13. Скарги на Теплова

Микола Лазорський

Берлина й вершник їхали уповільнено. Дід мовчки вмостився біля машталіра.

– А що, дідусю, добре вам під новим паном? – питав полковник.

– Як цигану в ятірні взимку, так добре, – відрік понуро дід. – На панщині, як на панщині, а на московській панщині й поготів – зашпари ніколи не відходять.

– Гірш стало тобто?

– Або ж, наш пан був не московський кат: москалю не шкода загубити християнську душу, чужі ми йому люди, він легко й мордує. Наше село було вільне, козаче, і на пана робили прихватком, так би мовити, відробляли ралець. Відробляли один-два дні в жнива та на молотьбі дещо. Раювали так не довго: старшину нашого, пана тобто, Москва погнала на Сибір за непослух, а маєтки всі здала до рук москаля Теплова. От тоді й настала каторга.

– Приневолює?

– Канчуками жене на панщину! Каже: усі ви мої раби з дітьми й худобою, бо так записано в царських книгах… он воно що! Мусите робити на мене, каже, і вдень і вночі, а не то зажену, каже, на Сибір, туди, каже, де замерз і ваш пан-мазепинець!

– Гм… а собі ж коли робите?

– Колись робили на пана прихватком, а тепер робимо вже прихватком на себе, або вночі, коли місячно. Беремо гріх на душу – робимо ще й у неділю: великий гріх! Та що зробиш, коли зерно сиплеться, треба рятувати.

– А ви не пробували скаржитись?

– Пробували, на оконома: той оконом правдивий татарин – мордує, канчуками б’є на стайні, від зорі до зорі силує до тяжкої роботи. Були такі, не схотіли коритись, пішли до пана скаржитись.

– І що ж?

– Нічого не вийшло, – махнув рукою дід. – Правда, воно-то вийшло, та дуже погано: забрали десятків зо два до стайні і дали канчуків, а тоді забили в колодки та й до Москви: там дали усім рахубу – потрощили кістки на дибах усім, один тільки й пришкандибав ні теплий, ні живий, Терешко Дивина звався, він ото й розказав про московські катівні.

І дід важко зітхнув.

– Оце й шлях до московського пана, – показав він на ворота й темну дубову алею. – Як у ворота в’їдете, зараз же побачите і панські світлиці, перед тими світлицями стоїть два великі леви з каменю. Правда, вони хоч і з каменю, а зуби вишкірили так, що страшно дивитись.

Машталір спинив коні, і дід, охаючи й крекчучи, зліз на землю.

– Тепер вже втрапите, ласкаві пани, – казав він, кланяючись низенько.

– Втрапимо, дідусю, велике спасибі за ласку.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 381 – 383.