13

Гнат Хоткевич

Прийшли Юра з Виделькою. Обдерті, зморені. Ватаг лиш головою похитує.

– Видев, їсти хочете, а я не маю шо вам дати. Най уже прийдемо вечір ід стаї. Недовго вже – туй-туй затрембітают.

Ішли до овець. Пастух, як і всі люди, що живуть у самотності, голосно роздумував.

– Єк же то би вас ід хатам направити. Самих пустити не мож, бо хуч єк дорогу розкажи – зблудите. Вивести вас на дорогу? Нема кому. Бо нас мало, пастухів, ади, та ше оден захворів.

– Захворів… – механічно повторив Олекса. Він ледве чув, що говорить дядько, бо всі думки його були коло Говерли. Чи пробувати йти далі, чи вже таки облишити. Тим більше, що хлопці, мабуть, не захочуть іти, а самому… тепер він знає, що то значить…

– Ає, занедужилоси. Гостец, видев. Ломит ноги, крижі. Хирбет – гет цілком усього ломит.

Помовчав.

– Се коби борсучого сала, то би натер. Лиш де го взєти? Дає там му ватаг гістівника пити, а шо з того.

І знову помовчав, безперестанно смокчучи свою люлечку.

– Думкую все, єк же то вас ід хатам ісправити. Видев, мете жити у нас, докив хто з мішєнників ци домарєт си з’євит. Шкода. Ше вчера був оден чоловік из Жєб’я – Ілци.

Прийшли до овець. Два пастушки з цікавістю поглядали на наших хлопців, бистро знаходячи достойні висміювання речі. Потім шепотіли їх один одному й порскали сміхом.

– Но, но! – напоминав їх пастух. – Ви би краще дали шо їсти хлопцям, бо вни три нни не їли.

У одного з пастушків знайшовся шматок кулеші в тайстрині… Він розломив на три частини й мовчки давав. Першому чомусь Олексі. Але той не брав.

– Дєкую… я не голоден…

Юр і Виделька здивовано глянули на товариша. Що він плете? Коли от два дні вони нічого не їли, окрім ягід. Та й тих скупо, бо доводилося вештатися по таких сиглах, де на землі сама фоя. Або в заростях непрохідних. Хлопець, що давав кулешу, так і зостався з протягненою рукою. Вмішався вівчар.

– Де не голоден? Три нни ходите лісами. Ідж…

Олекса взяв кулешу і подякував. Ів не спішачи. Одвічна постанова селянської культури, одвічний постулат: ніколи не показувати, що ти голоден, й ніколи жадібно не їсти. Шматочки були маленькі, голоду не заспокоїли, а тільки роздражнили. Але зате процес угощання – з одного боку й приймання – з другого зблизили хлопців.

Наші сиділи й роздивлялися. Перед ними розгорталося поволі невідоме й цікаве полонинське життя. І в них дома вівці, і вони знають, як їх пасти у горах, але яка велика різниця! Та де – і порівнювати не можна…

Ось обважнілі, з повними вименами дійні вівці. Вони вже нетерпляче чекають знайомого звуку трембіти, щоб бігти скоріше до стаї й увільнитися від надбалого за день тягару. Старі вівці, що знають уже всю поведінку, займають зарані крайні позиції, щоб, як тільки почувається привичний звук: «Гісь, гісь!» – щоб одразу першими розпочати хід, першими прийти до стоїща, першими здоїтися.

Молоді дійні ще не затямили собі полонинської поведінки, тож пасуться де-будь, часто відбігають де вбік, і тоді накликає їх пастух покликом: «Бир-р-р!..» Коли яка занадто відійшла або не слухається поклику – ліниво підійметься який пес, ліниво зайде збоку і, ліниво гавкнувши раз або два, прикличе вівцю до порядку. Барани держаться окремо з усією своєю баранячою повагою. Але як він не держиться, а зразу видно, що він дурний як баран. Найбільший із них тримається не з меншою повагою, як директор або швейцар великого банку. Він шутий; очевидно, й роги втратив, боронячи своєї баранячої поваги.

Ватаг пішов до свого колеги; він пасе воли сьогодні жолобом – це була кітловина між двома горбами, по сусідству. Звичайно він пасе у джєморах, у гущавині з невисоких кущів, де вола видно й він не може відблукатися. Але сьогодні перемінив пащу.

Вівчар пішов оповісти цікаву пригоду сьогоднішнього дня – як приблукалися хлопці, що прийшли шукати скарбів на Говерлі. Посміються удвох із таких шукачів.

Пастухи й наші зосталися самі й перебалакували, як у нас і як у вас. Виходило, що печеніжинським хлопцям нема чим похвалитися перед самими справжніми гірськими жителями. Сама вже серйозність масштабів пригнічувала. А головне – скільки ж то знають ці гірські хлопці такого, про що наші й поняття не мають.

Скажім – ведмідь. Печеніжинські хлопці знають, що такий звір десь є, але як він виглядає, можуть догадуватися лише з опису. А ці хлопці на власні очі бачили ведмедя і то не раз. Показується, окрім того, що це дуже хитрий звір. Особливо хитрість його виявляється ось в чім. Обгороджується стойбище на полонинах не звичайним воринням, а так званими дінницями зломів смерек. Рубають смереки, валять їх вздовж границі то вершаками, то гузарями до себе. Суччя на тих смереках обтинають укісно, лишаючи довгі шпиці. Ці шпиці стирчать в усі боки, а між ними постає зрубане суччя, там сохне й стає хрупким.

І це все робиться так власне проти ведмедя. Насамперед щоби він не переліз через дінницю, шпиці його будуть колоти. А по-друге, коли відважиться й такй полізе, то, ступаючи суччям, буде його ломити, наробить тріскоту, збудить псів, ті людей – і кінець охоті. Так от старі ведмеді нічого того не бояться, бо мають спосіб.

– Він, ади, мудріший, котрий старий. Він наловит стропу моху у кожду лапу та й так іде верх ломів. Мох суччє не ломит, та й не чути медведя. А лиш переліз через дінницю, тоді одразу кидає мох, хапає вівцю ци там єрче й кікат. Тогди вже хуч і наробит ломоту, хуч і побудит псів та людей, то вже му оннаково. Тогди вже медведя не запре й не йме жядна сила…

– А ти видів медведя? – це допитується Виделька молодшого з хлопців у таємній надії, що хлопець соромливо відповість – ні… і тоді можна буде посміхнутися й тим скинути чужий ореол вищості. Але хлопець-пастух відповідає рівнодушно:

– А чому ні?.. А моя сестра застрілила медведя.

– Сестра?..

– Ає. Маріка. Вна пасла вівці…

– Де? Тут? На полонині?

– Є, нє… Лиш наша хата повисоку, май далеко на узліссі. А з лісу вийшов тот великий. Вівці си спуджєли та й в розгін, а вна, Маріка, ізберат вівцє та жене перед собов. А медвідь за нев. Він, сказати, не за нев бігти, а за вівцєма, шо вна позаду май, то він на ню насідати. А ту воринє. Вівці пиштрикли поцерез воринє, а вна за ними, а медвідь туй. Туй мав ї хапати.

А в неї пістолєтко було за пазухов. Вна лиш обернуласи та з того пістолети бурр у пащу медведеві, бо він пащу роздєпив. А сама далі за вівцєма. Пригнала вівци д’хаті та й каже мамі: «Здає ми си, шо-м медведя застрілила». – «Де?» – «А там і там».

Пшли неня – діправді, застрілений лежит медвідь. Лиш не змогли неня самі нести, аж увечірох дєдя прийшли.

– А велика твоя сестра?

– Менча мене.

– А кіко має років?

– Ци я знаю? Менше мене. Я вже на дерево лазив, єк вона у нас си і знайшла.

Виходило, що тій амазонці, що так орудувала пістолем, ще й кремневим, було років одинадцять-дванадцять. Наші хлопці проймалися повагою до гірських дівчат.

Або чи наші хлопці знали, які існують способи на відобрання молока в овець? А тут вони махом довідалися про цю таємницю й показалося, що то цілком проста річ.

– Тра взєти сліпце та й рапавку, покласти у горнец та й спечи на ватрі. Витак вісушити добре, зітерти на порох та й тим порохом усипати вагаш. Єк вівца тот порох переступит, кинеси їй на ікру поганий струп, вівца не даєси доїти та й молоко пропаде.

Але як у військовій техніці виробляється броня, якої не проб’є жодна гармата, а потім на тому ж заводі виготовляється гармата, яка іменно цю броню проб’є, так і тут: проти злого наслання існує відворот. Лише показується, наслати лихе легко, а відвернути його вже далеко трудніше.

– Се треба знати, де в одній купі б’є дев’їть головиц. Звідти з кождої головици набрати по дев’ять лижок води. Ту воду нести до стаї лиш так, аби не розсипав та й сі не обзирав. Делінь урубай дев’їть трісок сліпого дерева.

– Шо то – сліпе дерево?

– А шо ти го рубаєш, а на него не дивишси – то є сліпе дерево. І має бути ружне: євір, скоруха, бук, дубина, смерека – усєке.

– А єк же ти потрапиш, не дивившиси?

– Напомацки шукай. І тни напомацки. По шкаберці з усих дев’їти деревин. А ик укнеш уже дев’єту шкабёрку з дев’єтого дерева, тогда аби ліг долілиць на черево та й так аби-с ліз черевом аж до стаї.

Наші хлопці крутять головами. Це вже… Особливо як далеко. Але труднощі на тому не кінчаються. Прилізши до стаї, треба випросити з неї усіх людей і так сховати ті тріски, аби ніхто не міг знайти. А далі – знайти двох щасливих людей. Коли наші хлопці пробували допитатися, яким же критерієм мають оприділитися ті щасливі люди, то не могли добитися точних вказівок.

– Єк кємуєш!.. На кєму, ади, тра спадати…

Так-от, вибравши після вказівок «кєми» двох щасливих людей, з ними треба зробити «живу ватру». Жива ватра – це вогонь, здобутий предвічним способом тертя дерева об дерево. Ця ватра взагалі грає велику роль у гуцульськім побуті, а на полонині й поготів. Вона має магічне значення, й в моментах особливої важності все мусить фігурувати вона, а не звичайний вогонь із губки й кресала. Через десятки віків проніс гуцул пошану до того першого способу, яким уперше здобула людина вогонь на землі.

– Єк єс наклав тоту живу ватру, маєш класти туда сліпе дерево. Ік вна перегорит, з него взєти дев’їть вугликів і кидати в ту воду з головиц, рахуючи назад.

Рахувати назад – це значить говорити – не дев’ять, не вісім, не сім і так далі – аж до одного. Всю цю процедуру проробити дев’ять разів, а тоді йти на струнки й покропити тою водою струнки. Мало того.

Сідай на сідець та мий тов водов кожді вівці ікру й перехресте. А шо зістане води – віднеси у таку скалу, де ніхто не може знайти, й там вилий…

Впрочім, можна цю воду зужити й інакше. Якщо хочеш своєму недругові «збавити молоко», то візьми й вилий цю воду «під его хитар». То вже йк маржина перейдет це місто – ого! Вже ніхто не зверне їй молока.

І слухають наші хлопці отої усеї розповіді й думають: які ж то тут, у горах, і пастухи ж мудрі…

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 128 – 132.