12. Злочинця викрито

Юліан Опільський

З того часу щотижня в неділю з полудня, коли втомлені та ситі вижняни спали по загумінках та городах, темна стать боярина підсувалася манівцями під частокіл, припадала до нарочно зробленої у ньому діри і гляділа крізь неї, як під липами на стежці гралася шістдесятилітня бабуся з хлопцем-трилітком. Рясні сльози плили по поораному лиці, грубий заскорузлий кулак здавлював не раз хлипання, передчасно посивілий волос нависав на мутні очі. А були се очі колодника, який з тугою-розпукою глядить крізь одиноке віконце темної, вогкої тюрми на маленький клаптичок синяви та боїться, щоби не забув глянути туди в останню хвилину свойого злиденного життя. Сей рубець неба – се його світ, се рай, се спасіння. Се одно, що остало йому з розбитої нави буття, його святощі, його Бог… Одначе ні словом, ні окликом не зрадив батько своєї прияви, бо знав, що дитинка видасть його. Його мука була тим більша, що не було разу, щоби хлопчина не згадав тата. Тоді мука ставала просто невиносимою…

Аж минуло літо, а осінь почалася дощами, яких не затямили і найстарші люди у Вижні. День і ніч падала вода з неба. Верещиця та всі потоки підбули, розлилися широко, затоплюючи ліс та зміняючи багна в озера. Північно-західний вітер наносив щораз то нові полчища хмар, дрібненький дощик перепадував без упину напереміну з просто потопними зливами.

«Божий гнів є над волостю, а може, й над усею землею!» – говорили старі, досвідні мужі. Отець Кипріян читав молебні, Бово помагав йому, а й сам, одівшись у ризи, відправляв свої екзорцизми, та все дарма! Дощ устав аж у половині жовтня, так що не можна було зібрати зі садів чи городів ніякої ярини. Овес пропав зовсім, а все проче мокло у полі. Людям ввижався вже на той рік страшний голод – найбільш жорстокий цар на землі, брат смерті, батько пошесті…

Та сим разом дочка випередила батька… Після дощів густі, нездорові мряки обснували ліси сірими клубами, а намість холоду прийшло удушливе, гниле тепло, яке й довершило знищення, почате зливами. Усе, що не пропало в воді, зігнило в духоті, а рівночасно начався помір. Зразу слабувала скотина – гинули вівці, телята, коні, далі корови, воли і пси; вкінці звільна, незначно, то тут, то там стали занепадати і вмирати діти. Одначе діти вмирають щоосені, так як весною жінки, тож і ніхто сьому не дивувався. Більше було жаль пропавшого майна. Та ось нагло померло двох господарів і один парубок, другої днини захворіло десяток інших, третьої – половина з них померла, а Бово, який їздив до Перемишля, вернув із вісткою, що у город не пускають, бо там пошесть. Тривога впала на всю волость.

Зовсім здорові люди почували зразу легкі болі у всіх членах, тошноту, опісля приходила рвота і сильна гарячка, безтяма, судороги… і кінець. Слабші будовою, худі, костисті мужі легше перебували недугу… Вони не їли нічого через кілька день, відтак пітніли сильно або діставали на всьому тілі висипку, яка репалася і вонючою слиззю затроювала повітря. Коли людина після трьох неділь уставала з лежанки, був се тільки кістяк без крихітки сили під жовтою шкірою та без тямки у присохлому мізку. Розпука стала огортати всіх, хто ще не почував у собі перших проявів недуги. Вони блукали з гарячково лискучими очима по лісі, бачили всіляке, чого не бачили давніше, а коли зійшлися біля церкви, то тільки й було толків, що про відьом, відьмаків, опирів, вовкулаків…

– Іменно вовкулака і між нами! – говорив Бово, який дійшов до чималого значіння між людьми, відколи вибухла нашесть.

Всі нагадували собі його пророцтво на весну і з того часу здіймали шапки, як тільки здалека заздріли його на дорозі. А Бово повторював усякому:

– У боярському дворищі сподіялося страшне. Шістьох людей згинуло без святої сповіді у Чортовому Яру, на проклятому місці, звідкіля веде прямий шлях у горюче пекло. Брат повстав на брата, за клятий гріш забрав злочинцеві посілля й жінку і живе з нею, як із повією, на сором і соблазнь усьому християнському мирові. Та найгірше усього є се, що жертвою впала і свята голова чорноризця Зденка… Тисяча вас не оплатить Божого гніву за його святу голову. Ох, браття! Страшний час іде, чути вже сурми ангелів, які скликають усі душі на Страшний Суд. Тисячолітня держава добігає кінця… Стежіть пильно, не уставайте, а певно найдете вовкулаку. Я догадуюся, хто се такий, та правду знає тільки Бог…

І справді. Вскорі вислідили мужики Богдара, який крутився заодно в густих борах біля свойого дворища та села. Угледіли вони вкінці темну стать, яка припадала до отвору у частоколі, щоби побачити хоч те місце, де гралася влітку його дитинка. Про своє відкриття сповістили Бово, а в сього аж душа зраділа, коли почув.

– Як так і знав, що вовкулака саме тут, біля дворища, або й у ньому міняє свою стать, бо тут прикована його душа. Ідіть і глядіть, а найдете!..

…У понурий осінній ранок боярин Судислав сидів у лісі на одній із каменюк Червоного Верху та стежив пильно за білкою, яка виконувала свої карколомні скоки у гіллі крислатого бука. Вона збирала букові орішки та носила їх у дупло старої смереки, яка стояла недалечко. Смілим, просто птичим летом перескакувала танечниця пралісу з бука на смереку та щезала у дуплі. По хвилі знову появлявся при отворі кінчастий писочок вивірки, чорні оченята розглядалися бистро довкола та з особливим зацікавленням придивлялися самітньому видцеві. Коли він, одначе, не рухався, мандрівка починалася наново з такою самою сміливістю, звинністю та без промаху.

Мимохіть задумався Судислав над спокоєм та тихою радістю життя у природі, доки у нього не вмішається чоловік. Людина – се справді твір якихось других, надприродних сил, бо її вчинки та спосіб життя просто ворожі законам природи. Вслід за її приходом, наче під подихом чуми, гинуть ростини і звірі у страшній боротьбі, а побіда не завсіди по її боці. Невже ж правду кажуть монахи, що Бог вигнав людей із раю? А як так, то люди – се не Божі діти, се кодло, прокляте і Богом, і природою.

Ось умирають десятки людей, вигибають звірята, які привів зі собою у ліси чоловік як свою робучу скотину, а білка… білка, як сьому тисяч літ, так і сьогодні таскає свої букові орішки, весела, звинна, здорова. Ні! Ані Бог не є батьком людині, ні природа – матір’ю. Людина – се ні звір, ні птах, у неї тільки вітчим та мачуха. Чи ж дивно, що в неї тільки думки, що ограбити та побити другого, відняти йому підступом чи силою те, чого не надбала сама. Чи ж дивно, що в неї тільки ворогування на всіх і вся, лож, обман, клевета, насила?..

Боярин заглибився у своїх міркуваннях. Властиве старій вірі неясне відношення людини до природи і божества та незнання основ нової, княжої науки викликали у нього дивну мішанину понять та почувань. Тож як взагалі піддані князя Володимира, так і він швидко відвернувся від відірваних міркувань до буденщини. Події у дворищі Богдара та у Вижні, далі пошесть, казки про вовкулаку, пророцтво Бово – все те пересунулося через його голову. Його погляд покинув стежити білку та потонув у сірому тумані.

І нагло побачив, як на стежині від сторони Вижні замаячіла у тумані темна стать. Її рухи були повільні, ліниві, а обриси непевні.

«Ведмідь?» – майнула гадка, а рука сягнула за ратищем і луком.

Вмить придавив ногою пражений у огні лук, нап’яв тятиву, наложив стрілу і станув наготові. Кождої хвилі очікував, що з’ява підійметься горі, а гнівне бурмотання визове його до бою. Та ось намість того побачив, що стать ще меншою стала, а до уха дійшов слабий, хриплий поклик.

– Не стріляй, помилуй!

Мимохіть станула перед Судиславом дія лютневого вечора, коли Томир загостив у його хату.

«Точнісінько той сам голос, що тоді», – погадав і спустив лук.

– Хто ти? – спитав грімко.

– Богдар… боярин, – була відповідь.

Лук випав із рук Судислава.

«Пробі! – сказав до своєї душі. – Судьба Вовчурів ступає через мій поріг». Згадав давній переказ рідні про колишню ворожнечу батька зі старим Ульфром за Виженську волость. Проклін сповняється! Сповняється всупереч науці Христа. Невже ж сповниться і проклін волхва Перуна, коли варязькі ратники розкидали капище на Замковій горі Перемишля? Він казав тоді: «Як отсі бервена та каміння, се золото та паволоки, так розпадеться держава князя! Порозтягують її чужі, заллють кров’ю та сльозами, доки… доки народ не виречеться всього, навіть сього нового Бога, щоби порвати закляті кайдани. Горе!»

Тим часом Богдар приповз до ніг боярина. Виглядав страшно. Сивий волос, брудний та покервавлений, звисав на старече, смертельним страхом викривлене лице; з рук, покусаних вовками чи собаками, краплями спливала кров на одяг, пірваний у ганчірки. Кров і грязь, синці та рани укривали всі місця, в яких зуби грабіжників позривали одежу.

– Встань, боярине! – сказав Судислав, гадаючи зразу, що Богдар прохає в нього життя. Але вмить пізнав, що помилився. У помутнілих очах нещасного блиснув огоньок, обезсилені руки піднялися дещо, а з уст стали видобуватися невиразні звуки.

– Ні, я не про те! – зрозумів укінці Судислав. – Убий мене, коли воля. Добро вчиниш мені, громаді, а може, й собі… Давня ворожнеча… Бий!

Живо підійняв Судислав Богдара..

– Прости! Я не знав, що ти… що ти вже аж так… Що ж се з тобою сталося?

Але боярин відповів не зразу. Важко переводив дух, а коли дещо припочав, погляд його впав у першій мірі на його обнажені покривавлені ноги. Скинув з плечей велику невиправлену шкуру вовка і накрив нею ноги.

– Відкіля се? Кляті собаки мало що не загризли на смерть. Вижняни засіли на мене біля дворища і зацькували собаками. Щоправда, ні один не підняв руки на мене, хотяй я з десяток вовкодавів і затовк, тікаючи. Все-таки цькували, кричали, прозивали вовкулакою, ну і ось кров, грязь і розпука.

– А навіщо ж ти ходив туди, раз тебе засудили на поток? Навіщо брав на себе вовчу шкуру? – спитав Судислав.

Богдар зірвався з каменя, на якому посадив його Судислав, але швидко упав назад на місце. Не в силу було йому стояти на поранених стопах. Ухопився обома жменями за криваві жмутки волосся і рвав їх, наче собака вовчу шкуру.

– Ти зрозумій се, Судиславе!.. Там, у Вижні, де сі поганці, там… він! Як же ж мені не йти туди, мимо опали, потоку, ворожнечі? Там моє все, одно, що остало мені на світі, моє життя, мій Бог, я сам!

– Хто такий? – зчудувався Судислав. – Бог, життя? Що се таке?

– Мій син!..

– Ах!

– Так, боярине, я живу тільки для нього, для нього допустився злочину, для нього готов допуститися другого, готов віддати й останню краплину крови, готов на смерть… Сам знаєш, що тепер ніхто не відає, яким богам кланятися, то я покланявся його дорогій головці, вона була моїм богом, і я не знав і не знаю, чи він і я – се дві душі, чи ні…

– Дві душі, Богдаре, тільки ти любиш у ньому себе. Відси й усе нещастя!

– Нещастя, кажеш? А від чого ж бувають щасливі люди у світі, як не від сеї заміни? Від чого ж терпіння, як не від розлуки?

– Правда!

Замовк. Холодний, самітній піл у тьмавій хаті, туга за сею, що у піску покоїться від літ… розлука! Ах! І він віддав колись свою душу другій людині, у заміну взяв її, а з сього родилося щастя… І він готов був би на злочин… щоби вернути собі його… так дарма!

– Правда! – повторив. – Жаль мені тебе, Богдаре, у мойому серці нема ворожнечі, нема й пошесної дурійки. Я поможу тобі…

– Не мені помагай, Судиславе! – живо заперечив Богдар. – Я… труп, і то непохований. Від мене хай тікає кождий, як від вонючого стерва, – по правді і по закону!.. Але малий Ярослав… швидко остане сиротою! У мене, бачиш, часу доволі; я нарочно ходив стежками злочину і біля трупа монаха найшов ось се!

Тут показав Судиславові малу круглу мосяжну сківку.

– Що ж се таке? – зацікавився Судислав.

– Се сківка з мойого пояса, при якому носив я ловецький ніж та топір. Сей пояс, видко, мав Томир на собі. Або кінь, або скриня, або монах, падучи, обірвали йому її. Збентежені вижняни не догадалися поглядіти за познаками у ломах. Бачиш, отже, що я тільки другу, меншу половину кривавої вини двигаю на плечах. Властивим злочинцем є Томир! Він має гріш убитого у своїй коморі, він має усі користі, він має мою жінку…

– Як так, – гукнув Судислав, – так чому ти не йдеш з ним на копу?

– Пожди! – підняв руку Богдар. – Сором, поток, опала, смерть остали для мене! Та, бачиш, я не можу доказати ні одного слова з усього, що кажу. Що ж із сього, що у мене сківка? Я міг украсти її або давніше відірвану сховати; мене переловили біля дворища, я… вовкулака.

Судислав опустив голову.

– Але я, – кінчив Богдар, – не ремствую і не боюся. Я чую, що так як мене не мине за злочин люта смерть, так і Томир поплатиться. Я сам… Та лишім се! Доки моя жемчужинка, – тут з очей Богдара сплили дві мутні краплі на сиві вуса, – доки вона у добрі, у гаразді, я не діткну його! Але опісля?.. Тож ти, Судиславе, заопікуйся сиротою наспіл із моєю Акмою. Вона буде дитині мамою, ти будь татом і тям се! Не виховай його, як Вовчурів виховав старий Ульфр. Хай росте як Судиславич, як твоя дитина, так, як бажав би виховати сина ти!

Глибоко зворушений боярин обіцяв; дарма, одначе, здержував Богдара, бажаючи помогти йому у дечому.

Богдар устав із трудом та по хвилі щез у гущавині.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 407 – 412.