12. Сутичка кріпаків з економом Теплова

Микола Лазорський

Кочубей з Лизогубом мчали чимдуж до московського резидента: вони спішили перетнути Покотилівську долину, щоб завидка дістатись до маєтку «Теплівка»: цього літа тут спочивав резидент. Услід за ними їхали Скоропадський з Жоравкою і Валькевич.

Пора була жнив. В степу кипіла робота: косарі йшли ручку легко й спокійно.

Дужим махом коси клали на свіжу стерню дорідний колос; за косарями квапились спітнілі молодиці й дівчата: вони крутили перевесла й в’язали важкі снопи. Під наглядом бородатого оконома тут же складали в копи. Робили панщину: не чути було ні пісень, ні веселого гомону, ні дотепно кинутого слова. Мовчки косили, мовчки в’язали, понуро поглядаючи на огрядного наглядача. Оконом з довгою байбарою гасав по ланах, усюди поспіваючи на меткому коні. Він весь час стежив, до всього придивлявся й прислухався. То був головний управитель Теплова, викликаний ним з своїх рязанських «вотчін».

– Не тяні, не тяні снопа, – гнівно гукнув оконом, заглядівши немічну жінку, що тягла важкого снопа. – Тут не будемо молотити, хахлацька ти галушка!

І він щосили вдарив нагаєм молодицю по виду. Та ойкнула й нараз упала на стерню, вся заюшена кров’ю й перелякано почала витиратись довгим рукавом.

А оконом летів уже на коні просто до косарів. Вони саме мантачили коси.

– Тільки й світа бачиш, коли мантачиш, – казав дужий чоловік у широкому брилі, з сивиною на вилицях.

– То так, куме Михайле, – тихенько озвався сусіда, худорлявий косар, сліпий на одне око. – Оконом не дасть загаятись.

– Клятий москалина! – понуро кинув парубок у вибійчаних штанях і драних постолах. – Учора на стайні побив тітку Домаху, водою відливали.

– За що так?

– Тяг до клуні Марію, а тітка й не дала: вчепилась у москалину і наробила лементу, ледве вирвався. Зараз вона в хаті, лежить на лаві, побита вся… відбатожили – і не впізнати!

– Ні, найшов таких волоцюг: били Остап Онучко та Охрім Передеря. Догодили пану – казав дати по чарці за роботу.

– Душогуби!

– Раніш товклись ті москалі у місті, тепер полізли на село, як сарана.

– Слід би дати раду тому бородатому москалині, – мовив кум Михайло, затикаючи за пояса мантачку.

– Справді слід пошептати, за всіх.

– Вбити, як скажену собаку!

– Треба, треба дати йому раду, – казав кум Михайло, спльовуючи на руку. – Бо… надіятись на козацтво вже немає чого.

– А що козацтво! Козацтво п’є-гуляє, останній розум пропиває. Було колись… ніхто не смів зачепити орача – здачі дасть…

– Бо й орав з мушкетом за плечима.

– Так, а щоб залазив сюди цей вонючий москалина, такого ніхто й не чував.

– На Січ треба, хай дасть допомогу.

– Е, пани-брати! Й січовикам тепер сутужно: випихає все той москаль запорожця з паланок, все забирає, гірко стало й січовику.

– Москаль скрізь: бач як жене коня просто тобі на нас.

Оконом спинив запіненого коня біля косарів.

– Што єта ви, галушніки, так часто стоїте? – насмішкувато питав він, тоді як його маленькі жовтуваті очі злісно оглядали косарів.

– Коси ступились, треба ж і насталити, – озвався кум Михайло, насуваючи на лоба бриля.

– Што! – зарепетував оконом. – Постоять! Я тебя мазепа полтавськой постою. Я тебя постою так, што й не встоїш і не влежиш. Не кажи мені казок, а роби ось так! так! так!

І за кожним словом оконом бив кума Михайла, цілячи нагаєм по голові.

– За що б’єш, руда собако? – хопив за лікоть оконома дужий парубок у драних постолах. – В пута заб’ємо й до яру!

– Што-о! Я, галубок, не путаю, я вас віжу: за бунт шкуру спущу!

Але нараз замовк і в’юном закрутився на межі. Косарі поволі обступали з усіх боків; хлопець у вибійчаних штанях держав уже коня за вуздечку, тоді як кум Михайло стягав бородача на стерню, а другий встиг гепнути разів двічі люшнею меткого оконома. До них бігли на підмогу інші косарі. Москаль вивернувся, що сили смикнув коня й вирвався таки в степ. Нагая все ж видер у нього парубок і почастував оконома навздогін.

– Щастя твоє, руда собако! – гукнув парубок, блідий, як крейда.

– Сьогодні втік, завтра піймаємо! – гукали косарі.

– Я тобі, кате, ще пригадаю Марію! – шепотів парубок, підіймаючи з трави косу. Переляканий оконом тим часом гнав коня до графського палацу. На шляху його несподівано зупинив озброєний вершник: то був полковник Дорош Стришенко, який їхав до Теплівки до своєї сестри графині Теплової. Обік його котила берлина, де сиділи Валькевичі і пані Докія. Вершник махнув рукою й оконом поквапливо під’їхав, але все ж дивився з-під лоба на козацький жупан і захований за поясом пістоль. Полковник теж мовчки розглядав бородатого москаля.

– Чия земля? – питав він повільно.

Москвин блимнув на пістоль і шаблю й нерадо стяг з голови шапку.

– Єво сіятельства графа Теплова.

– Багато?

– Очіно богатая земля, атродясь таковой не відивал: дайоть врожаю сам сто й таво болеє.

– Я не про те, – зсунув брови полковник. – Скільки гонів землі?

– Гнать то ми не гналі: не мерялі не то что бикамі, а й лошадьмі. Слихівалі, прімерно, трі тищі десятін, да крєпостних почітай набереться тищі двє, а земля, а луга! разлюлі – маліна!

– І малину хіба розводите?

– В лесах малость збираємо.

– Як проїхати до пана вашого?

– Вот єтай дарогой до ракіти: там будя две дарогі, вазьмете лева. Я дам вам челавєка. Пьотр! – гукнув він сивого діда, який лагодив ятір біля куреня. – Покажі дарогу до гасподскаго дома і за міг назад к ремьослу.

Він трохи охолов. Поїхав знов в степ, але косарів обминув далекими стежками, тільки здалеку назирав, чи косять пшеницю. «Чорт єво зная іхто єн такой, тот на канє», – думав оконом, оглядаючи женців, – «можеть какой хахлацкій начальник. Севодня не гадіца даносіть єво сіятельству: можна вскочіть, абажду. А Мар’ї штой-то не відать, надоть поїскать красотку, может уже присела гдє с парнем. Ну, да парня я убяру в Маскву, покажу как держать лошадь-то начальніка! А Мар’ї то не віжу. Прячся сколька хош, я тя, красотка мая, найду». І він помчав на лани.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 378 – 381.