14

Гнат Хоткевич

Олексу відразу захопило полонинське життя. Все йому тут подобалося. І тихий шелест шуварів, коли вони ото зашелочуть, ніби мислять уголос, а о чім? Коби знати. І оці ботеї овець, що, мов хмарки легенькі, пересуваються по світлих тлах полонин. Он два пастухи зійшлися – далеко їх видко. «Наш» зіперся на свою гирлигу і стоїть у мальовничій позі; сардак трохи вітер одвіває. А той, воляр, далеко одставив від себе свою довгу трембіту й кінець її обіпер на землю. Олекса дивиться – а не знає, що то красиво. Не знає свідомістю – несвідомо очей одірвати не може. А на обрію отой Хом’як. Вже не сердиться більше на нього Олекса, що він не Говерла. Хмара біла повзе й зачіпається за гору, за саму вершину; хвильку затримується, потім повзе далі, але клапті її лишаються то там, то там і розтають, не знати де діваються. От іще зараз було щось, якийсь шматок білого серпанку, закривав якусь улоговину – і нема, нічого нема на тім місці. А ще хвилька – й на цілім Хом’яку ні одної хмариночки. Олекса дивиться – і усмішка застигає на його обличчі. Все тут його чарує, все вабить його очі.

Собаки… Он лежать кудлаті, здорові. На одну з них вівчар крикнув.

– Унене – дрейте-е…

Олекса вперше таке чує. Ватага запитати ніяково, як старшу людину. Питає потиху хлопців:

– Шо то він скричєв на кутюгу?

– Бо то пес волоський, по-нашому не розуміє, лиш по-волоськи.

– Чхалла! Чхалла! – кричить собі пастушок. Пес підіймає голову, але не розуміє, до чого тут така нестосовна команда.

А Олекса слухає – і знов усміх застигає на його обличчі. Все тут нове, прекрасне. Жив би та й жив тут і додому б не вертався. А ще хлопці так поетично вміють говорити. Може, при ближчім розгляді особливого нічого в тих хлоп’ячих оповіданнях не було, але Олексі то подобається, і він слухає залюбки.

– Наша полонина – то найкраща в світі. Велика, красна. Маржини багато: воли, корови, коні, кози, вівці, свині… Се наш ботей. Нас трьох до него. А таких ботеїв у нас штири. Оден вівчєр даєси на сотку – тож собі зрахуй тепер, кіко у нас овец самих.

Ні Олекса, ні тим більше пастухи не могли того зрахувати і вкладати то все в одно поняття – багато. Мати чогось багато… це так підіймає. Олексі рідко доводилося в житті переживати це почуття, бо у його дєді ніколи не було багато, окрім хіба злиднів. Але часом як привезуть дєдя хмизу з лісу – дозволить пан назбирати на топливо – то Олекса, бувало, вийде та й любується: так йому чомусь мило поглянути, що от багато хворосту. Тепер він знаходився серед дійсного багатства. Правда, воно було не йото, але мимо того яскравість отого почуття для Олекси не зменшилася. Він відчував обильність колективу, як свою власну. Тому розумів і гордість пастушків оцих, що так захоплено оповідали про велику кількість овець, кіз, корів на «їхній» полонині, хоч із тої скотини «їхнього» не було й одного хвоста.

«Ає… Наша полонина до всього». То є полонина лише для овець або лише для коней, бо тверда трава, швари високі, острі, «зарубуют єзик худобині, то там би вже маржини не пас. У худоби єзик мнєкий, а у конє – твердий, не боїтси остий».

Особливо ж вихвалювали пастушки свого ватага. Після їх слів то була якась надзвичайна істота.

– Такого другого нема на всі гори ватага, йк наш. Він усе знає… Нема нічого на світі, аби він не знав…

Був колись у царській Росії міністр Канкрін. Так він казав про себе: «Я все знаю. Я навіть не знаю того, чого я не знаю». Невже на полонинах гуцульських знайшовся двійник царського міністра в особі ватага? В усякому разі, молодим пастухам їх ватаг імпонував, і то сильно. «Таже він, рахувати, усі гори і полонини знає».

Якщо се було дійсно так, то справді ватаг був особливий, бо чарів, до полонини потрібних, існує безконечна кількість. Тут, далеко від людського житла, нечиста сила підстерігає чоловіка й худобу на кожнім кроці. Зазівайся й не відверни того нападу відповідними чарами у відповідний момент – і готове нещастя. Тому з давніх-давен повелося, що ватаг він же і волхв. Він мусить дійсно усе знати, щоб можна було йому довірити кілька тисяч худоби. Зрештою навіть з чисто економічного погляду. За законом полонин, вівця чи корова може згинути, але дат з неї, що його мусить віддати ватаг восени, не пропадає, і як мав ти за кожний міртук молока дати бербеницю бринзи восени, так і маєш. Отже, ніяк невигідно ватагові, щоб у нього пропадала худоба. Значить, треба знати чари.

Але й без чарів – скільки ж то справді мусить знати ватаг. Насамперед знає полонину краще своєї долоні. Бо до долоні навряд чи коли заглядає, а на полонині щодня мусить визначити пастухам, де їм сьогодні пасти: кому у чєтір, де ще є тусто туршуків, кому у згари та ломи, тобто такі місця, де можуть пастися лише кози. Як забредуть у каміння та трупи дерев, то часом і кіз не видно, лиш головки мелькають та чути, як тріщить сухе галуззя попід ногами. Ніхто там не піде, де коза. Бо відомо ж, що у кози нога «до половици божя, а до половици дідьчя».

Корови мають пастися на полях, незарослих рівнинах, або ріжями та прелуками у лісі. Впрочім рогату худобу пасуть і в заломах, де багато поломленого й поваленого бурею лісу. На коні інша, на вівці інша, на свині інша, і все це ватаг мусить знати. Треба пам’ятати, на скільки разів стане паші на якому участку, щоб не вигнати худоби на спашене вже місце; треба пам’ятати; де, коли й що паслося, бо тут існує «багатопасна» система, «багатопільна», одно пасовисько можна використати різними родами худоби, тільки треба знати, кого, куди й після кого посилати.

Ватаг пам’ятає, у кого скільки й якої худоби, чиї вівці позначені обиркою, а чиї пічкаті, бо їм вирізано пічку в усі. Один газда мітить свої вівці стрівкою, другий розколює вуха раз або двічі, третій засилює дріїт або волічку – всякий позначає по-інакшому, і все це знає ватаг.

А рогату худобу то вже «пєшнуют», кладучи який знак на роги. Той випалить який номер, той ініціали свого порекла, той волос дьогтем вимаже. Усякі є «знаменєта» – і всіх їх мусить пам’ятати ватаг. Пам’ятає, скільки міртуків дала весною кожна худобина, отже, стільки за те бринзєнок бринзи та вурди треба дати восени, а скільки вже в той рахунок забрав мішекник за протяг літа. Треба знати, з ким угода була на міру, а з ким на вагу і кому який дат того припадає. Та зрештою хіба можна перерахувати все, що ватаг мусить знати? Він дійсна «все знає»» і як воєначальник арміями, обозами, різними родами зброї й комбінаціями їх, так ватаг повеліває турмами овець, ботеями кіз, стадами коней, чередами рогатої худоби.

Отже, не диво, що ватаг імпонує хлопцям: не ножному з них за все своє життя доведеться вислужитися до звання ватага. Почесне й високе то звання у гуцулів. Се ж ватаг годує усе село; се ж він у порядку держить худібку людську, тобто весь достаток гуцула, яким він може проживити себе й свою сім’ю без поля, з убогим клаптем городу чи без нього, без ремесла або хоч і з ремесла, та без реальної змоги його використати.

Олекса стільки наслухався про ватага Гната від хлопців, що хотів уже його побачити, що воно там за чудо таке. Пастухи є і в Печеніжині, але – не та марка. Пастух печеніжинський – це убогий кустар у порівнянні з ватагом, директором великого виробничого заводу на полонинах.

Пастушки поглядають у бік стаї – чого ж досі не чути трембіти. Нетерпеливляться й вівці. Мов судної труби архангела, чекає все живе звуку трембіти на полонинах – і от дочекалися.

Зблизька, коли ревне тобі цей апарат над вухом, трудно признати його за інструмент музичний. Але тут, серед німих гірських просторів, на тлі верхів із розлогими скатертями-полонинами внизу; коло оцих отар овець, що округлими плямами вирисовуються по безконечнім трав’янім морі; тут, де сонце сідає за гострий верх і вже золотить нескупо краї, де повітря напоєне запахами й колишеться разом із звуками трембіти, – о, тут трембіта – чарівний інструмент, і немає кращого в світі. Затужить-заспіває одвічну просту мелодію пастушу – і здавить тобі серце солодкою тугою.

Що в ній, у цій мелодії? Нічого. Кілька нот. Проста вона, як рельєфи сих гір. У них теж одна лінія, дві – і вже весь контур. І коли порівняти з людським барокко чи якимось … надцятим Людовиком, де сотні ліній переплітаються в сітку й творять ніби рисунок – єдина лінія гірського рельєфу здається бідною. Але… хто б не був би ти, то коли раз бачив ту лінію контурів гір – вже ніколи її не забудеш. І в житті згадаєш, як найкращий свій спомин, і на постелі смертній, як жаль невсипущий, що розстаєшся з тою красою і ніколи вже більше її не побачиш. Так і мелодія пастушої трембіти. Нескладна вона, кілька звуків у ній, але чому ж вони так хапають за серце? Чому і радість, і туга прилетять із тими звуками до тебе, і нервовий якийсь дрож пройде тілом, мов фізичний знак найвищого захоплення. Сонце шле останні промені свої, вже далеко ботей овець – а вони летять, а вони несуться, ті звуки, не знати звідки… Чи то з позолоченої хмарки отієї над вершиною гори, а чи просто то глагол небес доноситься до тебе і кличе?

Єгор Францович (1774 – 1845) – міністр фінансів Російської імперії (1823 – 1844).

Джерело: Хоткевич Г. Авірон. Довбуш. Оповідання. – К.: Дніпро, 1990 р., с. 132 – 136.