1. Як «Нігіліст чистого гатунку» виправдовується

Микола Хвильовий

Розгортайте, тов. Сухино-Хоменко, вищезгадане «б» і, прочитавши його уважно, зупиняйтесь на сторінці 63-й. Я прочитав, зупинився й говорю:

– Бити все таки прийдеться. Не вас, товаришу, а саме тих, що за них ви розпинаєтесь, во ім’я яких ви мені пришиваєте «реванш», во ім’я яких ви цькуєте цілу літературну організацію, саме організацію пролетарських письменників – ПРОЛІТФРОНТ.

Зробивши націоналістичний ухил (про це було надруковано в центальному органі партії, про це говорив і тов. M. О. Скрипник і тов. А. А. Хвиля), новогенераційні поети, як це непогано доводить їхній же таки «черговий блеф», продовжують поглиблювати свій «нігілізм чистого гатунку». Вже зарябіли по рядках улюблені хвильовізмом терміни – «русапети», «русотяпи» тощо (до речі: як «чистий нігілізм» перероджується в націоналізм – це мені відомо, але чи не скаже мені тов. Сухино-Хоменко, як це може прирозуміти та ж сама людина і до того ж одночасово «відроджувати та реабілітувати хвильовізм» і бути «новонароджним русапетом» та «новоіспеченим русотяпом», як це «прирозумів» Шкурупій, говорячи про мене?). Відроджується безоглядний лайлет. Хвильовізм, себто націоналістичний ухил в літературі, намацує своїх нових репрезентантів. Отже, прийдеться поспішити на місце зараженої націоналізмом ланки й вдарити саме за уперте небажання визнати свої помилки. Це, висловлюючись европенківським стилем полторацьких, так би мовити, прелімінарний реверанс. А тепер давайте подивимось, як виправдовується «Нова Генерація» в особі свого «нігіліста чистого гатунку».

Зі слів панфутуристів, як правда і зі слів тов. Сухино-Хоменка (див. його статтю в «Л. г.» за 25 травня ц. p.), Хвильовий заявляє, «що тепер уже не слід шукати націоналістичних ухилів у колах колишніх ваплітян», і заявляє це він, Хвильовий, саме в своїй статті – «Кричуще божество». Беремо мою допіру згадану статтю «Кричуще божество» й читаємо:

– Що рецидивів хвильовізму… певний час треба було шукати виключно в колах, так чи інакше зв’язаних з хвильовізмом – це безперечно так. Але було б великою помилкою заплющувати очі на ті вироби, які продукують літератори, формально далекі від вищеназваного «ізму».

Я ніколи не був високої думки про розумові здібності поетів із Аспанфуту, але в даному разі і сліпому видно, що справа не в надуманій вищезазначеній «заяві» Хвильового, а справа в нестримному бажанні за всяку ціну нав’язати йому таку фразу, якої він не говорив, і тим самим відвернути громадську увагу від своїх мазепинських концепцій. Що твердить Хвильовий? Хвильовий твердить, що коли певний час увагу пролетарських письмеників і критиків було цілком природно скеровано виключно на творчість літераторів, так чи інакше зв’язаних у минулому з хвильовізмом, то тепер настав час, коли (у зв’язку з загостренням клясової боротьби) слід пошукати цих рецидивів і не виключно в вищезазначених колах. Партійна це постановка? Коли б це була постановка антипартійна, тов. Сухино-Хоменко, то, по-перше, її не надрукували б в «Комуністі» і до того ж без примітки, а по-друге, доводжу до вашого відома, що зі сторінок центрального органу партії з вами говорив не хвильовіст, який заплутався серед пролітфронтівців і який мріє про контрреволюційний «реванш», а член комуністичної партії більшовиків України.

Я, можливо, не як слід підкреслив, що критики й письменники ВУСППу дуже поблажливо ставляться до реакційної панфутуристичної теорії і зовсім не говорять про те, що ця теорія на практиці давно вже переросла в націоналістичний ухил (готовий і тут визнати), але це вам зовсім не дає права нацьковувати на мене своїми «реваншами» дуже темненьких людців і через них паплюжити партійця «інараками» (мовляв, Мокій чи не член «інараку»? ну, а Хвильовий чи не подібний до Мокія? Отже – «силогізм»). Так що про «реванш» давайте краще мовчати.

Далі «Нова Генерація» запитує, «як можна розцінювати фразу Хвильового, що колишніх ваплітовців треба бити за ідеологічні ухили, коли такі ухили й такі помилки в їхніх творах єсть».

В тій же статті «Кричуще божество» Хвильовий говорить, що радянська громадськість допомагала й буде допомагати колишнім ваплітянам «якомога далі відштовхнутися від щиро й гостро засудженого ними ваплітянства», себто говорить, що деякі помилки й деякі ухили не цілком вижиті деякими колишніми ваплітянами. Отже, фразу, що її наводить Шкурупій, можна розцінювати тільки так:

Зробив, припустім, Сенченко помилку. За цю помилку його добре побили. Тоді Сенченко, усвідомивши свою помилку, працює над собою кілька місяців, щоб написати, скажім, пролетарську повість «Комуна». Що мусить робити в цей час хоч би той же аспанфут? Цькувати Сенченка? Заробляти на ньому політичний капітал, щоб легше було приховати свої замасковані від громадськости хвильовісткі симпатії? Ну, пробачте, цього ніколи не трапиться, і аспанфутівщину буде поставлено на їй, аспанфутівщині, належне місце.

– «Називаючи, – заявляє далі автор «чергового блефу», – «художній репортаж Близька передовою статтею, Хвильовий аж занадто спритно видирає з нього цитати, що зв’язані з іронічним текстом, перекручує їх… Цим він робить перший трюк, бо «Авангард-Альманах» має передову статтю, підписану редакцією».

Як «Хвильовий перекручує» – це ми побачимо далі. А зараз дозвольте про «жахливий», «неетичний» вчинок, що так обурив (себто обурив в сенсі фарисейському) не тільки новогенератів, але й їхніх симпатиків.

Отже, прошу пробачення: я й справді, використовуючи гаряче рекомендований панфутуристами «іронічний текст», назвав перший твір після 10-абзацного (буквально – десятиабзацного!) редакційного твору передовою статтею, як я ж, використовуючи той же «іронічний текст» (це відмічає нарешті і автор «блефу»), назвав оповідання Петрова «третьою програмовою статтею».

Каюсь! І справді «жахливий» злочин. «Авангард», що йде під літерою «а» (як і той, що йде під літерою «б»), уперто чекає участи свого рідного брата, що йшов без всякої літери, а я інформую нащадків, що передову в згаданому альманасі написав Близько, а не Шкурупій. Жахливий злочин… наче й справді політична плятформа Влизькового репортажу не така, якою я її показую суспільству, наче й справді Шкурупій засудив цю плятформу, начейсправді, нарешті, в редакційній десятиабзацній прелюдії до цієї основної плятформи нема ідеологічних ухилів.

Що панфутуризм є дрібнобуржуазна, реакційна теорія – це блискуче довів І. Сенченко в своїй «Епітафії», цього не заперечує й тов. Сухино-Хоменко. Як же тоді розуміти заяву прелюдії, що «Києвська група «Нової генерації» стоїть на засадах панфутуристичної системи»? «Саме по системі треба відкрити вогонь» – цілком справедливо говорить тов. Сухино-Хоменко. Саме на систему я й звернув увагу, зовсім не цікавлячись тим, де передова, а де звичайна стаття. «Саме по системі треба відкрити вогонь», бо від своєї реакційної панфутуристичної «теорії» новогенерати не відмовляються і в альманахові «б»:

– «Футуристи, панфутуристи, комункультівці і нарешті «Нова генерація» – завжди застосовували марксівську методу в своїй роботі, і детальна аналіза кожного кроку за допомогою цієї методи часто викликала нарікання з боку обивателя й критика-псевдомарксиста».

Так пише Шкурупій сьогодні. А що він писав вчора? Читайте:

– «Футуризм став повним виразником анархії виробництва, патріотизму й імпералізму як фактурно, так і ідеологічно».

Що ж це таке? З одного боку «футуризм став повним виразником патріотизму й імпералізму як фактурно, так і ідеологічно», а з другого – на нього «нарікають обиватель і псевдомарксист». Чи не тут і полягають коріння того націоналістичного ухилу, що в нього й вскочлили панфути? Але припустімо, що Семенко-Шкурупій і справді «чистий нігіліст», себто страждає на «хворобу лівизни». Що ж тоді маємо? Невже ви не знаєте, тов. Сухино-Хоменко, як «лівий» загиб подає руку правому?

Беру панфутуристичний маніфест, що його вже згадував І. Сенченко – «Мистецтво як культ» і що його, як це видно хоч би із вищенаведеної цитати «б», досі пропагується із номера в номер.

– «В наші часи – пише Семенко – пролетаріят на шляху до безклясового суспільства виносить на своїх плечах НОП і панування великої техніки. Вже два культи залишаються за його спиною – релігія й мистецтво».

Тепер слухайте, що говорить тов. Сольц (див. «Правду» за 31 січня 1930 року):

– «Троцькому, – говорить тов. Сольц – справа пролетарської літератури уявлялась справою зовсім безнадійною, штучно насадженою, а не справою, що виростає з пануючої робітничої кляси, яка перероблює свою власну природу в процесі кипучого соціялістичного будування».

Отже, Семенко твердить у своїй дрібнобуржуазній «теорійці», що мистецтво (а значить і література) віджили свій вік, і зовсім безнадійна справа насаджувати їх, що вони не можуть бути справою пануючої робітничої кляси, а тов. Сольц заявляє, що саме така «система» і є троцькізм. Семенко говорить, а з ним і вся «Нова Генерація», що «велике мистецтво закінчило коло завершення. НОП, який міцно вгрузає в наш побут, убиває всяку можливість, яка хоч би віддалено живила мистецтво», а тов. Сольц кваліфікує такі розумування, як «капітулянські розумування», що їх «життя геть чисто перекинуло». «Таким чином», – продовжує тов. Сольц – «концепція Троцького послідовно ліквідаторська, ув’язалась із всією системою його поглядів». А хіба, скажімо ми, послідовно-ліквідаторська «теорійка» панфутуристів не ув’язалась з їхньою дрібнобуржуазною системою поглядів? Хіба це не Семенко, а з ним і всі його підголоски, – хіба це не він, прийнявши позу знахабнілого міщанина, намагається, так би мовити, «покрикувати» на партію:

– «Немає комуністичної політики в мистецтві», – «покрикує» на партію Семенко. – «Я вважаю, що й досі не вироблено комуністичної політики через те, що в мистецтві оперували лише основними питаннями марксизму і ще й досі – оскільки мені відомо – ніхто не приклав ленінізму до мистецтва».

За тією ж статтею тов. Сольца, між троцькістською й бухарінською теорією єсть «стик», і виникає цей стик якраз на «нерозумінні клясової боротьби». Саме тут вони й подають «один одному руки». На грунті нерозуміння клясової боротьби (це в найкращому разі) подали один одному руки і: з одного боку – 10-абзацна троцькістська прелюдія, з другого – багатосторінкова націоналістична п’єса. Переродження таким чином «чистого нігілізму» в націоналістичний ухил (річ, до речі, цілком природна) сталося. Саме тому я й вважав за свій обов’язок взяти за передову Влизьків репортаж.

А тепер давайте подивимось, як «Хвильовий перекручує». З «перекрученням» віршу Шкурупія, як відомо, «Нова генерація» оскандалилась. Переляканий Шкурупій (якраз же був процес СВУ) надрукував, як відомо, в «Пролетарській правді» листа, що в ньому голословно обвинувачував мене в шахрайстві. Було утворено комісію (за головуванням Зам. Наркома Освіти тов. Полоцького) для вияснення цієї справи. І що ж? На засідання згаданої комісії ніхто з новогенератів не прийшов. Таким чином, виявилося, що в «Пролетарській правді» обвинувачував мене в «перекрученні» не письменник, а – пробачте на різкому слові – а звичайнісінький собі брехун.

Давайте ж подивимось, як я Влизька «перекрутив».

– «Хвильовий, – заявляє «Нова генерація», – перестарався і захищає від Влизька… Петра Першого. Він ставить йому в провину насичену злобою до Петра Першого цитату і вважає, що Влизько даремно паплюжить Петра».

По-перше: чого це так закортіло «пролетарським мистцям Нової Генерації» паплюжити Петра Першого? Чому це сьогодні, коли партія закликає скерувати всю свою увагу на колективізацію, на боротьбу з глитайнею, на боротьбу з єфремівщиною, – чому це саме сьогодні паплюження Петра Першого, що ним, цим паплюженням, робітничо-селянські маси цікавляться так, як торішнім снігом, чому це паплюження робиться надзвичайно актуальним завданням? В чому річ? Чи це паплюження входить в «систему» панфутуризму? Хвильовий, по-друге, ставить в провину Влизькові не «насичену злобою до Петра Першого цитату», а те, що він, Влизько, можливо непомітно для себе, скотився до націоналістичного ухилу.

Не руського імператора захищає «комуніст Хвильовий», а пролетарську літературу від мазепинських рейдів з тилу. Влизько, пише, що «ми (очевидно, панфутуристи) Петрові Першому простити не можемо розгрому Івана Степановича Мазепи, бо це був найкращий наш гетьман». Шкурупій (а за ним і тов. Сухино-Хоменко) запевняє, що це «іронічний текст». Припустім, що це «іронічний текст». Тоді чому ж він, Влизько, говорячи про Петра Першого, не використав того ж таки «іронічного тексту» і заговорив звичайною мовою, назвавши Петра «безпросипним п’яницею», від європейської культури котрого стільки користи, «як від козла молока»? Цікавий «іронічний текст»: до Мазепи легенька ласкава іронія, а до Петра люта злоба. Саме це я й констатував у своїй статті і заявляв, що це вже апологетика мазепинства. Отже, справа не в тому, що Хвильовий проти паплюження Петра Першого (хоч – знову повторюю – я не розумію, для чого на це паплюження треба переводити потрібний нам папір), – Хвильовий проти панегіриків, хоч би й замаскованих, Іванові Степановичу Мазепі.

Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про «російську архітектуру». Справа не в «тарганах», а саме в «натяках на Кузьку та її маму», в націоналістичній езопівщині. Цікавий «тарган»: крий «російську архітектуру» і… сумуй своєю «русинською душею» за тмутараканською архітектурою українських февдалів. Правда, Шкурупій заявляє, що «цитована Хвильовим фраза Влизька була скерована не проти руської архітектури в цілому», але де про це написано в того ж таки Влизька, так наш «чистий нігіліст» і не говорить. І головне він не говорить, чому він не хоче добачати тих же «тарганів» в архітектурі українській. Чи може вона й справді вже пристосована для соціялістичного міста?

Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про «руських письменників», навіть хоч би й про тих, що їх «в свій час справедливо було обвинувачено в великодержавному шовінізмі». Був «свій час» – їх засудили. Навіщо ж їх ще раз засуджувати? Чи може Шкурупій спостерігає рецидиви цього шовінізму? Тоді треба покинути свій «іронічний текст» і говорити конкретно.

Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про імператора. «Іронічний текст» тут, що й говорити, єсть, але… саме з того місця, що його наводить Шкурупій («що ні к бісу годилося б»… і т. д.). Те ж, що я цитував, ніякого відношення до «іронічного тексту» не має. Беру його ще раз:

– «Час-від-часу імператори мусіли оголошувати війни, бо, коли б вони ввесь час жили в згоді, люди не відчували б своєї національности, почали б брататися і, щонайменше, відчули б, що їм потрібно на світі не 20, не 10 імператорів, а лише один».

Коли автор і справді не «лише за одного імператора», тоді треба іронізувати грамотніш. Раз люди «не відчувають своєї національности й починають брататися», то вони «щонайменше» в «іронічному тексті» потребують 10-20 і навіть більше того імператорів, в неіронічному – жодного! Так що тут річ іде не «про спритність рук Хвильового», а «щонайменше» про малограмотність ідеологів панфутуризму.

Але не «те ж саме» я хочу сказати про «самогонні теорії нашої пунктуальної планіди». Я звертаю увагу читачів, як і увагу тов. Сухино-Хоменка, на те, що коли досі в особі Шкурупія «Нова Генерація», будучи положена на обидві лопатки, й робила спроби вивернутись, то в цьому пункті вона, захекавшись, тільки запевняє голословно, що «попутник Влизько не може сказати, чого не скаже навіть Пільняк або Замятін». Це – «ідеологічно витримане запевнення», а фактичний стан речей такий: «виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта, соціяльний стан»… і т. д. – все це , як заявляє Влизько, «на нашій пунктуальній планіді», себто в радянській країні, «не має жодного значіння, коли ви не маєте посвідки про це з печаткою й з підписом будь-якого секретаря». «Навпаки», говорить далі він же, «коли ви куркулячий син, а голову своєї сільради споїли до білого слона добрим перваком, то ви одержуєте посвідку». Що це таке, запитував я, чи не з донцовського органу? Шкурупій, замітьте собі, тов. Сухино-Хоменко, не відповідає. Та й як він відповість, бідолаха, коли він сам плутається в тих же таки ухилах!..

Ну, а з приводу того, що Петров не неоклясик, то… краще давайте «замньом». Кого-кого, але мене, колишнього захисника неоклясиків, взяти «на арапа» не вдасться!

Мене питають, чому я не виступив в 1927 році проти порнографії в «Новій Генерації». Тому, що – відповідаю – я тоді був зайнятий виживанням із себе засудженого мною хвильовізму і не мав часу читати такий нудний орган, як «Н. Г.». Чому я «соромлюсь сказати», що порнографію Коршуна вміщено в 1927 році? І не думаю соромитись, будь ласка: порнографію Коршуна вмістила «Нова Генерація» в 1927 році. Цікавлюсь я тільки, чому це Шкурупій соромиться публічно признатися, що порнографію Бузька, члена «Н. г.» (тепер член ВУСППу), вміщено в 1929 році?

Два слова щодо контролю. Тільки безвихідним міщанам здається, що комуністичне керівництво культурною революцією, а зокрема й радянською літературою, можна підмінити «наведенням порядку на літературному фронті» і що це керівництво може вирвати із рук партії якась «групка». Що ж до такої заяви, як – «ми мусимо з задоволенням констатувати, що наша письменницька й громадська робота викликала нарешті з боку Хвильового більш проредаговане відмовлення від його хибного й шкідливого націоналістичного ухилу», то я можу от що сказати: свій націоналістичний ухил я зрозумів, я засудив і вижив, повернувши на партійні позиції саме під тими ударами, що їх завдала хвильовізмові партія, боронячи чистоту комуністичної ідеології. Чи не здається самозакоханим панфутуристичним нарцисам, що спроба поставити «нашу письменницьку й громадську роботу» на місце ідеологічної боротьби, яку проводила зі всілякими ухилами наша партія, – що ця спроба є нечуваною нахабною вихваткою? Як ви гадаєте, тов. Сухино-Хоменко?

Отже, як бачимо, «чистий нігілізм» не виправдався: не виправдався і як «чистий нігілізм» і як – головне – націоналістичний ухил. На цьому можна було б і скінчити, коли б тов. Сухино-Хоменко мужньо відмовився від «першої ролі», без вагань «визнав істину», не називав звичайнісіньких законспірованих націоналістичних ухильників «нігілістами «чистого гатунку», себто, коли б він сприяв (об’єктивно) народженню нових Старицьких, Ніковських і т. ін.» і… коли б ми не пообіцяли на початку статті зупинитися на «Жанні-батальйонерці».

Примітки

«Мокій чи не член ІНАРАКу?» – Мокій – герой з комедії М. Куліша «Мина Мазайло». ІНАРАК – Інтернаціональна асоціація революційної акції – Винниченкова вигадка в соціяльно-утопійному романі «Соняшна машина».

НОП – Наукова організація праці.

Всі цитати взято зі статті М. Семенка «Мистецтво як культ», що вперше була опублікована в жур. «Червоний шлях», Харків, 1924, ч. 3. Вдруге – в А. Лейтес і М. Яшек, «Десять років української літератури» (1917-1927), ДВУ, Інститут Тараса Шевченка, Харків, 1928, том II, стор. 122 і 123.

Сольц А. (1882 – 1945) – старий більшовик (з 1898 p.), член президії ЦК ВКП(б), взагалі тоді впливова особистість. В добу терору арештований і правдоподібно знищений.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 463 – 473.