8. Полювання на вепра

Микола Лазорський

Гарно в плавнях влітку! В тихих озерцях плавають безтурботні качки, замислено стоять цибаті лелеки, нишпорить обачний байбак, кумкають в очеретах сонні жаби, пурхають по квітчастих галявинах барвисті метелики, та меткі прозорі бабки. Шелестить осока, похитує вельветовим султаном гнучка комишина. Там, в його вогкій гущавині, криється осторожний вепр.

Широкою смугою аж до Кучманівських горбів стеляться ті плавні. Шушукає осока тут, хвилює на просторах очерет, темними купами зеленіє тілоріз, вгинається від вітру степовий будяк, обліплений з усіх боків трудівницею бджолою, гойдається тонкий верболіз, ховаючи в нетрях сторожке птаство. Не видно кінця й краю тим плавням!

Тихо тут. Хіба вряди-годи засвистить байбак біля нори; протупотить полохливий сайгак, зірветься з криком зграя сірих стрепетів. Рідко коли можна побачити тут і людину. Але сьогодні наїхало сюди чимало вершників. Розбуркали вони сонний степ свистом, кінським тупотом, мідяними сурмами. У плавнях все причаїлось.

– Пане полковнику! – гукав червоний і спітнілий Миклашевський. – Здається тут, – і він показав нагайкою на довгу смугу верболозу. – Стрепети знялись.

– Так, наполохав вепр, ховається. Панство! до мене! – махнув шапкою Джажалій.

Вершники збились докупи й стали один по одному плигати з коней.

– Коні будуть тут, – порядкував Джажалій. – А ти, Яремо, пильненько доглядай, – кинув він молодому козаку.

– Де Петро Лоскотун? – гукнув хтось з гурту.

– Петре, Петре!

– Тут я, пане! – мчав на вороному Петро в широкому брилі, з трьома парами хортів на смиках.

– Бери хлопців, жени вепра з того краю! Панство! кожен на ліву руку, на ліву руку від верболозу: там ціла сім’я вепрів – усі ознаки. Стріляти тільки коли непереливки. Держіть напоготові ножі й списи. Гайда!

Мисливці поспускали з смиків хортів і вмить розбіглись. У комишах зашелестіло, розгойдалась осока і табун дрохв полохливо умчав у степ.

Час поволі спливав. Коні фуркали і вибирали соковиту траву. Ярема мляво оглянув степ, плавні, панські коні, позіхнув і витяг люльку.

– Мордуються пани, – бурмотав він, запалюючи люльку. Він ліг і примостив під голову кульбаку. – Так зручніш буде, – казав сам собі й став назирати степового орла, що шугав високо у блакиті.

Минула година, друга. Не чути було жодного мисливця. Ярема почав уже дрімати, коли нараз почув розпачливий зойк, тупіт і люте хропіння. Козак ледве встиг стати на рівні ноги, як з хащів вже вискочив запінений вепр. На вухах у нього висіло по хорту, а навперейми їм бігла допомога. Вепр, заюшений кров’ю, стрімголов летів просто на полковника Апостола, який зі списом і кривим ножем стеріг зіритованого звіра.

Вепр на мить став, люто тріпнув головою й махнув іклами раз, удруге. Два хорти млинцем покотились у густу осоку, третій з розпоротим черевом несамовито заскавучав й став битись у корчах. Звір побачив людину. В ньому зануртувала скажена лють, і вепр кулею впав на мисливця. Апостол щосили вдарив списом, цілячи в горлянку, але несподівано ратище зламалось, мов шпичак, і полковник поточився. Проте звір не встиг кинутися на ворога вдруге: йому на вуха знов сіли пси, інші хапали за боки, мисливець скористав з нагоди і вдарив вепра ножем під лопатку. Звір заверещав, незграбно сів на задні ноги, а тоді важко гепнув на землю.

– Ото робота! – похитав головою Апостол, оглядаючи вепра з вишкіреними жовтуватими іклами. Пси лизали кров, що збігала поволі на траву.

В комишах було вже гомінко, мисливці перегукувались, чути було постріли, хтось гнівно лаявся, десь гупало так важко, ніби ламались вози. Полковник побіг на гомін. Він вздрів заюшеного кров’ю Петра Лоскотуна, який розпачливо відбивався від веприхи: вона запінилась, хропла й скажено лізла на мисливця. Той з ножем у руках ухилявся на бік і цілився вдарити під черево. Шматок зламаного списа стирчав у спині веприхи. Тут же тулились одне д’одного маленькі у ясних смугах вепренята. Апостол на бігу хопив мушкета, пролунав постріл і веприха, вцілена в голову, крутнула усім тулубом і тихо зсунулась писком у комиш.

– Ач, клята! Трохи не забила, – бідкався Петро, оглядаючи ногу. – Ще б трохи і забила б… гм… скажена пошматала штани, залатати не можна… гм… доведеться казати пану, сором та й годі!

Лови були все ж щасливі: кожен мав чим похвалитись. Спітнілі й виморені, але веселі й гомінкі, мисливці сходились до горбів, де паслися коні. Козаки мовчки тягли на вози дичину, обмацували та оглядали з усіх боків велетнів вепрів, цокали ножами по іклах, в’язали вепренят, одне з них вже встигло вкусити Ярему.

– Чи не зінське щеня! – сичав козак. – Мале таке, а що витіває!

– Воно роду такого, пане Яремо, – сміявся Левко Катран, літній чоловік з сивим чубом на голеній голові. – Який рід, такий і приплід.

– У нашого оконома-москаля є синок такий собі, – озвався Петро, шкандибаючи до воза. – Такий собі маленький, ще не тямить і слова сказати як слід, а вже цілиться вдарити і вміє лаятись, як і батько! Он воно що значить рід: мене пошарпала веприха стара, пошматала, клята, штани, а пана Ярему вкусило вепреня її. Сказано, яке коріння таке й насіння.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 363 – 365.