6
Гнат Хоткевич
Але доля змилостивилася над Кралевичем. Він підходив до якоїсь групи, а там, чути, говорить один голос. При наближенні священика слухачі почали зацитькувати оратора.
– Та замовч, Оле… Ци не видиш, хто йдет?.. Ще би що лихого могло вікапатися з того…
Але оратор відмахнувся рукою й говорив далі.
– Піп? А ци мені піп дивний? Ци я го си бою? Я жадного попа си не бою!.. Що він ні зробит? Ци я неправду кау, що присіли пани нас та й нема життя людем на світі?!
Гуцул, видно, був підохочений, отже, мав те на язиці, що по-тверезому носив в умі. Газди, які тверезіші, оцінювали становище інакше і хотіли збити оратора з дороги.
– То всьо правда, лиш давайте си нап’ємо вба, Оле… Ци ви д’мені, ци я д’вам. Ой, будьмо та й ще будьмо. Ано-ко тримайте пугарчіка, аби не впав…
Той, що його називали Олексою, брав чарку, але, тримаючи її в руці, не переставав говорити:
– Я віп’ю. Чіму бих не мав віпити з добрими людьми? А шо я правду кау, то всі люде ми свідками, шо я правду кау. Ци не так? Ви, Мартею, ви старша людина… Скажіт, най усі чюют – ци сказав-сми о тільки неправди, єк є синє за ніхтем? Ци є слово, одне слово з неправди, а ци усі слова з правди?
– Та то все так, Оле, лиш змовчіт троха, – і зараз же звертався до отця Кралевича. – Перебачєйте, підохочена людина… От вогорит, лиш би вогорити…
Укритий зміст того звернення був: а сам ти, голубе, проходь, проходь. Бачиш же, що ти зайвий…
Отець Кралевич бачив, але умисне не проходив. «На зло…»
Зрештою, його дуже зацікавила постать оратора. Це був чоловік саме у цвіті віку, високий, гарно збудований. Сорочка, як взагалі у гуцулів, мала широкі рукави, але навіть вони не могли укрити вузлів стальних м’язів. Одягнений був небагато, скоріше бідно, але тримався з достоїнством і нічим не був нижчий тих, хто його чествував, хоч то все були, видимо, заможні люди.
Не був він і п’яний настільки, щоб ото плів, як плететься. Був іменно підохочений, коли людина трохи одвертіше говорить, особливо о тім, про що давно і багато думалося. І отець Кралевич сам несподівано для себе попробував устряти в розмову.
– То кажеш, газдо, – перепрошую, що не знаю, як величати, – кажеш, пани обсіли?
– А обсіли, най би їх так франця та короста обсіла, єк вони нас обсіли…
– Але ж бо це явище світового характеру. Це не в нашій одній країні, а майже в усьому світі в тих чи інших формах.
– Я за цалий світ не знаю, лиш знаю, що тої мерзи у нас тут, у горах, давніше не було. Дідо мій, ніби дєдів дєдя, тот ми вповідав, що не було панів у нас, та й не цулували-сми у руку жєдної лєнки. То так тра мудрувати, аби тоти часи назад сі повернути та й аби гори очістити, ади.
– А як же ти би їх очистив?
Отець Кралевич не помічав, що бесіда набирає небезпечного характеру, що тут може бути поліція – оті пушкарі. Не помічав, яка тривога почала малюватися на обличчях і поглядах людей. І того не помітив, що вже один-два, які крайні, потиху відповзли й утекли, а решта сиділа, мов на голках, поглядаючи, чи не втекти й собі, але так, щоб не показатися боягузом.
– То як же ти думав би гори очистити?
– Єк?.. Вже бих знав єк… Коби лиш бартку мав у руках.
– Преці маєш бартку, – чому ж гори досі не чисті?
– Не прийшов ішє чєс…
– І не прийде, газдо. Жодне повстання нам не поможе. Нам поможе освіта, конституція – от куди треба направити сили. А проти бартки вони зуміють поставити бартку, а то й десять.
– Лиш не у нас у горах. На долах оден вартуєт, як оден, а то й ніц не вартуєт. А у нас оден може вартувати за десіт, за дваціт люда. Шліт на мене дваціт люда у горах! Перестрілєю усіх, єк кутюг!
І ця фраза супроводилася таким широким викликаючим жестом, що отець Кралевич мимоволі залюбувався. От де справжній народний вождь! От за оцим підуть.
– І все ж, газдо славний, жодні повстання, особливо жакерії, в історії не вдавалися. Їм завжди бракує організованості. Один хоче так, другий хоче інакше.
– У мене би так не було. Маєш робити, що я звелю. А не хочеш – на всі штири вітри, п’єтий шум.
– О! Та се ти про ватагу опришків говориш?
– А хоч би й так! – і знову широкий певний жест.
– Оле… Змовєли-бисьте краще… Таже пушкарі тут… усяке…
– Шо я пушкарів си бою?
– Та й єгомость…
Отця Кралевича се зачепило. Як? То вже його вважають нарівні з пушкарями, за здібного на донос? І з обуренням казав:
– Газди!.. То ви думаєте, що священик і пушкар – одно? Погано ж ви знаєте нас, священиків. Чи я би на вашого товариша доносив? Чи я би ставав на панського приспішника?.. Я до вас усією душею, а ви…
Не виходило в Кралевича. Він і сам чув, що говорить не такі слова, що його мова не переконує, а ще більше лякає, але не знав інших слів. Умів так гарно говорити про високі матерії й там йому ніколи не бракувало слів, а тут от плутався…
– Мені дуже приємно було побалакати з газдою, лиш не знаю, як звати.
– А видиш? Випитуєт, – щиро вирвалося у когось із присутніх.
– А я си не бою!.. Олекса Довбуш я си називаю.
– Дуже мило мені спізнатися…
Звичайна фраза, яку вживав тисячі разів у своїм колі. Тут вона рішуче була не на місці. А інших формул, які б були на місці, не знав Кралевич.
– Я би з вами, газдо, охотно побалакав. Прочитав би вам книжки…
Олекса мало або й зовсім нічого не розумів, як і всі його товариші довкола, в бесіді попа, але слово «книжка» було Олексі зрозуміле й зробило на нього чарівний вплив. Він завжди мав якусь таку внутрішню пошану до книжок і до тих, хто вміє ті книжки читати. Йому це здавалося верхом людської премудрості. Він поважав навіть дяка, хоч дяк у них був п’яничка і сквернословник. Олекса то йому прощав, як загалом геніям прощається дещо таке, що звичайним смертельникам ставиться у гріх.
Отже, тепер, почувши про охоту єгомостя прочитати книжку, Олекса вхопився за цю думку і в першім пориві хотів був навіть зараз іти з єгомостем до «тої книжки», але вже навіть сам Кралевич зрозумів, що читати історичні книжки підвеселеній людині, мабуть, то марна річ. Тому старався як-небудь відхилити пропозицію безвідкладного читання.
– Я з їмостею тут… ми би ся не змістили на візку.
– Я не потребую вашого візка. Я піхотов скорше буду, аніж ви кіньми.
– Та ні… бачите… Нім дійдете, нім що, а воно вже пізно…
– Ає, ає, Оле!.. Дайте покі!.. Ба то-то, ба се-се – а вно вже ніч.
– У книжку попові темно читати…
– Ой, дивися, Оле! Єгомость вивчют тебе у книжку читати, та й буде у нас грамітний.
– Поставимо тебе на дєка. Цего скинемо, бо цей пустий.
Вже відзискали гумор і втратили страх. Вже й отець Кралевич пішов, а гуцули все підсмішковувалися з Олекси та з його майбутньої грамотності.
Так почалося знайомство Олекси Довбуша із сапогівським попом.
Олекса не забув цієї бесіди і вже в слідуючу неділю явився до Сапогова до церкви. Піп його побачив під час служби й зрадів: «Може, він, сей чоловік, буде огнивом, яке з’єднає з народними масами? – Потім подумав. – А може, Олекса попав випадково? Ні!.. От уже всі вийшли, а він зостався».
А Олекса теж думав: «Може, піп збрехнув, ади, так, а я дурний послухав?» Ні… Підходить якесь хлоп’я:
– Єгомость просили вас, аби-сте були ласкаві зайти ід ним.
– Додому ци тут?
– Ади д’хаті казали…
– Най, я си яв’ю. Най харчюют собі троха.
Олексі не хотілося, аби про нього подумали, ніби він прийшов їсти.
– Єгомость просили, аби-сте таки зара йшли…
– А ти у них служиш?
– Ні… Я при церкові…
Олекса подумав і спитав:
– Може, там гоські йкі є?
– Нє… У нашого єгомостя гостей не буває…
– Най буде. Йду.
І пішов. Се був перший раз. За першим прийшов другий, за другим третій – і пішло…
Занепокоїлася Єлена, що почав чоловік щезати з хати. Спочатку було лиш неділями, а далі і в будень. Спочатку лише до Сапогова, а далі й ще кудись. І вертає все якийсь задуманий, ніби суворий… Взагалі порушилося родинне щастя.
Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 87 – 91.