6. Гетьман боїться спадкового гетьманства

Микола Лазорський

Генеральна старшина, до рук якої пішла справа про родовий гетьманат, не на жарт затягла ту справу. Резидент улесливо радив гетьмана самому клопотати і навіть брався допомогти графу. Усі такі поради й послуги гетьман категорично відкинув і не хотів нічого робити на свій розсуд: він довідався від брата, що Теплов пише на гетьмана доноси і весь час підстерігає «для великої кляузи». Гетьман махнув рукою на все.

Тоді Апостол і його найщиріші друзі, передовсім Галаган, Гудович, Милорадович, Абаза і кропив’янський полковник Джажалій тихцем випросили у гетьмана дозволу зробити «дещо» в справі петиції. Гетьман не перечив, тільки казав не плутати його, щоб, боронь Боже, резидент не написав нового доноса до Петербургу. Тоді Апостол мерщій поїхав у Кропивне до Джажалія. Довго сиві полковники радились, замкнувшись у просторій світлиці, і кінець-кінцем постановили запросити полкову старшину на лови вепра, як то заведено було тут споконвіку, ще за славного полковника Морозенка.

Саме на Петра і Павла з’їхались і гості.

Приїхали пани полковники, сотники та бунчукові. Завітало й панство з генеральної старшини, були пани обозний, підскарбій, суддя. Дехто приїхав з родом-родиною, привезли дорослих синів, дочок. Ще зранку примчав Апостол з побратимом Галаганом, Лизогуб, Валькевич. Серед панства метушився завжди меткий, гострий на око та чуткий на вухо молодий Жоравка.

Просторі полковницькі світлиці, одна й друга, були заквітчані лепсько рушниками, оздоблені перськими килимами; на стінах висіли яничарські ятагани, турецькі пістолі, рушниці; в кутках лисніли вилощені креденці з срібним та порцеляновим посудом, важкі скрині та дубові дзиглики. Круг великого теж дубового столу на кленових лавах сиділи гості, пани старшини. Пригощав сам пан полковник: він держав у руках пляшку «найміцнішої», тої, що вистояла в льохах полковницьких більш літ, ніж самому полковнику, заготовлена бо була ще його покійним батьком. Допомагала ставна ще, весела пані полковникова. Була вона у добрій джерзі і темному очіпку у жовтих квітах. Час від часу зазирала й до сумежної світлиці, де за старосвітським звичаєм гостювало тільки жіноцтво й молодь, яка все ж веселилась окремо, у бічній, меншій світлиці, тут услугували моторні хуторянки.

По всіх світлицях точилась весела гутірка. Але чи не найбільш гамірно було серед старшинського панства. Адже зібрався тут цвіт козацької слави, як казав пан господар. Пани полковники смоктали люльки, натоптані роменським тютюном, бряжчали срібними чарками, смакували різні наїдки. Гладячи вуса, пригадували молодість, походи на турка-татарина, криваві січі; згадували й низове товариство, жартували з молодицями через сіни, приправляючи ті жарти крутими дотепами.

Ці посивілі в походах козаки не дуже були чемні, але й не журились об тім ніколи, бо зухвалість та нічим не погамована витривалість прилипли до них, як шевська смола, належала з пупка до їхньої вдачі, вдачі степових велетнів. Кожен говорив відверто, як дужий владар, сміявся щиросердечно, залицявся й підморгував на очах всього зацного панства, але ж ніколи не передаючи куті меду, ставлячи самому собі межу, за яку годі переступати. Віяло від них старих козарлюг диким полем, у кожному найменшому руху відчувалась нестримана відвага, гін степових просторів, пекельна сила шершнів з гнізда характерника Сірка, чиїм ім’ям ще довго по його смерті татарки лякали своїх дітей. Були, як той вітер степовий, рвучкі й дужі, гарячі й розсміяні.

Червоний від келишка «оковитої» пан Джажалій торкнув свою «стару» пані Данилиху.

– Чому не брязнеш чаркою зо мною! Годилося б заради такого дня випити любенько, старе луб’я.

Пані полковникова саме допомагала чорнобровій хуторянці ставити печеню зацному панству. Вона зирнула на полковника, витерла хусточкою спітніле чоло й хитнула головою.

– Випити можна і любенько, і частенько, – відказала, беручи з рук «старого» чарку. – Тільки, відколи це я стала луб’я? Здається, ще вчора була голуб’я!

Усі сміялись. Але пан Джажалій сумовито відрік:

–… Голуб’я!.. Ото стара морока! Голуб’я на дні твоєї чарки, там молодість, пий і побачиш на дні молоді наші дні!

– Отже й не на дні! – гукав напідпитку полковник Галаган. – Не на дні чарки, а таки у хаті пані полковникової: коли ясна пані надіне робу, як у гетьманської нені, тоді молодість прилетить на орлячих крилах!

– Цур тій робі! – сміявся Миклашевський. – Хай носять молоді, а ми вже звікуємо у своїй старосвітській ноші.

– Чим моя полковникова гірша за стару Розумиху! – лементував Джажалій. – Розумиха набралась московських примх і вже не пройде по хаті без костура, а моя метелиці вшкварить! Не вірите? так я ж доведу.

– Віримо, пане полковнику, вгамуйтесь.

– Немає музики.

– Відчепись, навіжений.

Але Джажалій стояв уже на порозі й несамовито гукав:

– Бандуриста сюди! Де Остап? Кличте сюди Остапа-бандуриста!

Хлопці швидко відшукали старого Остапа в саду, на пасіці. Був то похилий дід, подзьобаний віспою, сліпий на одно око, та й одним бачив погано. Жив у кропив’янського полковника з давніх-давен, ніхто не знав, скільки йому літ, бо й старі плугарі казали, що все його пам’ятають таким ветхим. Але на бандурі Остап грав лепсько: де був натовп, гомін, брязкіт – усі знали, що то дід Остап грає метелиці, і бігли до танців.

Любив його і пан полковник, бо бандуриста вмів не тільки грати, вмів він і заспівати журну пісню, загадати загадку, розказати про січу криваву під Полтавою або затягти думу про Хмеля, Наливайка чи Морозенка. Зараз стояв перед ясним паном без шапки, сивий, як голуб, низенько кланявся й бубнив:

– Ясний пан кликав мене? Чого пану треба?

– Кликав, голубе, кликав. Повесели нас, пограй! А де ж твоя бандура, забув чи що?

– За бандуру хлопці нічого не казали, кликали тільки мерщій до світлиці, а за бандуру не чув, далібуг не чув.

– Ото шибеники! Максиме! біжи принеси бандуру.

Через хвилину сліпий Остап сидів у світлиці й швидко перебирав струни ветхої, як і він сам, бандури. Грав веселої, жартівливої. Його шорсткі пальці прудко бігали по струнах і гості мимохіть заслухались, притоптували ногами, стукали по долоні чубуками, закручували вуса. Першим вихопився Миклашевський: він вдарив закаблуком і пішов навприсяди, знов ударив закаблуком, гречно вклонився господині й рухом руки запросив до танку. За звичаєм не годилось зрікатися: пані Данилиха пішла в танок легко, лепсько й завзято так, хоч би й молодій панночці впору. Джажалій казав правду: його «стара» вміла і напекти, і насмажити, вміла й потанцювати. Пан Галаган не втерпів й собі рвонувся в коло, за ним пішов садити гайдука сам господар, пані Валькевич, пані обозна, пані підскарбієва. У світлиці й по сумежних покоях усе задзвеніло.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 356 – 360.