8. Потрійне вбивство

Юліан Опільський

Доріжкою попід Червоний Верх їхало вечором слідуючої днини двох їздців. Один із них з гладко виголеним лицем був, очевидно, монахом, бо і руки його були білі та ніжні, а, мимо молодості та навішаної збруї, похилена стать зраджувала брак вправи та втому. Малі прижмурені очі їздця бігали по боках дороги та раз у раз зверталися до в’ючного коня, який гупав повільно біля верхового під вагою двох залізом кутих скриньок. По тому боці в’ючного коня їхав Томир з мечем при боці та коротким ножем за поясом, у зеленій ловецькій курті:

Вечір западав понурий, лячний. Під могучим крилом холодного, вогкого західного вихру гнулося гілля, шуміло листя, свистіли шпильки сосон. Дикі,, страшні гомони добував Стрибог із пралісу. Звірня, яка ждала вечора, виглянувши зі сховку, верталася назад: негода та холод не віщували добрих ловів. Тільки десь із-за Червоного Верху зі свистом вихру почувалося виття вовків.

– Се добре, що ми пустили тамтих передом! Хі-хі! – сміявся нервно монах. – Вони, бач, чомусь-то дуже часто перешіптувалися сьогодні ранком. Доки проводили мене пахолки краківського єпископа, усе було гаразд. Опісля якийсь руський купець із Перемишля їхав із нами, аж ось від учора вечора ми самі. Скортіло, здається. Хі-хі!

– Кажеш, брате, що вони непевні?

– Ба, прости Боже, гріха, сьогодні хіба свойому братові монахові можна завірити!

– Гадаєш? – з глумом спитав Томир і півголосом завів пісеньку: «Quae est haec puellula?»

Монах почервонів, мов грань.

– Ба, я не про те…

– Все одно! – насупився Томир. – Хто не додержить обіту здержливості, по сьому можна сподіватись усього. Сього одного вечора не можу спокутувати досі. Я не святець, але чую усю велич нашого гріха…

Довгу хвилю глядів монах із-під ока на товариша, але не замітив у ньому признаків ложі. Зітхнув важко.

– Великий гріх! Твоя правда! Годі його спокутувати у сьому житті, але бачу, що й забути годі…

Черга покрасніти прийшла на Томира.

– Оставмо се! У нас важніші справи. Спокутуємо гріх заслугою! Якщо твої ратники непевні, то треба їх перехитрити. Ось туди направо веде стежка вертепами й яругами над Грушову Керницю. Важка вона, зате безпечна. Сьогодні, чи пак сеї ночі, і вовкам неспоро. Чуєш? Виють!

– Чую! – прошепотів монах і перехрестився.

Вираз погорди відбився на лиці Томира.

– Дрожиш, Зденку? Се погано!

– Ба, отці не знали, кому передавали діло. Я й сам не знав… Не в кождого стільки відваги, що в тебе.

– А що ж тобі може статися під покровом святої віри?

– Ба, віра вірою, але вовк вовком, а то може бути й ведмідь… По дневі та ще й за оградою… хто яко Бог! Одначе Тут, у самітній дичі…

– Саме тут пробуває божество, яке справедливо рішає судьбу сильного чи слабого, доброго чи злого. Там за оградою є тільки божки, ложні святі, брехливі монахи, як ось ми оба, тощо…

– Боже милостив!

Потемніло. Вітер дув щораз то сильніше, сухе торішнє гілля обломлювалося з дерев, коні хропіли, лякалися, але ступали витривало вперед у надії на супочинок. Нагло в’ючний кінь піткнувся й упав. Його нога застрягла у порохнявому пеньку і хруснула. Заіржав з болю кінь, заголосив Зденко.

– Цить, дурню! Вже недалеко! – успокоював його Томир. – Ось я злізу з коня, переложимо на нього скриньки і поїдемо далі. Ану-ко, злазь помагати!

Дзвонячи зубами, сповнив Зденко приказ та прийнявся за скриньки. Коли, одначе, похилився над конем, почув нагло удар і страшний біль у лівому боці, а з горла видобувся крик. Не був се, одначе, грімкий поклик мужа, який взиває помочі або кляне убивцю… Се було тільки харчання у смертельній тривозі конаючої тварини… Свист вихру приглушив останні слова Зденка та поніс їх у безвісті…

Тим часом три ратники з двома в’ючними кіньми їхали далі дорогою, яка вела через Чортів Яр у Вижню. В’юки їх коней були теж важкі, скриньки так само ковані, як сі, що їх віз кінь Зденка, а самі ж ратники знали вправді, що везуть скарби, не знали, одначе, що гроші були тільки на одному. Тому не противилися, коли монах остав із Томиром позаду. Напротив! Вони вмить з’їхалися докупи, і жива розмова нав’язалася між ними.

– То ти, Інго, кажеш, що у наших скринях… – питав високий, худий молодяк з ледве згоєною раною на лиці.

– Ти певний сього? – питав другий, плечистий парубок з понурим, зловіщим поглядом. – Я б не від того, щоб зацькувати сю голену палку… але, бачиш, все-таки… духовник…

– Ха-ха-ха! Духовник, пекло, сатана, вічний плач і так дальше, аж донесхочу. Ти, Інго, дурак, бо не знаєш, чи двигав на хребті метал чи ганчірки, а се прецінь пізнати зразу. А ти, Груотгер, глядиш вовком, а боїшся тіни, як вівця…

– Ну, ну, пізнать у тобі клірика! – обурився Груотгер, – нема тобі нічого святого!

– Ха-ха! Ти гадаєш, що альба не гріє? Гадаєш, може, що з золотої церковної чаші не можна випити вина? Гадаєш, що за поторощену утвар не буде печені, напитку, дівчини? Ти помилився, бра’. У жидівському плавильнику усе золото однаке, а Божа ласка не жид, за золотом не нюхтить. Ось що!

– Їдьмо, а то ще нас наздожене! – відізвався Інго.

– Порадьмося! – предлагав Груотгер, підганяючи коні.

– Я зовсім певно знаю, що веземо золото, – переконував клірик Спаццо. – Я чув, як єпископ по-латині наказував Зденкові берегти золото, бо се скарб Божий та цісарський; ну й ви бачили, як-то він пильнує скринь: обкладається ними у шатрі на нічлігу, боїться вовка, людини тощо, але не боїться дощу ні негоди. Вона, бач, золоту не шкодить.

– Так, так, се ясне! – вмішався Інго.

– Ба, мало того!..

Дальші слова приглушив вітер. Їздці аж головами похилилися на шиї коней, зможені напором бурі…

– Вотанове військо летить лісом на схід! – замітив Груотгер. – Негарно говорити про погане діло у таку ніч. Унгольди є біля нас! Ось-ось – і вхопить тебе за голову, зарегочеться лиликом, зірве маківку та й… брр!

Інго перехрестився, Спаццо усміхнувся.

– Не бійся, Груотгер! Унгольдам не спішно нападати на нас. Ти знаєш прецінь, що альба, дальматика, чаша, хрест – се наче нагаї на їх спину… А ми саме беремося віддать се усе у жидівські руки…

– Ба, коби знаття!

– Дурний ти, що верзеш, не слухаючи. Я брався якраз розказати вам, як-то на перевозі через Сян одна скриня стукнула об бік човна, коли я нахилився був над водою.

– Ну і…

– І виразно чув, що у скрині задзвенів метал…

Замовкли. Доріжка, яка вела через праліс, стала щораз то вужчати. Вона спиналася ізгибами під чималий горбок, порослий велетенськими буками. Стало зовсім темно, так що коли виїхали на вершок, мимохіть зупинився Спаццо.

– Пропасть, балка чи що? – кликнув. – Гей, дайте-но вогню!

Інго викресав огню і запалив віхоть сіна. Сіно загорілося на хвилю ярким, білим полум’ям, а у світлі побачили всі, що стежка спускалася стрімко у глибокий, тьмавий яр. У долині мерехтіло щось ніби колиба…

– Отут станемо біля он тої колиби чи купи ріща, – сказав Спаццо. – Заждемо на Зденка, а там і побачимо, куди кому постелиться шлях уранці.

– Звісно, що уночі краще! – відповів Груотгер сумно. – Воно негарно, щоби Божа днина та бачила таку погань, а так на потемки…

Спаццо зареготався…

З’їхали в долину крок за кроком, доки коні самі не спинилися біля колиби та не стали з ляку форкати. Інго заходився біля ватри, одначе показалося, що туди пропливає малий потічок, і тому було вогко. По довгих зусиллях заблимав укінці огоньок, а там став звільна розгорятися. Спаццо видобув мішок із поживою, Груотгер здіймав в’юки з коней, Інго помагав йому. Скільки разів ударили скринею об землю, і тоді почули оба справді, що задзвенів унутрі метал.

– Є! – кликнув радісно Інго.

– Що саме? – спитав Спаццо.

– Гроші! – гробовим голосом відповів Груотгер.

Тут, удолі, не було вітру. Він гуляв горою по крислатому гіллі буків, дубів, лип, сосон. Корони лісових велетнів м’яла й бурхала сила Стрибога, наче справді яке несамовите військо злих духів намагалося вдертись туди між спочиваючих людей та пірвати їх за собою у довічну біготню за привидним Вотаном, забутим царем-богом пропавшого минулого.

Втім, наче справді заціліли отут у пітьмі страхіття поганського часу – заіржав тривожно кінь один, другий, а там стали всі звірята тиснутися до ватри, порскаючи ніздрями, лискаючи очима, зі з’їженими гривами, дрожачою шкірою…

– Дух святий при нас! – кликнув Спаццо і півголосом став читати проти злих духів закляття, яких навчився був колись від старого дверника у Фульді.

Тоненько співали комарі, а вітер свистів хвилями десь дуже близько, зловіщо та лячно, уривано, непевно…

– Хтось іде! – заговорив Інго.

– Ах, се сатана по наші грішні душі! – зітхнув важко Груотгер. – Казав я, що не треба духовника…

– Пусте! – закликав Спаццо. – Хтось іде, то певне. Коні не знають, хто се, то й бояться. Якщо навіть такий віслюк, як Груотгер…

Звенькіт пущеної тятиви та свист стріли перервали йому, а вслід за сим повалився короткий, грубий Спаццо на землю. Намість слів струя крови бухнула йому з рота, набіглі кров’ю очі наче бажали вискочити з оправи, ноги, наче хвіст витяганої з води щуки, раз у раз били землю, судорожно корчилися руки, ніби кігті грабіжної птиці. Відрухово, з окликом перераження побігли оба товариші до конаючого, та за першою надлетіла друга стріла. Інго заточився і впав на тіло конаючого, обливаючи його своєю кров’ю. Груотгер спинився, добув широкого меча і кинувся взад глядіти догідного місця до оборони або дороги до втечі.

– За проклятий скарб Нібелунгів, за золоті персні гинуть герої, великани, карлики, демони й боги. Якщо така судьба… Гей! – гукнув. – Виходи, клятий вороже, виходи, трусе! Нехай зміряюся…

Зашуміло важке ясенове ратище, і, влучений з усього розмаху у груди, гепнув собою об землю. Через хвилю двигалися ще його члени, судорожно, безцільно, але устали, а пітьма смерті закрила і йому очі.

З поблизьких корчів вискочило трьох мужів у нашиваних міддю та крицею каптанах з луками в руках і стало вмить притягати скрині до вогню…

– Ламай скриню, Кулику! – хрипів якийсь голос чужим, варязьким наголосом. – Понюхаймо сього несамовитого золота, швидше, швидше, Богдаре!.. Гей, а се що?

Нелюдський крик, наче з нідра пекла, залунав нагло довкола, і з десяток чорних постатей вмить покрило собою трьох убійників. Одначе нападені не були монастирськими прислужниками. Вмить забряжчала збруя, почулися оклики скаженого гніву борців, метушня, далі гомін глухих ударів по неослоненому тілу, вкінці зойки, хлюпання крови під ногами та жалібне скавуління про пощаду…

А тоді ясне червоняве світло бухнуло снопом із-за колиби. Тріск підпаленого вмілою рукою ріща глушив слова, та зате блеск освічував ярко усю дію. Біля вогню валялися застиглі вже три тіла пахолків, дещо далі, біля самої колиби, конали Гунберн та Кулик у чорно-червоних калюжах. Біля них крутилися вижняни з кривавими мечами та гляділи ще когось. При вході у найяркішому сяєві вогню стояла висока, худорлява стать Бово зі скривленим лицем та піднятими вгору руками.

– Де ж третій? їх трьох було! – гукали вижняни, ослонюючи очі від наглого блиску.

– А ось він, убійник, грабіжник, диявол!

Бово показував рукою наперед себе по ту сторону ватри.

А там стояв, похилений над скринею, Богдар з топором в руці, біля нього, застромлене в землю, стриміло криваве ратище. Наче непритомний, стояв боярин над напіввиламаною скринею, жаждучи захопити хоч жменю сього кривавого, а життя даючого металу…

– Богдар, Богдар із Вижні! Боярин! – заверещали всі враз.

Богдар кинув топір, випрямився, і нагло у його широко розплющених очах яркіше від блиску вогню зарисувалося все: копа, поток, розграблення майна, сором, втеча і злидні…

З ревом звірини, яку витравлюють з леговища злючі собаки, боярин підняв руки горі, відвернувся й одним скоком щез у гущавині.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 384 – 389.