9. Хто ж убивця?

Юліан Опільський

Прожогом кинувся Бово до скринь, які щойно видерли з рук грабіжника. Кількома ударами сокири відбили парубки віка, і монах став гарячково порпатися у їх змістові: чаші, монстранції, сріблом та міддю ковані книги з ланцами, якими приковувано до пультів се безцінне добро, дальматики, альби, кадильниці, дзвінки, свічники, ікони, жезло та хрест опата – все те, наче пестрий взірець, устелило землю та меркотіло у миготливому блиску полум’я. Та Бово глядів далі невтомимо, завзято; руки тряслися, уста дрожали, наче від здержуваного плачу, холодний піт заливав чоло… Грошей не було!

Встав та блудним зором обкинув довкола стоячих парубків. Вони з острахом та пошаною гляділи на власника багатства і не розуміли зовсім, чому він, намість радіти відзисканим добром, дрожить та дратується. А Бово схилився над трьома побитими пахолками.

– Се Спаццо, – говорив півголосом, – се Інго… а ось Груотгер… Де брат Климент? – спитав нагло окружаючих.

– Який Климент? Тут такого нема! – відповіли парубки.

– А ось сей… брат он того! – показав рукою у сторону, де щез у гущавині Богдар.

– Томир, певно? – догадався дехто. – Він, певно, спить у дворищі. Йому ніяке діло до Богдарового злочину. Він щойно приїхав із Заходу.

– Саме тому!.. – начав Бово, але прикусив уста й замовк.

Небезпечно було, бач, визивати перед громаду Томира, якщо він сам сього не бажав. А, видко, не бажав, бо не було його тут, хотяй обіцяв був явитися… Страшне підозріння зродилося нагло в душі монаха: ану ж Климент післав утвар у Чортів Яр, укравши наперед гроші? Ба, але як?.. А може, Зденко? Богдар не має їх, то певне! Інакше не зрадився б був перед громадою… Він не знав навіть, де гроші… Се знали тільки Зденко і Климент… А як так…

Укляк при побитих, та ні в одному не дослухався відгуку життя. Тоді здобувся на геройське діло. Мимо роздратування, яке межувало з крайньою розпукою, підняв руки горі і став молитися за упокій погибших та дрижачим фальшивим голосом завів: Requiem aeternam!

Вижняни бачили, як він хрестив себе та небіжчиків, і вмить поклякали і собі, як велів піп Кипріян при Богослуженні. Однаково не розуміли вони ні того, ні другого, тому тільки з признанням кивали головами, доки не встав монах та не став збирати скарбів у скрині.

– Чи завезти тобі отеє у твою пустиню? – спитав орудар Бугрія.

– Так! – наче зі сну збудився Бово. – Везіть! А й сих не забудьте! Коли будете хоронити, поставте їм хрест, а я прочитаю молитву…

– А твоє добро усе найшлося?

– Моє добро? Ох, се добро святої римської… Так, воно все вкупі! Щира вам подяка, люди, за поміч! Нема в мене гроша заплатити вам, але Отець Небесний…

– За злодія не платять у нас, Бово, – засміявся орудар, – а платять злодієві! Побачиш на копі…

Копа не зібралася, одначе, слідуючої днини. Бугрій розіслав вправді післанців по всіх дворищах волості, але деякі з них лежали й на милю від його посілля, то й не поспіли на час. Коло полудня щойно стали з’їздитися візвані – хто пішки, хто верхом, але всі зі збруєю. Піп Кипріян прочитав молитву, а в круг мужів вступив Бово. Ледве, одначе, начав говорити, коли надбігли пастухи з криком, що у лісі найдено вбитого мужа та ще й із конем. Чоловік мав рану від заду під лівою лопаткою, а кінь зломану ногу та підрізане горло. Видко, хтось дорізав товарину, щоби не мучилася.

Зашуміло у зборі.

– Їдьмо туди! – загула громада, як один муж.

Бово сів на коня і з Бугрієм та всіма зібраними поїхав за пастухами. Без труду пізнав Зденка, але аж тепер не знав уже зовсім, що думати про те все. Діло плуталося. Яким світом найшовся Зденко тут о чверть милі від дороги? Хто заколов його і зарізав коня? А далі, чи Зденко мав при собі гроші, чи ні? На се могли дати відповідь чотири пари уст, та всі вони були холодні, мертві. Одежа Зденка була подерта, замарана піском та кров’ю, а кінь потерпів чимало від терня та сухих гілок. Зате не слідно було боротьби. Смерть захопила їздця нечайно…

«Він спішився, – думав Бово, – але зачім?.. Невже ж він сам гадав украсти гроші? А може, він тікав від пахолків, які загарбали скарб, а його вбили отут?.. Ба, вони не тікали б у Вижню, а на захід!.. Зденка вбив хтось другий і, видко, недарма!.. Томир!..» – лискавкою прошибла гадка стомлений мізок аскета, і вмить безнадійна розпука обхопила його чорним крилом. На вірності сього варвара спочивала уся горда будівля цісарських, великокняжих і його власних замислів. Тепер основа розсувається…

Пропали монастир, кріпості, опацтво… Страшний, богопротивний та богохульний проклін, якого не постидався б й італійський осляр, вирвався з уст аскета. Вмить збудився в ньому чоловік. П’ястуки затиснулися туго довкола палиці, з якою не розставався звичайно. Останки крови скрасили лице багром, заскреготали зуби.

– Пожди, собако! – проворчав. – Найду я тебе й під землею!

Тим часом копа забрала небіжчика і попрямувала у Вижню.

Сонце вже сідало, коли юрба виповнила собою майдан дворища. Старий Рост, блідий, як труп, сумний та збентежений, розпитував кого попало про діло. Всі в один голос відповідали, що боярин злочинець та що суд має відбутися над ним та його майном.

Аж ось із дворища вийшов Томир у багатому каптані Богдара поверх дротяної сорочки, зі соболевою шапкою на голові та з мечем при боці.

Він низько поклонився громаді і перехрестився тричі на хрест, який подав йому отець Кипріян. Та в сю мить почув, що на ньому спочили очі тигра, льва або другого якого злюки, повні їді, злості, ненависті. Він відчув їх, як удар руки, а коли оглянувся, побачив патера Бово, що стояв із Бугрієм перед громадою. Усміхнувся холодно.

– Привіт вам, славна громадо! Вибачайте, що не вийшов назустріч, що не вітаю хлібом-сіллю та солодким медом, але я, бач, щойно від трьох днів господарем…

– Не на гостину приходить до тебе копа, боярине, – відповів піп Кипріян, – а на суд!

– На суд! На суд! – загуділо у громаді.

– Тож творіть його по закону Божому і людському. Я з вами цілував хрест, то й спільно поглядимо правди і кари.

Бугрій по закону обняв провід та поставив перш усього питання:

– Чия правда?

– Бово, чужинця! – відповіли всі.

– А чия вина?

– Богдара, боярина!

– Так ми ось у його дворищі. Розказуй, Бово, хай правда йде наверх у громаді!

Удруге став розказувати Бово. Він запинювався і промовчував усе, що відносилося до замислів Болеслава і Регінгарда, та в міру сього, як поступав, з’ясовував собі, що сей Томир, на якого ось падало його страшне підозріння, одним словом може обезсилити його виводи, а його самого видати тивунові у Перемишлі… Ту саму гадку прочитав він у усміхнених очах Томира, який живо розмовляв із попом.

«Горе! – погадав монах. – Так само щиро говорив він недавно зі мною. Та тоді хрестився ще цілою рукою, а тепер – трьома пальцями та цілує єретицький хрест… Сатана!»

– Чи вже все сказав ти копі? – спитав Бугрій, коли Бово замовк.

– Усе! Всі бачили Богдара з сокирою в руці. Його вина, а моє право ясне.

– Його вина – так. Хто, одначе, ручається за твоє право? – спитав Бугрій.

– Я! – підняв руку Томир.

– Брат виновника? Як же се? – здивувалася громада.

– Брат братом, а правда правдою! – пояснив боярин. – Я знаю, що сі мужі мали привезти добро для Бово. Я бачив і скарби і знав сих людей. Усе годиться зі словами Бово. Ось моя порука!

З несказанним здивуванням глядів Бово на молодця.

«Перевертень, єретик, злодій, убійник, сатана, а промовляє за ним? Як же се?»

Та ось понад гамір піднявся голос Бугрія:

– Мовчіть усі. Кому що неясне, хай питається.

Враз втихли всі, та ніхто не брався питати.

– А навіщо ж тобі було ставляти церкву у Вижні? – спитав нагло піп. – Для якої віри?..

– Для сеї, яку ісповідуємо і ми, і ви! – відповів Бово.

– У нас церква є! Чому ж то тебе у ній не видко?

– Божим храмом унижене й покірне серце. У моїй пустині маю престіл, при якому приношу безкровну жертву так, як і ти, брате єрею! Навіщо ж мені глядіти твоєї церкви?

– А навіщо вижнянам твоєї?

– Не тільки вижняни є на світі, є й чужинці, купці, мандрівники тощо…

– Ха-ха, ляхи, чехи, франки! І для них-то твоя церква у Вижні? Чи ти сам здурів, чи з нас дурнів бажаєш робити?

Оба духовники гляділи на себе, як два вороги. Піп Кипріян був червоний від досади, Бово зблід.

«Зрадив мої тайни!» – погадав і кинув оком у бік Томира.

Але Томир, видко, сам чомусь-то озлобився, бо нагло виступив уперед і заговорив грімко:

– Яке ж діло тобі, попе Кипріяне, до замислів Бово? Якщо громаді невлад його церква, так вона не позволить її виставити. Може, Бово стане купцем, який бажає знадити купців з великого Київського шляху сюди. Хто його знає! Не копі про це судити. Вона рішає про вину Богдара, а не про віру франків чи ляхів.

– Правда, правда! – загула громада. – Судіть злодія!

– Який же ваш присуд, славні громадяни? – спитав Бугрій.

– Ти голова, то суди перший! – була відповідь.

– Злочинця на поток, майно на розграблення! Чи так

– Так, так!

– Тож від сьогодні ім’я Богдара, сина Ульфра, хай буде прокляте й ославлене між усіма людьми доброї волі у всіх волостях великого князя Володимира Святославича та синів його, а хто його стрітить у хаті, у полі або в лісі, сьому вільно ратищем чи луком убити його, як вовка. З майна громада заплатить довги вірителям, а Вижню розділить по правді між обіднілих, ізгоїв та закупів…

– Як-то, аж тоді? Де ж воно, те майно?.. Кільки його? – почулися голоси.

– Є жінка й дитина!.. Продати бабу!.. – кричали другі.

Та тут Томир виступив перед громаду і поклонився.

– Чую, що ви засуджуєте мойого брата на поток. Се справедливо, і я сам руку підіймаю за сим. Він ось пішов собі сам, а ви глядіть його! Я не перепиню вас у сьому. Та ви ділите Вижню, а се друге діло! Вижня не його майно, а моє! Я купив його за золото, за готовий гріш. Вижня моя!

Мовчанка залягла зборище, та по хвилі піднявся шум.

– Ось і виліз Вовчур! Хитра штука! – засміялися нишком бідніші, які самі здебільшого були обдовжені.

– Ба, що ж буде з нашими кунами та гривнями? – непокоїлися другі, яким винен був Богдар гроші.

– Споганили ім’я роду! – негодовали старші господарі.

Гамір більшав, піп радився з Бугрієм, коли ось відізвався Бово не без злоби.

– Спитайте його, на яких умовах купив він посілля Богдара та хто був свідком купна?

– Яке ж тобі діло до майна Богдара? – спитав на се Бугрій. – Ти не з громади, а своє майно відібрав у цілості!

Бово покраснів. Його погляд стрітився з насміхом, який малювався в очах та чертах Томира.

– Свідком купна є великокняжий тивун Ярослав, а довершено його тому чотири дні, отже, перед злочином.

– Як так, то треба продати жінку й дитину! – вирвався якийсь в’ялий мужичок о вигляді жмінника та баришівника. – Наш гріш пропасти не сміє! Я й сам найду дорогу до тивуна…

– Довги – се знову інше діло! – усміхнувся Томир. – Після суду приходіть усі, яким завинив Богдар, а я виплачу усякому істу з відсотками. Посілля не дам, бо воно моє, але довги заплачу, бо не бажаю поганити імени роду. Саме тому не дам і рідні брата на поталу чужим, а викуплю її за слушний гріш від громади. Не забудьте, одначе, що се не право, а моя боярська воля!

Як один муж, закричала громада «Слава!» щедрому бояринові, і копа закінчила свою діяльність у посіллі. Молодші пішли сейчас у похід на дворище Гунберна і Кулика з Бугрієм та попом, щоби рішити справу співучасті обох убитих у змові. Дехто поїхав домів, остали тільки вірителі і Бово. Допізна розплачувався і торгувався з ними Томир, а кільки разів блиснуло золото на деревляному столі, який винесла на двір служба, тільки разів лютий біль прошибав серце опата. Се були візантійські соліди… Без сумніву, гріш зі «скарбу». Томир був убійником Зденка, одначе як усе те сталося, се знав тільки Бог, і він тільки міг осудити злочинця.

Наче душа, проклята в аді, наче звір на прив’язі, мучився Бово. Вкінці, коли опустів двір, а з рундука підійшла до Томира прегарна, нарядно одіта жінка та з усміхом на блідих устах похилилася перед ним, висунувся і він за другими. Не уйшов його уваги погляд молодця та відрух, з яким підійняв від землі похилену стать.

«Се вона очарувала його диявольською красою! – сказав до своєї душі. – Він пропав для нашої справи навіки. Так як ніколи не вернеться украдений гріш, так пропав і він. Але Божа кара буде страшна, а я… я буду її рукою…»

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 390 – 395.