15. Хвороба пані Теплової
Микола Лазорський
Пан Жоравка не сів за вечерю. Схиливши голову, він понуро йшов до зали, де за картами сиділо все панство, але повернув і спустився вниз до широкої веранди: хотів вийти до саду, щоб на самоті поміркувати, в який спосіб відійти від тої роботи, до якої його поволі затягає пан резидент. Йому направду не до смаку була та робота, хоч і вабила перспектива чинів та багатства. Отже стояв мов би на роздоріжжі й не знав, що робити. Як і кожен слабодухий, він махнув рукою і постановив не ризикувати, а догоджати тому, хто зараз дужий. Дужим же був, на його думку, і пан гетьман і пан резидент, тому слід догоджати обачно обом, коли ж візьме гору резидент, тоді сміливіш годити москалю. Зараз же на якийсь час зовсім кинути все, бо вже досить набрався лиха.
Зараз він йшов повз покоїв графині Теплової. В цьому палаці бунчуковий був не одного разу, добре знав тут кожен куточок, кожну кімнату. В покоях графині завжди панувала монастирська тиша, і йому рідко коли траплялось бачити господиню. Тепер з її вітальні заносився гомін. Жоравку вразило це, і він уповільнив крок. Чути було гнівний голос якогось пана всуміш з тихим жіночим голосом. Бунчуковий став дослухатись і відразу впізнав голос графині: йому вчувся навіть благальний плач чи переляк. Пан Жоравка став біля дверей, витяг з кишені папірця й удав ніби цікавиться над усе в світі тільки тим, що держав у руках. «Послухаємо, – казав він сам собі, – усе знадобиться».
Графиня Теплова, колись така чарівна «русалка», сиділа перед відхиленим на веранду вікном у бамбуковому лонгшезі, вся умощена подушками й закутана теплим пледом. Була бліда й виснажена, рум’янці давно збігли з личка, і очі вже не пломеніли молодим вогнем. Схудла рука безвладно лежала на поруччі, тоді як другу держав у своїй долоні її брат, полковник Стришенко. Він раз-у-раз стурбовано зазирав у згаслі очі коханої сестри. Тут же примостились обоє Валькевичі й пані Докія.
– Останнє моє літечко! – шепнула графиня, скорботно вдивляючись у темний сад, весь обважнілий від яблук та груш.
– Чому останнє? – схилилась над хворою схвильована пані Докія. – Нащо таке казати: ще злітуємо не одне літечко!
Графиня схилила голову.
– Тільки не я, – шепнула знов, – добре те знаю.
– Дурниці! – хмарно відрік брат. – Ти, серце, чимсь наполохана, ввижається тобі невідомо що. Ось ми повеземо тебе до теплого моря, там гарно, і ти швидко одужаєш. До Ніцци поїдемо. Пан гетьман наказав і покої припасти там, у своєму палаці.
– Муж не дозволить, – безнадійно хитала головою хвора й лячно глянула на двері.
– Чому не дозволив би! – дивувався брат. – Адже й лікарі радять їхати до моря; біля моря ти швидко поздоровшаєш, покріпиш сили, будеш завжди серед свого панства. Коли треба, я поговорю з паном резидентом.
– О, ні, ні! Благаю, не роби цього! Я не хочу просити, не треба: все одно не пустить. Краще вже я сама спробую, тільки не ти: тебе він не любить, не любить увесь наш рід, увесь народ, москаль він!
– Дивно! Ходить про здоров’я людини, здавалось би, найдорожчої для нього.
І полковник замислився. «Москаль, – думав він понуро, – москаль – скрізь москаль: навіть і дома в себе – брутальна людина».
– Я не знаю, чи направду я йому дорога дружина, – тихо казала хвора, прикладаючи хусточку до безкровних вуст. – Більш того, здається, не дорога. Казав ще вчора…
Вона нашорошилась і знов глянула на двері.
– Що казав, серце? – схилилась до хворої пані Докія.
– Не турбуйся, кохана, ми держатимемо в таємниці твої слова. Може, усі разом якось пособимо спекатись лиха, – вмовляла пані Валькевич.
Графиня мовчала, ніби вагалась.
– Казав учора, лікувати мене треба, мовляв, батогом, а ще краще канчуками на стайні так, як те він робить з кріпаками, – ледве проказала хвора, і дві сльози скотились на руку, якою вона затуляла личко. – І те сказано було не в жарт, а насправді, загрозливо. Казав, що так лікував свою першу жінку: вона, мовляв, хоч і померла, але вже ніколи не комизилась.
Всі мовчки слухали.
– Щодня тільки й чуєш: «Бий бабу молотом, вона стане золотом». Себто у них є така жахлива примовка, ніби в Московії усі чоловіки б’ють своїх жінок, без того не можна, каже граф.
– Гм… може, він і пробував лікувати тебе так? – обережно питав брат.
Але хвора мовчала, тільки раптом хопилась за груди й тяжко стала кашляти. Тоді знов притулила до рота хусточку і так весь час тримала біля вуст: червона пляма виразно зафарбувала мереживо.
– Ти не хвилюйся, сестричко, – заспокоював брат, сам блідий, як крейда. – Виїдемо всі до чудової Ніцци благополучно, я все зроблю, і граф не буде гніватись. Тебе догляне сам пан гетьман, бо він теж їде до теплого моря з родиною.
Хвора звела очі на брата, легенький рум’янець вкрив її личко.
– Якщо пан гетьман візьме мене й оборонить від графа, тоді я вже поїду, – і взяла брата за руку. – Тільки чи доїду ж? – додала вона сумовито.
– Доїдемо благополучно. У пана гетьмана кілька карет з чудовими подушками, з усіма вигодами, – потішали хвору всі разом.
– До Ніцци приїде й пан Андрій, – щебетала пані Валькевич, повідаючи хворій всякі новини. – Зараз він учиться у Німеччині… забула місто, де він зараз.
– Геттінген, – підказав чоловік.
– Так, там учиться, де вчився й татусь його.
– Збереться там, на морі, вся родина гетьмана, – лащилась до хворої пані Докія. – Там ти не будеш сумувати.
– О, ні! – підхопила пані Валькевич. – Там буде не тільки родина пана гетьмана. Будемо ми з паном Петром, буде твій брат. Палац у пана гетьмана пишний, казковий: увесь білий, з мармуровими колонами, пальмами, трояндами, і все це на узбережжі теплого моря! Ах, як буде гарно!
Усі гречно слухали і всміхались, навіть хвора перестала хмурити брови.
– Ти так повідаєш, ніби сама бачила той палац, – сміявся пан Валькевич.
– Я не бачила, то правда, але маю листа від старшої доньки пана гетьмана Пері, вона багато писала про той палац. Просила дуже їхати до них, там рай!
– Не личить так захоплюватись, – хмурився пан Валькевич, – пора й споважніти.
– Боже! Як я знудьгувалась тут, – зітхнула хвора. – Кілька років усе на селі, усе в оцій келії. А ще що писала Пері? Які новини? – просила вона пані Валькевич.
– Писала ще… хіба я не казала? Забула чи що, вона писала ще, що має нареченого й чекає його приїзду. Того нареченого ми всі побачимо.
– Така молоденька! – Хто ж він, той щасливий пан?
– Теж молодий пан, обоє ще тільки наречені, пан Іван Гудович, син старшини пана Василя Гудовича. Він теж ще вчиться в Німеччині у… – вона глянула на чоловіка.
– В Німеччині, у Кенігсбергу, – підказав знов пан Валькевич.
– У Кенігсбергу. Буде й наш молодий пан дипломата Андрій [39]. У пана гетьмана його так усі називають, хоч він ще й не дипломата, – цокотіла без угаву пані Валькевич. – Пан гетьман бере й меншого Лева, отой ще в Петербурзі в якомусь корпусі вчиться, ще підліток. Всіх побачимо, може, покатаємось на яхті, ах! як то буде пишно! Будемо розважатись так, що й хворобу забудемо, сама вона втече від нас, навісна!
– Я б хотіла тільки глянути з вікна на ті дива! – мріяла хвора, журно оглядаючи кімнату й темний сад. – Правда, я люблю й тут сидіти: тут тихо, я люблю, коли тихо, коли тільки шелестить листячко або співає одна-єдина синичка.
– Додому приїдеш на Великдень, коли усе буде цвісти й зеленіти. Приїдеш здорова й щаслива!
Хвора слухала вже мляво, ледь-ледь всміхалась і все зітхала, рум’янці згасли, видно було з усього – розмови її втомили.
– Без тебе не поїдемо, – говорила лагідно пані Докія. – А вирушимо незабаром. Потерпи й не журися.
– Я не журюсь, а тільки мені якось моторошно самій. Все сама, все сама, з літечка в літечко. Я дуже рада, що нарешті побачила вас усіх. Не забувайте мене, ні, не те: не кидайте мене.
– Боже борони! – кинувся до сестри пан полковник. Коли що, коли тобі моторошно самій, пані Докія лишиться, вона вміє ходити коло хворих.
Але графиня ніби не чула, що казав брат. Вона все дослухалась, все поглядала на замкнені двері.
– Все сама, тільки тополя шумить, самітня тополя, – шептала вона, безвладно спустивши руки. – Сама, і той кожної миті підстерігає, підслухає, випитує у покоївки, про що говорю з нею, чи не лаю часом його, чи не насміхаюсь часом над москвинами, випитує і навіть б’є мою служницю, коли мене боронить добрим словом. Все стереже під дверима сам або підсилає кого, Жоравку. Все стереже, підслухає… І зараз: чуєте, чуєте, – шептала вона з жахом. Під дверима хтось, граф, боюсь…
Полковник зірвався з місця, рвонув двері й глянув у галерію: в кінці її він побачив, як швидко йшов, майже біг якийсь чоловік і нараз зник у закруті веранди.
Примітки
39. Андрій Кирилович Розумовський мав у час дії розділу не більше 8 років. До того ж його готували з дитинства, але не до дипломатії, а до морської служби. В дипломати він був призначений допіру в 1777 р. – М. Ж., 16.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 388 – 393.