6. Чи великі твої скарби?

Юліан Опільський

Коли Томирові щезла з очей келія Бово, він плюнув з досадою вбік, а там і засміявся коротким сміхом людини, яка не має перед ким висказати причини сміху, а здавити його не може.

На Заході навчився був Томир глядіти під тонку плівку клюніяцької аскези і, мимо батогів, постів, молитов, бачив під монашими рясами скрізь тільки таких самих людей, як у себе на родині. Мало того! З молоком матері, яка була руського роду, виссав він погорду до божкарства та святенницької облуди. Він звик уже змалку богів та святих «стягати на землю», мішати їх у свої щоденні справи, вважати їх частиною побуту.

Вітер, який віяв із гірзавської лаври, видавався йому з-за того тільки вишколом, при помочі якого ловець обезпечує собі вірність собак. Він приучує їх приносити кинені камінці, скакати через прут, ходити на задніх лапах, – а все те не задля самих штук, а на те, щоби собаки повинувалися йому на кождий кивок, стаєю наскакували на вказаного ворога, а боронили свойого господина без огляду на се, на чийому боці правда…

Томир знав, що аскети в роді Бово – се тільки у вельми рідких случаях справді святі люди, повні самовідречення й любові. Сі немногі виріклися світа, щоправда, задля різних причин: одні втеряли надію життєвого щастя, другі відверталися від світа у свідомі власної безсильності у боротьбі про єствування, інші – томлені скритою недугою…

Всі вони, одначе, були іноками у храмі буття, гідними як не любові, то принайменше пошани, бо їх поява несла добро, спокій, благодать, наче цілющий бальзам на пекучу рану смутку, жури, зневіри. Та ось довкола сих немногих, наче за благородним ловцем злючі собаки, ішли другі… велика, темна маса чорноризців, яких риза рівняла між собою у одноцільну могучу стаю. Вони крилися під багряним плащем чесноти святця, але в душі їх не було і тіни великого мужа. У них буйно грала кров, їх жерли змисловість, захланність, лакомство, зависть, злоба, гнів; страсні бажання й похоті рвали серце… Покора аскези при кождій нагоді змінялася реготом дикої розпусти, який приходилося покривати підлою облудою, лукавити лицем і словами, кривити душею…

А далі?.. Далі сивів волос, оралося лице, хилилася стать, а на місце давніх поривів жовч заливала старече серце… З облудника виростав злючий, нахабний каверзник, готов за власні, скривані колись злочини післати на муки та смерть усякого, хто не вмів як слід укрити правди свойого серця. А до того сі згіркнілі зависники зшивали собі з леліток справжньої чесноти плащ духовної гордині та строїлися ним куди краще та яркіше самих подвижників. І вони-то, а не святці були «во главі братії».

Усе те передумав Томир, їдучи лісом, і ні одна гадка, ні одно почування не вчинило йому закиду: «Се, що ти задумав, – се обман, грабіж, погань…» Раз у раз підсміхувався тільки, а коли від’їхав уже на яких чверть милі, то і посвистувати став… але не церковні напіви, а пісеньки, які співали у підміських шинках вивтікавші з клявзури клірики.

…Жовте пінисте пиво ллється у збанки… З-під пальців товариша пливуть скочні звуки струн… Довгий, худий, одітий у витертий ловецький каптан учень «внутрішньої школи» б’є по тонзурі присадкуватого грубого брата дверника, а оба ревуть під дострій струн:

…Vultus tuus indicat

Quanta sit nobilitas,

Quae in tuo pectore

Lac miscet cum sanguine

Саме біля нього, між ним а братом Зденком, сіла така дівчина.

– Підеш? – питає його.

– А хочеш? – відповідає питанням він.

– А хоч би й до рання! – регочеться дівчина. – На монастирській леваді сіна доволі!..

Гей, те монастирське сіно!.. А й потолочене порою бувало…

Покрасніли ягоди молодця. Мимохіть полетіли гадки ген у дворище Богдара… Єлена…

Томир зціпив зуби.

«Вона жде мене! – погадав. – Коби тільки Богдар швидше не вернув!»

Потис коня і пігнав лісом, немовби тікав від спокуси або… летів за нею.

А вона справді ждала його. Біля горючої ватри у світлиці ждала його з вечерею.

– Жду на тебе, як рабиня свойого господина! – сказала.

У її голосі звучали досада, злоба, але й цікавість. Мовчки сів Томир до столу, а попоївши, щойно звернувся до Єлени спокійно і поважно:

– Вичуваю у твоїй бесіді сумнів і досаду і бачу вже, як ти з приїздом Богдара накинешся мокрим рядном на нього. Правда?

– Не твоє діло! Правда вийде все-таки наверх. Або ти пробрехався, або ні, а як ні, то Богдар справді лукавить зі мною, або… або з тобою й оббрехав тебе, щоби виторгувати більше гроша. Сьогодні, коли поверне, хочу почути правду і буду її знати. Ось що!

– Навіщо ж тобі ждати? І так правду скажу тобі тільки я, і то по волі, а не він. Він під натиском не скаже тобі правди, Єлено! Ти подумай тільки! Ось ми обоє любимося поза його плечима і змовляємося на його загибіль. Він дізнається про се від когось третього і накидається на тебе: «Скажи і скажи, так чи ні?» Що ж ти йому відповіш?

– Ба, привиди!.. Він знає, що я ніколи…

– Ні, не привиди! – перервав живо Томир. – Ніхто не знає, на що зважиться жіноча лесть. Коли про жінку лише говорять, завсіди дещо правди є в сьому. Він ось питає, а ти, розуміється, відпираєшся всього. Так і ти не добудеш правди від нього, а тому мусиш мовчати про все, що сьогодні ранком від мене почула…

Усміхнувся заклопотано і зі спущеними очима говорив, запинюючись, далі:

– Бачиш, Єлено, я сам і не здогадувався сили, з якою моя давня любов заволоділа мною. Може, тому, що се була й є одинока моя страсть у житті… Вона ось відізвалася так могучо та такою хвилею наплила в серце, що дещо виплило устами. Прости мені!.. Прости, не ремствуй, тільки слухай!

І він розказав їй усе, що знав про невідрадні обставини, серед яких силкувався Богдар вдоволити забаганки своєї жінки. Він глумився над осоружним підстаркуватим братом, який дурив її лелітками багатства і сили, доки самому недостало терпцю і спромоги, доки приява його любимої не стала йому мукою. Коли ж прийшло і се, то він збувається її, а майно рятує для сина…

Довго мовчала Єлена.

– Ти правду кажеш, Томире, – відповіла вкінці. – Я замовчу, бо ж справді замало мав Богдар добра від мене, забагато – я від нього. А воно недобре, коли таке діється. З часом вичерпується усе…

Томир почув, що ступає хибною дорогою, якою хіба тільки Богдар міг би був зайти у серце жінки, але він ніколи. Пригриз уста.

– Ха-ха-ха! – засміявся по хвилі. – Невже ж ти бажаєш зробити зі себе руську бояриню у високих, дьогтем мащених чоботах, вонючу баранячим кожухом та в’яленою рибою, червону на лиці, з посіданими руками, яка порається у валовій одежі біля нецок чи безрог?

– Як-то? Що ти? – спаленіла грекиня.

– Що? Ха-ха-ха! Вибачай, але годі мені опанувати веселість. Ось послухай! Якщо бажаєш, то я вкажу тобі шлях твойого майбутнього. Перш усього продай отеє все, – тут указав головою на розкішну обстанову кімнати, – продай і заплати хоч частину довгу! Усього не покриєш, бо хто бере у довг, той не питає про ціну і переплачує утроє… Опісля позбудься вина, коріння, розкішних одягів. Зимовими вечорами вимережай при смолоскипі недільну одежу собі й дитині, а чоловіка пішли декілька разів у город продавати звірячі шкури, мід та віск, щоби виплатити решту. Постав між собою а всіма подругами та другами непроходиму стіну вбогості, а тоді… тоді, кажу, на старості літ, може, твій Ярослав буде міг хоч в часті зажити так, як бажала жити його мати…

З острахом, широко розплющеними очима гляділа Єлена на Томира. Се, що вона вважала конечною потребою буденного побуту, мало бути тягарем Богдарові? Як так, то чому ж він…

Але Томир не дав їй скінчити міркувань.

– Сама бачиш, – говорив з усміхом, – що ти не сього світа жінка, у якому живе Богдар. Ось княгиня Анна. І вона виреклася блиску римського двора, визбулася логофетів, зостів, доместиків, пішла за чоловіком у холодний край тавроскітів, але ласка її чоловіка окружила її над Дніпром такими самими вигодами, які мала над Боспором. Ваші грецькі жінки всі такі! Ось і Теофано… Кожда слухає приказу, чує серцем свойого мужа, думає його головою, але за собою мусить везти у далеку чужину і частину рідної обстанови. Без неї вона вмирає… Так що ж? Знає се князь Володимир, знаю я, знає і Богдар… Князь Володимир є володарем усієї Руси, йому не трудно вдоволити свою вибрану. Легко се й такому, у кого повна скриня солідів, як ось була у твойого батька або є в мене. Але Богдар повинен був уже тоді, перед п’ятьма роками, спитати себе: «Чи по силам мені се, чи ні?» Якщо тепер товче головою об стіну та призиває християнських та поганських богів у поміч, то винен тільки він, ніхто більше. Я ж знаю, що ти, Єлено, як чарівна з лиця і статі, так благородна серцем, одначе що ж із сього? Князь не стане вигортати навозу із-під коня, хоч би кінь і подох, а княжна не стане хусти прати, хоч би і для рідної дитини… Ось глянь! Богдар відступить мені тебе, як тільки прийдуть мої скарби із Заходу. У нас на Русі таке бувало давніше, та й у вас торгують гарними невільницями ще й тепер. Усякий глядить такого, хто дав би чудовій, коханій квітці потрібне їй підложе та підсоння. Вкінці скажу тобі ще се: якщо поглянеш на мої достатки і скажеш: «Мало», так я відступлю від купна сейчас!

Вираз напруги щезав звільна з лиця Єлени. Вона з властивим своїй породі спокоєм годилася в дусі зі зміною, а очі переконували її, що се зміна не на гірше. Вона гляділа крадьки на молодця, стежила за грою його лиця та очей, але й одно і друге було спокійне. Якби Томир попав був знову у п’яний захват залюбленого хлопчака, вона була б вмить збагнула його гру. А так його палкий порив зранку став тільки спомином… і то не прикрим!

Розмова поплила спокійнішим руслом. Томир переконував Єлену, що тільки рівновага і мовчанка облегшать її долю у майбутньому. Тут і там тепліший погляд, палкіше слово веліли жінці догадуватися глибини чуття, покритого зрілим спокоєм свідомого ціли і доріг мужа. Вкінці впало питання:

– А чи великі ті твої скарби, Томире?

– Чи великі? Не скажу, бо се заплата від римського цісаря та польського князя за важні прислуги. Се гроші, якими я наповнив чималу скриню. Мені ніколи не ходило про них, то я їх не рахував; бач, не займався ще досі купецтвом. Казали мені, одначе, знаючі люди, що за сі гроші можна було б набути чималу волость, вимурувати високий, могутній замок та обзавестися всіляким добром на довгі-довгі роки. Се княжі достатки, Єлено, а ти будеш над ними княгинею. Про тебе мріяв я там, далеко на чужині, задля тебе промовчую злочин Богдара перед судом, але будь певна: якщо не вдасться мені мирною дорогою ввійти в посідання твоєї краси і любові, так нема для мене шляху, яким не пішов би, нема злочину і насили, яких не піднялася б моя рука. Багато дечого навчився я у бездольному житті, я вмію шанувати Чужі гадки і замисли, чуже щастя і горе, але не забудь і сього, Єлено, що я Вовчур… Так, я Вовчур, а твоє щастя і добро не біля пристаркуватої помани – Богдара!

Перед хатою зчинився рух. Се вертав Богдар зі своєї поїздки. Замовкла розмова, а по хвилі увійшов у світлицю господар. Він весело звітався з усіма, та заки зміг засісти до вечері, яку веліла подавати Єлена, у світлицю вбіг із тупотом і гамором малий Ярослав та кинувся до батька. Голосне, дзвінке лебедіння та пестливі слова батька приглушили усе проче.

– Славко не хотів нізащо йти спати, доки не приїде тато, – оправдувала малого Акма. – Та ось я його сейчас…

– Лиши його! – відповів Богдар.

Він примістив дитинку вигідно на руках та став їй розказувати за вовка, якому кітка відкусила ухо за кару, що був нечемний. Раз і другий запитав хлопчина ще про се і те, а там залебедів на всю хату: «Покохай мене, татусю! Добраніч!»

– Добраніч, дитинко! – проговорив Богдар. Глибоко віддихнув хлопець, а там і заснув, наче у кожусі. З виразом несказанної любові глядів батько на сина. Йому ввижався Ярослав високим, тугим парубком, гідним наслідником Виженської волості, ловцем, борцем, багачем… Ввижався і він сам немічним дідом, який, сидячи на рундуці, стежить за щастям та гараздом свойого єдиного…

– Дай Акмі дитину! Вечеря стигне! – різко збудила його Єлена.

Послухав, поцілував біле чоло дитини і віддав її няні.

– Уже маю двох потрібних мужів! – сказав до Томира, беручися за їду. – Се мої давні товариші з походів.

– Варяги?

– Один варяг, другий таки наш, але оба головорізи, як треба. Оба живуть тільки з ловів у Яворинських лісах. Пропутали колись майно, а тепер за сотку солідів продалися мені оба.

Томир кивнув головою і їв мовчки. Богдар уплітав на всі заставки, а в душі було йому весело. Злобно поглядав з-під ока на брата.

«Ха-ха! – подумав. – Якщо я заберу гроші, не понюхаєш їх ти, бо ж се буде моя добича, а за другу сотку солідів…»

Єлена сиділа, насупившись, та порівнювала обох мужів, що сиділи проти неї. Багатство, гаразд, розкіш, молодість Томира ставали ярко перед її очима, у тінь западав сивавий Богдар з поораним лицем та навісною дитиною…

Тільки одному ввижалося щось прикре. Із-за стіни почувся нагло плач та крізь сон висказувані слова малого Славка:

– Не бий, не бий!

Йому, бач, снилася правда…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 373 – 378.