14. Загибель братів Вовчурів

Юліан Опільський

Кинувши спис у Томира, Богдар щодуху тікав у ліс. Між першими деревами оглянувся, але не побачив нічого. З тьмавої суцілі мряки доносилися тільки грімкі оклики людей та лай собак, а по часі появилися у стіні ночі величезні червоні кулі-вогні, розведені вижнянами на обійсті. Ні людей, ні самих кострів не було видко, а й голоси притихли небавом.

«Вартують, – погадав Богдар. – Про мене! Коби тільки йому було безпечно».

У затишній землянці за Велесовим Урочищем заснув, утомлений бігом та зворушеннями останньої днини. Отсю землянку викопав собі Богдар у найдикішій часті пралісу, ще як копа ходила на Куликове дворище. Неподалік була ведмежа гавра, а у сусідніх яругах жила череда вовків. Не знать чому, звірі віднеслися до нового поселенця своїх нетрів зовсім рівнодушно, а навіть з деякою пошаною й острахом. Вони сходили з дороги страшному мужеві і тільки ніччю підкрадалися до землянки. Занюхавши дим, вовки вили жалібно, ведмідь ставав на задні лаби, а там усі полишали у спокої власника, який не оскорбляв їх та не травив собаками.

Усю ніч завдяки мряці підсувалася дич аж під самі ворота, збиті з грубих кругляків, але при першому движкові сплячого налякані гості побігли. Сіра, мрячна ніч добігала кінця, а під острим східним подувом мряка стала спадати інеєм на жовте листя, галузки, пні, сніжною мережкою обсновувала кожде стебельце, аж щезла зовсім. Червоний схід сонця заграв на мережках дуговими красками, а проймаючий холод уперше сеї осені освіжив гниле повітря.

Збудився Богдар, поклонився відрухово сходячому Дажбогові, сягнув за списом, та в сю мить нагадав собі, що його скривавлене вістря стремить там, у стіні дворища. Махнув рукою, відрізав ножем чималий зразок печеної оленини, яка висіла від стелі на мотузку, та, жуючи, пошкандибав лісом на урочище.

Ліс мовчав. Давно вже покинули його останні птиці, навіть вороння потягло до людських осель та на опушки, де легше було про дрібнішу добичу та стерво. Тільки білки суєтилися у гіллі, тільки молоді, ще необережні зайці шелестіли у листі, а кущами тихо, нечутно підкрадалися до них тхори, ласиці, лиси. Під морозним подихом раз у раз в’яло, безсильно летів із дерева жовтий або червоний листок та губився у безлічі товаришів, які вже застилали землю. А по часі, коли лучі сонця принесли дещо тепла, з мережок інею з тихим шорохом стали скапувати сльози води…

Наче обмитий, чорний, лискучий, ярко значився на урочищі всохлий дуб. Мохом поросле каміння та спорохнілі бервена давнього капища світилися від стаялого інею, а на жертовному камені сидів великий чорний крук та з противним кряканням приглядався якійсь дивовижній привисці, що маяла над ним. Мимохіть звернув Богдар увагу на птицю, і нагло… хриплий оклик вирвався з його грудей. Прожогом кинувся до каменя, наляканий крук забив крилами і полетів геть, а Богдар станув, мов окаменілий… перед червоною ганчіркою.

Одначе тільки хвильку стояв перед дубом. Миттю нагадав собі вчорашні крики та метушню у дворищі… Минулого разу вартові гонили за ним… Невже ж вони тепер поглядять месті на його синові?..

І, наче двадцятилітній молодик, побіг Богдар у Вижню. Сіро-бура вовча шкура зачіпала раз у раз за суки та чагарник, доки біглець не накинув її на голову та не обтягнув її туго довкола тіла. Зі здвоєним поспіхом біг Богдар лісом і швидко зайшов у сю його частину, де були вже стежки, витоптані ловцями та пастухами. Двічі стрічав людей, які йшли у тому самому напрямі, що він, і виминув їх, а за кождим разом чув за собою крик смертельного переляку та слово: «Вовкулака, вовкулака!» Не зважав, одначе, на се. Щодуху у грудях, щосили в ногах пер наперед і ось добіг до опушки та глянув на дворище. Глянув і задубів. Се, що побачив, було просто неймовірне, нечуване, страшне, як страшними бувають тільки обличчя зарази або людське безглуздя…

Тихим, котячим ходом перебіг Богдар безлісний простір і припав за бузиновим кущем біля хлівів. Звідсіля стежив видючими очима за всім, що діялося, а рука судорожно стискала ручку ножа, готова пхнути його у груди хоч би й князеві…

Посередині обійстя горів величезний костер, накладений з великих соснових колод. Молодяки з довгими жердками пильнували вогню, а Бово у повних ризах франкського духовника стояв від вітру та читав фальшивим слабким голосом латинські екзорцизми. Хвилями глушив тріск вогню його й без того незрозумілі слова. Мало не вся громада була зібрана довкруги. Худі, недугою виснажені постати товпилися довкола Бово та стежили пильно за кождим його движком. Вони хрестилися, коли він підносив руку горі, клякали, коли вимахував кадильницею або хрестом, який подавав йому паламар. Видко було, що незрозуміла молитва та непонятна поведінка монаха приковує уми вижнян, як око гадючки птичку.

Аж ось екзорцизми скінчилися, і кількох парубків притягло до костра Єлену і малого Ярослава. А тоді, наче на даний знак, закричала товпа:

– Геть, в огонь вовкулаків, поганців! Приказуй, Бово!

Монах поволі підіймав хрест, щоби висказати слово приказу, та ось із розбурханої товпи вискочив з рукою на прив’язі Томир.

– Стійте! – гукнув. – Яким правом находите моє боярське дворище як вороги або грабіжники? Який чорт вселився у ваші безглузді мізки, що беретеся живим огнем палити живих людей?

– Яким правом? – відповів Бово. – Тим самим, яке спонукало колись мене рятувати тебе з рук нехристі. Тоді повис поганець, який торгував хрещеними душами. Невже ж тепер вагаєшся віддати дияволові тих, з якими зв’язана тут на землі його сила?

– Так, так! Се чортове насіння, в огонь його! – гуділа товпа, хоч вже не так завзято.

Бово глядів на Томира згори, як глядить суддя на підсудимого.

«Ось і хвиля відплати! – говорили його очі. – Відвернувся ти від святої римської віри, а ось вона тріумфує над чортом, поганином та єретиком. Одним словом нищу ось твої світські замисли, як ти знищив мої…»

Але молодець не піддавався. Поступив крок наперед і здоровою рукою обняв Єлену. Його дотик збудив її з отупіння, у якому вона з широко розплющеними очима гляділа досі у погубне полум’я. Вона легко скрикнула і з тихим стоном припала до його груди, а він намагався розв’язати мотуззя на її руках.

– Ніхто не має права доторкнутися моєї власності, – говорив, а його лице горіло від гніву. – Дворище і ся жінка – мої, і нема на світі сили, яка видерла б їх у мене. Правда, у ваших руках перемога і насила! Але є ще у Перемишлі великокняжий тивун з великокняжими ратниками, а коли вони прийдуть творити суд над вами, – горе вам! Я знаю, – тут звернувся просто до Бово, – я знаю, яких другів має ясне сонце Руської землі, великий князь Володимир, у нашій волості, а ви знаєте, що хотяй він сам повним християнської любові серцем прощає навіть ворогам, то не прощають його тивуни нікому. Ха-ха! Чи ви гадаєте, смерди, що поза вашими пісками нема землі, а поза вами людей? Я сам, – тут підняв руку горі, – присягаю на хрест, на меч, що каменя на камені не оставлю з ваших осель, якщо заберете мені те, що мені найлюбіше на землі. Не останеться по вас нічого, кромі сірого попелища, хотяй би прийшлося спокутувати і самому головою. Я Вовчур, як і Богдар, і вара кому-небудь від сього, що моє!

Рішучий виступ Томира припинив та протверезив дещо товпу. Біля боярина стали збиратися статочніші господарі з Бугрієм на чолі, почалися шепти та оклики. Бово пригриз уста.

– Як так, то бувайте здорові! – сказав. – Мені ніяке діло до вашої недолі, до помору, до горя. У моє дворище не має доступу нечиста сила, бо вона тікає від лиця Розп’ятого, що береже порога праведника. Я не боюся пошесті, як не бояться її сі, що мені служать. Оставайте самі, я бачу вже… – тут Бово витріщив очі та простяг руки наперед себе, – довкола вас страшний, страхіттями заселений ліс, де на проклятих поганських урочищах кишить від опирів, відьом, вовкулаків, злобних лісовиків та чортів. Ось бачу, як після мойого відходу вони невидимо, а може, й видимо кинуться сюди визволяти зі страшних оков екзорцизму своїх кревних, своє кодло… Горе! Через нього-то просякає пошесть у ваші тіла, а смертний гріх у душі. Я указую вам шлях і спосіб закляти пекольні сили, вбиваючи святим огнем їх гадюче втілення… Га! Не моя вина, Господи, ти видиш, що не моя!

Мимохіть оглянулися вижняни на опушку недалекого лісу. І справді: всі побачили, як з лісу вибігло кілька людей.

– Вовкулака йде! – кричали ще здалека. – Чи ще його тут нема? Він випередив нас! Рятуйтеся!

Товпа загомоніла. Бово спокійно узяв лук, який був відложив на час екзорцизму, і збирався відходити. Але вижняни не пускали його. Декотрі просто казилися з переляку, пінилися або плакали, другі нишком висувалися з товпи та губилися, за дворищем, куди вела стежка у село. Хлопці покидали жердки в огонь і відступили з острахом, аж нагло піднявся Томир. Нова гадка прийшла йому до голови.

– Громадо! – закликав, а його голос перекричав усі гомони і заставив усіх замовкнути. – Громадо! Не слухайте Бово! Він ворогує на мене і рад би мені доїхати, тому править від мене жінки, якої не дам. Се правда! Але правда і се, що каже він про нечисту силу. Горе нам, якщо не відстрашимо від нашої волості проклятого кодла. Вовкулака зранив мене саме за се, що я бажав покарати його дитя-відміну. Ся дитина – се втілення погані, про яку говорить Бово… – Тут указав рукою на малого Ярослава, який, не розуміючи усієї дії, горнувся до старої наляканої Акми. – Тож беріть його, вовче щеня, і хай кров його обмиє вас і мене…

Не скінчив. Зі сотні грудей залунав нагло не крик, а рев переляку, і, наче справді яке пекольне страхіття, біля огню явилася висока, вовчою шкурою вкрита стать. Сотні рук, які протягнулися були за хлопцем, опали, юрба розскочилася та з дикими окликами стала розбігатися на всі боки. Рівночасно прискочив вовкулака до Томира й Єлени, віддрулив жінку набік а, вхопивши раненого боярина, наче поліно, підняв його вгору і… з ломотом запався перегорілий костер під вагою падучого тіла. Аж під небо бухнули іскри, один звірячий крик горючої живцем тварини піднявся зі середини горючого пекла і замовк серед тріску та шуму ватри. А тоді вхопив вовкулака свою «відміну» і, пригортаючи її до груди, тікав у ліс. Нечуваний жах, просто шал тривоги опанував усіх. Врозтіч побігли вижняни, а при огні остали тільки дворові Вовчурів, Бово і Судислав, який надіспів саме на кінець дії.

– Ловіть поганця! – отямився перший Бово. Сейчас побачив, одначе, що нікому вже ловити вовкулаку. Власні його слова до того налякали громаду, що ледве чи був би хто противився, якби так Богдар явно й отверто вернув у батьківське посілля. Тоді, не тратячи часу, сам Бово нап’яв лук, і зі свистом полетіла стріла навздогін батькові.

– Що ти робиш, злюко? – гримнув на нього Судислав. – Пробі, убив його! Га! Спокутуєш се, гололобий!

Кинувся з Акмою туди, де, стогнучи, лежав Богдар на землі. Стріла вбилася аж по пір’я під ліву лопатку боярина. Він затискав руки довкола тільця смертельно наляканої дитини, а кров, яка бухала з рота батькові, багром обливала одяг сина. Всуміш із кров’ю вибігали і слова з рота конаючого:

– Дитинка невинна… свята… вона нічого… я сам… поганець убив… але я не вовкулака… я християнин! Боже!

Живо підійняв Судислав дитину й оглянувся.

Чад горючого тіла невиносимим сопухом затроював повітря та затемнював його димом. Біля костра лежала без пам’яти Єлена; Бово не було. Одна Акма клячала за ним та гляділа, чи дитині що злого не діється…

– Акмо! – сказав, а його голос дрожав замітно. – По заповіту сього тут, – тут указав рукою на лежачого боярина, – я є опікуном-батьком дитини, а ти… мамою!

Дивним дивом після смерті обох Вовчурів пошесть уступила зовсім. Усі, що не померли до сього дня, видужали, і то швидко. Тривога уступила звільна з умів вижнян, неначе холод перших приморозків остудив і мізкову гарячку. Поволі вертало все до ладу, спокою, і люди стали займатися осінніми ловами на кабанів, щоби запасти дещо харчів на зиму. Тільки вечорами балакали старші й молодші, чоловіки й жінки про вовкулаку та Бово, дивувалися і мізкували, хто саме пробрехався: Бово чи Томир? Аж на святого Димитрія, коли біля церкви запитали про се Бово. Сей двигнув раменами.

– Невислідимі замисли Божі! – відповів. – Пошесть устала, але хто знає, чи не верне з весною, бо ваші уми не повернулися до Бога. Намість віддати боярське посілля на монастир, ви позволили Судиславові виховувати молодого Вовчура як дідича усієї волості. Бояриня живе далі, як жила колись. Судислав годить їй у всьому, погано!..

Вельми не по нутру були ті слова громадянам. Дехто і став заговорювати, чи би не подумати про таке й на ділі, але прочі, як один муж, противилися. Судислав тільки руками замахав, коли почув. Від часу, коли осів у боярському дворищі у Вижні, згіркнілий, сумний вдівець наче не той став. Жовте лице виповнилося, очі заблистіли давнім огнем, як горіли тоді, коли ще жила… вона.

Він ось сейчас підбіг до Бово і з місця відповів:

– Вчений ти собі чоловік, Бово, се правда, і доки не пришле тивун нового попа, то ти зовсім добре молишся в церкві за здоровля нашого князя. Але де берешся радити, там усе вийде не так, як треба. Видко, твої західні мудрощі до нас не підходять. Закричав ти про вовкулаку та про його сина, велів спалити дитину на кострі – і що? Дитина живе, а пошесті нема…

– Ба, вовкулаку вбив я сам! – похвалився Бово.

– Брешеш! Ти вбив тільки опального боярина Богдара. Він умер, як ми всі. Тільки шкура з вовка була на ньому, як і не раз на декому з нас. А, опроче, ти знаєш, що я парубком не бачив ще ні лабатих хрестиків, ні риз, ні дзвінків, але не затямив також помору, як ось сей… І другі також не пам’ятають. Правда?

– Правда, правда! В часи Дажбога і Перуна такого не бувало! – кивали головами старці.

– А ось теперечки в нас Христова віра… і пошесть явилася. Ану ж се кара за се, що ми кинули старих богів?

– Ах, не за те, Судиславе, а за се, що ви їм все-таки кланяєтесь. Всевишній сказав у пустині Ізраїлеві: «Да не будуть тобі інші боги, побіч мене!» А ви?

– Ми кланяємося Божій силі, де б вона й не була! – відповів різко боярин. – А якщо Бог захоче, то сам повчить нас, як жити.

– Він же вчить вас моїми устами. Учити вас будуть і святі монахи монастиря, який…

– Те, те, те! Ніякий, брате! Посілля було колись Радичів, а стало Вовчурів, і таким остане. На се моя сила, а княжий закон і забезпека. Я знаю! Ти не жалів життя п’ятьох людей, коли вижняни віддавали тобі твоє майно, але перш усього кинувся до скринь, а не до тих, із яких утікала кров… Ти й тут вітриш наживу. У малого Вовчура маєтки, і то такі, про які не снилося вижнянам. Сам тивун у Перемишлі за п’ять літ не віддасть князеві тільки золота, скільки там у скрині в коморі. Багатого, бач, мав дядька… Ти, видко, напосівся на се дідицтво, на гріш та землю. Але дарма! Відколи сей хлопчина жебонить-базікає всю днину біля мене, самітнього, мені наче моя небіжечка з Вираю усміхається. І весело тепер, і майбутнє кращим виглядає, а давні смутки, наче сичі насупившись, поховалися по кутах, а то й зовсім пощезали. Ні, Бово! Доки мойого життя, господином Вижні буде Ярослав і не буде у Вижні попа західної віри! Вона падка на гріш-наживу, а в нас такого не поважають! Не тикаю я тебе, але й ти не роби смути у громаді, бо се може бути нездорове.

Се було доволі виразно сказано. Бово відвернувся і пішов, похнюпившись, домів. Вістка про покликання нового попа вразила його страшенно. Показувалося, що тільки у хвилі крайньої розпуки приєдналася громада до нього, та як тільки минулося лихо, збудився і здоровий змисл народу, ворожий аскетизмові та божкарству. Його зусилля оказувалися безуспішними, і він бачив, що не розуміє душі сього народу ні раз.

Під час, коли на Заході велася завзята боротьба за богів та віру, тут не було ні сліду сеї зажерливості. Він знав від польських духовників, що навіть у польському князівстві весь простий люд поборює Христову віру і тільки під насилою князя, духовенства й вельмож терпить у себе хрести церков та чорні ризи. При кождій нагоді ждали вибуху повстання народних товп, і тоді горе усім, що стануть при прапорі Христа! А тут навіть у найбільшій тривозі нарід нерадо мішається у віросповідні діла. Тут уся повня світського, суспільного, сімейного життя займає уми, а віра остає ділом, яке рішає одиниця. І дивно! Се не була байдужість, ні безбожність – се була глибока свідомість вищості та високої вартості стародавніх здобутків власного народу над півзвірячим побутом та вдачею західних варварів.

Мимохіть мусів Бово з’ясувати собі, що саме він бажав увести у сей світ миру і терпимості дух роздору, ненависті, зажерливості, і ся свідомість упокорювала його. Та ось вони, сі півпогани, пізналися на ньому, і тому глуха злість опанувала його.

Аж прибув у дворище. По дорозі навіть не глянув на самітню холодну келію між скалами, тільки впрост подався у світлицю. Уперше подумав про поворот у Німеччину.

Та в сю мить нагадав собі відвічальність за гроші та церковну утвар і закляв півголосом. Дивні гадки стали одна за другою шибати йому крізь голову, та ні одна з них не скидалася на сі, що їх недавно ще висказував перед Томиром. Давно уже хлопець-попелюх, який носив дрова та воду у дворище, спалив батіг, яким Бово шмагав колись свою спину. Давно не отворяв присланих із монастиря книг. Якесь несміле, боязке ще почування свободи і самостійності, а далі свідомість деякої особистої сили стали прозябати у його серці.

«За мною наче стіну вивершили події, – подумав, – а се, що переді мною, се буде діло моїх рук!..»

І нагло вхопив з полиць повну фляшку вина. Глумливий усміх викривив його й без того негарне лице.

«Була лесть у Томира, та він привіз її з Заходу. У сих русів нема її ні крихти. Ха-ха! У них ще сам народ глядить правди, а бояри повинуються. Ніхто й не догадається, якими шляхами піду я…»

Випив чималий кубок вина один, другий – і наче протверезився після пригнетення подіями та почутими вістями. Сотні способів осягнути бажане становище у волості, а навіть у краю, зароїлися у голові:

«Рада, погроза пеклом та духовними карами, насила при помочі добутих грошем чи впливом сторонників, а там і… Біля келії густо розрослася отровниця… одна флящина сього, вина з корінням – і можна переконати навіть такого, кому убилося батька… Ха-ха!»

Випив утретє й устав.

Та ось перед ним чомусь-то горять два огні, два порожні кубки стоять на столі, а ноги чомусь-то підкошуються… «Треба держатися стола… ба, де ж він?.. Чого-то я хочу… Ага!.. Отровниця… насила… монастирська пеня… я ж опат…»

Ніхто не почув ломоту тіла, ломоту, який почувається, коли на землю паде труп…

Надворі зривався осінній вихор, а понурий шум розгойданого пралісу долітав аж у кімнату. Огонь заблимав дещо яркіше і став пригасати. З кута виповзували тіни, наче кістляві, обгорілі руки Томира, якими посягав по душу Бово… з-поза гробу, поза гріб.

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 416 – 423.