4. Звістка про початок повстання
Микола Лазорський
Старшини слухали генерального обозного, який приїхав з Петербургу й розповідав про царицину недугу. Всі вже знали, що цариця хворіє на «задуху». Але обозний розказував так, ніби щось приховував, не договорював, так принаймні здавалося полковнику Галагану. Він догнав Кочубея і сам-на-сам спитав його про здоров’я Єлисавети. Кочубей мляво, мабуть, вже в десятий раз промимрив:
– Коли я був на аудієнції, її величність проглядала «Відомості» й ласкаво подала руку для поцілунку. Цариця не кашляла, задухи не було. За сніданком цариця зволила їсти омара.
– О! – крутнув головою полковник Галаган. «Бачу, годують її кепсько: у нас найбідніша баба-удова не схоче їсти те паскудство – раки».
–… а тоді прогулювалась у зимовому саду з левреткою «Мімі», – тяг Кочубей, суворо скидаючи очі на пана полковника.
Галаган знов покрутив головою: «Здається, ото її і вся робота – вовтузитись з цуценятами», – хотів ще щось спитати, але обозного підхопив під руку Шувалов і швидко повів кудись до свого товариства. Галаган шукав Апостола. Не скоро наглядів його внизу, біля пишної колони широкого вестибюлю, в товаристві декого з старшин.
– Сьогодні, бачу, вся старшина притьмом залицяється до московських гостей, – сміявся Апостол, – тільки щось ми з тобою, друже, відстали, – казав він, утискуючи руку побратима.
– Пристарівся для московок, – хрипів Галаган, – хай вже діти залицяються, дивлячись на ясного пана гетьмана.
– Що ж з того вийде?
– Тумак, мабуть, або й того гірше: яничар на наше безголів’я.
– То так, хоч і не б’ють нас наші діти, так вже кепкують або й зовсім цураються, – казав пан Гудович, витягаючи з кишені опішнянську люльку, «святкову», але пригадав, як гетьман кривився, коли він палив найкращий роменський в його кабінеті. Зітхаючи, Гудович посунув назад опішнянку.
– Ото часи! – глянув він збентежено на Забілу. – Де ж гетьман? Не бачу щось його.
– Повів зацного гостя до гетьманші.
– Кого так?
– Москвина Шувалова, йому не до нас.
– А як ляцький амбасадор?
– І ляцького амбасадора вкупі з москвином.
– Гетьман пішов до свого кабінету з кошовим Калнишем, – озвався Апостол, поглядаючи скоса на побратима.
– Угму… новий регіментар бере в науку старого січовика.
– Чи ж знає Теплов, що Калниш вже примчав з Січі? – питав Ханенко.
– Мабуть, не пронюхав ще, старий лис.
– Чому так думаєте?
– Тупцює все біля нової рідні. Якби знав, вже був би в гетьманському кабінеті, хоче того пан гетьман чи ні.
– В тім-то й річ, що тепер до гетьмана ніхто не всунеться без дозволу: всі двері в антресолях на замку, а сторожить ті покої старий Почека. Так для всіх спокійніш.
– Шкода, кортить довідатись.
– Можна й так знати: всі вже знають, що Січ заворушилась.
– Заворушилась, кажете, – стрепенувся Галаган. – На кого йдуть?
– На ляха, мосцивого пана, – всміхнувся Миклашевський.
– Угму… Недурно тут і москвин Шувалов і лях Понятовський. Усі тут, примчав і сам пан кошовий, бо січовики вже напелешкали: дехто перейшов на той бік Дніпра і шарпає.
– Хто, які курені?
– Уманський, повів полковник Неживий, здається, з ним і Перекотиполе, бачили осавула січового Неридаймоямати: на Зіньківському шляху коні торгував у татарів, набирав молодиків до Січі.
У залі щось ревнуло й прокотилось мов громовиця.
– Свят-свят! – перехрестився пан Галаган. – Що б воно таке?
– Скликають гостей до театру, дивитись кумедію, – всміхнувся пан Абаза. – Кумедія ще не скоро, ще добру годину будемо нудьгувати.
– Нащо ж кличуть тоді, коли ще рано, – дивувався Галаган.
– Панство хоче посидіти, погуторити, з’їсти чогось, випити.
Пан Галаган швидко повернув туди, де юрбилось вельможне панство, але Апостол так стиснув руку, що полковник став і здивовано глянув на побратима.
– Не квапся, там тільки нісенітниці, – шепнув йому Апостол. – Зажди лишень, зараз підемо за ті двері, на яких стоїть пан Почека: там, – у гетьманському кабінеті, буде… Тобі, друже, треба зо мною піти…
Обидва побратими швидко пішли до антресолів.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 344 – 346.