3. Прийом у гетьмана

Микола Лазорський

В залі було повно, мов у вулику. Вже сутеніло. В бронзових канделябрах горіли воскові свічки, відзеркалюючись мерехтливими плямами на блискучому паркеті і в темних від присмерку вікнах. Тут була вся родина гетьмана. На канапі сиділа пані полковникова Віра Дараган. Як і завжди, млява в розмовах і скупа на слові, вона чарувала всіх милою усмішкою й зичливим поглядом карих очей. Час від часу дотикалась випещеною рукою вже посивілих льоків. Вона ніколи не носила перуки й не присипала пудрою. «Час подбає про це», – казала, поводячи бровою.

Була з обома сестрами: Стришенковою і Закревською. Обидві пишні й рожеві, як оті мальовані на плафоні зали красуні-феї. Біля них притулилась мовчазна й сумовита графиня Теплова. Говорила нерадо, була байдужа до всього. На неї час від часу поглядала полковниця Толстая – дружина полковника Толстого. Ця огрядна пані у важкій вельветовій робі з коштовними коралами на червоній шиї тихо щось говорила пані Скоропадській, своїй старшій сестрі й скидала очі на Теплову. Пані Дараган розказувала осавулу генеральної артилерії пану Кологривому про недавно побудовану в Козельцях під Черніговом церкву. Фундувала ту церкву графиня Наталія Демидівна.

– Писав образи пан Левицький з Маячки, – казала вона, ніби співала. – Образи такі… і в Києві не найдете кращих, добре писані. І церква світла, ставники, паникадило, грати – все срібне, шати дорогі, хочеться молитись там.

– Не треба тільки сквернити того храму прокльонами та вигукувати анафему, – несподівано кинула Теплова й відвернулась до вікна.

– Господи! – звомпила Толстая. – Хіба ж таке роблять у Божій церкві!

– Роблять, – знов стрельнула Теплова. – Зараз по всіх церквах у Гетьманщині анафемують…

Пані Дараган взяла її за руку і потягла до себе.

– Сиди біля мене, – шепнула вона, пригортаючи до себе пані резидентову.

Графиня покірливо сіла й понуро схилила голову, але не вгамувалась. Вона якось терпко глянула на Толстую й процідила крізь зуби:

– Хоч би одну церкву не сквернили прокльонами! Пані Віро! забороніть таке робити у своїй церкві: тільки тоді я буду їздити до Козельщанського монастиря молитись.

– Нікого у нашій церкві не кленуть, – озвалась перелякана Закревська. «Накличе біду!» – думала вона, поглядаючи на Толстую. «Московка плескатиме дурниці, чого доброго скаже і самому резиденту».

– Церква направду дуже гарна. І хор ангельський, – щебетала вона, поглядаючи на пана Кологривого, який в задумі мовчки гладив вуса.

– Так, – притакнула пані Віра, – просимо до нас заглянути на дозвіллі.

Пан Кологривий мовчки схилив голову і лагідно мовив:

– Навідаюсь. Зараз я живу недалеко, в селі Рибцях, можна перегукнутись. Навідаюсь.

Теплова нарешті уговталась, замовкла і тільки вряди-годи лячно поглядала на вікно, біля якого стояв пан резидент з сердюцьким полковником Стришенком. Полковник був у темно-синьому жупані з срібним чересом і високих підлепистих (похідних) чоботях. За звичаєм не голив чуба. Трохи відставивши ногу, він хмарно слухав Теплова: резидент силувано посміхався і хотів бути чемним з жінчиним братом. Він захоплено вихваляв адміністративні здібності пана гетьмана й пророкував нову «золоту» добу в житті козацького народу. Полковнику, мабуть, набридло слухати теревені резидента, і він шорстко увірвав його:

– Ясний пан, здається, посів новий маєток на Пирятинщині? – спитав він.

– Так, пане полковнику, так, – і граф приємно всміхнувся в руді вуса. – Ви вгадали: нещодавно став посесором саме під Пирятином.

– Великий маєток?

– Маєток… гм.. орної землі, лісу, красних лук на всю, мабуть, Пирятинщину кращий; зараз вивчаю експлікацію і точно ще не знаю скільки. Але шматок добрий і… більш як на тисячу селян на послушенстві.

– Угму…

Граф гречно схилив голову, дослухаючись, що скаже бесідник, але пан Дорош вперто мовчав. Теплов кахикнув у хустку і скорботно похитав головою.

– Але, Боже мій! Які там селяни: чисто тобі вовки! Уявіть, мосьпане, у моїй , – я так назвав свій маєток, – у моїй Теплівці послушні не хотіли робити панщини!

І він здивовано глянув на пана Стришенка.

– А яка панщина?

– Як і скрізь: шість день панські, свята неділя хлопська.

– Т-е-ек… Ну, і що ж?

– Зняли ворохобню! Галас вчинили такий, що хоч тікай! Кричать: робили старому пану два дні на тиждень, та й то до обіду, і тепер, мовляв, так буде. Та я не втік, а сказав: тепер так не буде, а буде шість день від зорі до зорі. Так у мене скрізь по всіх маєтках: і під Тулою і під Калугою.

– І що ж?

– Що? Зробив по-нашому, по-московському: забрав до клуні галасливих, казав «всипати» канчуків. Правда, дехто втік, так і тут я дав раду: забрав до холодної жінок і дітей тих волоцюг. І що б ви думали! Усі втікачі прийшли назад з поклоном. Всіх їх, голубчиків, пов’язали і до Москви на «дибки». Тепер у мене тихо: роблять, як наказав, і в неділю ще приходять, якщо треба.

І граф весело потер руки.

– Раджу й вам, пане полковнику, так вчити хлопа по-московському, тоді буде все гаразд, – додав він, торкнувши за плече пана Дороша.

– У мене немає панщизняних, – хмарно відрік полковник.

До них підійшов веселий, з щасливою посмішкою пан Дараган. Він поштиво вклонився резиденту і поздоровив з новим маєтком.

– Забув, у кого було взято під секвестр, – заклопотано тер лоба пан Дараган.

– Якогось старшини, – недбало кинув резидент. – Довгополий, чи що.

– Ага… так, так, маєток справді добрячий, земля, як ніде, врожайна, не якась левада лемешівська.

– Так, – хитнув головою резидент, – маєток – розкіш, при тихій річці, шкода лише, що селяни не дуже тихі.

– А що так?

– Як вовки, пане полковнику, – скаржився резидент. – Гайдамаки, прости Господи! Всилу-силу втихомирив, але почали тікати на Січ, до паланок. Там, кажуть, воля, москаль не дістане нас: руки куці. Потерпимо – колись наші руки виростуть, тоді дістанемо і втікачів і січовиків, – і він злісно клацнув зубами. – Хочу оселити у Теплівцях своїх туляків, вони слухняні, – заклопотано говорив він.

– Мабуть, ваші туляки не втнуть, – обережно закинув пан Дараган. – Земля у нас в Гетьманщині, ясний пане, важка, треба вміючи, не коником-шкапою дряпати, а добрими волами пар на п’ять.

– О, так, так, – підхопив князь Васильчиков, дослухаючись до слів пана Дарагана.

То був сухенький, невеликий дідок з густими чорними бровами й тонким заканцюбленим, як у кібця, носом. Він теж дістав посілість на Київщині, був презесом у комісії по секвестру маєтків підозрілих і тих старшин, що вже конали в сибірських тундрах. Васильчиков знав усі секвестровані маєтки, знав і тих вельмож, до кого ті маєтки перейшли. Він найбільш цікавився послушними, методою визиску кріпаків, різними податками, додатковими роботами («громадою»), тяглом і навіть «приростом» серед кріпаків. Пан Дорош знав добре цього князя, знав, що того найбільш цікавить, знав навіть, про що буде говорити. Васильчиков приятелював з гетьманом і влітку часто гостював у Батурині з своєю великою родиною.

– Пан полковник зволить казати правду, – зашамкав беззубий князь. – От, приміром, у мене в маєтку на Київщині борозну не проведеш і добрим конем, треба кілька пар биків, а до биків і погоничів. Та й того мало, ясний пане! – ткнув він пальцем резидента. – До погоничів я ставлю своїх, вивірених погоничів: вони вже б’ють байбарами не волів, а таки ледачих погоничів, щоб не ловили гав, а робили так, як наказує пан і Бог. Тоді тільки буде добре зорана земля. Козака треба вміти привчити до плуга.

І він увесь затрусився від сміху.

Пану Дорошу стало моторошно: він круто повернув і швидко пішов геть. Це трохи збентежило князя, але він радий був поговорити про чудові землі, які так легко пливли до рук московських вельмож саме тепер. Він наїжив густі брови й ще хутчіш зашамотів:

– Ваш маєток, ясний пане, чудовий рай! Я там був по ділу і знаю: зелені байраки, озера, чорнозем, пишні луки, чиста, як скло, річка. Там ми брали до секвестру землю… землю, дай Бог пам’яті, забув того запорожця. Чорниш, щось на таке скидається. Скільки там качок, гусей, дупелів. Ми полювали три дні, панове, набили їх силу, багато кинули так, нікуди брати було. Але земля, земля. Отже забув, який там палац, здається, ніякого, стоїть тільки проста хата. Т’але ж лепсько вбрана всередині, просто здибали ми там коштовні рідкісні речі. Це добре пам’ятаю, бо тим речам і ціни не складеш: Версаль, музей!

Граф Теплов бундючно покрутив рудого вуса.

– Зараз тої хати вже немає, – всміхнувся він мило до князя. – Натомість виріс палац. Прошу миле панство до мене на учту: побачите мій той палац, великий сад на аглицький копил, як у пана гетьмана. Побачите знов і ті коштовні перські килими, посуд заморський, меблю та інші дивовижні речі, чого і я не розумію. Правда, дещо я відвіз до Петербургу в дарунок нашій милостивій монархині, але і в мене дещо лишилось.

– І наслідники не перечили? – дивувався князь. – Адже «рухоме майно» комісія не брала в секвестр: то все наслідників. Рухоме ж!

– Хе-ха! Я сам рушив, як бачите, ясний пане: на моїй землі все моє. Адже й люди «рухоме майно», але ніхто не скаже, що таке майно не моє, навпаки: маєток мій, а значить і все те, що в маєтку, моє до цурки!

І обидва нараз весело засміялись.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 338 – 343.