9. Нарада старшин на полюванні

Микола Лазорський

Панство розташувалось на великих килимах.

– Після важкої роботи слід по чарці, як і годиться добрим косарям, – казав посміхаючись Джажалій. – Яремо! кашу!…

Але Яремі не треба було нагадувати: він давно вже палив багаття і варив куліш. Петро, шкутильгаючи, витягав з малого креденця пляшки, ковбаси, шинку, краяв хліб.

– Петре! що там сталося? – гукнув господар. – Яка тебе муха вкусила?

– Велика муха, пане. Якби не поміч пана полковника, вже сьогодні не бачив би своєї Параски, – казав Петро, ставлячи на килими полумиски.

– Випий чарку перцівки, щоб бува не причепилась лихоманка, – озвався Ханенко, витягаючи з клунка паляницю й пляшку жовтої перцівки.

– Випив уже дві, не відкинусь і третьої.

– Панство! до кола! – кликав Джажалій. – Витягайте з халяв ложки до гарячої каші. Господи благослови!

Він духом випив міцної й зараз же пристав до гарячого кулешу.

– Ото який смачний куліш у степу! – мугикнув Галаган.

– Після гасання по очеретах все добре, – мовив зичливо Абаза, поглядаючи на вепрів.

– Гуртом, як кажуть, і батька добре бити, – всміхнувся Лизогуб, ковтаючи гарячу кашу.

– Батька нема чого чіпати, – відрік Апостол, підморгуючи Джажалію. – А от ворога слід би нам повчитись гуртом бити.

Кочубей спідлоба глянув на старого полковника.

– Про якого ворога мова мовиться? – кинув він недбало.

Він не хотів їсти «чабанської» каші, угинався й кінець кінцем витяг ковбасу й хліб, накраяв і манірно їв з срібної тарелі довгастою на два зуби виделкою.

– Мова мовиться вже не про вепра, пане обозний, – засміявся Джажалій, – мовиться тут про звіря куди сильнішого.

– Й хитрішого, – підхопив Апостол, – коротко, про московського ведмедя.

Натяки дратували обозного. Він обережно поставив таріль на креденець і, витираючи руки хусточкою, бундючно відрік:

– Панство ніби загадує загадки. Щоправда, таких загадок я не люблю, бо і розгадати їх не важко. Бачу, панство натякає на Петербург. Якщо так, то той ведмідь не ворог нам, а щирий друг. Під високою рукою її величності козацький народ починає міцніти на силах, багатіти, жити в супокою й щасливо споживати хліба-солі з московським народом. Саме про це і я і пан Безбородько вже говорили недавно у пана гетьмана всім старшинам.

– То так, пане обозний, – перебив його пан Гудович. – Але нам не пошкодить, коли ми без чужої, не проханої опіки злагодимо своє життя, як нам буде до вподоби: адже споконвіку живимо ми не так, як: москалі. Отож козацький народ хотів би трохи зсунути «високу руку» – важкувата та рука і мулить козацькі плечі. Простіше кажучи, полкова старшина хоче просити її величність не клопотатись нашим військом, нашими грішми, нашим правом та звичаями. Про все те поклопочеться пан гетьман та генеральна рада.

– Я не второпаю, – зблід пан обозний.

– Пан обозний напрочуд такий догадливий, а тут не второпає простої нашої думки, – зичливо всміхнувся Апостол, – вам, пане Семене, досконало звісно, що пани полковники давно вже написали петицію до її величності затвердити за Розумовськими родовий гетьманат.

– Я нічого не знаю! – заскрипів зубами Кочубей.

– Хто був на нараді, той вже підписав петицію, – вів Апостол, ніби недочуваючи слів обозного. – Хто не був – підписує в полку. Відстає лише генеральна старшина. На свіжому повітрі серед цілоденних розваг можна приділити коротку хвилину й ділу. Справа не забарна, бо розмови про неї точаться поспіль кілька літ. Кожен з нас вже добре знає, як тут зробити якнайліпше. Наперед скажу, що й ви, пане Семене, маєте тверду думку допомогти козацькому народу вибитись на шлях, на свій шлях державного життя. Просимо вас, пане обозний, поблагословити: дати власноручний підпис тут, у рідних степах. Петицію можна прочитати панству.

Кочубей підняв руку, немов боронячи себе від страшного видива.

– Як то… як то! – бурмотів він, зблідлими вустами. – Що за петиція? Я…

– Петиція про родовий гетьманат, – озвався Галаган, спершись ліктем на кульбаку. – Про ту петицію говорилось не раз і не двічі на нарадах генеральної старшини; пора вже, наспіла пора подати до рук монарших. Коли пан обозний забув, про що там пишеться, можна зачитати. Не хочете? Гаразд, бо про що там пишеться ми всі знаємо, навіть копії ходять по полках. Усі добре знають, треба вже підписувати, а коли пошлемо депутатів, те вирішить генеральна старшина.

– До речі, – кинув недбало Апостол. – Депутати мусять вже на словах просити царицю передати наші справи до закордонної міністерії, як і велося раніш, а тепер не знати з яких причин перенесено до сенату; не накидати нам живосилом своїх полковників; не заселювати січових паланок зайдами; застерегти наше право на скарбницю.

–… припинити анафемувати по наших церквах гетьмана Мазепу, – додав і собі пан Ханенко.

– Нарада полковників написала інструкцію депутатам, що казати на аудієнції і про що просити царицю на словах, – говорив зимно Апостол. – Постанову наради послано до управи гетьманського уряду на апробацію, а копії з тої постанови віддано до рук кожному колегіянтові, таку копію мали дістати й ви, пане обозний.

Він глянув на Кочубея й гнівно насупив брови: той все ще стояв з піднятою рукою, тоді нараз заклав руки за пояса й тихенько свиснув.

– Он воно що! – нарешті відрік він, важко дихаючи. – Забагато хочете, панове. Забагато, більш, ніж хотів і сам Мазепа.

Лизогуб кинув їсти й швидко встав з килима, якось незграбно насунув шапку і, не дивлячись ні на кого, став сідлати коня.

– Здається, змова в степу! Хитро придумана панами полковниками, далі від людського ока… хе… – бурмотів він крізь зуби.

Апостол знизав плечима.

– У степу можна і розважатись і говорити про діло, – відрік він презирливо Лизогубу. – Говорили ми тут про те, що на наших нарадах говорилось сотні разів. Яка тут змова?

– Чому ж тоді криєтесь від резидента? – гукнув гнівно Кочубей.

Апостол і собі гукнув:

– На нарадах генеральної старшини за презеса часто був сам пан резидент. На тих нарадах порушувалась і справа про родовий гетьманат, резидент знає все докладно, бо все робилося й робиться по закону.

– Що ж до ловів вепра в очеретах, то хай мені дарує пан резидент, – озвався Джажалій, запиваючи чаркою чабанську кашу. – Здається, він таких ловів не любить, а підписувати петиції йому не треба. Та й то казати, ніде правди діти: у резидента є добрі помічники, вони швидко розкажуть йому все, – і Джажалій насмішкувато глянув на Кочубея, а тоді й на Лизогуба.

– А що ви скажете про стародубського полковника Кокошкіна [38]? – допоминався Кочубей. – Йому теж не треба підписувати петицію?

– Його було запрошено на нараду полковників, але він не приїхав, і нарада відбулась без цього неелектованого полковника, – пояснив Апостол.

–… і без пана резидента, – додав злісно Лизогуб.

– Так, і без пана резидента, – твердо відрік Апостол. – Усі такі наради не підлягають московській юрисдикції, бо ми, полковники, репрезентуємо наші полки й виповнюємо волю козацького народу свого регіону, а не волю московського резидента. На нараді, як вже я казав, говорилося про родовий гетьманат, писався текст петиції та інструкція депутатам до Петербургу. Усе те в копіях було послано до управи гетьманського уряду. Пан резидент і всі колегіянти оглядали ті документи, управа ствердила їх, але дала право кожному колегіянтові вільну руку підписувати чи не підписувати петицію.

– Підписувати я не буду, – категорично відрік Кочубей.

– На це ми не підемо, підписувати не будемо, – поспішив і собі зректись Лизогуб.

Кочубей поквапливо складав до креденця ножі, виделки й лагодився теж сідати на коня. Мовчки й хмарно поглядав на Лизогуба.

– Нічого не розумію, – дивувався Галаган, – чи панство чогось лякається, чи тут є якісь думки, ніби направду не слід просити царицю про родовий гетьманат?

– Так, є думки, і я вже казав, чому не хочу підписувати: ви шукаєте способу відриву від Московії і саме тоді, коли Петербург зробив і робить корисну реформу в усій Гетьманщині: реформує нашу адміністративну структуру, освітню справу, скарбницю, суд, мову. Петербург має всі права на те, найголовніше його право – право звитяжця, друге його право – право універсальної й більш освіченої з великим творчим досвідом держави. Тут ви, панове, нічого не вдієте: кожного разу наштовхнетесь на кам’яну стіну, простіш кажучи, всі ваші заходи відійти від Московії будуть легко знищені в зародку, і самі ви загинете. От чому ми не підпишемо вашої петиції та й вам не радимо цього робити. З цією справою запізнились не ви, а запізнились ще ваші діди.

– Тоді ми, полковники, обійдемось і без вас, – злісно перебрів його Апостол. – Полковники мають право послати депутатів і без вашої згоди. У себе в Гетьманщині ми давно маємо усе те, чого москалі тільки шукають за морем. Ми не дозволимо москалям та їхнім підлабузникам ламати наші старожитні права, касувати елекцію, касувати віру, мову, заводити кріпацтво на селах та безсоромну «табель о рангах». Без вас обійдемось! Усі полки подадуть до царициних рук прохання.

– Побачимо, побачимо. Генеральна рада, коли піде на таке, подасть до рук цариці свою петицію, свою, розвіємо по вітру ваші ворохобницькі задуми, – люто кричав Кочубей, сідаючи вже на коня.

– Пане обозний! – гукнув Апостол.

Кочубей наїжився їжаком і важко дихав. Апостол підійшов до стремена.

– Невже ж ви хочете йти стежкою свого діда? Схаменіться! Не допомагайте москалю топтати матір-Україну!

Кочубей сполотнів, хопився рукою за груди, хотів щось сказати, але нараз впав на коня і дав остроги. Кінь рвонувся й вихром помчав у степ. Услід за ним збирався тікати й Лизогуб, але Апостол хопив коня за вуздечку.

– Пане суддя! І ти, Бруте! І ви проти нас? Невже забули тяжку образу москаля Шаховського? Чи вас, може, так налякали в Москві, що боїтесь підписати прохання не мордувати нашого народу?

– Не забув того, про що ви, пане полковнику, зараз нагадали. Не забув і не забуваю теж і долі правдомовного гетьмана Полуботка.

Він вдруге смикнув коня й, не оглядаючись, погнав у степ слідом за Кочубеєм. Апостол хопився шаблі й нараз безвладно впустив руки.

– Щоб вас побила лиха година, як оце ви, яничари, добиваєте Україну! – гукнув він услід Лизогубу, кидаючи на землю шапку.

Примітки

38. Іван Кокошкін був стародубським полковником ще за царя Петра, в 1724 – 1725 рр. Ясно, що він не міг бути на нараді, котра відбулась на 35 років пізніше. – М. Ж., 16.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 366 – 372