10. Зрадники серед старшини

Микола Лазорський

Пригода з Лизогубом збентежила усіх мисливців. Ніхто не сподівався, щоб суддя, на якого покладалося так багато надій, безславно відступився. Мисливці лежали на галявині хто де вмостився, мовчки смоктали люльки. Не було бажання говорити, хотілось перетравити несподівану прикрість, забути або принаймні призвичаїтись і махнути рукою. Полковник Апостол найбільш іритувався.

– Тікають до москаля! – бурмотів він, витираючи спітнілого лоба. – Кара Божа!

– Твоїм судом ми страдаємо, яко неправди наші Тебе прогнівили, – відрік Абаза, який любив закинути слово з творів святих отців.

– Які наші неправди? – насупився Апостол.

– Такі, одне одного топимо в ложці води. Продаємо москалю, аби дістати від нього лапотну науку, а свою золоту кидаємо на роздоріжжя: хай топчуть, кому не ліньки.

Апостол замислився: після гострих слів та образливих натяків і Кочубей і Лизогуб почнуть кидати колоди під ноги, збирати прибічників, писати доноси, цькувати в різний спосіб, від страхопудів і запроданців можна сподіватись усього, найгірших чинів, тим більш, що вони скрізь мають своїх підслухачів, шептунів, донощиків. Він сидів на горбку і байдужим оком оглядав ніким не міряний степ.

– Справа наша трохи… теє, загальмувалась, – почув він чийсь улесливий голос.

Полковник схилив голову набік і вздрів молодого бунчукового Жоравку. Бунчуковий лагідно всміхався і так зазирав у вічі, ніби хотів ускочити в душу.

«Відкіль він узявся? Здається його тут не було, коли я вмощувався на горбку» – думав полковник, здивовано, оглядаючи бунчукового. – «Не дуже він мені до шмиги, видно з усього, хоче приподобатись. Чого йому треба, голопуцьку?»

– Відбігає від нас не тільки пан обозний або, приміром, пан суддя, а й теє… багато інших, – смиренно говорив Жоравка, тяжко зітхаючи.

Пан полковник хмарно насупив брови, але все ж став дослухатись.

– Хто саме? – буркнув він.

– Багато, – загадково вів бунчуковий. – В нашому полку усі сотники проти петиції, є такі і в полках Стародубському, Ніжинському, Миргородському. Я знаю.

Полковник слухав, дивувався і нарешті обережно спитав:

– Відкіля пан бунчуковий знає усе те?

– Сам бачив, бо їздив скрізь з припорукою від управи гетьманського уряду.

– Добре чи погане кажуть? – допитувався полковник.

– Де там добре! – крутнув головою бунчуковий. – Лають, кажуть: витіває усе те Лубенський полк, а допомагають полковники Галаган та Джажалій, не гоже діло роблять, втягають усіх у небезпеку, від усього того тхне Сибіром, а може, й шибеницею.

– Чи не подуріли сучі діти! – мимохіть вирвалось у полковника, але нараз смикнув себе за вуса й тихо спитав: – Може, так кажуть не сотники, а хтось інший, приміром, хтось з старшин від управи?

– Ні-і, – ніяково протяг Жоравка. – Маю навіть листу, хто що казав.

– Он як! – зачудовано мовив полковник. «Так воно і є, – думав він: За цього молодця мені дещо говорили, – бачу, правду говорили: це наглядач пана резидента», а вголос питав: – І що ж ті старшини кажуть?

– От, приміром, переяславський сотник каже, що цариця обдарувала нас гетьманом, щоб ми вірно служили Москві й не знімали заколотів. Інший сотник з Ірклієва просто лементує: засилає Москва до нас своїх достойників, – каже, – для нашого ж добра, бо неправду й здирства завели по всій Гетьманщині тільки полкові старшини вкупі з генеральною старшиною. Цариця хоче ускромити ту старшину. Інші так і кажуть: хай старі полковники сидять тихо, а то самі потягнемо їх на шибеницю! Он Розуми доскочили багатства, чинів, бо пішли служити Москві, діти їхні вчаться там, а ми ж то як, гірші їх? Ми теж тягнемо за Москву: у Києві чи Полтаві не навчишся, будеш чабаном або паламарем. Ось, приміром, що каже Хведір Купа з Золотоноші… ось у мене записано…

І Жоравка став переглядати свої папірці. Але полковник, вкрай збентежений, махнув рукою і поволі пішов у степ. До бунчукового тоді підійшов Джажалій і, ткнувши молодика пальцем у плече, прогув мов джміль:

– Чув, як ти, хлопче, читав пану полковнику свою псалтирю з отієї книжечки. Тебе хто вчив таке робити?

Бунчуковий став на рівні ноги й лячно дивився на сивого полковника.

– Хто тебе навчив – я питаю? Кочубей та резидент? Обох їх ми відішлемо цариці назад, а тебе, дурню, дамо в додачу. До того ж часу іди геть відсіль, щоб і сліду тут не було твого, сучий сину, бо зараз же зацькую собаками. Підглядаєш! Не годен носити козацький жупан.

І, хопивши байбару, намірився «покропити» молодика, але того не було вже й близько. Жоравка й собі летів на коні шляхом пана обозного.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 372 – 374.