11. Томир у Єлени

Юліан Опільський

Злочин та втеча Богдара викликали поміж службою чимало толків, міркувань, здогадів. Рост, Акма та прочі пильно стежили за Єленою й Томиром, щоби збагнути, чи саме між ними не лежить жерело всього нещастя; бач, зносини між обома оправдували б усе, а то й дали б, може, основу здогадуватись злочину не в самому тільки боярині. Одначе не вистежили нічого. Томир господарював справно й доцільно, докупив навіть ще другу волость у сусідстві, Городище, і пересиджував здебільшого у ній. Будував клуні, склади, переставляв дворище, привозив із Перемишля усяку куплю, яку міняв на шкіри та віск, видко, ладився торгувати на власну руку. Ще перед жнивом над’їхали купці із Перемишля, та сим разом не з товаром, а з готовим грошем за товар, і тоді вижняни рішили: «Се вельми тямучий і гарний хазяїн. Сей приспорить майна родині, не те що Богдар».

– Ба, але кому оставить його? – питали околичні бояри, у яких були дочки.

Але хотяй сусіднє боярство й заїздило у Вижню, Томир не спішився до них, і приймала їх сама тільки Єлена. Відвідини сі томили її. Злобні замітки та вислови небажаного спочування дратували покинену жінку до того, що вона стала вкінці відправляти гостей у Городище.

– Я тут не хазяйка! – відповідала прибуваючим. – Мене з дитиною тільки з ласки-милості держить шурин у дворищі. Вибачайте! Мені не ялося приймати гостей за нього.

Зразу видавалося Єлені, що Богдар кождої хвилі може тайком вернути у дворище і забрати її зі собою на нове посілля; вона злилася на Томира, що лишає її одною серед прихильної Богдарові служби, і з озлобленням питала себе, чи він справді любив її коли-небудь, чи ні. Богдар, певно, спитався б був її, чи вона бажає собі його товариства, чи ні, і вчинив би тільки те, чого хотіла б вона. Сей не журився нею зовсім, наче її не було у його посіллі.

– Невже ж він вважає мене тільки рабинею, яка завсіди жде тільки появи деспота? – питала, і рум’янець гніву зацвітав на її личку.

Стала займатися дитиною, одначе швидко збагнула, що дитина тільки дратує та нудить її своїм діточим лебедінням та галасливими забавами. До того ще бачила, що хлопчина більше горнеться до Акми, чим до неї, а й Акма не бажала собі впливу її на дитину.

– Дитина – се не твоє, не боярське діло! – говорила стара облесно, але і злобно. – Тобі у теремі лічити коралі-перла, нюхати пахощі, ткати борти, нашивати самоцвіти; не для тебе нечисть та крик дитини. Се наше, рабське діло. Ми тобі виховаємо сина на славу, а як уже возьме в руки меч, тоді щойно відбереш його собі. Еге ж!

Невдоволена, знуджена самітністю, сиділа Єлена у хаті, її вдача вимагала подиву окруження, любовних зітхань, глітних сходин, а все те родилося на підкладі палкості, якої не зумів як слід розбудити й удоволити Богдар. До того й молода, метка й сильна поява Томира не раз заставляла битися її серце, а тепер, коли Богдар випав із її круга, сама (зайняла його місце. І злість, і туга, обава і бажання навпереміну томили молодичку. Все те, одначе, діялося, наче у півсні. Були се почування холодної ікони, на яку з подивом глядять усі, яку можна держати у церкві чи в божнику, та годі при ній загріться. Ліниво гляділа Єлена на Акму та Ярослава в огороді і бачила, як обоє пішли чомусь-то далеко на кінець саду, де велетенські липи отінювали собою частокіл. Лице молодої жінки дрогнуло, брижки невдоволення коротким судорогом промайнули по устах. Навіщо їй сеї дитини? Вона замала, щоби годити їй у всьому, у неї черти Богдара… Погано! Самовідречення матері не до лиця кам’яній статуї, хоч би й із рожевого мрамору…

Сонце заходило. Щебет дитини утих за стіною. Оливна лампада горіла на ланцюгу, самітня вечеря ждала на столі. Усміхнулася. Ах, не бракло тут ні вина, ні ладану, який курився у крицевій чаші, ні коріння… Він дбав про неї, як тамтой… Та, ах! Куди тамтому до нього!.. Протяглася рухом розпещеної кітки та сіла за стіл.

Їжа не йшла їй в рот. Наситивши перший голод, випила чарочку вина з Хіосу і, сплівши руки назаді голови, відхилилася усім тілом на оплічник крісла. Тонкий профіль її лиця, освічений світлом, ясно відбивав від сутіні кімнати; молодеча випукла, пружиста грудь виступала вперед під шовковою синьою тунікою. Нагі, наче зі слонової кості точені рамена обіймали рамою її пишне, буйне, мов крук, чорне волосся, а відкочені, золотом перетикані широчезні рукави укладалися при обох плечах, наче складки царської мантії. Чудова була Єлена під сю хвилю: сказав би хто, якийсь віщий дух повчив її прибрати таку пліняючу позу. Бо ось на порозі сіней позад її показався… Томир.

Довгу хвилю глядів недвижно на чудову появу, наче грішник, який крізь мале віконце зазирнув у рай, але нагло й у ньому зайшла переміна. Бліде лице порожевіло, розмріяні очі заблистіли похіттю: вона ж була його куплею, купленою злочином, а таке добро не купується для ока. Гей!

Живо поступив кілька кроків по м’якій ведмежій шкурі, якою була вислана долівка, ступив… і спинився…

«Ану ж налякається!» – погадав.

– Добрий вечір, Єлено! – сказав тихим, м’яким голосом.

– Ах!

Кров хвилею хлинула їй до лиця, руки спали долі, а рукави зісунулися аж до ізгибів рук.

– Поклін тобі, боярине! – похилилася до землі. – Що прикажеш?

Ніжним круглим рухом обняв Томир стан Єлени.

– Невже так багато змінилося від смерті Богдара, що ти вітаєш мене як рабиня? – спитав.

– Від смерті? Що ти кажеш? Невже ж?

У її голосі звучало зачудування, збентеження, але ні жаль, ні смуток…

– Так, Єлено! Його кров, щоправда, кружляє ще в його тілі, але він сам щез, наче привид, із твойого життя. Нема йому уже приступу до всього, що остало тут. Поток – се не пусте слово, а копа – се не жарт. На злочинця нема помилування на Руській землі, і ніхто не знає ані не дізнається, де вовки порозтягають його кістки. Хіба що покине волості та пропаде у безвістях Сходу, але й тоді ти втратила його…

– Так, я вдова, а малий Ярослав сирота… Ох, лишечко!

Склонила голову, указуючи Томирові білу лінію шиї, і підняла руки до лиця. Та ось молодець нахилився над нею а, віднявши її долоні від чола, заглянув з усміхом у її очі. Тепло, яке било від неї, обдавало його запашним туманом і вичаровувало з його уст слова, які шептав він тільки колись, перед п’ятьма роками, у сні до зоряних мрій молодості.

– Глянь на мене, Єлено! Тим, чим можу тобі бути я, не був Богдар ніколи. Забудь про сього, хто вкрав тобі й мені найкращі роки молодості, хто прогайнував цілий скарб розкоші, ціле море любові, якого не міг випити сам та не дав напитися досхочу і тобі. Опри свою чарівну головку на моє плече, красавице, спічни у моїх раменах, я не вхоплю за ратище убійника, ані не знюхаюся з жидами, щоби внішною плівкою достатку закрити жебрацтво гроша та сил чи усунути супірника. Ходи!

Завів її до лежанки і сів біля неї. Вона сиділа мовчки, тільки від часу до часу з-під довгих чорних вій стежила за грою його лиця. Та, проте, й у неї підіймалася грудь високо, приспішувала віддих, пальчики нервно перебирали золотисту борту, яка опоясувала туніку.

– Ти мовчиш, кохана? Ні словом не відповідаєш на мої прохання, не хочеш любити мене як свойого…

– Ох! Я все зроблю, що прикажеш… Ти ж купив мене!

Довгу хвилю мовчав Томир, гризучи уста. Жаль, злість, похіть спорили зі собою.

– У злу хвилю зрадив я сю тайну, Єлено! Не будь її, ти не відмагалася б від мойого обійму. Коли глянув я на тебе вперше сьому п’ять літ, вмить засурмили мені в уха Божі ангели: отеє тобі й пара, вона одна, а ніхто більше! Молодість пов’яжеться з молодістю, рожеві уста, палка грудь із груддю. Я з’їздив півсвіту, зібрав скарби куди більші скарбів твойого батька, а серця не продав ні не дарував нікому. А ось тепер ти кажеш мені: ти купив мене, і тому, тільки тому я твоя! Не того надіявся я, не того! Так! Я возьму тебе, возьму, бо в мене нема стриму, ні змоги опертися твойому чарові, але опісля сам втоплю собі ніж у серце. Останеш сама, а скарби перекажеш синові… тамтого.

Встав нагло і кинувся до колін Єлени.

– Царице моя, – шептав, стискаючи її руки, – я не по те прийшов, щоби тебе брати силою. Видиш, я тижнями не показувався у Вижні, бо бажав затерти у твоїй тямці спомин підлої продажі; я бажав ступити перед тебе не як господин перед куплену бранку, а як жених перед свою хоть і взяти любов за любов по волі, не по неволі. Відповіж мені отверто, Єлено, чи зможеш коли глянути на мене ласкавішим оком? Але, заки відповіш, знай, що Вижня, Городище та всі гроші у скринях під твоєю лежанкою – се твоє, а не моє добро! Тебе, княжну, купив-таки твій раб, бо другого способу не було для нього. Ти свобідна, Єлено, і відповідай мені як така!

З-під довгих чорних вій ясно глянули очі на молодця, лице легко приблідло перед так важним рішенням, і нагло похилилася струнка постать над русявою головою молодця.

– Томир, господин Вижні, міг, про мене, і не показуватися зовсім, – сказала тихим дрижачим голосом, – але чому сей молодець Томир, про якого так багато чую, чому він так довго гаявся? Може, дідичка Вижні і знає, що таке туга…

Тінь та мовчанка теплої літньої ночі покрила дальшу розмову, мов заквітчаний луг. Не видко цвітів, не чути співу птичок, та, проте, й одні і другі ждуть тільки ранку, щоби указатися світові й огласити його співом щастя. А поки вони спочивають у тіни, а пахощі цвітів та сонливий щебет зраджують хвилями пітьмою укритий рай…

Тим часом надворі стало збиратися на бурю. Десь від заходу виповзла чорна хмарюка, а вогкий, холодний вітер став злегка шуміти у гіллі крислатих лип. Місяць в останній чверти заховався за хмару, звізди затягнулись опаром, потемніло усе, замовкли навіть пугутьки і сови у пралісі…

А тоді від чорної суцілі саду відірвалася людська стать, хтось підбіг до віконця і через хвилю глядів досередини. Відтак звільна став підіймати руку з блискучим ратищем, але по хвилі заточився, мов п’яний, і відступив. Довго дивився у слабке, жовтаве світло, яке добувалося з маленького віконця, наче надумувався і вагав… Та ось по тому боці хати почулися голоси, і миттю щезла стать під липами…

Стара Акма уложила дитину спати і, втомлена цілоденним біганням за моторним, над вік розвиненим хлопчиком, сіла на порозі дворища і задумалася. Мимо втоми, одначе, гадки її були погідні, може, навіть веселі. Відблиск ватри, при якій служебниці варили вечірню страву, падав на її усміхнене лице. У сих гадках бачила вона Ярослава високим, струнким парубком, як він вертає з лісу вечірком до своєї старенької няні, а вона застилає для нього стіл і сама сідає біля нього з кужівкою… Та ось поміж молодими слугами і ратниками боярина вибухнув нагло регіт, регіт, який повстає звичайно при сороміцьких жартах. А серед реготу почулися й імена Томира та Єлени.

– Правда! Й вони обоє в живих, а її любимчик, її дитинка є на ділі безземельним безбатченком. Горе!

Осунулося й посумніло лице старої.

– Перкун вам та Пеколо! – проворчала, зі стогоном двигнулася з порога і пошкандибала під липи, де забула була при забаві з дитиною свій кожушок.

Мимо темряви, знала дорогу добре й ішла певно й безпечно. Під липами темрява була цілковита, і стара стала на місці забави руками смотрити довкола за кожухом. Нагло крикнула і з острахом зірвалася. Рука її нащупала ногу живої людини.

– Цить, Акмо! Се я! – почула голос Богдара, а його широка долоня закрила її уста.

– То ти, боярине? Ох, коби боги відвернули се скопище горя від наших голов, о, коби їх проклін…

– Не верзи! Як на тепер – все пропало! Ти кажи! Здавна уже Томир і Єлена там ось ночують?

– Ні, сьогодні уперше!

– Дитина де? Що з нею?

– Спить, вони не тикають її.

– Гаразд! – відітхнув глибоко, але голос дрижав-таки, наче з безмежного болю чи гніву.

– Слухай, Акмо! Як зіниці ока, як життя власної одинокої дитини, бережи його! Якщо «вони» стануть його кривдити, то прив’яжи червону ганчірку до гілляки всохлого дуба на Велесовому Урочищі. Поняла? Червону ганчірку, криваву шмату чи рубець опинки тощо, чуєш? Не забудь! Дбай, Акмо, про нього, як дбала про мене. Але як проклинаю щоночі твої руки, що не задавили мене в колисці, так благословитиму їх, як доховаєш віри мені. Боги світлі, боги добрі не покарають за злочини мої і Томира, за ледачість Єлени моє левеня. О ні! Хай побережуть його всі давні й нові боги, всі святці у золотих ризах, всі Водяні, Лісові, Домові, а ти, Акмо, маєш бути йому мамою. Побережеш як слід – усе майно, яке останеться після мене, піде по половині на Славка і на тебе… Не побережеш – згинеш, хоч би заховалася під мантію княгині Анни, тям се!

Сльози тремтіли у голосі боярина. Рука, яка спочивала на плечі старої, тряслася, мов у пропасниці.

– Не кори мене невірою, Богдаре! Не до майна мені, ні до життя. Я й моє віддала б, щоби мойому пестієві забезпечити прожиток. Де ж ділося твоє багатство, хлопче? Прогайнував, продав, втеряв ти його, а твій син піде ізгоєм у слуги або гридні. Гей!

Рука боярина перестала дрижати.

– Піде, гадаєш? Ні, не піде! Піп Кипріян говорить про справедливість Бога християн. Ми всі християни, а Божа правда мусить на вас об’явитись! Інакше великий князь кланяється ложі, а ми всі брешемо за ним, як на повню собаки. Згинув я, але згинуть і вони, а діточа голубина душа, як білий ангел, зірницею зійде над нашими кострами…

– Акмо, Акмо! Ходи вечеряти! – почувся тихий поклик з кількох боків. – Ходи вечеряти!

Видко, челядь відшукувала стару на обійсті.

– Ха-ха! – засміявся нишком Богдар. – Стиха кличуть, щоби не розбудити. Прощай, Акмо, і не забудь, о, не забудь!..

– На могилу мою і моїх, на його безцінну головку – не забуду!

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 401 – 406.