13. Повернення Богдара
Юліан Опільський
Минув тиждень, другий, вовкулака не показувався вже біля дворища, та зате пошесть поширювалася щораз то більше. Вкінці захворів отець Кипріян і помер третьої днини після занедужання, а тоді просто розпука огорнула всіх. Дячок болгарин, якого привіз був зі собою піп, утік був уже кілька літ сьому, другого годі було добути, а ще тяжче вивчити на дяка кого з місцевих. Церква остала без священика. Наче стадо овець без пастиря, розбіглися вижняни від свіжої могили, не прощаючись зі собою, не гуторячи, не вітаючи стрічних. Усякому здавалося, що ось із-за могили вишкірить пошесть свої довгі зуби у побідному реготі та безліччю кістлявих рамен похапає всіх, що проводили небіжчика до гробу. За кождим деревом ввижався сіро-сивий вовкулака, страшний, дикий, з кривавими очима рисі, вовчими зубами та людською злобою.
І дивно! У тривозі та безголов’ї найшлися всі слідуючої днини… біля Грушової Керниці. Не була то вже пустиня, а дворище, невелике, правда, але вигідне, високо будоване, зі стелею у крату та окапом над огнищем, Доволі великий простір викорчували парубки під весняний засів, а одяг служби вказував на заможність нового громадянина. Остала, одначе, і давня темна хатина пустинника з чорним хрестом і престолом, і саме там найшли вижняни Бово.
– Рятуй нас! – заплакали і впали навколішки, а старий Тур із Городища промовляв за всіх:
– Покинули ми волхвів старої віри, покинув нас піп нової, а злюча зараза пориває раз у раз когось із-поміж нас, прочим затроює кров, мішає глузди у голові, слабить серце. Ночами виють вовки чи вовкулаки, а собаки відповідають їм. Вони чують нечисту силу, яка береться запанувати над вижнянськими лісами і вигубити усе живуче… Рятуй же, відуне, рятуй, знаючий! Усе, чого забажаєш, нас самих у неволю дамо тобі – тільки спаси нас!
А Бово підняв руки й очі горі та довгу хвилю міркував, що відповісти. Ось і приходила нагода дати духовний провід тисячам людей. Одним словом міг він усю волость кинути навколішки перед престол римської віри. Будь у нього монастир зі золоченими іконами, мальованими стінами, ризами, кадильницями, монстранціями… та ба, їх нема!
Але все-таки їх треба придержати і так, зайняти чимсь, вказати ціль життя, а чого не вдалося зробити грошем, можна словом…
– Гаразд, браття! – відповів. – У святих книгах, які лежать ось там на престолі, записано багато мудрощів, і я кормив ними і кормлю щоднини свого слабого духа. Здавна боліло мене серце з-за вашого горя, я глядів поради у книгах і… і найшов її!
Тихе «а-а-а!» почулося над товпою. Усякий віддихав із полегшею, найшовши знову когось, на кого міг надіятися його незрілий, темний ум.
Ворог людського роду, ворог Бога і його Єдинорідного Сина і Святого Духа, проклятий сатана не спить, а невидимо кружить поміж нами, намагаючись загнати у свої нідра людей. Він спокушує їх золотом, красою, вином або лякає війною, пожежею, заразою. Він послугується усякими поганськими страхіттями, і всі унгольди та нібелунги служать йому. Але Бог у своїй премудрості запроторив його у горюче пекло вогню і смоли, і тільки саме таким огнем зможете оборонити себе ви. Я вказував вам місце, де пекольні появи приймають на себе людську стать. Переловіть їх, вооруживши себе хрестом та свяченою водою, передайте огневі, а щезнуть пошесть та диявольське страхіття з волості.
– Ми стежимо, о святий, уже дві неділі надармо! – відповів Тур, схиливши голову.
– Стежіть ще дві, ще три, місяць, два! Терпіння спасе вас, як спасло світ на Голгофі. Ідіть, а я помолюся за вас тут, і будьте певні, що невдовзі блисне для усіх день свободи!
Се сказавши, замкнув двері келії і пішов до престолу. Видобув фляшку, налив кубок, випив, але вдруге не було вже що наливати. Фляшка була порожня. Тужним зором обкинув ще оставші повні фляшки під престолом і затер руки.
– Справедливий твій суд, Господи! – закликав, глянув крізь шпару у дверях на поляну і побачив, як товпа мирян, живо розправляючи руками та киваючи головами, прямувала у Вижню.
А між тим Томир і Єлена, відкинувши жах перед появою Богдара, тілом і душею тонули у розкоші співжиття. Пошесть наче нароком оминала боярське дворище. Може бути, що спиняли її грецьке вино та пахощі, які весь день курилися у теремі. Єлена віднайшла навіть свої забуті гуслі і під час, коли між хатами почувалося проймаюче голосіння по померлих або зойки недужих, у боярському дворищі плили крізь вікна під склепіння лип солодкі тони музики. Томир нагадав собі веселі пісеньки кліриків, і не раз співали вечірком обоє, радіючи сном життя.
Великими блискучими очима приглядався обом із-за запічка малий Ярослав. Дитина добре знала, що їй нічого лізти між маму та стрийка, і взагалі відівчилася говорити з ким-небудь, кромі Акми. У малому серденьку збиралася злоба і сей глибокий, несвідомий жаль, який покриває сумом та блідістю лиця покинених дітей.
Була третя субота після першої появи Богдара під дворищем. Густа мряка стелилася понад Верещицею й окутувала усе непроглядними стінами вогкої, сірої днини. У челядній суєтилася служба біля вечері, а малий Ярослав грався біля вогню пестрим, із ганчірок зішитим м’ячиком. При столі сиділи боярин Томир та Єлена й вели свою звичайну гутірку; між ними лежали гуслі, з яких довгі, тонкі пальці Єлени добували хвилями звучні тони.
Та ось м’ячик дитини, підкинений незручно, упав на струни інструменту, а різкий, проймаючий тон залунав у кімнаті.
– Іди, Славо, до Акми, погляди її! – сказала мати.
Одначе дитина навіть не звернула уваги на сі слова. Вона підняла м’ячик зі землі та знову стала гратися у кутику.
– Іди, Славо, у пекарню! – повторила мати остро.
– Не піду! Я хочу тут гратися! – відповів хлопець.
Гнів закрасив рум’янцем чоло матері.
– Геть відсіля! Чув? – крикнула.
Але дитина розплакалася та на всю хату зарепетувала:
– Не хочу! Я хочу тут! Не піду! Ні! Ні!
Хлопчина почервонів, затупотів ногами, заплакався, але й не гадав послухати матері. Засівана змалку злоба видавала ось перші плоди, а вроджений упір скріплював ще завзяття.
– Вовченя! – кинулася мати до хлопця. – Ось я покажу тобі!
Вхопила хлопця за рам’я, здавила до болю і потягла до дверей… Та в сю мить закричала проймаючо й відскочила вбік. Хлопець укусив її в руку так, що показалася кров. Наче осою вжалений, зірвався з лави і Томир, скочив до дитини й замахнувся. Блідий, мов стіна, з лискучими, мов у вовченяти, очима ждав хлопчина удару, а його тільце раз у раз потрясали судороги. Він затискав зуби, і видко було, що ні одним звуком не зрадить болю, ні жалю, які почувало його мале серце.
Та ось щось свиснуло у повітрі, наче гадюка зашипіла на скоку. Томир заточився і впав; з окликом тривоги відскочила Єлена, а там почувся дзвінкий голос дитини, у якому не було ні плачу, ні роздратування, тільки безмежна радість-втіха.
– Тато приїхав, тато, тато!
Ратище, яке кинув Богдар у брата, порозривало на лету м’язи передрамени і вбилося у стіну. Богдар не міг краще виміряти, бо віконце було замале. У його рамах виднілось страшне лице батька, а його поява подіяла на злочинну пару, наче казочна голова Горгони.
– Злодії! – хрипів Богдар. – Поганці! Доторкніться одним пальцем хлопця, так ніяка сила ні сього, ні того світа не спасе вас від загибелі. Кумайтеся з чортом чи зі собою – ніяка собака й не гавкне по сьому, але до нього вам вара!
Протягнув руку, погладив головку хлопчини, який з усіх сил спинався до вікна, і по хвилі щез у мряці саду.
А дворище мов ожило. Через частокіл з обійстя надбігли гуртки людей, залаяли собаки і свої, і чужі.
– Вовкулака, вовкулака, опир! – ревіли голоси.
– Де він? До кого? Зачим? – питали другі.
Очі горіли страшним огнем темної зажерливості. Руки вимахували галуззям або збруєю.
– В лика їх, на суд, у огонь! – кричали.
Вмить потопа п’яних жахом, розшалілих людей залила дворище. Дарма спинював їх Томир, який свою розшматовану руку наскоро обвинув ганчіркою. Дарма грозив тивуном, попами, князем.
– Не твоє діло, боярине! – відповідали вижняни. – Тебе вовкулака кусав, ти, видко, йому ворогом. Тож не спиняй нас зробити кінець проклятому кодлу, а то й тобі обірветься!
Наче буря прошуміла через дворище. Вижняни замкнули Єлену й Ярослава на засув і поставили сторожу, а Томира уложили в пекарні. Всю ніч на обійсті горіли вогні та кидали на густу мряку криваві рефлекси. При них варили вечерю та припочивали громадяни, щоби ранком відвести зловлених на суд до Бово. І всі раділи, що збагнули остаточно зв’язь вовкулаки з ріднею Богдара, пили боярський мід та заїдали боярськими баранами. Тільки одна Акма пізньою ніччю висунулася з дворища і крізь засипаний валявою жовтого листя осінній ліс прямувала на Велесове Урочище. В руках її маяла червона ганчірка – криваве ряденце, яким перев’язано зразу рану Томира.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 412 – 416.