2. Політична розмова у гетьмана
Микола Лазорський
Швидко збігають роки. Обсівся пан гетьман сім’єю: старший син давно вже вчиться у Петербурзі, в корпусі пажів, середульший Олекса [31] ще дома з гувернерами, але й цей скоро вимандрує до столиці по науку. Благословив Бог і доньками – одна Параскева, або, як її називають дома, Пері вчиться в петербурзькому пансіоні для шляхтянок, інші дві ще дома [32]. У палаці завжди чути дитячі голоси, чути їх і в парку, чути й на ставках біля пишних лебедів. Тільки восени та взимку тихо, порожньо: уся родина спочиває за морем, живе у Ніцці всі зимові сезони у власному палаці на березі Середземного моря [33]. І гетьман вже не той, що був колись: змужнів, споважнів, на лобі лягли дві глибокі зморшки, і в очах згас уже юнацький їх блиск. Частіш спирається на комишину і час від часу скаржиться на біль у ногах. Час посріблив йому вилиці й злегка діткнувся принадних кучерів.
Сьогодні у гетьмана родинне свято: сьогодні похрестини найменшого сина, рожевого й синьоокого Лева [34]. До пана гетьмана з’їхалось багато гостей, і з Гетьманщини і з Петербургу. Приїхала старша сестра дружини, княгиня Долгорука разом з князем і генералом Олександром Меншиковим. Цей велетень за молодих років жив у Сибіру кілька років на засланні, поховав там батька й сестру й щасливо повернув додому з попеченими сибірськими морозами щоками.
Услід за ними примчав князь Васильчиков, старий приятель гетьмана, граф Іван Шувалов, елегантний, але вже з сивиною вельможа, рум’яний й завжди веселий, з хитрими очима й жвавими рухами. Він не носив перуки, мав гарно зачісані буклі з свого волосся, ходив виструнчено, випинаючи груди, на яких красувалася велика зірка, оздоблена діамантами. Шувалов привіз і гетьманського побратима, польського амбасадора Станіслава Понятовського.
[Станіслав-Август Понятовський – син польського гетьмана Казимира Сапіги, каштелян краківський і пізніше голова польського сенату. Понятовський був одного разу секретарем амбасадора англійського, вдруге амбасадором від Польщі в Петербурзі, де жив недовго і був фаворитом Катерини II.
По смерті короля Августа III (1763) польська шляхта хотіла обрати на трон Адама Чарторийського, сина Августа III і Софії Денгоф. Але Катерина II хотіла мати на тому троні слухняного короля. Тож з намови канцлера і графа Олександра Безбородька польська шляхта змушена була обрати фаворита московської цариці Понятовського (24. 11. 1764).
Був детронізований 1795 року. Сидів у Гродненському палаці під московською вартою з 1795 по 1796 рр. Повернуто до Петербургу по смерті Катерини її сином Павлом І 1797 р. Помер року 1798 р. За його королювання сталися всі три розбори Польщі в роках: 1772, 1793 та 1795 старанням все того ж канцлера Безбородька. За третім і останнім розбором до Московії відійшла вся Правобічна Україна (1795). За такі свої «заслуги» Безбородько дістав титул «найяснішого» князя, кілька мільйонів золотих червінців, величезні маєтки, козачі паланки й понад сто тисяч кріпаків українців. Помер цей дипломат-українець 1799 р. – Прим. М. Л.]
На свято приїхала і вся гетьманова родина: сестри, зяті і навіть пан резидент з своєю мовчазною дружиною. Так само завітали генеральні старшини і дехто з панів полковників. Був тут і пан Василь Гудович, таємний радник з меншим своїм синам Іваном, студентом Кенігсберзького університету. До речі, обидва приятелі, і гетьман і пан Гудович, планували посвоячитись тим, щоб спарувати своїх дітей Пері та Івана.
У полудень, коли з хорів стала заноситись мелодія до котільйону й молоді понеслись у захопленні до великої зали, гетьман сидів у вітальні й обережно розпитував амбасадора про польського короля: його славнозвісні лови у Біловезькій пущі, міністра Брюля, шведського сенатора Ферзена. Біля них примостився Шувалов, але в розмову не втручався, лише цікаво переглядав ескізи художника Лосенка. Понятовський говорив мляво, більш мовчав та слухав. Гетьман пильно приглядався до гостя і все думав: «Чомусь мій Стась сумовитий, не цікавиться і фламандськими образами, як колись те було. Гм… неспроста приїхав сюди, не спроста!»
І щоб якось розважити амбасадора, попросив розказати про полювання короля на сарн. Схиливши трохи набік голову, Понятовський повідав:
– Його величність король, – казав він, ставлячи на стіл золоту табакерку і жестом запрошуючи гетьмана пригоститись, – його величність зужив якнайкраще догідну годину на полювання. Він був не тільки в товаристві міністра Брюля та сенатора Ферзена, але і в асисті петербурзького амбасадора. Король мав нагоду ще раз подякувати імператрицю за ласкаву прихильність до Польщі й польського народу.
[Брюль – канцлер польського короля Августа III Саксонського (1733-1763). Цей міністр заступив безжурного короля в Польщі й обтяжував чужий йому народ тяжкими податками.]
[Князь Ферзен – шведський сенатор. Його донька Софія була дружиною генерала Пилипа Штейнфліта (внук гетьмана Пилипа Орлика). Її брат Аксель Ферзен був амбасадором від Швеції у Франції в часи революції. Намагався (але невдало) врятувати королівську родину. Вбито його у Стокгольмі під час заколоту. Залишив цікаві листи до сестри княгині Софії Штейнфліт. – Прим. М. Л.]
Гетьман чемно слухав, але добре знав, що Понятовський не любив польського короля-саксонця й уболівав за правдивим королем Лещинським.
– Екс-король Лещинський зовсім зрікся всяких претензій на корону польську? – спитав він обачно.
– Так, ясний пане. Прелімінарними пактами йому залишено право коронованої особи, повернуто титул королівський, усі маєтки й оселено в Лотарінгії, недалеко від Версалю, де живе його донька – королева Франції. Дорога монархиня Елізабет і мій король бардзо тішаться з такого щасливого кінця. Польща тепер живе у святому покою.
– З такого щасливого кінця втішений теж і познанський воєвода? – терпко спитав Шувалов, навмисне вживаючи старого титулу екс-короля Лещинського.
[Шувалов Іван – царедворець часів Єлисавети. Робив двірцевий переворот 1741 р. вкупі з графом Олексою Розумовським. Таємний ворог гетьмана К. Розумовського. – Прим. М. Л.]
Але амбасадор спокійно відрік:
– Екс-король дуже втішений тим, що буде жити в межах прекрасної Франції, де так глибоко шанують його доньку-королеву.
Шувалов прикусив губу й нараз грубо кинув:
– Польща мала б святий спокій ще на десять років раніш, якби фельдмаршалу Мініху не став на перечепі граф Орлик: він допоміг Лещинському втекти з Данцігу й вивернутись з рук нашого генерала. З приводу цього Петербург у свій час протестував і досить гостро осудив французький кабінет за нетактовні вчинки Орлика.
[Станислав Лещинський – познанський воєвода. Польська шляхта обрала його на короля року 1733, проте Москва під загрозою окупації краю повернула назад Августа II, який був виїхав до Саксонії [35]. Король Лещинський мусив опустити край і шукати притулку у Франції, де його донька Марія жила як королева і дружина короля Людовіка XV. Помер в Лотарінгії 1766. Виїхати з Прусії (Данціг) королю Лещинському допоміг граф Григор Орлик.]
Шувалов не любив ні Понятовського, ні братів Розумовських і називав їх усіх серед свого товариства інтриганами і навіть небезпечними для Москви достойниками. Він і тепер приїхав до Батурина з тим тільки, щоб на власні очі побачити, як живе гетьман, з ким приятелює та як допомогти пану резиденту виявити, чи справді пан гетьман та всі старшини старанно працюють для «отечества». Гетьман усе це знав добре й стерігся москвина. Але все ж не стерпів і поспішив допомогти польському амбасадору.
– Король Франції, – спокійно говорив він, – рятував тільки тестя, не екс-короля, а тестя. Це дуже природно. Отже граф Орлик допоміг дістатися до Франції пану Лещинському не з наказу кабінету, а з наказу лише короля-зятя, на мою думку.
– Граф Орлик підданець наш. Народився він на Полтавщині, а не у Франції. Виїхав за море малим хлопцем. Правда, вчився він у Франції, але, коли змужнів, допомагав батькові весь час проти Росії. По смерті батька сам веде погану гру: збирає протиросійську коаліцію. Петербург дивиться на цього інтригана, як на зрадника, і навіть оцінив його голову на вагу золота.
Гетьман знизав плечима. Розмова несподівано набрала неприємного присмаку. Але Шувалов вже втратив зимність і шипів гадюкою.
– Цей генерал-авантюрник дійшов до крайньої межі нахабства: Петербургу стала відома його пертрактація з січовиками проти Росії…
Понятовський здивовано слухав і намагався якось заспокоїти московського вельможу.
– На рятунок екс-короля Польщі з-під Данцігу не можна дивитись, як на акцію політичну, ясний пане, – казав він лагідно посміхаючись і граючись золотою лорнеткою. – Не мала вона такого сенсу. Екс-король, скільки мені відомо, зрікся корони добровільно і вже не домагався її. Гм… оскільки я знаю, екс-король живе у Франції, як приватна особа, не криючись: ніхто не може докоряти йому та винуватити в якихось авантюрах. Що ж до графа Орлика, то чутки про його конспірації та якісь перетрактування з козаками – сута химера. Граф Орлик давно вже натуралізований француз, ба навіть одружений з французькою шляхтянкою й віддано служить французькій короні.
Граф Шувалов хмарно переглядав ескізи, але вже не розглядав їх. Гетьман теж посупно мовчав: він не на жарт лякався цього москвина, який настирливо старався відіпхнути його та його брата від чинів, багатства та монаршої ласки. Але він переміг себе й лагідно торкнув Шувалова за рукав:
– Розвідка ясного пана за графа Григора Орлика невірна: в курантах ще в кінці минулого року вміщено було звістку про баталію французьких кірасирів під Бергеном; в тій баталії граф Орлик був тяжко поранений і скоро по тому помер. Про це писали і французькі часописи. Орлик мертвий і про нього можна вже не говорити.
[Граф і генерал-лейтенант Григор Орлик, кавалер Шведського ордена меча та ордена Святого Людовіка, помер від ран у баталії під Мінденом 14 листопада 1759 року.]
– Не знаю, – буркнув Шувалов. – Орлики живучі. Хоч граф і був поранений та все ж і в ліжку намагався переманити до себе січовиків через емісара Нахимовського.
– То химера! – дивувався гетьман.
– Ми маємо документи.
– До кого адресувався мертвий граф Орлик? – питав гетьман, допитливо поглядаючи на Шувалова. – Адже кошового Мелашевича теж немає на світі. Зараз на Січі за кошового Калнишевський, і Січ, до всього, підпорядкована вже управі гетьманського уряду. Коротко кажучи Запоріжжя стало під подвійний контроль: гетьмана і Петербургу. Отже в Січі не може бути місця будь-яким авантюрним емісарам.
– Пан гетьман вже бачив нового кошового? – стрепенувся Шувалов.
Гетьман хвильку завагався.
– Я дав наказа негайно їхати до Батурина. Жду з дня на день.
– Гм, – мугикнув москвин. – Козаки деколи не люблять квапитись. Це буває часом і некорисно. – Він помовчав і тоді додав: – Може, й справді подох той Орлик. Та Петербургу від того не легше.
Гетьман здивовано підняв брову.
– У того авантюрника є заступник: небіж граф Пилип Штейнфліт… третє покоління мазепинців на вигнанні. Усіх їх Петербург знає, – всміхнувся Шувалов.
– Ясний пан може помиляється? – обачно спитав Понятовський і зацікавлено примружив око.
– Не помиляюсь, – відрубав Шувалов. – Хоч він і Штейнфліт, а все ж крові козацької: його мати з Полтавщини, рідна сестра графа Григора Орлика, замужем була (вона вмерла ще року 1728) за графом Іваном Штейнфліт. Цей її син Пилип у Франції тепер, щирий приятель самого короля. Отже він і зацікавлює короля Гетьманщиною та Запоріжжям і, здається, робить це більш вдало, ніж його покійний дядько. Петербург поки стежить, але… Ясному пану слід все ж остерегти нового кошового, щоб сидів тихо на своєму болоті. Ми жартувати не будемо.
Гетьман всміхнувся і гречно вклонився.
– Жду з дня на день і… гм… остережу… Її величність на аудієнції дала зрозуміти, як високо цінить мою відданість престолу і Росії.
– Тоді, панство, справедливість вимагає не порушувати питань, де багато туману і всяких пліток, – весело озвався Понятовський.
– Правда, ясний пане, правда, – збентежено говорив Шувалов. – Я сам не люблю таких розмов.
Примітки
31. Олексій Розумовський (1748 – 1822) був якраз старшим із синів К. Г. Розумовського. – М. Ж., 10.02.2024 р.
32. Доньки К. Г. Розумовського – Єлизавета (1749 – 1813), Анна (1754 – 1826) та Прасковья (1755 – 1808) – мали в час дії розділу від 8 до 2 років. – М. Ж., 10.02.2024 р.
33. Недоречна фантазія. – М. Ж., 10.02.2024 р.
34. Він народився в 1757 р. – М. Ж., 10.02.2024 р.
35. Тут М. Л. плутає два обрання С. Лещинського – в 1706 р. (далі його скинули в 1709 р. і повернули Августа 2-го), і 1733 р. – М. Ж., 12.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 332 – 338.