5. Новий опат
Юліан Опільський
У маленькій келії біля Грушової Керниці, серед глухого пралісу, сиділи при огні Томир і високий, худий, бородатий монах у темно-бурій рясі. На задній стіні хати, при якій виднів малий, біло накритий столик із кіотом, висів великий чорний хрест. У мигтячих блисках огню маяла та хвилювала туди й сюди чорна тінь хреста, наче крила якогось велетенського дивовижного лилика.
Оба мужі говорили мовою франків, а Томир орудував нею зовсім поправно. У його виговорі не було навіть питомої слов’янам м’якості, видко, віджила й відізвалася у ньому кров Ульфра у наслідуванні германського говору.
– Дратує мене, молодче, – говорив монах, – твій світський, а ще й єретицький стрій, дратує рум’яне лице мужа, який, видко, забув про правила святого отця Венедикта із Нурзії та калявся скоромною стравою на загибіль нещасної своєї душі… Горе тобі й мені, що приймаю тебе під убогою, але чистою крівлею затвірника!
Покірно схилив молодець голову.
– Не суди послушника, отче! Я сповняю у сьому приказ єпископа Регінгарда. Він наказав мені лукавити перед єретиками й поганами, бо святі наміри виправдують лож і облуду. У майбутньому монастиреві у Вижні чей же не забракне свистячих ременів до покути, а заслуга вміниться мені у вічну щасливість.
– Ба, єпископ Регінгард, – завважив суворо монах, – не забув ще розпусти та облуди давніх, страшних часів, коли-то монахи, наче поперебирані лаїки пили, гуляли й чужоложили у затворі. О pudor! Горе душам у геєнні, горе сим, що, налигавшись Арістотелів та Гораціїв, гадали працею та мертвою латинською книгою ширити світло! Горе! Ось де світло, ось де просвіта, заслуга, спасіння!
Вказав рукою на велетенського лилика на стіні, а там підняв зі землі нагай зі сімома ремінцями, на яких були олов’яні кульочки та залізні гачки до продирання шкіри.
– Бийся в груди, грішнику! – крикнув. – Бий чолом об долівку, хай прокляте стерво завиє собакою під бичем духа, хай пропаде спокуса, тікаючи з твоєю кров’ю! Га! Краще розлий її в грязюку, краще зігний за життя, ніж має гинути твоя душа!
Послушно упав Томир на коліна перед хрестом і довго бив чолом та молився. Коли устав, приблідло його лице, замарався одяг, помутніли очі.
– Тепер говори! – велів монах, ставлячи біля вогню глечик із вареними сушеними грибами та житній сухар.
– Не буду їсти, отче! – звинявся Томир з винуватим усміхом пісника. – Ти зворушив моє засліплене серце, і я обітую два дні сушити й бичувати спину, бо, бач, чую, що вслід за бажанням напитків та наїдків прийдуть ще й нечисті похоті, а що тоді?..
– Добре робиш, брате Клименте! Горе людині, на яку, наче лев у пустині, чатує диявол…
– Єпископ порозумівся з Болеславом, і сей дав гроші. Він згадує пов’язатися ближче з Володимиром, бо після його смерті настане розвал, розпад, безладдя, та чимало вдасться тоді ухопити сильному. Свята римська віра, яка йтиме за сею силою, як хрестовидна ручка за гострим мечем, водвориться у багатих руських землях. Монастир у Вижні – се і для нього кріпость неабияка. Тому трьох парубків і монах Зденко…
– Чех?
– Так! Вони привезуть скриню золотих солідів. Частину дав імператор Оттон, частину єпископ, решту сам князь. Гроша багато, бо монастир має бути з каміння, з оборонною оградою та мурованими брамами.
– Чи аби безпечно буде їхати через Польщу? Доки нема на сій землі наших маркграфів та густо поселених міністеріалів, годі трьом ратникам перевезти такий скарб. Се ж тисячі…
Засвітилися чомусь-то очі монаха, уста розхилилися дещо.
– Над ними буде Бог! – відповів Томир. – Він устереже гріш, везений на його хвалу.
Вмить скорчилося лице монаха. Ударився в груди, немов обірвати бажав щось у собі.
– Peccavi! Peccavi! – заголосив і, зірвавши зі себе рясу, став раз у раз із вправою та страшним завзяттям шмагати синяками та струпами вкриту ропіючу спину. По лиці Томира пролетів вираз несказанної погорди та відрази, але він укляк біля бичівника та голосно молився.
– Бачиш, брате Клименте! – сказав задиханий та втомлений Бово. – Навіть до старого, досвідного затвірника приходить деколи покуса, і я став сумніватися про Боже провидіння. Молися, Томире, за мене! Ти, видко, не винний у злочинах, які закидав я тобі та єпископові, бо Всевишній дав тобі віру й уповання у хвилині, у якій недостало їх мені.
Томир похилився до плеча Бово.
– Не мені своєю ничтожною, напівпоганською душею перепинювати струю благодатей, які пливуть із ран Спасителя на твою блаженну голову, отче! Твої слова не накличуть сатани гордощів у моє убоге, але вірне і щире серце. Ось прийми від мене се, що передав мені єпископ, та видай потрібні прикази!
Він передав патрові у платину завинений зверток пергаміну з печатками, а сам укляк біля його колін, наче монах перед опатом
– Що се? – спитав Бово.
– Грамота на опацтво у майбутньому монастирі у Вижні. Жезло, інфула і перстінь, монстранції та орнати прийдуть пізніше. Їх привезуть німецькі купці з Ратісбони до Перемишля. Гроші прийдуть невдовзі, коли тільки усталиться верем’я, а води опадуть. Зденко доставить сюди одно і друге.
Але Бово не слухав. Він розвинув грамоту і пожирав очима кожду букву, вималювану на пергаміні вправною рукою цісарського писаря. Пестрі та золотисті ініціали мигтіли перед ним, наче самоцвіти скарбу Нібелунгів, лице паленіло, блаженний усміх блукався на устах, а похилена стать випрямилася гордо і властно. У його уяві звучали срібні дзвіночки повбираних у білі альби школярів, солодкі пахощі ладану і ялівцю неслися під кругле романське склепіння, а гармонійний спів молодечих голосів заводив улюблену пісню опата: «Media vita in morte sumus».
Ся пісня у найяркішому противенстві до молодості нищить безпощадно усе, що не зв’язане з тьмавою аскезою холодних, вигорілих монаших душ. Вона підіймає під небо культ власті, а власть – се буде саме він, опат. Його всемогуче слово понищить східні церкви, на яких ще не почорніло дерево… Він погасить рум’янець на лицях молоді, похилить горді голови бояр і князів, які так швидко зуміли примінити нову віру до старого звичаю. Він продере сю тоненьку плівку Христової правди та розторощить молотом церковного велетня світську життєву гординю усієї землі. Так! Бо він одинокий опат усієї Червенської землі, бо у нього одинока. Богом дана власть, бо власть – се він!
Прочуняв. Махинально опустив грамоту на коліна, а коли завивав обережно її у платину, його зір стрітив питливий погляд Томира.
– Так, так! – сказав. – Бачу, що се грамота. Але невже імператор не найшов гіднішого для сеї почесті… Я ж смиренний…
Лукаво блиснули очі Томира.
– «Тим одинокий, на якого плечі можна було вложити сей тягар», – казав єпископ до канцлера…
– А ти як знаєш?
– Я був саме на послузі єпископа у кімнаті, коли вони печатали грамоту.
– Ах так! Встань! Клякатимеш тільки серед братії, бо тям се, що клякаєш перед владою Бога, якої жезло у моїх руках тільки через коротку хвилину земного буття… А тепер вертай у мирі до своїх. Хочу остати наєдині з моїм униженим серцем, з якого рветься горі молитва вдяки…
Томир устав з колін, але не брався відходити.
– Прости мені, високопреподобний, що не послухаю твойого приказу, мушу, одначе, сказати тобі, що сатана не спить, а велике діло, задумане тобою, в небезпеці…
– Пробі! Якій?
– Вчора вечором підслухав я розмову боярина, від якого купую Вижню, з двома звісними у всій землі головорізами. Боярин розказав їм, що бажає продати мені землю, але гроші одержить аж коло Чесного Хреста. Не знати чому, відгадали вони, що сума буде чимала, до того ж у золоті, тому рішили засісти у виженських лісах біля Чортового Яру, куди йде одинокий шлях через горбовину і… звісно що…
Опат поблід і затрусився.
– Ах, що ж мені тепер почати! – заголосив. – У мене нема ні лицарських служебників, ні навіть монастирських пахолків. Що ж пораджу на злу волю диявола та його поклонників?
– Не падай духом, високопреподобний! Божа сила більша від чортової, а вона дала тобі мене. Я вирятую гріш і твоє опацтво.
Бово підняв голову.
– Як саме? Хіба ляжеш на шляху й остережеш їдучих…
– Се ні на що не вдалося! У напасників будуть стежі, а, впрочім, вони можуть і тут найти се, чого бажають. Чи ти і я оборонимо скарб від товпи?
– Так дай знати громаді… У вас тут мужики пильнують ладу самі.
– Копа карає злочинця, се правда, але кого карати й за віщо, коли злочину ще нема? Боярин, про якого говорю, має між підданими чимало прихильників… Се не лупій-міністеріал, ні шляхтич із Саксонії чи Швабії.
– А князь або княжий тивун…
Томир усміхнувся.
– І князеві, і тивунові придасться скриня золота, а ще й така, що була призначена на будову ворожої кріпості, – відповів. – Не гляди, високопреподобний, княжої опіки, бо наше богоугодне діло загадане якраз на погубу поганських володарів сеї землі. Сатана закрив, щоправда, їх очі на велич римської церкви, але не відняв їм розуміння власної безпеки, бо ся безпека є безпекою і для нього.
– Правду кажеш…
– Так здайся, високопреподобний, на мене! Я піду за злочинцями, виміркую час і місце нападу, а там поведу діло так, що при самій грабіжі пізнають злочинця мужики. Справу візьме в руки копа. Тоді відберемо наші гроші назад, а по закону дістанемо ще й Вижню як відшкодування за грабіж.
Довгу хвилю мовчав опат, вкінці підійняв свої сіро-сині очі на Томира.
– А не лукавиш ти случайно, брате Клименте? Велика, бач, сила у диявола, а грішним життям дав ти до себе приступ сатані!..
Вираз очей монаха був страшний. Він вложив у нього всю свою догадливість, знання світу і людей, усе уповання на чудесну Божу силу, яка, певно громом або наглою смертю, поразить у тисячократ проклятого злочинця, що посягає по святий гріш монастиря. У сьому погляді були і неспокій, і тривога, і недовір’я, і ненависть, і… захланність. Будь Томир справді віруючим католиком, він не видержав би сього погляду. А так він тільки спаленів на лиці, уста його задрижали, в очах засклилися сльози.
– Твоя воля або неволя, високопреподобний, – відповів не зразу. – Тобі ялося приказувати і заказувати… ти опат, я послушник-монах… тобі вільно зобиджувати мене, а мені уже віднялося право гніву і месті… Та, проте, я надіюся, що у сій хвилині спокутував жертвою моєї честі усі гріхи, яких коли-небудь допустився. Геть, сатано, від мене!
Він укляк і поцілував руку опата.
– Рішай, високопреподобний опате! – закликав глибоким грудним голосом побідника, який поборов змія спокуси. – Рішай і вибач, якщо тобі не відповім! Мені важко було і з’ясувати собі, про що ти помовив мене, бідного! Одначе як непевним є несповнений злочин, так нестоющим є й неоправдане підозріння про співучасть…
Опат, видко, застидався, дарма, одначе, глядів слів оправдання. Бач, щирим було його покаяння, а нещирими – покора і вірність Томира, тому найшов боярин слова, яких бракло опатові.
Примітки
Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 368 – 373.