14. Зрадники у Теплова

Микола Лазорський

Вершник й берлина мчали до парку, з гущавини якого справді визирали білі колони панського палацу. Приїжджі, як сподівались, застали тут і Лизогуба і Кочубея і навіть Скоропадського. Усі привітались гречно, але зимно й мовчки. Стришенка здивував пан Жоравка, якого полковник вздрів, коли той виходив з кабінету Теплова, весело накручуючи вуса.

«Коли він приїхав?» – думав полковник, оглядаючи бунчукового так, ніби бачив його вперше. – «Підозріла людина: вештається завжди там, де не треба б їй бути. І чому він так заприятелював з резидентом?» Гостей резидент привітав з удаваною радістю: Стришенко знав, як не любив його цей рудий москаль, але мовчав і придивлявся. Він хотів довідатись, як тут ведеться його сестрі, але все ж її він не бачив.

Тим часом Теплов по-господарськи запросив гостей до зали, а пана полковника навіть уцілував, як родича.

– Маєте, ваше сіятельство, зразкове господарство, – казав улесливо Кочубей.

– Чудове! – захлинався Лизогуб. – Бачив лани, сіножаті, шляхи – усе під шнур, усе веселить око.

– На це треба хисту не абиякого, – виспівував Кочубей. – Я, приміром, стараюсь, а все не виходить так, як у вашої світлості.

– Чому ж бо не виходить, коли стараєтесь, – дивувався Теплов. – Мусить вийти.

–- Народ не той, – кинув слово обачний Жоравка. – Вовком дивиться на панів, а робити й не питай: робить через пень у колоду.

– О, у мене такого немає, – засміявся Теплов. – Моє слово – закон: помри, а зроби! У мене не підуть на Січ у козаки, у мене, вашмосць, коли непослух – пригощу, коли вдруге непослух – відішлю до Москви, там пригостять, так пригостять, що не забудуть до могили.

Усі щиро сміялись з дотепів пана господаря.

– У мене не візьме моїх людей і сам січовий генерал Калнишевський, – хвастав резидент. – Розвалю всю глиняну Січ, а людей своїх за чуба приволочу додому, до плуга, до коси.

Його руді вуса настобурчились і довгий ніс сховався в рудій щетині. Полковник Кокошкін з Стародуба гладив бороду й широко роззявляв рота на кожне слово резидента. Але все ж встигав щось шептати старому Гудовичу, який сидів, як сич, біля москвина й не спускав з ока пана Безбородька та бунчукового Жоравки.

– У мене так, – розспівався Теплов. – Комизиться селянин – я по-батьківському питаю: «Ти, голубе, не хочеш робити? Гаразд! Хочеш спочити, полежати, і то добре: лягай ось на цю лаву, мої молодці й спину почешуть». Моргну – і молодці з «котками» погладять так з сотню разів; зараз же, як опечений, побіжить до роботи, «копієчка» відіб’є охоту лежати, а робить краще всіх!

– Хо-хо-хо! – сміялось панство.

– Ніколи не сміявся так! – витирав очі хусточкою Лизогуб.

– Дотепний жартун, ваша світлість! – хрипів Кочубей, хапаючи за руку пана резидента.

Скоропадський хмарно слухав і теж спостерігав молодого Жоравку. Коли пан писар відійшов від товариства, Скоропадський не стерпів, поквапно підвівся і взяв за лікоть Жоравку.

– Про лови в очеретах пан резидент вже знає? – питав він бунчукового, тискаючи щосили лікоть.

Жоравка зблід і непомітно став виривати лікоть з цупких пальців пана підскарбія.

– Я питаю: знає пан резидент про лови? – допоминався Скоропадський, не випускаючи ліктя.

– Знає, – шепнув нарешті Жоравка.

– Усе?

– Тобто… я не розумію…

– Знає й про розмову на горбах?

– Знає, – ще тихіш шепнув бунчуковий.

– Байстрюк з московського смітника! – прошипів підскарбій і так пхнув бунчукового, що той поточився до вікна і ледве не вибив шибки.

Пан Безбородько весь час дослухався з лукавою посмішкою, тоді взяв під руку підскарбія й хрипко пробубнив:

– Добру маєте вдачу, пане підскарбію: швидко допитались. Зо мною молодик говорив трохи інак, а більш за все угинався. Тепер ходімте до пана резидента й спитаємо, що він думає-гадає про ті лови.

Резидент, заклавши ногу за ногу, сидів у вигіднім фотелі й розказував гостям свої пригоди під час інспектування маєтків.

– В селі Липовій Долині селяни подарували мені з своїх гаїв пару чудових козенят, молоденьких, для розплоду в моїх гаях, – повідав він, солодко мружачи очі. – Признаюсь, такий дарунок мене дуже зворушив: я не сподівався, щоб хахли були такі чемні й виховані. Не сподівався.

– То направду гарний дарунок! – озвався Безбородько. – Вашій світлості треба б ще й своїх вепрів, адже для вепрів у вас є добрі очерети; вепренят малих ми вже маємо на сьогоднішніх щасливих ловах. І коли ваша світлість бажає, ми…

– А, чув за ті щасливі лови, як же, чув – перебив його резидент, настобурчивши вуса. – Вепрів не треба мені: не люблю такої забави й не розумію, як інші можуть забавлятись таким небезпечним ділом. Краще куди сидіти в полі на горбах, їсти гарячу кашу та гуторити про різні там дурниці.

Усі нашорошились. Кочубей навіть витяг голову, мов гусак, і ловив кожне слово.

– Мене дивує панство! – вже гнівно хрипів резидент. – Що то за дикий звичай гуторити про важні справи у полі та ще й читати в степу якісь папери! Для цього є палаци й портрет її величності, є гетьман і резидент. Мені здається, що деякі справи, приміром, справа про родовий гетьманат є справою самого гетьмана, справою репрезентатора її величності. Втручатись старшинам нема чого, а робити наради в сусідстві з вепрами, то безглуздя або просто змова!

Він понюхав табаки й ще дужче наїжив вуси. Кочубей, Лизогуб, а за ними й Жоравка слухали зачаївшись. Кочубей зблід і поклав навіть руку на серце. Жоравка тер лікоть і з-під лоба поглядав на Скоропадського.

– Правда, не всі старшини однакової думки за гетьманат, – говорив резидент, поблажливо моргнувши Кочубею.

– Є старшини, я знаю, які відійшли від цієї справи й навіть прямо засудили її. Справа та самого пана гетьмана. Я навіть сам хочу нахилити пана гетьмана на це. Восени або взимку хай би виїхав до Петербургу й подав би таку супліку на руки самій монархині.

Він замовк і допитливо оглянув гостей. Але всі мовчали. Кочубей твердо відрік:

– Здається, пан гетьман не наважиться на таку просьбу, бо то було б проти присяги, та й генеральна старшина не допустила б до того.

– Така просьба пана гетьмана була б першим ступнем до ослаблення могутньої Росії і, навпаки, підсиленням суверенності нашого гетьмана, – кинув несподівано Лизогуб. – Усе це позбавило б козацький народ покою, в якому він зараз спочиває.

Генеральний писар не втручавсь в розмови: він тільки барабанив пальцями по склу й думав: «Кашу заварено добре! Резидент хоче, бачу, поперчити її, щоб пан гетьман спожив на здоров’я. Резидент веде гру не погано: усе спихає на гетьмана й сьогодні ж уночі напише великого доноса на нього. Боронити гетьмана не збираюсь: хай іде під три чорти або й до Войнаровського у сусіди, набрид мені цей чабан гірш гіркої редьки». Проте своїх думок він не викрив навіть побратиму Скоропадському, тільки все поглядав на резидента, чи не скаже ще чого, і раз-у-раз жував масними губами.

– Заспокойтесь, панове, – говорив Теплов, торсаючи Кочубея за гудзика. – Час покаже, як воно буде, а буде напевно так, як вирішить її величність і верховна рада з довірених достойників. Петербург не зробить помилки – заздалегідь кажу, і тому немає ніяких причин хвилюватись, особливо ж тоді, коли резидент та його помічники пильнують.

Все ще торсаючи за гудзика Кочубея, резидент вільною рукою зробив широкий жест:

– Прошу дорогих гостей до столу, підкріпитись чим Бог послав і гм… погуляти в карти.

«Починається» – сміявся про себе Безбородько. – «Пригощайтесь, мовляв, грайте в карти, а я тим часом напишу з помічниками свіженького доноса до Петербургу. Резидент і його помічники пильнують! Гарні слова, чудові! Кашу заварюють, пане гетьмане, споживайте на здоров’я! Здається, ви звикли до чабанських витребеньків, так і споживайте! Буде вам родовий гетьманат!» І проходячи повз вікна, він весело моргнув кам’яному кентавру, що стояв дибки на постаменті в шаленому гоні.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 383 – 387.