11. Зустріч старшин зі Сковородою
Микола Лазорський
Високо піднявши голову, без шапки, Апостол поволі йшов степом назустріч легенькому вітру. Дихав на повні груди й дослухався до підпадьомкання перепелів, сюрчання коників, кумкання з близьких очеретів сонних жаб. Глянув на захід і нараз став: сонце вже сховалось за далекий гай. Повіяло холодком. Втихомирений і трохи заспокоєний полковник повернув назад, до мисливців. Воднораз з-за горбів виткнувся чоловік. Був у старій свиті, високій шапці, з саквою за плечима; спирався на довгу герлигу й щось тихенько виспівував, раз-у-раз оглядаючись на далекий гай. З тварі не можна було вгадати, чи молодий, чи старий: був ніби вирізьблений з жовтої кості, щоки трохи запали, ніс тонкий, гоструватий і голене підборіддя лисніло, мов намазане олією, не було й вусів. На горбі подорожний пристояв трохи, скинув шапку і звів очі до неба. Цей чоловік – з обличчя аскет – все ж мав очі юнацькі, повні доброти й неземного натхнення. Полковник Абаза відразу впізнав философа Сковороду.
– А гей! Пане Григоре! – гукнув він, махнувши рукою. – Здорові були! просимо до веселого гурту.
Сковорода й собі махнув шапкою, привітно всміхаючись.
– Далека Бог несе?
– У світ широкий, – казав він, підходячи до мисливців. – А по дорозі хочу завернути в Козельці, відвідати рабу божу болящу Наталію.
– Угму… Хто ж вона така, боляща Наталія? – питав Абаза. – Сідайте, пане Григоре, ось на цей килимок, спочиньте й підкріпіться шинкою та салом.
– Сісти можна, чому не сісти й спочити, тільки я на травичку, ось тут, де подорожник, мій побратим. І підкріпитись можна, тільки з свого клуночка – святим хлібом. Ось так, – бубнив він, витягаючи шматок хліба й пучку солі, завинуту в ганчірку. – От і гаразд, на травиці. А боляща Наталія – вельможна матінка нашого пана гетьмана. Переказувала її донечка пані Дараган, просила дуже відвідати болящу матінку.
– Мати пана гетьмана! Наталія Демидівна! – торопко питав Апостол.
Усі втопили очі в дивного мандрівника.
– Недавно бачив вельможну пані, була здорова, правда, скаржилась на серце та ноги, а все ж човгала по світлиці, – хитав головою Абаза. – Тяжко заслабла?
– Не скажу, чого не знаю – не скажу, – відрік философ, збираючи крихти. – Просили притьмом.
– Хай боронить Пан-Бог і свята Діва Марія вельможну пані від хвороб та лиха всякого, – ознаменував себе хрестом старий Джажалій, розглядаючи подорожнього. – Ви б пане теє… чарочку з дороги, і ковбаски…
Сковорода покрутив головою.
– Не споживаєте?
– Споживаю криничну воду, люблю й наші полтавські галушки, – і він по-дитячому ласкаво глянув на сивоусого у глибоких шрамах Джажалія. – А боляща Наталія, панове, ветха деньми людина. Пора вже ставати на Божу дорогу. Наспів час, бо на все є час: час цвісти, час й відцвітати, час зеленіти, час й опускати листячко. І людині так: час родитись, рости, мужніти, старітись і ставати на Божу путь. В заповідях Божих воно проста й розумна людина смиренно готується в останню путь. Потрудилась вельможна, пора й спочити. Полювало панство? – нараз спитав, ткнувши герлигою вепра.
– Грішним ділом погарцювали в полі, – всміхнувся Джажалій. – Наполохали для розваги.
– Та-ак, – протяг Сковорода й похитав головою. Чоловік завжди нуртує й часом не знає, що робити з нудьги. Бач, звірина заплатила життям за людську розвагу. Жила собі на волі звірина, жила, як хотіла, бач, прийшов і на неї час, мусила кров’ю заспокоїти мисливське нуртування. І по Гетьманщині щось подібне діється.
– А що в Гетьманщині? – спитав Апостол, дослухаючись до слів мандрівника. – Ви, пане Григоре, вештаєтесь межи люди, що чувати?
Сковорода витер хусточкою лоба, перехрестився й почав складати до клунка своє багатство. Перехрестився ще раз й поволеньки підвівся.
– От і спочив, спасибі за ласку. Що чувати, питаєте, пане? Горе та лихо чути, панство, бо горе стогне по всій Гетьманщині й чути його скрізь по всіх селах, хуторах та весях. Запанувала на нашій землі стоголова гідра, пожирає християнські душі, не відмоляться від потвори людоньки, не відхрестяться.
Сковорода насунув на плече сакву і взяв герлигу.
– Щось ви, пане, страшне говорити, – дивувався Джажалій.
– Я кажу страшну правду, пане полковнику, правду про страшні діла Москви. Які то діла, ви добре знаєте самі, бо усе теє зло діється тут, на наших очах. За часів золотих душ такого не чути було, бо покійний гетьман Виговський вмів вирядити з хати непроханого гостя.
Філософ ласкаво всміхнувся й гречно вклонився панству. Зібрався йти.
– Коли оскуділа земля наша на золоті душі, то треба гуртом забити стоголову гідру. Гуртом, вірібус юнітіс, бо інакше гідра заглине всю Гетьманщину. Брань славна лучче миру встидна.
Він ще раз вклонився й тихо посунув в присмерковий степ.
Рушили й мисливці. Пихкаючи люльками, їхали мовчки, кожен думав свою думу. У глибокій задумі їхав поперед усіх полковник Апостол. Слова філософа запали в душу, не давали покою, ятрили серце.
– Вірібус юнітіс, – дзвеніло у вухах, як загрозливий заклик не вагатись. – «Як би ж то так!» – зітхнув полковник.
У присмеркових сутінках з близької могили заносився зловісний сміх пугача.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 374 – 377.