годи та годи, бо інакше добрий гумор з нього спаде й він може тебе зарізати. В попівськім домі, куди загостив отець Кралевич, підіймалася така суєтнява, обличчя всіх були такі вистрашені, попадя виходила вся тремтюча й не могла зв’язати трьох слів. З очей не менше переляканого господаря била, очевидь, ота «упшейма» гостинність, яка, будучи перекладеною на слово, звучала би більш-менш так: «І за яким чортом ти оце до мене явився? І коли тебе вже винесе нечиста сила з мого двора?..»

Поїхав отак отець Кралевич раз, два й скінчив. Бог з ними, із тими сусідами, коли вони такі… Так і жив якимось відлюдком. Ні він ні до кого, ні до нього ніхто.

Він то, може, не так се відчував, бо затоплений був у свої книжки, писав щось, але матушка… та, мабуть, відчувала самотність більш діткливо. Рятувалася хатньою роботою, чистотою покоїв, доведеною до крайніх степенів, близькими стосунками з жінками села, які побачили в їмості рідну доброзичливу істоту, але часом того всього бувало замало. Хотілося хоч іноді товариства рідних, трохи ширшої бесіди. Не було ще тоді Ніцше на світі, а то матушка залюбки повторяла б його афоризм: «Втомилася вже я все давати й давати поради. Як хотілося би й мені узяти щось».

Так і йшло життя цієї пари, можна би сказати, тихо, якби не ота вічна нервовість, вічна звинченість отця Кралевича. Щось у цьому було з конквістадора, щось із вічного бунтівника, конфедерата. Рішуче помилково він потрапив до сутани; йому далеко більше до лиця була би якщо не кольчуга, то, в усякому разі, плащ народного трибуна. Він тоскував, він не знаходив собі місця, коли не протестував, не громив філіпіками, не здавалося йому, що когось організовує, щось підготовляє, до чогось готується. Мабуть, за цю рису характеру, розгадану на верхах і оцінену негативно, і злетів отець Кралевич до убогої сільської парафії. Видимо, сила, яка його сюди перевела, добре знала перефразоване російське прислів’я: «Дальше едешь – тише будешь». Міркували, певно, що тут отець Кралевич порозумнішає. А ні – існують іще засоби.

Але отець Кралевич не смирився, не упокорювався. Навпаки. Оце йому здавалося, саме тепер знайшов те поле діяльності, за яким тоскував усе своє життя. Дві людини, з яких одна чула в собі колосальні засоби чину, але не чула під нею жодної ідейної обгрунтованості, і друга, що вміла все теоретично обгрунтувати, але ніколи не бачила реальних сил для здійснення своїх мрійних постулатів, – таких дві людини зійшлися, тягнені незримою силою одна до одної з різних точок земної кулі, аби доповнити одна одну й аби слово сталося чином.

Не дивно, бідна Єлена не могла тут нічого зрозуміти.


обварувала собі liberum exercitium – умова цілком легендарна, але може бути, що в 18 ст. в неї вірили.

князь Острозький (1460 – 1530)

у тисяча п’ятсот п’ятдесят третьому році – мабуть, йдеться про унійний проект з 1582 р.

(1610 – 1687) – уніатський холмський єпископ (1652 – 1687). Згаданий 1614 рік – помилка о. Кралевича.

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 72 – 79.