2. Чий роман: «Чистого нігіліста», чи фашиста, скажімо Маланюка?

Микола Хвильовий

«Теорія» українського футуризму таки й справді не розходиться з практикою новогенератів. Заява товаришки Варвари Жукової, що АСПАНФУТ «одкриває культурний фронт для буржуазно-мистецької інтервенції» – заява глибоко продумана. Переглядаючи «альманах-авангард» «б», що, як відомо, тільки-но вийшов, я натрапив на таке зізнання:

– «В свій час» – пише Шкурупій – «ми (себто панфутуристи. М. X.) висунули термін «нової прози», «лівого роману, «лівого оповідання»… «Що таке «ліве оповідання»? – кричали вони (себто пролетарські письменники. М. X.). Та це всім відома річ,це звичайне сюжетове оповідання. І справді, ми зовсім не збиралися цим терміном і взагалі нашою роботою відкривати якоїсь Америки, це справді було лише звичайне сюжетове оповідання. Але в чому ж був фокус?».

Остання фраза мене дуже заінтригувала. Заінтригував мене цей таємничий «фокус». Виходить, за вищенаведеним зізнанням, «фокус» зовсім не в тому, щоб мавпувати таких, скажімо, пролетарських письменників, як П. Панч чи то Ол. Досвітній, які багато раніш за «основоположників» сюжетового оповідання писали фабульні речі, – «фокус» лежить десь глибше. Шукаючи цього таємничого «фокуса», ми натрапили (в тому ж таки альманахові «б») на таку голосну рекляму: «ЖАННА – БАТАЛЬЙОНЕРКА ҐЕО ШКУРУПІЙ». Очевидно тут і треба шукати «фокуса», подумали ми, тим паче, що в тому ж номері «Літературної газети», де надруковано статтю тов. Сухино-Хоменка, київські вусппівцітеж реклямують цей роман і саме оповідання про те, як «проливав світло» Шкурупій і його ад’ютант Мельник на цей роман (як і на роман «Двері в день») і як «король футуропрерій відкрив двері у весняну ніч» літгурткові «харчовиків» і будівельникам. Очевидно, саме тут і треба шукати «фокуса», знову подумали ми. І, подумавши так, пішли до книгарні й купили вищезазначену зреклямовану книгу.

Книга, виявилось, є ніщо інше, як новий роман Ґ. Шкурупія. Вияснилося також, що роман цей друкувався в останніх числах «Життя й революції» і що на нього покищо дав рецензію, здається, тільки Ф. Якубовський (той самий, якого колись крили ті ж таки київські вусппівці). Рецензію Якубовського було надруковано в «Критиці» за лютий ц. р. Якубовський про роман цей написав дуже мало. Найсильніших місць цього роману він не брав. Визнавши, що цей твір «загалом кволий», «слабший навіть від тих же невдалих «Дверей в день», висловивши незадоволення з «романтичної ідеалізації міст», Якубовський між іншим і таке заявив:

– «Такі мотиви чи не свідчать про те, що до фронту ідеологічного контрнаступу непмана й куркуля можуть у якійсь площині об’єктивно наближатися через недостатню увагу до ідеологічної чіткости своєї творчости й деякі навіть з лівіших попутників? З цього погляду загрозлива – і тим власне привертає до себе увагу – пересічна загалом «Жанна-батальйонерка».

Ця остання заява Ф. Якубовського нас більше заінтригувала, ніж самий роман Шкурупія: чи не дає, подумали ми, і Ф. Якубовський контрреволюційного «реваншу»? І справді: товариші київські вусппівці реклямують «Жанну-батальйонерку» в своєму органі, а Якубовський заявляє, що Шкурупій мотивами свого роману «наблизився до фронту ідеологічного контрнаступу непмана й куркуля». Тов. Сухино-Хоменко говорить, що Шкурупій «нігіліст чистого гатунку», а Ф. Якубовський твердить, що у «чистого нігіліста» щось не ладно з Києвом. У всякому разі, подумав я, роман видано в 1930 році, крім останніх номерів «Ж. й p.». він ще ніде не друкувався, отже, прочитавши його, я не тільки узнаю, в чому розходження між Якубовським і «Л. г.», не тільки узнаю, за що так гостро його засудив вищезгаданий критик, але й дістану можливість довідатись, в «чому ж фокус» «лівого роману».

Так в чому ж «фокус» «лівого роману»?

Я гадаю, тов. Сухино-Хоменко, що «фокус», звичайно, не в тому рабському наслідуванні бульварних «письменників», що їх маніри так ретельно притримується «король футуропрерій», і не в тому, щоб демонструвати своє невігластво в справах старої армії, як і взагалі в справах військових («поручник Голуб’ятников», скажім, міг мати полк під своєю командою, але тоді його солдати величали б не «вашим благородієм», як це пише Шкурупій, а «вашим високоблагородієм»; «після кожних двох пострілів», скажім, «батальйонерки» «бігти до щитів, щоб побачити, хто куди влучив», не могли, бо до щитів, коли вже й бігають стрільці, то не менше, як після п’яти пострілів; таких кумедних зустрічів кінноти з піхотою, як та зустріч, що її показано в романі, ніколи не було й не буде; котів після атаки не шукають, автор зовсім не уявляє, що таке атака й т . д.), «фокус», я гадаю, і не в тому, щоб раз-у-раз порнографити «жіночими принадами», «симпатичними округлостями спереду й ззаду», жіночими «задницями під ковдрами» тощо, як це з великим задоволенням робить Шкурупій, «фокус» безперечно і не в тому, щоб розсипатись банальностями, вроді тієї, що «жінці приємно, коли и уважно оглядають зацікавлені чоловіки», «фокус» і не в тому, «проникновений» в душу фронтовика-солдата, яким намагається блиснути автор («їх, як алькоголіків, тягне до питва, потягнуло до фронту, до небезпеки, до оточення, що в ньому відчувався терпкий смак убивств» – так заявляє автор «Жанни», говорячи про фронтовиків, що тільки-но повернулись з фронту імперіялістичної війни, заявляє, очевидно, ніколи не бувши на такому фронті й не знаючи, як до нього – «тягне») – я гадаю, тов. Сухино-Хоменко, що «фокус» не в цих шедеврах. Давайте ж пошукаємо його.

Головні герої роману, що його Шкурупій назвав «Жанна-батальйонерка», це – Стефан Бойко (яке «естетичне» прізвище – правда? Не Степан, а Стефан) і Жанна Барк (яка карикатура – правда? Жанна д’Арк, а це Жанна Барк. Познайомившись із героями, не забудьте, товаришу, пригадати Влизькове ставлення до Мазепи і його ж ставлення до Петра Першого). Відповідає автор за слова, промови, думки і вчинки своїх героїв? На це нам дає відповідь «Нова генерація»:

– «Аналізуючи взагалі всякий літературний твір, – говорить «Нова Генерація» в тому ж альманахові «б», – «ми повинні насамперед визначити основне функціональне спрямовання даної речі: адже залежно від нього (від автора. М. X.) набувають відповідного сенсу слова та промови дієвих осіб, і зауваження самого автора, і найтонші морфологічні деталі самого твору хочби на зразок лейм, складних рим і інтонацій».

Не вдаючись в «найтонші морфологічні деталі», давайте зацікавимось (щоб нам не пришивали «реваншу») тільки «основним функціональним спрямованням».

Очевидно, коли «основне функціональне спрямовання» авторове полягає в тому, щоб висміяти героїв свого роману чи то їх так чи інакше заплямувати, тоді автор, звичайно, за слова, промови й вчинки цих героїв не відповідає; в даному разі він відповідає тільки за настановлення: а) за настановлення саме цих, а не інших людей взяти під вогонь сатири чи то звичайного обурення і б) за настановлення саме так, а не інакше їх висміювати чи то ганьбити. Коли ж автор своїм «функціональним спрямованням» не береться легко, скажім, висміювати, глузувати чи то просто обурюватися зі своїх героїв, тоді він за слова, вчинки, промови, думки людей свого твору завжди відповідає. Отже, щоб сказати, чи несе Г. Шкурупій відповідальність за дієвих осіб «Жанни-батальйонерки», треба вияснити, перш за все, в якому пляні подано Стефана Бойка й Жанну Барк.

За слова, промови, думки і вчинки героїні автор, очевидно, не відповідає. Жанну Барк подано в пляні сатири, і тому на цьому персонажі ми довго зупинятися не будемо. «Примхливому витвору» інтелігентського оточення, себто Євгенії Михайлівни Барк, «жриці священного лотосу», що мріє про велику буржуазну Росію і що за цю Росію закликає боротися з німцями до «победного конца», автор, звичайно, симпатизувати не може. Жанна Барк – це образ російського великодержавного імперіялізму. Правда, після опису бою з німцями (Євгенія Михайлівна відгукнулась на заклик Керенського й, прихвативши свого кота «Агасфена», пішла з жіночим «батальоном смерти» на позицію), – правда, після опису цього бою автор заявляє, що «кіт Агасфен нагадував худорлявого Росинанта, коня лицаря Дон-Кіхота», тим самим натякаючи, що й володар цього кота «Жанна Барк» – страждає на донкіхотизм, але, ознайомившись і з цим місцем, ми все таки не маємо підстав закидати авторові симпатій до героїні.

Звичайно, трактувати в такому пляні рух керенщини ніяк не можна, це – безпардонно-ідеалістичний підхід до тих соціяльних явищ, що їх породжено було в «февралі» (не донкіхотизм «примхливої інтелігенції» вилупив і підтримував керенщину, а саме «рідна» буржуазія й чужоземний капітал), але така трактовка історичних явищ може говорити тільки за те, що в особі автора «Жанни-батальонерки» ми маємо марксистська неписьменну людину. Словом, Жанну Барк Шкурупій висміює. Висміює й там, де ми її бачимо серед теософів, і там, де вона вештається серед батальйонерок, і там, де вона б’ється з німцями, і там, де вона виступає «агітаторкою».

Нарешті, в останньому розділі – «Привиди» автор, м’яко висловлюючись, просто знущається з «хороброї й відважної російської жінки, нової Жанни д’Арк».

– «Вона стояла до нього спиною. – «Жанно», несамохіть промовив Бойко й підійшов до неї. Жінка поволі обернулася і байдуже подивилася на Бойка. Це була зовсім не Жанна. Це була облудлива подібність. Обличчя жінки було пом’яте й загрубіле… Це була аристократка, яка торгувала старим дрантям, що лишилось у спадщину їй з часів панування».

Так починає автор свої «привиди». Другий привид Бойко бачить серед «ундервудчиць»:

– «Він зайшов до кімнати. Машиністка одірвалась від машинки й подивилась на нього… Це була зовсім не Жанна. Це була друкарниця, панночка з установи, принада сантиментального зава. Бездушна й порожня істота в коротенькій спідничці й лакових черевиках».

В третьому «привиді» Жанна Барк виступає «з вульгарним виразом тупого обличчя», з «некультурним і хамським єством», що «помітно випирає з зовнішнього лоску», з «одгодованою дебелістю», «що кричить про її хамське походження». В останньому «привиді» ми її бачимо просто проституткою. Словом, образ «відважної російської жінки», яка «рятувала» колись із Керенським «рідну» буржуазію, автор в кінці роману так спаскудив, що далі й нікуди. Ясніше говорячи, Шкурупій без жалю висміяв російський великодержавний імперіялізм і, висміявши його, положив цей імперіялізм, так би мовити, на обидві лопатки.

Коротеньке резюме, тов. Сухино-Хоменко. Як бачимо, Жанну Барк подано в пляні сатири, отже, за слова, промови, думки й вчинки цієї героїні автор не відповідає. Вірне настановлення авторове брати під вогонь глуму й злої іронії людей, подібних до Жанни Барк? Двох думок не може бути. По-пролетарському автор висміює «Євгенію Михайлівну»? Цього ми не сказали б: не донкіхотизм російської інтелігенції, повторюємо, породив і підтримував керенщину, а саме «рідна» буржуазія й чужоземний капітал.

Тепер давайте подивимось, в якому пляні подано Стефана Бойка, цього чи не найголовнішого персонажа «Жанни-батальйонерки».

З «студента політехнікуму» – Стефана Бойка – як це ви вже, очевидно, помітили, тов. Сухино-Хоменко, – автор ніде не глузує. Навпаки, Бойко, як запевняє Шкурупій, – революціонер, революціонер, що за ним стежать, «філери й городовики». Не серед «примхливої інтелігенції», не серед професорів, які «викинули його з інституту», не серед націоналістів зі «Священого Лотосу» виріс герой, а в оточенні якихось небезпечних «паперів» (очевидно, революційних проклямацій). Бойко не тільки не думає «обороняти велику батьківщину», а навпаки: він навіть хоче «почати підкіп, щоб потім набити його динамітом».

Стефан Бойко не тільки «щирий ворог війни», – Стефан Бойко, як запевняє автор, «був один із перших, що висунув гасло проти війни». Бойкові очі «розумно поблискують» і «свідчать про інтелігентність». В той час, коли Жанна всю свою відвагу й енергію витрачає на оборону буржуазії, Бойко, «поблискуючи очима», «без рабського страху перед начальством» дратує представника російського імперіялізму, поручника Голуб’ятникова своєю надзвичайною витриманістю справжнього революціонера. Бойко працює в «гущі солдатів» і, як заявляє Шкурупій, «пускає в солдатські маси визвольні думки та гасла». Бойка навіть бере під свій захист «суддя-солдат» (із клясової трійки: робітник, селянин, солдат):

– «Я беру його під свій захист», – заявляє «суддя-солдат», – він був славний товариш (себто Стефан Бойко. М. X.), він не був боягуз, він не любив начальства і не підлабузнювався».

Коли «суддя-робітник» говорить, що «цього дуже мало», Бойко хоч і «винувато», проте дуже категорично відповідає, що він «віддав, своє життя». За кого він «віддав своє життя» – автор не пояснює. Але із того, що революційна солдатська маса, ведучи Бойка на розстріл (за наказом держиморди Голуб’ятникова), розстріляла Голуб’ятникова, давши можливість Бойкові втекти, – із цього видно, що, за автором, герой «віддав своє життя» саме за робітничу клясу. Нарешті, «після всіх бурхливих подій громадянської війни Бойко все ж таки спинився в Києві і працював тут на відповідальній роботі».

– «Революціонерам (себто Бойкові. М. X.), – так в кінці роману патетично резюмує автор, – «і після громадянської війни найшлася робота».

Словом, як бачите, тов. Сухино-Хоменко, коли Жанну Шкурупій показав в сатиричному пляні, то Бойко з цим пляном нічого не має спільного. Бойкові автор всюди співчуває й цього співчуття він навіть не ховає від нас. Жанна Барк, себто російська буржуазія, з війни й революції вийшла переможеною, «революціонер» Бойко переможцем. І автор цьому переможцеві ніяк не може не симпатизувати, тим паче, що Бойко (інформує нас Шкурупій) «обмірковує» зараз «зміст своєї доповіді», що її він виголосить «на заводах і фабриках» і до того ж дуже поспішає на «заводські збори».

Але залишмо Бойка в трамваї. Поки він буде їхати на «заводські збори», давайте, тов. Сухино-Хоменко, повернемось до першого розділу «Жанни-батальйонерки» і подивимось, що ж думав, що виголошував і що робив дуже симпатичний Шкурупієві вищезазначений «революціонер».

Так в чому ж «фокус» «лівого роману»?

Бойко не хоче йти на фронт. Чому не хоче? Тому, що він звичайнісінький собі шкурник-дезертир, чи тому, що належачи до революційної партії, дістав від неї, від партії, наказа виконувати якусь роботу в тилу. (Як відомо, справжні революціонери, коли це було потрібно, не відмовлялися їхати на фронт імперіялістичної війни: не для того, звичайно, вони їхали туди, щоб воювати з німцями, а для того, щоб вести там антимілітаристичну агітацію серед війська, саме серед того війська, яке не тільки мусіло, але й зіграло величезну ролю в наступних революційних подіях). Бойко, як це видно з роману, зв’язаний був лише з якимись таємничими «паперами». До революційної партії він не мав ніякого відношення: принаймні автор жодного разу не показав його в такому оточенні. Бойко, що йому так симпатизує Шкурупій, можна сказати, звичайнісінький собі «кустар-одиночка», а на фронт, як виявляється, він не хоче йти от чому:

– «З ким він буде воювати? З такими ж українцями, як і він, з галичанами… або з німцями, такими ж студентами, селянами, інтелігентами, як він. Кого він буде обороняти… цього городовика, цього філера… Увесь цей російський і продажний набрід, що від нього він мріяв звільнити Україну?».

Кустар-одиночка, як «непомітна миша» (авторів образ), хоче спершу «перекинути вусатого яничара, що охороняє російські колонізаторські тенденції… а тоді вже «розрахуватись і з іншими». Хто ці «інші», що з ними, поваливши царат, хоче «розрахуватись» Стефан Бойко – про це автор дипломатично замовчує. Але в читачавій уяві «непомітна миша», яка не обмовилась покищо жодним словом про робітника, виглядає досить таки підозріло. Мріє «миша» про звільнення від царату не Росії, України, Грузії і т. д., а лише України. Якій клясі думає віддати «миша» свою «неньку» – і про це автор дипломатично замовчує. Що буде робити Бойко, коли скажімо, прийдеться воювати з пілсудчиками і коли серед пілсудчиків будуть «такі ж українці, як і він сам, галичани» – про це ми теж нічого не знаємо. Словом, наперекір авторові, покищо ми бачимо не революціонера, а звичайнісінького собі українського націоналіста. І що Бойко не революціонер, як його рекомендує нам Шкурупій, а чистісіньке породження української націоналістичної дрібної буржуазії свідчить (крім тих свідчень, що про них мова буде далі) і його, так би мовити, наскрізь куркулячо-шкурницька «самовідданість». Як відомо, в одному місці роману Бойко мріяв «почати підкіп, щоб потім набити його динамітом». «Слухайте ж тепер, що він думає, йдучи з філером:

– «Цікаво, чи є в нього револьвер і чи стрілятиме він, коли я його пережену. Навряд, щоб він став стріляти, я ж не терорист і не відомий злочинець. Проте, варто спробувати. Будь що буде. Убити не вб’є, а поранить, то тим краще, не так скоро потраплю на фронт. А там все одно вб’ють… Варт ризикнути».

Словом, «жахлива» революційність і надзвичайна «самовідданість»: на словах «набивати динамітом», а на ділі – «я ж не терорист і не відомий злочинець». З одного боку – не хочу йти на фронт, бо, «спершу треба перекинути вусатого яничара, що охороняє російські колонізаторські тенденції», а з другого – краще залишуся дома, бо там «все одно вб’ють». Жахливий «революціонер» навіть нічого не має проти того, щоб його філер поранив, лиш би спасти свою шкуру. Лиш би не бачити страшного фронту, він готовий пересидіти війну у в’язниці (де йому «допомагати революції» навіть славетними «паперами» не вдалося б).

Чи не такою, тов. Сухино-Хоменко, завжди виступала наша націоналістична «інтелігенція», наша шкідлива, як кішка, й труслива, як заєць, дрібна буржуазія? Невже ви її не пізнаєте? Ну, так тоді слухайте міркування Шкурупія-Бойка про війну:

– «Війна зруйнувала сім’ю, зруйнувала мораль і виховане жандарями й поліцаями боягузтво. Що втрачати тепер цьому пристойному на вигляд, кремезному папаші, що послав на фронт синів? Шепни йому кілька слів, переконай – це буде динаміт для майбутніх революцій. Скажи цим мулярам, що вони бидло, м’ясо, що вони лише угноєння для цієї війни, і скажи їм, що вони, убивши кількох жандарів, стануть вільні, і вони суворо замисляться над цим. Піти на заводи, на фабрики, переконати робітників улаштувати страйк, великий загальний страйк, і війна здохне».

Думки, як бачите, страшенно сміливі. А хіба ви не помічаєте за цими думками панича Хлестакова і саме нової буржуазно-української формації? Хіба це не малюнки уявляють собі «мулярів і робітників» «бидлом», якому, себто «бидлові», бракувало тільки промови Шкурупія-Бойка, щоб воно, «бидло», зрозуміло, що «убивши кількох жандарів», «тим самим становиться вільним», щоб воно, «бидло», зрозуміло, що, «улаштувавши загальний страйк», тим самим примушує війну «здохнути»? Договоритись до того, що не пролетаріят через свою комуністичну партію організував повстання проти імперіялістичної війни, а саме Бойко-Шкурупії, скориставшись з руйнації «сім’ї (якої? М. X.), моралі (якої? М. X.) і вихованого жандарами боягузства (хто це був боягузом – робітництво? М. X.)», саме вони припинили імперіялістичну війну – це вже знаєте, тов. Сухино-Хоменко, це вже, знаєте, занадто! Тепер цілком зрозуміло, саме чому «кожний свідомий українець мусить бути проти війни» (до речі, який клясовий підхід до українців! М. X.): Шкурупій-Бойко виголошує цю «істину» для того, щоб ще раз підкреслити, що саме «свідомі українці» і звільнили нас від імперіялістичної баталії.

– А втім, я, очевидно, не задовольняю тов. Сухино-Хоменка. Я бачу, як він нервується, розмахує руками й кричить: не так б’єте, «треба критикувати вірно, по-марксистському, а не мутити воду, щоб потім виловлювати рибки реваншів», не називайте «чистого нігілізму» націоналізмом. – Цьому крикові тов. Сухино-Хоменка я дуже співчуваю й тому продовжую далі:

– «Я зовсім не заперечую, – відповів Шкурупій-Бойко, – що певній частині нашого суспільства війна потрібна… Ви ж знаєте, що Росія, як і Австрія, складається з багатьох націй, отже, що корисно одній нації, не може бути корисно другій. Крім того, селянство, наприклад, дуже страждає від війни».

Тут, як бачите, «чистий нігіліст» договорився до краю. За «чистим нігілізмом» виходить так, що війна була потрібна, скажім, всій нації руській і ніяк, скажімо, не потрібна спекулянтам українським. «Крім того, селянство, наприклад, дуже страждає від війни», а робітництво, очевидно, дістає від неї величезну користь. Саме тому й треба «збудувати свою державу – Україну», а «будівництво» це треба мислити так:

– «На Україні», – читаємо в романі, – «можна буде збудувати зовсім відмінний устрій, ніж в інших республіках. Тут національний рух завжди має революційний грунт. Завжди повставали проти панів, а те, що пани були й є росіяни й поляки, то в цьому вже винна історія. З України можна зробити зовсім незалежну державу. Вона може бути вільніша за Америку. В ній не буде капіталістів і визиску, в ній не буде московського купецтва й шинків з традиційними циганами».

Коли б автор висміяв свого героя, як він висміяв Жанну Барк і, покинувши робити Бойка революціонером, подав би ці міркування в пляні злої сатири, мені не довелося б писати ні тільки цієї статті, але й «Кричущого божества» (свідомість Близька безперечно визначило київське шкурупіяче оточення). Та, на жаль, цього не трапилося і тому ми маємо от що:

По-перше, чисто-донцовську установку щого національного руху: «національний рух тут (цебто на Україні. М. X.) завжди має (не мав, а має. М. X.) революційний грунт, себто за Шкурупієм виходить, що і Центральна Рада, і Директорія, скажімо – всі ці контрреволюційні інституції, керуючи один час національним рухом, і спираючись в нім на куркулів, теж мали революційний Грунт;

По-друге, маємо чисто-донцовську установку щодо Америки: Америку, країну звірячої експлуатації, країну електричного стільця, «непомітні миші» вважають за вільну країну й тільки мріють, щоб «незалежна Україна» була «ще вільніша»;

Потрете, маємо й чисто-донцовську установку щодо експлуататорів: справа не в своїх «рідних» визискувачах і капіталістах, а тільки в «московському купецтві», бож визискувачі й капіталісти – це «росіяни й поляки, в чому звичайно винна історія». «Рідних» експлуататорів, ну хоч би тих же куркулів, що їх ми зараз ліквідуємо, як клясу, автор не бачить чи, вірніше, не хоче бачити, бо він, так би мовити, «чистий нігіліст». В націоналістичному запалі Шкурупій договорився до того, що примусив «козаків-українців» во ім’я «незалежної України» втратити поміщицькі цукроварні, фабрики й маєтки»:

– «Хоробрі козаки-українці, що захищали фронт великої Росії… почали тікати… Їм нічого втрачати, крім поміщицьких цукроварень, фабрик і маєтків… а набути вони можуть цілу Україну».

Коли автор глузує з «козаків-українців», то тоді він значить (послідовно) незадоволений з того, що вони не захотіли далі воювати, себто в цьому разі автор становиться на позицію Жанни Барк, на позицію героїні, яку він ввесь час висміює, коли ж автор говорить серйозно, то (а він таки, як бачимо, в даному разі не може говорити не серйозно), то… дорогенькою ціною він хоче купити «незалежну Україну».

А втім, перегортаймо далі сторінки роману і зупиняймось на більш красномовних місцях. Читайте:

– «Вони обидва обурені. Їм (себто Бойкові і його другові Муславському. М. X.) огидно вмирати з примхи Голуб’ятникова, за його розхристану й дурноголову батьківщину (себто за Росію. М. X.). Також мабуть відчувають індуси, що служать в англійській армії. Цілу культурну націю, що несла європейську освіту в Азію, тепер підібгав смердючий чобіт російського самодержавства. Україна нещасніша за колонії. Бо її посіли некультурні варвари, яких вона колись учила абетки. Хто звільнить її синів від тієї темряви, від вохких павучих обіймів, що несуть з собою брутальні завойовники? Лише татарське ярмо можна порівняти з тим ярмом, бо воно брудне й не несе з собою ніякої культури… Воно несе з собою культуру пригноблення, дресировки й випікає з м’ясом будь-яку свіжу думку. Невже Бойкові й Муславському доведеться загинути за це ганебне колоніяльне ярмо, як гинуть тисячі їхніх братів-українців?».

Ну, знаєте, тов. Сухино-Хоменко, хоч стилістично й не сильно сказано, за те змістовно – «чистий нігілізм». Так от в чому «фокус» «лівого роману»? «Фокус» в тому, щоб, користуючись псевдореволюційною фразеологією, протягувати в радянську літературу й пропагувати через неї думки українського фашизму? «Фокус» в тому, щоб, прикриваючись мантією «ідеологічно-витриманих» борців з націоналістичними ухилами, самим насаджувати український зоологічний націоналізм? В цьому «фокус» «лівого роману»? Ну, знаєте, такого (пробачте на різкому слові) шарлатанства наша література не знала й, очевидно, не буде знати.

Так по-вашому Шкурупій-Бойко, Росія – це тільки «розхристана й дурноголова батьківщина», саме та Росія, яка мала не тільки жандарів і городовиків, але і революційний пролетаріят,Чернишевських, Плеханових, Леніних, Сталіних? Так ви, значить, цілком погоджуєтесь і з паном Донцовим? Так по-вашому, Шкурупій-Бойко, руські це тільки «некультурні варвари», яких ваша нація «колись учила абетки» і тільки «брутальні завойовники»? Ви проти російського самодержавства? Так проти цього самодержавства були не лише робітничо-селянські маси, навіть не тільки українська буржуазія, але й у свій час буржуазія російська.

Цей козир я вибиваю з ваших рук, Шкурупій-Бойко! Те, що ви проти російського самодержавства, – це ще не робить вас революціонером. Чи може ви хочете сказати, що під «некультурними варварами» ви розуміли російських жандарів і городовиків? На панфутуристичний жаль, я і цей козир вибиваю з ваших рук. Україна ніколи не вчила російських жандарів і городовиків, бо тоді, коли вона могла вчити, у неї були свої городовики й свої жандарі (називались вони князями, коли не забули історії). Отже, говорите ви все таки про ввесь руський нарід. Воістину: «облудна романтика не вивітрюється так хутко». Ви це цілком справедливо зазначаєте, маючи на увазі… Жанну Барк.

А втім, не бійтесь, Шкурупій-Бойко: тов. Сухино-Хоменко скаже, що це «чистий нігілізм», і ви далі будете писати «ліві романи» з «фокусами» та улаштовувати серед будівельників реклямні дискусії. Тов. Сухино-Хоменко скаже, що Хвильовий дає «реванш», а «Літературна газета» напише про «Жанну-батальйонерку» ще одну хвалебну рецензію. Так що ви заспокойтесь і давайте перейдемо до дванадцятого розділу, де ваш герой «на кожному кроці відчуває історичний зв’язок цього міста з своєю батьківщиною – веселою соняшною Україною», себто з тією батьківщиною, що нею тоді керувала Центральна Рада.

– «Тисячі запорожців», – пише Шкурупій, – «лежать кістьми під важким Гранітом Петропавлівської фортеці. Вільні сини степів, чиї обличчя засмажені вітром Чорного моря, замордовані тут сифілістичними російськими царями. «Вікно в Европу» прорубали замордовані українці, що звикли тримати в своїх руках гострі шаблі й важкі пістолі. Бойкові приємно було відчувати, що історія жорстоко помстилась за вигнанців і каторжан – його батьків, братів і земляків… Серце Бойка повне відрадної помсти. Тепер він може ходити цим містом і глузувати з російських держиморд і українських запроданців, що запобігливо позміняли свої прізвища»… «Він знав, що тепер він може впливати на рух історії й усі ці палаци позбавлені активности».

Як бачите, тов. Сухино-Хоменко, «чистий нігіліст» і тут вірний собі. Від пана Донцова він і тут буквально нічим не відрізняється: та ж сама націоналістична романтика, той же самий «дядько Тарас із Києва». «Вікно в Европу» обов’язково «прорубали замордовані українці» (руські в цьому ніякої участи не приймали) і «прорубали», обов’язково «тримаючи в своїх руках гострі шаблі й важкі пістолі». З Мазеніна, з того, що «запобігливо змінив своє прізвище», теж саме незадоволення, як і в того ж таки «дядька Тараса»: мовляв, треба було не Мазенін, а Мазайлович (про себе: «гетьман Самойлович») або Мазайленко (про себе: «гетьман Дорошенко»). Словом, як по маслу.

Погано тільки, що з Шкурупія-Бойка «дядько Тарас» надто вже войовничий і до того ж мстливий націоналіст, а також погано й те, що він хоче «впливати на рух історії». Саме тут загроза. Описуючи свого героя, автор заявляє, що Шкурупій-Бойко «був представник покоління», яке стоїть за «рішучість і революційну войовничість», яке за «справжню активність, що характеризувала б культуру європейця», Шкурупій-Бойко «шукав зв’язку з тими, що висували нові войовничі гасла проти уряду, проти війни і проти цілої кляси». Автор не говорить, хто ці «ті»: більшовики, чи українські фашисти типу Маланюка й Донцова (як відомо, проти уряду Керенського, не як проти уряду буржуазного, а як проти уряду руського, проти його війни з німцями, не взагалі проти війни, а проти війни з німцями, проти «кляси» росіян «висували войовничі гасла» і українські «самостійники»). Припустім, що справа йде про перших, але й припустивши, що автор має на увазі більшовиків, ми становища не рятуємо: наші «рідні» націоналісти за часів керенщини нічого не мали проти «готування нових подій», сподіваючись використати «нову революцію» для цілковитої ізоляції України від решти частин колишньої Російської імперії, себто сподіваючись використати «нову революцію» для утворення своєї імперіялістичної держави.

Ті ж думки, що їх Шкурупій-Бойко одверто висловлює на сторінках роману, цілковита відсутність критичного ставлення до вищеподаних думок і саме в 1930 році, – все це говорить не лише за те, що в особі героя ми маємо українського фашиста, але й за те, що такий роман міг написати по меншій мірі несвідомий петлюрівський підбрехач. І зовсім не дивно, що автор то «відтворює легенду про запорожців», то співає панегірики не пролетарському, а якомусь підозрілому Києву, який «фантастичніший за скарби Мазепи» і «має таку барвисту історію, якої не мало жодне місто в світі». І зовсім даремно критик Ф. Якубовський дивується, що «Київ в уяві Шкурупія настільки екзотичне місто, що тут дзвони Софії імпонують своєю віковою величністю навіть комсомольській молоді, яка вирушила на антирелігійну демонстрацію». Нічого тут дивного нема: «до фронту ідеологічного контрнаступу непмана й куркуля» не тільки «можуть», але вже й прилучилися «деякі навіть з лівіших попутників», бо «фокус» «лівого» роману полягає не в тому, щоб оспівувати соціалістичне будівництво, а в тому, щоб, прикриваючись страшенно «революційною» фразеологією, протягувати в радянську літературу український зоологічний націоналізм.

Але я знову бачу незадоволене обличчя тов. Сухино-Хоменка. Воно говорить мені, що хоч я й довів наперекір голослівній заяві, що Бойко ніякий «революцінер», а навпаки контрреволюціонер, хоч я й довів, що Шкурупій на протязі всієї війни був під впливом націоналіста Бойка і не позбавився цього впливу й зараз, – хоч я це й довів, але я, мовляв, все таки не довів, що Шкурупій-Бойко, йдучи на «заводські збори» в якомусь 1930 році, не бореться з лишками свого куркулячо-націоналістичного світогляду, що він і досі не взяв за основу свого ідейного буття світогляд більшовицький. Задовольняю тов. Сухино-Хоменка і в цьому. Читайте:

«Після всіх бурхливих подій громадянської війни, Бойко все ж таки спинився в Києві і працював тут на відповідальній роботі. Місто, за своєю історичною традицією, після війни й руїни знову захопилося будівництвом. Революціонерам і після громадянської війни знайшлася робота. Треба було поліпшувати господарство, будувати й змашинувати Україну, боротися з рештками тенденцій колонізаторів і підвищувати свідомість мас. Безліч нових обов’язків, нових ідей і завдань наповнювали Бойкові дні».

Так в кінці роману виголошує автор, себто той же таки «чистий нігіліст». Скажіть мені, тов. Сухино-Хоменко, чим ця установка відрізняється від установки, ну хоч би того ж таки Єфремова, від установки українських фашистів? «Революціонер» Шкурупій-Бойко за «поліпшення» українського «господарства»? Так і Єфремов не проти цього, особливо з того часу, коли Донцов заявив, що «нову революцію», себто контрреволюцію проти радянської влади не емігранти зроблять, а внутрішні націоналістичні сили, навіть ті сили, що близько стоять до комуністичної партії. «Революціонер» Шкурупій-Бойко викидає гасло «боротися з рештками колонізаторських тенденцій»? А хіба петлюрівці проти цього. Проти боротьби з «рештками колонізаторських тенденцій»? Нарешті «революціонер» Шкурупій-Бойко за «підвищення свідомости мас». Так і Донцов же зовсім не проти тієї підозрілої «свідомости», що її від наївняків зашифровано.

Де соціялістичне будівництво, де боротьба з куркульнею, де більшовицька партія, де робітництво, де (це, мабуть, чи не найголовніше для такого роману, як «Жанна-батальйонерка») – де гасла боротьби з українським націоналізмом – все це випало з пляну Шкурупія-Бойка. На протязі всього роману він згадав більшовиків здається тільки два рази і то вони лише сняться. Натяк дуже проречистий. Царювала Жанна Барк (російський великодержавний імперіялізм) це – реальність. Її місце на Україні автор віддав борцеві з рештками «колонізаторських тенденцій» «революціонерові» Бойкові – це теж реальність (і те що віддав і те що Бойкові). Все, що поза цим, є нереальність, привиди, примари, фантоми.

Зверніть увагу, тов. Сухино-Хоменко, як збудовано ввесь роман. Війна, керенщина і… наші дні. Де боротьба, скажімо, з Центральною Радою, з Директорією, гетьманщиною тощо? Чому автор не говорить про цей час? Тому, що він взяв за своє завдання висміяти тільки російську великодержавну імперіялістку Жанну Барк? Так чому ж він їй протиставив не справжнього революціонера, себто більшовика, не робітництво, які й повалили керенщину, а чистісінького українського націоналіста Бойка, назвавши до того ж його «революціонером»?

Справа цілком ясна: продовжуючи показувати громадянську війну, автор примушений був би розвінчати свого героя, бо зі своїми думками Бойко міг бути лише серед петлюрівців, а розвінчувати Бойка Шкурупій не хоче, бо тоді… хто ж буде «боротися з рештками колонізаторських тенденцій»? Компартії Шкурупій-Бойко в цій справі, очевидно, не довіряє.

– «Робочий день у Києві спокійний, – пише автор, – в ньому нема столичної метушні, люди йдуть повагом, не поспішаючи. Проїде автомобіль, або трамвай, важко прогуркає автобус, але в їхньому рухові якась розмірена пляновість… Кожний рахівник-боєць, кожна друкарниця – маркитанка у величезній армії, що йде в похід за добробут країни. Стефан Бойко інакше не сприймає це все, як боротьбу за дальший хід революції».

Законспірований (звичайно, не зовсім вдало) махровий націоналіст Бойко очевидно й не може бути незахопленим «з розміреної пляновости» того Києва, що в ньому нема столичної метушні, що «непомітною мишею» шелестить десь за метушливим пролетарським Києвом. Чому не захоплюватись? Тут же «кожний рахівник боєць» і «кожна друкарниця маркитанка» (себто, в перекладі на звичайну прозаїчну мову – торговка М. X.) ідуть в похід не за соціялістичне будівництво, а за такий собі «добробут країни». Тут же нема ні комуністичної партії, ні пролетаріяту. Саме тут і боряться «з рештками колонізаторських тенденцій».

Розумієте тепер, тов. Сухино-Хоменко, в чому «фокус» «лівого роману»? Чи може ви й тепер будете запевняти мене, що це «чистий нігілізм»? Чи, може, на ваш погляд, фашист Маланюк і справді не підпишеться під цим твором?

«Колишні футуристи – пише той же Шкурупій в альманахові «б» – в своєму розвиткові послідовно й логічно дійшли до пролетарського мистецтва». Саме такі романи ви й відносите до пролетарського мистецтва? «Зрушення в бік функціональности» – продовжує Шкурупій, – ми вже бачимо в багатьох речах молодняківців та вусппівців, що користуються зі стандартизованої форми «лівих». Саме те, що молодняківці й вусппівці «рушили» в бік «функціональносте» «Жанни-батальйонерки», саме це вас, тов. Сухино-Хоменко, і радує? Ви й надалі будете відстоювати думку, що «дійсного єднання в федерації можна дійти лише через завершення попереднього бльокування ВУСППу з «Новою генерацією», себто бльокуванняз «чистими нігілістами»? Ви й надалі будете запевняти радянське суспільство, що Хвильовий «вважає за вчасне вже одверто кинути гасло реваншу» і не будете помічати, що це гасло, гасло реваншу, хоч і кинуте, але… не Хвильовим, а саме українським націоналізмом і саме через Шкурупія?

«Хвильовізм – заявляєте ви – у декого ще й досі незліквідований, він лише притаївся, і як та хронічна хвороба на переломах ускладнюється»… Заява цілком вірна. Ми навіть погоджуємось, що від цієї хвороби ще не цілком вилікувалися й деякі з колишніх ваплітян, і тому всі ваші як і ваших однодумців справедливі зауваження щодо тих товаришів, котрі входячи в ПРОЛІТФРОНТ, мали в минулому ті чи інші збочення, всі ці ваші зауваження ми не тільки взяли до відома, але й, борючись за викристалізовання з нашої організації такого пролетарського угруповання, в якому помилки знайшли б собі якнайменше місця, – але й завжди готові засудити той чи інший шкідливий промах пролітфронтівця.

Чому тільки от ви не хочете цього зробити? Чому ви не хочете засудити такого літературного шарлатанства (свідомо чи не свідомо – я не знаю), з яким виступають у нашій літературі «чисті нігілісти», ті самі, що ховаючись за «ррреволюційну» фразеологію, подають масовому читачеві типові націоналістичні пілюлі? Чи може вам шкода якогось комсомольського поета Скуби, котрий випадково попав до новогенератів. Так ми проти таких, як Скуба, нічого не маємо, і боремося ми не проти Скуби і Скуб, а проти ідеологів панфутуризму, саме проти керівників «Нової генерації», саме проти «чистих нігілістів».

Вважаючи «теорію» так зв. «лівого мистецтва», себто того мистецтва, що в нього хоче вірити хоч би той же Скуба, за звичайну болтовню, я особисто в той же час нічого не маю проти існування групи лівих мистців, себто таких як Скуба, і ні в якому разі не таких, як сьогоднішній і вчорашній Шкурупій. Навіть більше того – я зовсім не думаю зачиняти дверей в справжній день, себто дверей до пролетарської літератури навіть тому ж Шкурупієві. І Бойки виправляються. Для мене, тов. Сухино-Хоменко, зовсім не важно, хто буде гегемоном у радянській літературі, ВУСПП чи ПРОЛІТФРОНТ, я хочу щоб гегемом в радянській літературі була література пролетарська. Таких речей, як «Жанна-батальйонерка» «чистим нігілізмом» я називати не буду. І такими речами мене «Нова генерація» ніколи не причарує. Так то, товаришу!

Отже до скорого побачення в раді Федерації, де ви мені, тов. Сухино-Хоменко, за цю статтю по-товариському потиснете руку, а я вам у відповідь зроблю, висловлюючись европенківським стилем полторацьких, тепер уже не прелімінарний, а так би мовити функціонально-концентричний реверанс. Ад’ю!

Примітки

Якубовський Фелікс (1902-1937) – літературний критик, автор кількох книжок – «Силюети сучасних українських письменників», «Від новелі до роману» та інш. Заарештований 1936 року і наступного 1937 знищений.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 473 – 494.