4. Продана жінка
Юліан Опільський
– За віщо ви вчора сварилися з Богдаром? – запитала Єлена Томира, коли боярин заховався за першими деревами.
Томир не відповідав. Він наче потонув у згадках чи мріях, наче згубився у міркуваннях або у смутку понурого краєвиду, який розвернувся перед його очима.
Від учора потемніла біла пелена снігу, темно-зелені вершки сосон ярко відбивали від червоних пнів, не було ще зелені підложжя, не було свіжих, ясних пуп’янків на кінцях гілок, а з посірілого снігу підіймалися такої самої краски опари і зливалися зі захмареним овидом у сіро-тьмаву, понуру, невідрадну суціль.
– За віщо? – повторив по хвилі. – Ти не знаєш? Не чула як не ухом, то серцем?
З-під ока, але уважно глянула грекиня на молодця. Русяве кучеряве волосся обдавало його молоде лице, наче сяєво ангела, в очах миготіли іскорки скриваного жару пристрасті, з цілої появи так і били молодеча міць, розмах, свіжість. Високо підійнялася грудь молодої жінки, легкий рум’янець скрасив матові ягоди; чорні, як крило крука, чудово нарисовані брови піднялися вгору аж під золотисте чільце, а легкий усміх завітав на повні коралові усточка.
– Як-то, то він ще не забув?
– Ні, не забув! Ні він, ні я, а бачу, що й ти не забула.
– Я-то? Звісно, що ні! Я не забуваю ніколи веселих подробиць діточого віку.
– Діточого?
– Ну, так, діточого! Чей же не було тоді, перед п’ятьма літами, чогось більше між тобою, мною та Богдаром!
– Не було, кажеш? А я за віщо карався у неволі сих п’ять літ, як не за сю діточу сварку?
– Якій неволі? Що ти верзеш? – дивувалася Єлена. – Якщо тобі було важко на чужині, то сьому винен ти сам. Треба було заждати, тут… Хто знає, – тут молода жінка відвернулася від товариша і пішла до дверей, – хто знає, може, не було б склалося моє життя так, як ось склалося на ділі?
– Ах, то ти не знаєш! – догадався Томир. – Ти не знаєш, що за твою красу продав брат брата проїжджим купцям на ганьбу й неволю? Ти гадаєш, що я по волі…
Живо відвернулася Єлена до нього, бліда, з лискучими очима.
– Що ти кажеш, Томире, він таке вчинив? – крикнула. – Се неможливе!
– Неможливе? Ха-ха! Ходім у хату, братова, тут вогкість прошибає тіло до кості, а то й люди глядітимуть на нас.
– Ах, сі люди… Не стоїть про них і говорити! Се товар, не люди!
Увійшли у світлицю і сіли біля комина. Ярослав, який грався на долівці куклами та возиком, жваво позбирав усе своє майно і побіг у челядну.
– Як батько дома, дитина нікому проходу не дає, – сказала мати, дивлячись за хлопцем, – як же ж батька немає, то й його наче й нема. Притихне, зашиється у куток, пропаде!
– Видко, не чує за собою перемоги! – засміявся Томир.
– Він? Так, се вельми розумна дитина! – сказала Єлена як би з жалем.
Бистро глянув Томир на жінку… Так! Богдар не любив Єлени, бо вона замало добра вносила у спільну скарбницю домашнього щастя, а забагато забирала його для себе одної. Та ось, видко, і вона не любила чоловіка, а тут бачив, що і дитина їй рівнодушна. Чому саме?..
Щось засміялося в душі молодця. Але не був се сміх радості з близького сповнення задушевної мрії, з якою молодець задивлюється у провідну зірку життєвого щастя…
Він розказував, вона слухала. Усміхалася при оповіданні про сердечну муку молодого серця, коли-то Томир рішився землю й небо порушити, щоби тільки дістати її. Сміялася, коли Томир повторював слово в слово їй спір із братом. Вони оба бажали перевищити себе у зображенні гаразду і щастя, якими їх любов мала окружити вибрану дівчину. Коли, одначе, діло дійшло до погроз та лайки, порушилася неспокійно й відповіла:
– Ба, усякий із вас обіцяє, присягає на меч та кості батьків, що отворить жінці земний рай, обдасть її усіма розкошами світу, сповнить усі її бажання, а там і покажеться, що сей вимріяний рай – се… буденщина. Темна, сіра буденщина, у якій меркнуть і самоцвіти, і паволоки, тратять арому і пахощі, і вино! Гей!
Узяла білою, виплеканою рукою поліно, яке лежало під печею, й укинула у багаття. Сніп іскор бухнув угору, наче дав вираз озлобленню томленій буденщиною душі.
– Для досвідного мужа, який багато пережив на віку, являється буденщина раєм. А я бажаю руху, веселості, блиску, життя. Бо буденщина – то смерть! Ось Богдар любить мене, що тільки захочу, дає мені, але з Вижні не рухається. А я, наче ся пташка у клітці, бачу, як колишні мої подруги порхають по зелених галузках веселого, пестроцвітного саду. Раз у раз снуються перед очі волос та лице мойого чоловіка. Чуб був колись-то темний, буйний, м’який, пахучий молодістю, моторністю розгуканого, благородного жеребця. А тепер? Щорік прибуває на його лиці брижок, краска ягід линяє, жовкне, сіріє, мов ті ясені осінню. Щораз то більше сивого волосся просвічує на голові мойого товариша, а темне вилазить, губиться десь, пропадає. Гей! Він найшов спокій, якого глядів, найшов свій рай, але я – ні!
Злісний усміх блукався по лиці Томира. Правду, бач, казав колись-то патер Бово, що безглуздя жінок буває більше навіть від їх примхуватості та похітливості. Ось як платила Єлена Богдарові за скапане життя! Ха-ха! Тим краще для Томира. Тільки дурень глядить у жінки більше, чим вона у ньому! Вона ось жеребцем захоплюється – звісно, самиця, ну і… нічого більше!
– Чому ж ти, Єлено, у сю днину, коли я, розпалений першою любов’ю, яку коли-небудь відчував, брався відбити тебе у брата, не пішла за мною? Ти ж знала, що він о десять літ старший від мене, що він тобі не рівня, що я, а не він тобі під пару?
– Ти, Томире? – здивувалася Єлена.
Дрожання у голосі молодця зраджувало пристрасть, яка його обхоплювала, наче полум’я кущ ялівцю. Лице паленіло, у чертах лиця малювалася буйна сила почувань, наче сила вітру на гладкому зеркалі озера… Ось у сій жгучій пристрасті розцвітали макові цвіти палкої розкоші, шалу, забуття, після яких остає, щоправда, в руках всохле бадило, але в серці… Ах! Солодкий, тужний спомин. Усміхнеться не раз до нього душа у майбутньому і скаже: «Було за мною терня і гіркий полин, але й були квітки між ними. Се не те, що мляво, тухло пахуче сіно буденщини!»
А Томир говорив далі:
– Так, я, Єлено! Я і тільки я! Навіщо мені скривати тайну, яка розриває мені грудь і після п’ятилітньої дрімоти будиться, наче сплячі велетні – Грімтурси, про яких розказувала мені колись моя варязька няня. Ся тайна принесла мені колись неволю, тепер повинна принести месть, Єлено! Ти мусиш бути моя, всупереч світові й його ладові! Ми молоді, життя ось зацвіте перед нами, наче майський луг, оставимо поза собою усе старе, зів’яле, усі пережитки минулої осени, хоч би між ними мав бути і Богдар…
Він ухопив її руку і здавив сильно-сильно, до болю… лицем нахилився до неї, а її шовкове чорне волосся діткнуло його уст. З чотирикутного вирізу «мірти» виглядала повна, рожева грудь… І нагло, несподівано почула жінка, як рамена Томира придавили її, мов пришрубник, а гарячі уста прилягли до її шиї. Вирвалася з обійму, збентежена, непритомна, близька плачу! Слова, гадки, почування жінки, а злочинне діло – се не одно!
– Що ти, тварюко? – почала тихим, схвильованим голосом. – Ти зраджувати берешся довір’я брата, поганиш хату і рід, із якого сам вийшов…
Між тим Томир прочуняв. Силою здавив у собі збунтовані страсті і засміявся тихим сміхом спокусника, що певний побіди над останнім сумнівом спокушеного.
– Ха-ха! А чи знаєш ти, що сказав мені брат, коли я обвинив його про зраду? Він сказав: «Ти мені брат, між нами зрада, кров, месть, пекло, але для других рід Вовчурів має бути сонцем!» А чи я роблю що друге? Чи не те саме радить сам Богдар? Не дивуйся, отже! Прецінь мені ялося дати почин, а не тобі, бо ти жінка, а не я, ми ж обоє мусимо зійтися швидше чи пізніше…
Насміх у голосі Томира, видко, зобидив Єлену більше, ніж поцілунок. Наче клеймо, пекло на шиї місце, якого доторкнувся устами. Кров ударила їй до лиця.
– Мовчи, поганче! Ніколи не буду твоєю, навіть по закону, не то що! Ти зобидив мене. Я ж не рабиня, ні повія. Хто я – скаже тобі Богдар. Він сторожем моєї і своєї честі.
– Ні, Єлено! – відповів Томир, встаючи. – Ти не божися, бо ти вже моя, і я возьму тебе, коли тільки захочу, якщо прийдуть мої скарби із заходу.
– То ти гадаєш, баришнику, що купиш Єлену, дочку Лапсаря, за гроші? Ха-ха-ха! Ти, старче, ти, вітрогоне, ти…
Вираз глибокого спочування відбився на лиці Томира.
– Жаль мені тебе, Єлено, невимовний жаль. Вибачай мені, молодому, закоханому, п’яному… Я ж не знав, що Богдар тобі нічого не казав… про…
– Про що? – спитала жінка, і рівночасно щось здавило її серце, мов кліщами.
– Про наш уклад, умову…
– Уклад? Умову? Про мене? Яку? Ох, Господи!
– Він відпродав мені свою половину Вижні і… тебе! Чи ти ще нічого…
Живо скочив наперед і обняв рукою молоду жінку, яка падала на долівку. Зложив її на ведмежу шкуру і гукнув на Акму.
– Поможи боярині! – сказав. – Її замлоїло!
Вийшов і велів осідлати собі коня. Коли по хвилі бояриня прочуняла і спитала про нього, не було його вже у дворищі.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 364 – 368.