7. Недоля пані Теплової

Микола Лазорський

Під брязкіт чарок і веселий гамір пані Валькевич питала пані Джажалій:

– Тут десь недалеко живе графиня Теплова? Пригадую, щось казали про неї.

– Так, серце, так. Сестриця пана Дороша. Живе зараз за Вереміївкою, добрими кіньми домчите за мить до її маєтку, зветься Теплівка.

– Давно бачила її , – озвалась і собі пані Докія. – Пан Дорош все збирається відвідати сестрицю, припадок добрий побачитись.

– Я теж хочу побачити ту русалку, – непокоїлась чомусь пані Валькевич.

Виглядала правдивою пані, випещеною: всі старалися їй догодити. Була з примхами, але воднораз була й чулою, доброю.

– Не гріх відвідати, – зітхала пані Галаган. – Давно треба б заглянути до немічної.

– Чому немічної? – здивувалась пані Валькевич. – Адже чула, живе добре.

– Де там добре! – махнула рукою пані полковникова.

– Немає й сліду від колишньої русалки. Була у мене проїздом на клечальну неділю: змарніла, бліда, як от моя намітка, і все мовчить. Їхала назад та дещо сказала вже на порозі, та й то через силу, бо я намагалась, хотіла полікувати святим зіллям.

Пані Валькевич лячно глянула на бесідницю: вона ще більш сполошилась.

– З чого б то так? – питали обидві разом, підсовуючись ближче до пані Галаган.

Полковникова прихилилась до них і шепнула:

– Погано живе з графом! – і глянула на гомінких гостей: чи не підслухає часом хто. Але їх ніхто не слухав. – Граф той, резидент тобто, на людях лагідненький з нею, і так, і он як: руки цілує, влесливо говорить, а дома – лютий пес! Сказано, москаль, а з москаля, самі здорові знаєте, хіба бувають люди. Пес і бузувір.

І стара полковникова тричі перехрестилась. Молоді жінки замислено мовчали.

– Треба глянути, як вона живе там, – нарешті мовила пані Докія і важко зітхнула. – Може сьогодні й рушимо, скажу пану Дорошу.

– Може той люципер і б’є її, – кинула пані Валькевич, витираючи очі хусточкою.

– Усього буває, – хитнула головою пані Галаган. – Відвідайте голубку. Скажіть пану Дорошу, щоб доглянув хвору сестру, бо москаль не подбає: замкнув небогу на хуторі і хоч би тобі що! Рятуйте, поки ще не пізно. Гірко плакала, від’їжджаючи від мене, занапастив молодий вік клятий москалина. Плакала і не хотіла полікуватись, хоч я і вмовляла пересидіти у мене в спокою, полікуватись декоктом. Не схотіла, не взяла і святого зілля, так і виїхала, зажурена й ледве тепла.

Жінки тужно дивились на огрядну пані полковникову й навіть забули за лементливе панство. Тим часом гості давно вже не танцювали. Полковник Джажалій стояв посеред світлиці з великим куманцем. Був червоний і важко дихав: він щойно виліз з льоху, де сам точив з запечатаної куфи «тієї, якої ще не пробував і сам пан гетьман», так принаймні казав, наливаючи чарки.

– Чи не пора на хутори до плавнів? – озвався пан Апостол, засовуючи за пояс мисливського ножа.

– Не квапся, пане-брате, в дорогу по чарці гетьманської, – моргнув Джажалій. – Веселіш буде гнати вепра.

– Пора, пора.

Гості юрбились біля дверей.

Вепр любить о цю пору блукати, – кинув хтось з гостей. – Тоді його й легко гнати.

Надворі засурмили сурми і всі мисливці висипали на широке подвір’я: сідали на коні, ляскали батогами, кликали собак. Хорти валували на смиках, іржали коні. Порядкував сам пан Джажалій. Нараз свиснув, махнув шапкою, і все панство затупотіло в степ до плавнів.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 360 – 362.