3. Продати село і жінку
Юліан Опільський
Перші хвилі обіду минули без слова розмови, без яснішого погляду, наче поминки по мерцеві. Аж десь у половині з ломотом перевертаної утварі, з криком та тупотом маленьких, але сильних ніжок убіг у кімнату над вік розвинений хлопець-триліток. З діточим лебедінням кинувся до батька та з трудом, але й зі завзяттям став спинатися по нозі на коліна. Мати хотіла його спинити, але дитина не звертала на неї уваги.
Бистро глянув Томир на дитину та її маму, їх очі стрінулися, а злобна усмішка промайнула по лиці молодця.
– Лиши його! – сказав Богдар, і ніхто не сказав би, що м’якість і ніжність, які звучали у сих словах, вийшли з уст так злючої, грубої людини, якою був боярин із Вижні.
З голосним окликом радості хлопчина став ложкою сягати до миски зі стравою і показувати, як батько їсть, а там, вчепившися за батькову бороду, станув йому на коліна і виліз на стіл.
Тому всьому приглядалася няня, стара Акма, невільниця, яку здобув був колись на ятвягах старий Ульфр.
Але бояриня з негодованням сказала:
– Постав його на долівку, боярине! Возьми його, Акмо! Ось він поляпає скатерть, а то й постягає усе зі стола. Не люблю, як дитина між старших лізе.
Мимо окликів невдоволення Акма забрала хлопця.
– Богдар, видко, забув, як виховували нас! – засміявся Томир. – У нас не було світу поза обійстям. Ха-ха! Кождий із нас тікав від батьківських кімнат, наче від зарази, а йшов туди лише на нагаї, якщо провинився.
– А чи се добре було? – спитав Богдар. – Надто багато у нашому роді сили, нахабності, завзяття, холоду, злоби, а все тому, бо ми чужі ставали нашим батькам. Я не хочу, щоб мій Ярослав згадував лихом батька та його світлицю.
Томир не відповів, а коли Єлена глянула на нього, то аж злякалася: така безодня гніву, злості, зависті світила у чорних очах гостя.
Подали вино, до якого Єлена була навикла, і тому не бракувало його ніколи у Вижні. Богдар підняв чарку на повітання гостя, і Томир з усміхом та солодким словом прийняв її. Все-таки розмова не клеїлася, і Єлена швидко покинула обох мужів над збанком та чарками.
Як тільки остали самі, вмить вернув на лице Богдара вираз пригноблення та тоски.
– Ти сказав, – начав, запинаючись, – що знаєш для мене раду: говори!
У очах Томира блиснув жовтавий огоньок.
– Звісно, що знаю! Я не зі сих, що хапаються за меч, кричать, скачуть, як звірина на прив’язі, а опісля лижуться, наче вибиті собаки… я додержую сього, що скажу…
– Не кпи! – почервонів Богдар і понуро глипнув на брата. – Я не раз жалую і слів, і діл, та, проте, у мене буває й одно, і друге…
– Грозиш чи просиш?
– Прошу, але не милостині, а поради, бо, на Перуна, попросиш ще ти… пощади!
– Ха-ха! Знову слова?..
Богдар поблід і, скреготячи зубами, переводив дух. Томир глядів на нього, наче тенетник на змагання вовка, який, подихаючи у ямі на палі, береться зубами гризти убивче вістря. Вкінці кинув сухо, коротко, ворожо…
– Продай мені свою половину Вижні!
Вмить забув Богдар обиду і зірвався з місця.
– Так у тебе єсть гріш? Як же ж ти маєш серце відібрати в мене моє останнє? Ти, баришнику! На Дива! Проклятий се, видко, рід Ульфра, коли намість давніх Вовчурів ляжуться у ньому фальшиві срібляники! Де твоя честь, смерде? Ба, й смерд не викидав би брата з посілля, маючи достатки…
Задихався, почервонів, втомився.
Томир непорушно слухав його слів, як проповіді.
– А чи смерд продав би брата, щоби відібрати у нього його половину? Се ти, братчику, торгував, не я, а, опроче, беру свою половину, бо вона моя, а купую твою, бо маю за що. Заплачу добре, а ти не копирсайся, тільки бери, доки даю. А я даю, скільки захочеш, мені Вижні треба…
– Навіщо?
– Не твоє діло!
– Як то не моє? А Вижня ніби чия?
– Наша.
– Ні, моя! Моя, бо я голова родині, не ти, і я відповідаю за се, в чиї руки піде батьківське добро.
– У мої! Після твоєї смерті головою буду я!
Погляди обох братів стрітилися, як два мечі. Богдар став ходити по кімнаті туди й назад. Червоність сходила звільна з його лиця, але в міру сього вільнів і його крок. Вкінці здержався у проході, а Томир зі здивуванням замітив у чертах брата той сам вираз, що й перед обідом. Важко, як старець, опустився на лаву і закрив очі руками. По хвилі заговорив, а в його голосі дрожали сльози.
– Ні, брате! Не можу продати тобі своєї половини, се ж мій хліб…
– За франкські гроші, які тобі заплачу, купиш собі друге посілля.
– Ох, ні! Гроші вмить розійдуться. У мене різні довги у Перемишлі, Теребовлі, Луцьку, між околичними боярами тощо. Якщо одержу двійну вартість цілого посілля, то, може, заплачу усе, але сам хіба піду у гридницю якого князя або осяду ловцем на Волині чи Поліссі… Се неможливе!
– Ха-ха! – засміявся Томир. – Узявши гріш, щезни, як печеніг у степовій траві, і поминай як звали! Заки розпитають, де ти дівся, то у тебе вже й розробиться майно. Воно давно було б у тебе, та тут, на пісках, сам кесар з Візантії зійшов би на старці, не то чоловік одної з його підданок…
Богдар здригнувся.
– Можу вбивати, грабити, бо се буває деколи між боярами, – сказав, – але обманювати не гадаю нікого!
– А мене то ти не обманув?
– Ні, я тебе погубити хотів, а се зовсім інше діло. Ти мені брат, між нами зрада, кров, месть, пекло, але для других рід Вовчурів, як рід соколів, буяє по блакиті над смердами, огнищанами, гриднями, ізгоями, рабами.
– Горда з тебе штука! Не глибоко, видко, сидять у тебе науки патера, чи пак попа Кипріяна, – кпив Томир.
– А ти ніби думаєш інакше?
По холодному, насмішливому лиці Томира промайнуло збентеження.
– Що я думаю? – спитав. – Багато дечого, та се не твоє діло.
Замовк, але, видко, крізь голову пробігали йому всілякі гадки, бо брови зморщилися глибоко, а рука ритмічно стукала об стіл. Богдар мовчав також і, вдивляючись у темніюче вже вікно, снував далі свої сумні міркування.
– Продай! Продай! – заговорив вкінці. – Чому? Продати можна, але не за гріш! Заплати моїх вірителів, купи мені друге посілля сам, а я переїду, куди захочеш. А так? Без гроша у калиті, без куска землі, без крівлі над головою, без поліна у холоді зимових вечорів… Томире, брате! Я б не Завагався от тут при твоїх ногах вилляти крапля за краплею усю кров, перетерпіти усі муки візантійських чи ляцьких катівень, але почути з маленьких усток дитинки: «Тату, я змерз! Я голоден!», почути плач, гіркий плач дитини нуждаря… На грецького сатану, на альбів та Ніфлюнгів батька, на змору та чорта, хай Перун спалить тоді весь світ і мене, хай гине все… я… я не можу…
– Чи тільки про дитину йде тобі, Богдаре? – спитав Томир, прикусивши губи, з огнем у очах.
Богдар зам’явся, але по хвилі і сказав шепотом:
– Так! Тільки про неї. Вона моє життя, моє будуче. Тамто… минулося!
Важко перевів дух і знову понурив голову у руки.
– Так продай мені і її… Ти знаєш… Я тоді…
Голос Томира сичав, наче гадюка. Його очі світилися у сумерках, наче вуглики. Дрижача рука розпаленого бажанням мужа дотикала плеча Богдара.
Здавалося, з тіни комина виповзає ось страшна, на лилика схожа потвора і своїми вогкими, ховзькими крилами обіймає усю стать Богдара…
Сутеніло.
– Ні! – відповів по довгій хвилі. – Ми разом завинили, разом і терпітимемо. Ми зв’язані зі собою, не дам її нікому… Навіть тобі!
– Ти не озлобився, значить, не любиш вже її! – намовляв Томир. – Віддаш її мені, клопоту збудешся. Чимало жінок на світі буяє, а ти старший, тобі молодшої треба. При ній і сам відмолодієш і поведеш її так, як тобі треба. А тут було напротив…
У пітьмі не замітив Томир зміни на лиці брата.
Богдар вмить випрямився, як борець, що, упадаючи під ударами, угледить незакрите місце на тілі свойого переможця і береться упхати туди обломок меча.
– Ти не любиш її, брате! – говорив Томир дальше. – Але у тебе вросла у серце покора перед її красою. Ти мусиш додержувати, що обіцяв їй там, над Сяном, у місячних ночах п’ять літ сьому… Я не обіцював нічого, і я зумію вдержати її в руках… Для тебе вона мукою, для мене буде розрадою…
– Звісно, що така жінка, як Єлена, се справді тільки забавка. Життя з нею нема! – заговорив Богдар, а його голос був спокійний і діловий. – Але в мене дитина – перша, і хотяй із жалем, та все-таки, може, подумаю про твоє бажання інакше, як думав досі.
– Еге ж, подумай тільки! Я постараюсь облегшити і їй заміну. Вона не любить ні тебе, ні дитини.
– Ти… ти як знаєш?
– Я бачив се при обіді. Вона думає тільки про своє.
– Се правда! – Богдар зітхнув важко. – Паволоки, пахощі, застава, пири, строї, дорогоціннощі. Та все-таки вона… краса мойого життя…
– Красу купується золотом!
– Ба, сього, що чуло колись моє серце, не купить ніхто! Одначе лишім се! Ти скажи мені, відкіля у тебе взялися гроші?
– Ось послухай, розкажу!
Допізна вніч сиділи оба брати при огні і пили вино. А опісля спали довго, і аж коло полудня другої днини виїхав Богдар верхом у Перемишль. Томир остав у Вижні з Єленою.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 360 – 364.