5. Таємна нарада у гетьмана

Микола Лазорський

В гетьманському кабінеті були майже всі старшини. Гомоніли тихо, дехто палив люльку, інші підходили до столу в кутку, сами наливали чарку, заїдали шинкою, пряжениною, пиріжком. Тут же був і пан гетьман. Він уважно слухав полковника Апостола і час від часу щось нотував. Те ж робив і його старий секретар пан Почека. Коли пан Галаган вступив до кабінету, секретар щось говорив гетьману, низенько схилившись до столу. Гетьман кинув писати, оглянув гостей і тихо мовив:

– Здається, усі тут.

Пан Галаган зирнув по гостях. В око впав кошовий Петро Калниш: він сидів недалеко від гетьмана на турецькій канапі, недбало спирався на шаблю і хмарно слухав полковника Абазу. Біля них притулився Апостол, ніби ховаючись у сутінках. Пізніш трохи воднораз прийшли Миклашевський, Скоропадський, Ханенко і Валькевич. Бунчуковий Жоравка поспішив зараз же замкнути двері.

Приємно всміхаючись, гетьман тихо сказав:

– Поки панство там розважається, ми тут дещо обміркуємо.

Всі нашорошились. Пан Галаган встиг затамувати спрагу, тихенько сів поруч кошового і витер долонею мокрого вуса.

– Обміркуємо, – тяг недбало гетьман. – Зібрались ми не на якусь там нараду, а на товариську гутірку, принагідну гутірку добрих приятелів.

Він усе всміхався. Зичливо глянув на лубенського полковника і вже терпко додав:

– Пан Апостол хотів щось казати зацному панству.

Лубенський полковник мовчав і тільки гладив ефес шаблі; гетьман переждав хвильку, тоді підняв брову й звів очі на пана Апостола. Натискуючи долонею на шаблю, полковник чітко, ясно, карбуючи кожне слово, почав:

– Панство! Зараз мовлю мову про шляхетні бажання майже всієї зацної старшини. Ще раз наголошую: шляхетні бажання зміцнити адміністративну вагу нашого пана гетьмана та його уряду не тільки по всій Гетьманщині, а й вагу управи навіть в сусідніх моцних державах, – казав Апостол старшинам, які напружено слухали незвичайні слова. – Здається, наспів час. Гетьманщина нині зискала велику заступницю й ласкаву опікунку – милостиву й добру для нас царицю Єлисавету. Своєю монаршою рукою вона скасувала «Малоросійську колегію» та дозволила обрати за стародавнім звичаєм достойного гетьмана. Весь козацький народ обрав мужа зело мудрого графа Кирила Григоровича, під сильною рукою якого Гетьманщина ось вже переступає поріг другого десятка літ в щасливому покою, мирному цвіту, врожайному достатку. Слава і честь нашому пану гетьману! Слава і честь укоханій милостивій цариці, що премудро указала нам електора, під опікою якого козацький народ вже не знає турбот, не знає злиднів!

Апостол трохи помовчав і глянув у той кут, де стояв Семен Кочубей, і не зводив з нього очей.

– Хай живе наш гетьман многія літа в доброму здоров’ю! Та все те від Всевишнього: ніхто не живе два віки, тому то вся Гетьманщина, вся старшина генеральна, полкова й сотенна денно й нощно молить пана бога про те, щоб тая гетьманська булава ніколи не випадала з рук роду панства Розумовських. Так думають у нас всі, так думали й наші діди, передаючи золоту булаву великого гетьмана Хмеля його молодому сину. То є старожитнє право усього козацького народу. І нині, простягаючи благально руки до милосердної цариці, народ наш молить свою опікунку й заступницю не отринути тих молінь, а затвердити гетьманат за шляхетним родом Розумовських навічно. З доручення зацних старшин передаю до рук вельможного пана гетьмана проекта родового гетьманату, історичну розвідку і прохання обміркувати цю справу в управі гетьманського уряду генеральною та полковою старшиною.

І він поклав перед гетьманом усі папери.

Гетьман кахикнув, оглянув товариство і тихо відрік:

– Таку незвичайну справу може розв’язати лише генеральна та полкова старшина на спільній нараді без участі в тих нарадах особи гетьмана. Так само генеральна старшина має право призначати або не призначати день наради в такому припадку. Проект з усіма його додатками передаю в гетьманську канцелярію для реєстрації в управі генеральної ради. Ще раз кажу: зібрались ми тут на приватну гутірку, кожен має право вільно, без примусу сказати, що бажає казати. Все те не піде ні до якого протоколу.

З тими словами він передав усі папери правителю канцелярії пану возному. Тоді Миклашевський мляво спитав:

– Як пан полковник гадає усе те зробити, коли б зацне панство дало на те згоду?

– Гадаю, що найкраще було б подати імператриці петицію таку від усіх полковників, – коротко відрік Апостол.

Тоді підвівся Кочубей. Очі його палали гнівом, і на виду він був сполотнілий.

– Вважаю справу цю зайвою, а більш за все небезпечною, – відрубав він злісно.

– Чому так? – насупився гетьман.

– Тому що усе те перечить монаршій рескрипті: там мова мовиться тільки про електора і нічого немає про наслідника. Пан полковник з Лубень хоче своєю петицією змінити лад у Гетьманщині. Щоб гетьман передавав свою владу насліднику, такого в Україні ще не було: говорити про Хмеля недоречно, його сина теж обирало козацтво, був він теж електором, а не наслідником. Тому заводити якийсь свій лад, та ще й потайки, ми не сміємо!

– Пан обозний помиляється, – спокійно відрік Апостол. – Якби в рескрипті говорилося про наслідника, то ми б тут про це й не міркували. Що ж до «ладу», то не ми його заводимо, а Петербург заводить правом сили, правом свого війська, напханого в усі закутки Гетьманщини. Щоб надалі такого не було, хочемо зміцнити владу пана гетьмана, і не потайки, а проханням, апробованим усією старшиною.

– О, пане полковнику! – звомпив Кочубей. – Ви добре знаєте, що то значить: ви хочете встановити якусь династію, чого в Україні, знов кажу, ніколи не було. Ви намагаєтесь скасувати старожитні старшинські привілеї, зміцнити владу гетьмана і в той спосіб послабити контроль Петербургу, або й зовсім відвести його набік. Це, це ступінь до відокремлення! Прошу вас! Не втягайте в цю Янусову гру наших достойників! Не втягайте! Що до мене, то кажу заздалегідь: петиції вашої не буду ні обмірковувати, ні ти м більш підписувати.

Апостол намагався щось казати, але йому на перечепі став Безбородько:

– Панове! гадаю, пан обозний має рацію: петиція така намагається або пробує відіпхнути Петербург від усіх справ козацького народу, викопати провалля, тоді як московська влада хоче за всяку ціну вирівняти шлях до з’єднання обидвох православних народів так, щоб уже наші внуки жили в спокою під потужною рукою Москви.

– Що пан писар каже! – гукнув Галаган. – Сором слухати!

В кабінеті загули.

– Тихо, панове, тихо, – миролюбиво махав люлькою Скоропадський. – Пан писар сказав правду: старшина вже давно родичається з москалями, давно випрошує чини та маєтки тих старшин, що попали в немилість Петербургу. Все це говорить за те, що ми давно знайшли собі хазяїна, до якого тільки й їздимо скаржитись одне на одного. Було таке заведено ще покійним полковником Пушкарем, або й того раніш. Хіба це не сором! Сором і злочин! Так чому ви зараз кричите про якийсь сором, коли пан писар хоче внормувати наше життя за допомогою Москви? Коли Москва не допоможе, ми перегриземось, зробимо руїну другу, і Москва тоді забере нас вже як наймитів без жодних привілеїв. Родовий гетьманат вам не допоможе, а тільки прискорить загибель. Отже куди легше легально дістати старожитні права, ніж якби ми їх хотіли добувати хитрощами. Ми вже давно стали залежними від Москви і смикатись назад небезпечно: Москва відкине петицію, а нас візьме в шори.

Старшини понуро мовчали.

– По правді казати, так Петербург наставив і гетьмана найпаче на те, щоб допомагав обом православним народам засипати оте історичне провалля якнайкраще, – вів любенько Скоропадський, – саме про таке діло він і складав присягу аж двічі: у Петербурзі і Києві, присягався сумлінно і в спілці з московською владою правити Гетьманщиною. Для цього ж Петербург прислав свого резидента, щоб без нього пан гетьман не робив нічого самочинно. Ми всі знаємо, як вельможний пан гетьман побожно виконує свої високі обов’язки. Нащо ж ми будемо спокушати його на великий гріх, спокушати ламати присягу? Бо хоч пан гетьман і відхилив себе від цієї гріховної справи, та все ж старшина затягає й першу особу в Гетьманщині до слухання непотрібних речей. Мусимо припинити гріховні розмови.

Полковник Апостол терпляче слухав, що казали колегіянти. Тоді кинув і собі слово:

– Не треба безсоромно заплутувати ясну справу, – казав він терпко. – Милостива цариця скасувала «Малоросійську колегію» тому, що її заведено було тимчасово попередніми царями. Нині тої колегії не стало, гетьманат, який був у нас споконвічно, відновлено. Пана гетьмана ніхто не спокушує ламати присяги, і ми, старшини, теж не мислимо впадати в такий гріх. Ми свято виконуємо свої обов’язки, а москвини ж як?

Пани колегіянти живуть в дружніх обіймах з москалем і не хотять бачити, що робиться в Гетьманщині. Тим часом Петербург поволі накладає важку руку на наше правне життя: силоміць ставить полковників, обмежує гетьмана через свого агента-резидента, касує скарбівню і бере під свій контроль господарство Гетьманщини, затягає під своє право нашу столицю Київ, будує фортеці на наших землях, передає до сенату державні справи Гетьманщини, господарює в козачих паланках, заводить жорстоку панщину, нищить людей наших на канальських роботах, кривавих і безглуздих походах!

Москалі у святій Софії обіцяли не чинити нам кривди. Як вони те зробили, пани колегіянти знають краще мене. Я ж тільки скажу: чесні старшини теж добре знають, що стародавній наш лад заводила не Московія і не їй його нищити. Ми віримо, що цариця милостива до нас, тому й хочемо просити її через депутацію повернути нам наші старожитні привілеї й застерегти гетьманат навічно за панством Розумовськими. Замаху не робимо ні на кого, хочемо тільки не випустити з рук свого, бо хоч москалі і православні, та все ж вдачі вовчої: заводять вони у нас такий лад, від якого тхне дикою Азією. Не хочемо ми їхніх новин.

– Пане полковнику! – засміявся огрядний Безбородько, витираючи масні губи: він стояв біля столу з пляшками і смакував шинку. – Не ті часи тепер, щоб так говорити, до того ж і не личить старій людині таке верзти. Хай говорять молодші так, а ми їх швидше ускромнимо. Бо всі ми знаємо, що всякий мотлох: старожитні права, адміністративний лад, інвеституру, вибори полковників, схоластичну науку – ми сами викинули на смітник, замінили новим, досконалим, а чого не викинули ще, так тепер викидаємо поволеньки за допомогою Москви.

– Неправда!

– Ганьба!

– Пан писар верзе нісенітницю, – звомпив Забіла.

– Правду кажу! – знущався Безбородько. – Військо наше, приміром, під суворим контролем Петербургу, а хочби Москва і не доглядала наших полків, то що вони супроти лінійного московського війська! Юрба шибеників, здатна на дитячий вибрик у поході, на велику ж баталію кебети немає; це ми побачили вже на двобою під Полтавою. Таке військо і нам непотрібне: мотлох! Де наші університети, корпуси кадетів, пансіони, колегіуми? Немає того нічого! А що є? Є бурса, схоластика, неуцтво. Не забувайте, панство, Москва спромоглась уже на академію наук, театр, куранти, асамблеї, книгозбірні. Ми ж скніємо й досі на вертепі, базарних плітках, диспутах про відьом, а про академію наук нічого й не чули: маємо добірний мотлох. Його, отой мотлох, і зсовуємо потихеньку на смітник. Пора! Кажете не заводимо новин. А хто ж, як не ви, просили царицю прикріпити орачів міцніше до панських ланів, щоб не тікали на Січ! Земля, мовляв, не жде! Пан кошовий мусить віддати кріпаків, не ховати їх на Січі, бо будемо скаржитись московській цариці.

І він насмішкувато глянув на канапу, де сидів суворий кошовий.

– То справа ради січової, – озвався кошовий з нехіттю. – Здається, царі ще не покасували січового кола.

– Гм… не покасували ще, то правда, але важкенько тепер запорожцям стати проти генерала Рум’янцева-Задунайського [36] або Кречетникова. Це не яничари: тих вже москвини вважають за орду пастухів, розженуть байбарами, так само, як і січовиків.

– Це глум! – зашемріло в кабінеті.

– Як сміє пан писар таке говорити!

– Смію, бо то правда. Ми братаємося з Москвою, бо тільки через Петербург пізнаємо чужі світи, по московських колегіумах дістаємо і ми і наші діти правдиву без забобонів освіту, по військових школах вивчаємо військову штуку, по книгозбірнях.

– Хіба не стало у нас кебети самим дістатись до чужих країн, повчитись у Кракові, Падуї чи Парижі? – перебив його Милорадович. – Всі ми, ось тут сидимо, вчились за морем в чужих університетах, всі обходились без москаля.

– Була кебета та за водою сплила, або правдивіш сказати, потонула в бенкетах та дурній амбіції, доносах та диких сварках. Гляньте на Польщу! Зараз вона теж у великій небезпеці, т’але ж має таких світлих достойників, як Конарський або Чорторийський, – шипів генеральний писар. – Кого ми маємо? Де той «єдиний гуж», що про нього так старався покійний наш гетьман? Немає у нас Конарських, та й пізно вже йому родитися в занедбаній старшиною Гетьманщині: наші школи були б порожні, бо всі козацькі діти поїхали до Московії по науку, серед тих дітей і мої два сини. Цим я не журюсь, бо сини мої дістануть і добру освіту і добрі посади. Думаєте і ви так, та тільки не хочете казати.

І Безбородько весело засміявся. Тоді підвівся полковник Апостол.

– Дякую за щирість! – сказав тихо і втопив очі в захмелілого пана генерального писаря. – Дякую, тільки не за все: пан писар забагато перехвалив москаля і через край зганьбив козака. Не однакові ми люди: це москалі довели давно, ще коли князь московський Андрій спопелив нашу кохану столицю Київ [37].

Що нас ненавидять москалі, те довів не так і давно москвин князь Меншиков, сплюндрувавши гетьманську столицю Батурин, побивши тисячі маленьких наших діток, четвертувавши сердюцького полковника Чечеля. Довів те й князь Голіцин, витеребивши сто тисяч козацтва в безглуздих походах на Крим. В братніх обіймах московських царів сконав гетьман Полуботок, в далекому Сибіру склали кістки тисячі наших старшин і простих козаків.

Кого не дістали ті братні руки, того москалі хитрощами заманювали додому, як те вони зробили з Войнаровським, полковником Герциком; мертвих же по цей день проклинають по наших церквах. Новітні генерали та князі московські наводять свій лад не тільки в Гетьманщині, а й у Польщі. Татарську вдачу князя Репніна, графа Шереметьєва, амбасадора Шафірова не перебороли ні московські університети, ні колегіуми, ні навіть академії різні.

Ми, старі старшини, обачно уникаємо московські обійми, не потребуємо московської допомоги. Воліємо самі, без втручання чужинця-москаля, добувати освіту в себе дома і за морем, заводити корисні реформи без москаля. Якщо зараз немає у нас Конарських та Чарторийських, то тільки через московську тиранію та зраду декого з нашої таки старшини. У Польщі тих патріотів теж не буде, коли князь Репнін похазяйнує там довше. Нас москвин вже не обдурить, ми пильно стежимо…

– Тихо, тихо пане полковнику! – перелякано смикав його за рукав Гудович. Безбородько вже захмелів, але все ж намагався за звичкою кепкувати:

– Ніби пан полковник загрожує Петербургу новою Полтавою? Якщо це так, то запізно і вам, і вашим дітям, і вашим внукам.

За Апостола відповів кошовий:

– Ніхто не знає, де підійме, а де впустить. Але Січ хоч і сьогодні помірялася б силами з Рум’янцевим, якого ви, пане писарю, так величаєте. Здається, навчили б їсти татарську саламаху, як навчив московського князя Пожарського під Конотопом гетьман Виговський.

– Он як! – здивувався Безбородько. – Так би і зробили?

– Так би й зробив, – відрік спокійно кошовий. – А за слова, що я їх сьогодні чув від вас, пане писарю, присмикнув би до гармати, або ще гірше – до воза на козацькі киї. Так роблять у нас зраднику!

Пан писар почервонів і нараз хопився пістоля. Недопиту чарку він брязнув об підлогу: посипалось скло. До того підбігло кілька старшин.

– Панство, панство! Пани полковники! – бив долонею по столу наполоханий гетьман. Він стояв блідий і вкрай збентежений. Тепер уже зрозумів, що не всі старшини підпишуть петицію, бачив, що майже уся генеральна старшина загрозливо стала проти нього. «Може хтось вже й доноса пише», – майнула думка, і він лячно глянув на Кочубея, тоді на Лизогуба й Безбородька. Дехто стояв біля дверей, збираючись, очевидно, непомітно вислизнути з небезпечного кабінету.

– Вгамуйтесь, панове! – грізно гукнув він. – Колегія разом з панами полковниками обміркує цю справу, порушену майже всіма старшинами. Якщо не буде одностайної згоди, справа ляже на архівні полиці навічно.

Гості не перечили: їм набридла така небезпечна гутірка, і кожен намагався втекти. Але ніхто не наважувався відхилити двері, усі посупно мовчали. Гетьман хотів ще щось казати, коли до нього навспинячки підійшов молодий бунчуковий Жоравка, шанобливо схилившись, щось шепнув. Гетьман оглянув гостей.

– Поважне панство! – втомлено сказав гетьман, – через квадранс актори почнуть лицедійство з трагедії «Федра», скомпонованої французьким автором Расіном. Нас жде все панство. Прошу ласкаво до зали.

Він важко підвівся і, держачи руку біля серця, став гречно пропускати гостей до залі. Кожному старшині в дверях він тихо казав:

– Пам’ятайте, пане, гутірка відбулась без донощиків.

– Тому свідок Пан Бог! – говорив гість, низенько кланяючись гетьману.

– А ти ж куди зібрався? – питав гетьман пана кошового. – Хіба не хочеш подивитись моїх акторів?

Кошовий стояв уже у вестибюлі біля колони і хмарно замотував за вухо сивого чуба. Нерадо якось глянув на випещеного гетьмана-маркіза у блискучих черевиках, пудрених льоках і коштовною комишиною в руці.

– Не личить, вельможний пане, – криво всміхнувся кошовий. – Не личить старому козаку бавитись дурницями.

Гетьман не встиг нічого сказати, як запорожець вже вислизнув у двері. Кошовий понуро скочив на вороного огиря, злісно вдарив нагаєм межи плечі й помчав з темного двору. Вже на широкому шляху трохи попустив коня й озирнувся. Палац сяяв огнями. З відчинених вікон ледь заносило журну мелодію. Нараз почувся вибух і в оксамитове небо блискавкою умчала золота нитка, за нею друга, третя. Нитка за ниткою вривалась і вниз поволі падали снопи блискучих зірок.

– Московська погань! – плюнув запорожець і раптово зник в нічному мороку.

Примітки

36. Генерал Рум’янцев набув титула «Задунайський» в 1774 р., через 15..17 років після часу дії даного розділу. – М. Ж., 12.02.2024 р.

37. Андрій Боголюбський не був московським князем, тільки владимирським. – М. Ж., 12.02.2024 р.

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 346 – 356.