1. Мандрівець із завірюхи
Юліан Опільський
Завірюха! Сухий, у тверді грудочки позбиваний сніг виповнював холодне повітря та разом із ним вертівся над землею у якомусь дикому, скаженому круговороті. Жалісна музика вихру, який гуляв у порожньому гіллі беріз та дубів, зливалася з глибоким шумом сосон та смерік у симфонію безнадійної туги, суму, розпуки. Тільки хвилями шум змінявся у свист та регіт, коли острий порив налітав від заходу наглим ударом.
Се реготалися духи погибших у пралісі, непохованих людей, які наперегони з вовкулаками летять лісами та поривають зі собою усе живуче, усе, що не забезпечилося від нечистої сили мисчиною колива, мідяним хрестиком чи осиковим кілком, а від холоду – вогнем чи шубою. Був кінець лютня – саме час, коли ведеться боротьба пітьми зі світлом, холоду з теплом, зими з весною. і все, що зродилося з жінки, усе, що не було частиною німої природи і не клонило голови перед сліпою силою живла, усе те гинуло у його безпощадному пориві.
Шумів праліс, гнулося гілля, а довкола пнів вивершував вихор цілі кучугури. На отвертих місцях виглядала нага замерзла земля, сіра, чорна, наче тіло мерця. Раз у раз присилував її сніг, та швидко новий порив відкривав її, наче хотів показати богам і людям: «Ось що зістається зі зелені життя. Дарма притрушувати кістяк землею: він і за тисячу літ вишкірить на світ свої жовті зуби. Бо кістяк, смерть, загибіль – се правда, а все проче – суєта!»
У невеликому, дерниною критому дворищі, серед пралісу, сидів при огні, може, сорокалітній муж. Понуро вдивлявся у багаття, яке горіло на огнищі та кидало криваві відблиски на худе, пооране лице. Широкі чорні брови лучилися над очима, наче дві половиці лука, а довгий вус закривав повні рум’яні уста. Мов яструбиний клюв, торчав із лиця чималий худий ніс, а дві глибокі брижки по обох його боках пристарювали молоде ще, впрочім, лице..
Німо дивився муж у багаття огнища, з напругою стежив за язичками полум’я, яке обхоплювало щораз то інший сучок гілляки або зі сиком розсаджувало вогкі дрова. Хвилями пробігав по виразистих рисах лиця судорог болю. У самоті під жалібне виття скаженого вихру з темних глибин помертвілої, у тупоумності закоченілої пам’яти виповзав спомин…
Сіро-сині бовдури диму укладалися під стелею у рівні полоси, тільки хвилями отвором крівлі налітав свіжий подув, а тоді у кривавому сяєві вогню ворушилися якісь дивні, лячні потвори. Вони заводили над головою самітника танець побіди страхіття над миром, злоби над щастям, смерті над життям… Ось змій, із яким боровся колись витязь у дніпровських печерах, ось Див, що лякає мандрівника у самітній степовій балці, ось лісовик Блуд, що водить людину по вертепах та нетрях, а то й у багнюку заведе… Вони радіють чомусь-то, опускаються аж над саму голову мужа, розбігаються по мрачній хаті, то знова підіймаються високо-високо, аж під димар, де щезають у сутолоці подібних собі постатей. Гульня!..
Аж ось вихор прошумів боком і ударив білим крилом снігової завірюхи об соснові бори. Крізь димар долітав тільки тихий жалібний звук, ні то шум маленького струмочка, ні то хлипання людини, яка виплакала вже всю силу у риданнях і вже тільки скиглить і зітхає. Усе, бач, вичерпується, просихає: і море, і річка, і керниця, і біль людини… А тоді темні, димні появи безвидними очима гляділи звідусіль на сидячого, наче питать бажали:
– Ти ще живий? Не задавили ще тебе привиди минулого?
Наче завіса, підіймалися дими горі, а першим виступав зі сутіні широкий піл, вистелений ведмежою шкурою, пустий, самітній…
І нагло видалося сидячому, що сей піл – се чорна, холодна яма, у яку зложили… Її… Так! Такі самі чорні потвори-монахи зложили ось там обтягнений жовтою шкірою кістяк його єдиної… зложили й заспівали хриплими голосами «Вічная пам’ять», а ясені та буки посипали білу скриню жовтим та червоним листям…
Лож! Брехня! І собака не завиє на самітньому гробі, лише його власне серце скавулить раз у раз у груди, як тільки прийде самітня хвиля зимового вечора. У ньому тільки пам’ять зістала, а як погасне огоньок життя, то помре й пам’ять, як померла краса його днів з його єдиною. Брехня та й годі!
Гей, недавні то ще часи, як свояки та сусіди, прибравши небіжечку після смерті, палили на кострі тіло, а душа на крилах огню відлітала у Вирай… Вона весною співучою птичкою щебетала жалібникові про чар та гаразди зеленої левади Дажбога й розганяла тугу по собі. Зимою находила у мисчині молоко та мід і, наситившись, пролітала понад лежанкою й оставляла сплячому намість себе тільки солодкий сон… А тепер? Ох, правду каже старий поганський волхв у : душа, зв’язана з незітлілим тілом, вештається по лісах і томить живучих привидами. Вона скиглить раненим соколом, лягає зморою на груди сплячих або стає безсонницею у головах лежанки і проганяє благодатний сон… Горе! Проклята будь, грецька віра та великокняжі замисли, прокляті лабаті хрестики, проклята монаша чорнява!
Нагло зірвався сидячий при огні муж і випрямився у весь зріст. Широченні плечі сягали сволока, а голова потопала уже у димі курної хати. Могутня рука простяглася за дебелим ратищем, яке стояло при огнищі, а він сам так і завмер, похилившись у ожиданні.
– Гей, ви там у хаті! – почувся слабий голос десь із-за стін. – Відчиніть… гину!..
Дальші слова приглушив свист вихру.
– Комусь жалко життя! – з насмішкою у голосі сказав муж, здійняв зі стіни спижем кований ріг і задув у нього. За стіною заметушилося щось, а по хвилі дві розчіхрані голови показалися у дверях сіней.
– Хтось помочі просить від нас! – заговорив муж. – Іди, Гриво, звари меду, а ти, Круте, ходи зі мною!
Вийшли. Вмить обдала їх біла смерть своїм погубним подувом. Міліони дрібненьких, острих, сухих, круглих зеренець снігу завертілися довкола них, вдаряли об лиця, заліплювали очі, рукавами вдиралися під одежу, видували останки життєвого тепла та прошибали тіло мов холодним ножем. Наче плавець, який серед водяного хаосу бурі прямує до берега, пороли оба мужі снігові завали, боролися з вітром і, похилившись, гляділи руками та зором дороги. Аж дійшли до воріт і відкинули засуву. Вихор сам із тріском відчинив важкі половині, а крізь них звалилася на обох маса навіяного снігу. Серед нього, наче серед бурливої, запіненої хвилі обломок розбитого судна, чорніло щось, що мало подобу людини.
– Хапай, боярине, за голову, а я постараюся замкнути ворота! – закричав Крут в ухо товаришеві.
– Остав! Однако не здужаєш, завіяло! – відповів боярин.
Підняли тіло й повернулися спиною до вітру. Стало легше йти, а й видко було крівлю завіяної хати. По глибокому рову, який вирили передше у снігу їхні ноги, швидко дібралися до хати. З трудом відчинили двері і зложили принесену людину на полу.
– Пробі, се брат боярина Богдара, Томир! – закликав Крут, який взявся відтирати замерзлого зразу снігом, а відтак вовняною хусткою.
– Справді? – спитав боярин і живо приступив до полу зі запаленою смолистою віткою.
Перед ним лежав з жовтим, помертвілим лицем, може, двадцятип’ятилітній молодець з кучерявим русявим волоссям та правильними чертами лиця. Тільки вилиця, яка остро та угловато виступала вперед, псувала дещо згідність ліній.
– Так, се рішучо Вовчур! – згодився зі своїм ратником боярин. – Впрочім, очуняє, то й почуємо.
На жаль, урятований мандрівник був непритомний. Його оклик про поміч був останнім проявом сили та волі погибаючої людини, після якого приходить нестяма, а там і тиха, безболісна смерть. Невмолимою, бач, буває сила морозу, але його рука м’яка, наче сніговий пух, коли уводить людину у своє ледяне царство…
Перлистий піт спливав із чола Крута, заки відтер закостенілі члени лежачого. Вкінці порожевіла дещо шкіра, дрогнули повіки, розхилився рот, а два ряди сніжних зубів зі сильно розвинутими іклами виглянули з-під синіх губ. Крут указав на них головою.
– Ось справдішній вовк. Вовче плем’я у Вижні розсілося та й годі.
– Ба, часом і з вовка робиться кислятина! – засміявся Грива біля вогню, на якому возився з горшками.
– Подавай мід! – приказав боярин. – А ти, Круте, накрий його кожухом. Він, певно, спатиме.
Гарячий, сильний напиток вмить закрасив губи й уста лежачого. Він закашлявся, розлив дещо по бороді та груди, але все-таки проковтнув кілька глотків, а там і розплющив очі.
– Де я? – спитав.
– Під Червоним Верхом, у мене! – сказав боярин.
– Ти Судислав… Радич?..
– Я. Напийся, брате, і спи!
З трудом випив Томир чималий глек меду й упав безсильно на піл, з якого був дещо припіднявся. Очі заплющилися знову, піт струєю поплив з чола. Якісь неясні, відірвані звуки виходили з його уст.
– З-польська закидає! – зауважив Грива.
– Богам тільки відомо, куди його носило через сих п’ять літ! – докинув Крут.
– Еге ж, як щез, так і з’явився, – відповів боярин. – Се Божа справа, не твоя. І ти, поганче, не взивай богів! Виженський піп сього не любить і велить платити на Боже дві куни.
– Ба, й се Бог, і те. Божа сила скрізь одна.
– «Се» було, а «те» є. Не твоє діло мізкувати, а чорноризців та княжих бояр. Їм думати думу, а тобі слухати, ось що!
– Все-таки, – завважив Грива, – ти надумався б, боярине, заки приймаєш у хату, рятуєш від смерті вовченя. Вовчурі сидять прецінь на землі твойого батька, а небіжка бабка і прокляла їх за се, що, мовляв, судьба роду Вовчурів ступала завсіди через поріг Радичів…
– Мій батько був із земських бояр, а Ульфр – із дружинників: не дивно, що сталося те, що говориш. А щодо судьби, то ось бачиш, вона справді за моїм порогом.
– Де ж месть – відплата?
– За кого? На кому? Для кого? – Указав на порожній піл і замовк.
Розмова урвалася. Сплячого наче щось непокоїло у сні. Він стискав п’ястуки, бурмотів незрозуміле, вкінці широко розплющив очі і спитав виразно:
– Де патер Бово?
– Німця кличе, чуєш? – штовхнув Крут Гриву.
– Сього з-над Грушової Керниці? – спитав шепотом Грива.
– Еге ж! Сього несамовитого. Піп Кипріян каже, що се франкський відьмак. Цур та пек!
Нагло зірвався сплячий і витягнув затиснений кулак наперед себе.
– Вона… де? Брат! Ха-ха! Ти, Бово, дбай!.. Га!
Гикавка вхопила його, і він упав знову вичерпаний.
Оба ратники горнулися до себе, шепчучи заклинання. Судислав узяв із полиці туго міхуром зав’язану кам’янку та влив у глечик з медом дещо зеленуватого вивару. Опісля підігрів на огні мішанину і напоїв нею непритомного. За кілька хвилин сей заспокоївся і заснув твердо.
Оба ратники пішли у челядну, і боярин остав сам.
Він випрямив члени свойого могутнього тіла, протягнувся, а там, вигорнувши дещо багаття з-під горячих колод, поклав на нього вінок сухого зілля та ждав, аж синій запашний дим розійдеться по хаті. Тоді підняв руки горі і говорив півголосом:
– Тобі, могучий Боже князя Володимира, якому молилася моя Анна, молюся і я: не йди на суд із сим бідним мандрівником, якого довів до моїх воріт; я й так маю вже могилу у мойому обійсті. А як се ви його привели, боги давнини, то пішліть йому здоровля та відверніть темну Мару – смерть від мойого злощасного полу. Хай першим мерцем після моєї небоги буду я!
Засунув багаття глибше в піч, приложив його попелом, а коли світло стало пригасати, простягся і сам до супочинку на ослоні. Поява мандрівника відірвала його гадки-спомини від власного горя. Знесилений ним дух зайнявся новістю, наче дух умираючого узірцем, який вималювало на стіні проціджене крізь листя яблуні сонячне проміння: втомлений зір блукає від тіней на білій стіні до зеленого, хисткого листочка за вікном, а як стрінеться зі самим золотим лучем, то й усе воскове лице усміхнеться. Начеб і не було там десь у куті чорної, понурої тіни – Мари, яка аж у тьмаву самітню ніч підійде до лежачого й огорне його голову у страховинні крила лилика…
Судислав нагадував собі Томира двадцятилітнім молодцем. Він раз у раз нахвалявся, що поступить у дружину князя Всеволода Володимировича, якому віддані були батьком Червенські городи. Повно його було по лісах, що роїлися від всілякої дичі під час, коли його брат женихався саме до Єлени, дочки грека Лапсаря, першого дукача в Перемишлі. Аж ось раз стрітив Томир суджену свойого брата, вернув домів схвильований і мав із братом розмову, у якій мало що не дійшло до розливу крови. Тиждень опісля щез Томир із Вижні, наче у воду канув.
Судиславові та другим сусідам були добре звісні вдачі Вовчурів, нащадків Ульфра, варязького гридня великого Святослава Ігоревича, тож усі підозріння звернулися на Богдара. Одначе копний суд не вислідив нічого. Богдар за весь тиждень не рухався з дворища. Найвправніші ловці не найшли найменших познак насильства, і пропало… Аж ось тепер появився пропащий. Що ж далі?… Гублячись у споминах і здогадах, уснув боярин неспокійним, тривожним сном людини, для якої горе стало щоденним хлібом.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 347 – 352.