2. Зустріч братів

Юліан Опільський

Та ні ранок, ні слідуючі дні не принесли вияснення, відкіля узявся Томир під Червоним Верхом. Він будився тільки вряди-годи, а поївши дещо, засипляв кам’яним сном. Зразу гарячкував, викрикував на польській та німецькій мові, аж п’ятої днини ранком заговорив зовсім притомно й до річи.

– Спасибі тобі, боярине, що спас мені життя. Видко, воно ще Богові на щось потрібне, то й я не відмагаюся від моєї повинності, а й ти матимеш заслугу…

Одначе повинність, про яку мріяв Томир, була не зі сих милих серцю і солодких у ожиданні, бо чоло грізно стяглося у брижки, а очі вовком глянули із-під насуплених брів. А в душі Судислава зареготалося щось дико, ворожо…

– Еге ж, заслугу! Тільки чим її мені виплатять і хто? – Засміявся. – Я не для заплати тебе рятував, а тому, що ти і я… люди.

– Ти… людина? – наче здивувався Томир. – Ха-ха-ха! Будь ти людина…

– То що?

– Нічого! Спасибі тобі! Та ти скажи, що діється у Вижні?

– Звісно що! Богдар живе, господарює, тільки що, сам знаєш, у нас земля голодна, родить тільки соснину, материнку, дівину, а збіжжя дасть Біг! Хто на лови не йде, тому й голодно буває.

– Ба, ще ніхто у Вижні з голоду не вмер. Збіжжя можна завсіди дістати чи в Перемишлі, чи в Теребовлі, або й у селищах за Бугом.

– Гм! Я й не про те! – зам’явся Судислав. – Але, бачиш, кажуть, що всі білки й куни йдуть на вино, коріння, дорогі паволоки, золоті зап’ястя тощо. Знаєш… у нього жінка… і синок-триліток…

Томир приблід, брижка під бровами поглибилася значно.

– Або я ще не зовсім видужав і гарячка затемнює мій ум, або ти, боярине, не во гнів тобі, таки пусте городиш! Дочка Лапсаря, відай, своїм золотом купила би десяток таких бояр, як виженський Вовчур… Ха-ха!

– Ах, то ти не знаєш! – догадався Судислав. – Правда, тебе тут п’ять літ не було, а саме восени буде п’ять літ, як старого Лапсаря вбили опришки десь за Ряшевом і ограбили валку дочиста. Тридцять літ ходив небіжчик у Київ, Васильків, Новгород, Корсунь, Доростол, Переяславець, Царгород, і всюди берегли його на Руси лад і безпека нашої землі, а у чужині – грізне ймення великого Володимира. Та ось там, на Заході, за Вислоком, нема ніякого ладу, бо люди там якоїсь дивної породи. Дерево княжої ласки виростає там із крови. У кого нагай та меч, у того і влада над безоружним чи слабшим. Тож безсилля мститься зрадою, підлим підступом, крадіжжю, розбоєм над ким би то й не було. Ніхто не є певний життя у сій країні. Але старий Лапсар, відай, сього не знав і їхав у Краків до чехів по фландрійське сукно. Мало було чеської дружини на пограниччі, і хто не йшов цілою виправою, той гинув від ватаг опришків у ряшівських лісах. Так згинув і Лапсар з усією валкою. Перемиські склади порозтягали вірителі та безсовісні орударі, і Богдар узяв Єлену голу… босу…

– Дурак! – кинув гнівно Томир.

Судислав зморщив брови.

– Чому дурак? – спитав. – Він же її брав, а не придане! Якби так був її лишив, то гадаєш, що не найшовся б ніхто, ласий на саму її красу?

– Не знаю! – відповів Томир. – Розказуй дальше.

У його руках хруснула суха соснова гілка раз і другий, а на блідих ще устах показалася краплина крови, видавлена зубами з долішньої губи.

– З тебе говорить злість, молодче! – заговорив Судислав поважно і суворо. – Не називай дураком сього, хто вчинив те саме, що і ти ще й як радо вчинив би! Саме тому злостишся, що він, а не ти… Се ясне!

– Милишся! Я сказав се як Томир Вовчур із Вижні, дбалий про рід та його майно…

Губи Томира дрожали, а очі вп’ялилися в обтягнене міхуром вікно, відвертаючись від погляду Судислава.

– Оставмо се! – гарячився боярин. – Ніяке майно не оплатить краси, а й ніяка краса не дасть добра без злуки сердець двох людей. Се добро, се одиноке добро у світі! Знаєш ти се, хлопче?

Лице Судислава порожевіло, він оживився, видко, бажав сказати щось більше, але Томир усміхнувся згірдно.

– Ще ні! – відповів. – А й до того не розумію, що се все…

– Сейчас почуєш. Богдар завів молоду у своє дворише й забув про Божий світ. Не допильнував як слід розділу майна тестеві, тож і останки навіть розхапали сусіди, міська голота тощо! Та, проте, бояриня веде життя на давній лад. Одяги, страва, вина, пахощі – все те мусить бути, як і давніше. Жінка тивуна Ярослава з Перемишля, її подруги та всілякі сусіди гостюють тижнями у Вижні, а тут круто… Нема кому сказати: «Доволі!» Богдар не має до того ні сили, ні охоти.

– Дурак! – повторив Томир.

З неохотою глянув боярин на гостя.

– Зашвидко судиш старшого від себе, – сказав, – а й до того забуваєш, що се твій брат. Невже ж у тебе за тих п’ять літ не збудилася туга за родиною… за сим добром, про яке ми ось говорили?

– Суджу швидко, але влучно! – відповів Томир. – Але правда і се, що я за сих п’ять літ пережив чимало. Мене зловили жидівські купці, які їхали у Ратісбону і гадали продати як євнуха. Та ось, коли мене держали узаперті й морили голодом, удалося мені вилізти до вікна та кликнути прохожого монаха. Він, на диво, зрозумів мою мову і вдався зі мною у розговір. Слідуючої днини прибув із оружними монахами та кількома кнехтами ратісбонського бургграфа. Одного жида поставили перед суд і повісили, прочі повтікали, а я прожив аж до сеї пори у службі монастиря. Та по дорозі сюди, за Ряшевом, покинули мене мої товариші, і я їхав сам-один. Заблукався ще й до того, бо на пограниччі нема кого й про дорогу запитати. Кінь подох, а я ледве добився до тебе. Вибачай, що тобі швидше сього не розказав, але я так зайнявся судьбою брата, що мені се й на гадку не прийшло.

– Нічого! – усміхнувся Судислав. – Я й тепер не допитувався. У безтямі балакав ти багато про монастир і питав за нашим німцем Бово із-над Грушової Керниці.

Легкий рум’янець промайнув по лиці Томира, а очі забігали неспокійно. Він помовчав хвилю, збентежений, а вкінці заговорив:

– Ах, так! Він виїхав… уже три роки тому…

– А ти знав, що він туди їде? Як так, то чому ти сюди разом із ним не вибрався?

Оповідання Томира не вдоволило, видко, Судислава. Він почав приглядатися гостеві з-під ока і добре замітив збентеження та рум’янець.

Але вмить опанувався запитаний.

– Бово – се саме той друг, що освободив мене з неволі, і я постійно розпитував про нього дорогою. Мимохіть повторив я й тут своє питання у безтямі. Се, бачиш, боярине, як у пияка: найтайніші гадки вибалакуються аж у запої. Але ти скажи, будь ласка, коли можна буде приїхати у Вижню?

– А хоч би й завтра! – була відповідь. – Надходить відлига, сніги тануть, але розкалі ще нема. Якщо ти здоров, то їдь!

– Поїду!

На маленьких санчатах, закутаний у ведмежий кожух, їхав Томир лісом. Сильний південно-західний вітер гудів та на виду пожирав маси навіяного снігу. Вузька доріжка, якою два коні з трудом волікли маленькі санчата, уже сіріла і темніла, а саниці врізувалися глибоко у мокру мішанину снігу та піску, з якої складалося підложе. Олов’яні хмари раз у раз стадами пролітали по сірому небосклоні: здавалося, що синяви вже зовсім нема над світом, а намість неї окутало світ брудне рядно старця.

Спереду сидів хлопчак, син одного зі Судиславових підданих.

Ні Томир, ні його візник не говорили ні слова. Мовчки сунулися сани поміж деревами, а сутінь хмарного лютневого дня заставляла обох подорожніх віддатися власним гадкам. Та час від часу, коли хлопчак із видимим вдоволенням виставляв лице на подих теплого вітру, на крилах якого прилітала у край весна, Томир хмурився тільки й закутував голову у кожух. З його уст час від часу добувалися звуки, вельми схожі на прокльони.

За хвилю мав він станути до очей брата та сеї, яка колись збудила в його серці любов і бажання і навіки розділила шляхи Богдара і його. Божим допустом оба шляхи знову сходилися разом. Чи знову вона має стати причиною спору? Чи ходить обом про неї, чи ні? Чи побідить один чи другий?.. Ба, ся дитина!..

Пекло, горюче пекло!.. Ні… вона не може бути для нього тим, чим була колись; се минулося, зітліло, згоріло у пам’яти страшних днів тривоги у неволі, в чужині, у бруді монастирської аскези. Там вигоріли почування, а тільки пристрасті підшмагав страшний батіг затвірництва, сліпого послуху-покори до дикого танцю кривавої месті та гнилої розпусти. Зі світа щезло усе гарне, принадне, усі надії на вдоволення сердешних затій молодої, неспоганеної душі, остав тільки жар, який тліє у замкненій хаті та звільна пережирає долівку, стіни, утвар… Відчиниш вікно чи двері… гей! Як не бухне полум’я горі, не загуде вихром, не пірве усього одним зривом погубного жару та не кине велетенським розмахом під криваве луною небо напропаще!..

Поясніло. Санчата виїхали з лісу на безлісний склін горбка, попри який плила річка Верещиця. По той бік, за невеликою гребелькою, красувалося дворище старого Ульфра, забезпечене дубовим частоколом та ровом. Щось дрогнуло в душі молодця, одначе він не піддавався вражінням. Він знав, що серце щемить на спомин Вижні, бо так воно здригалося і на чужині. Але каменіло воно завсіди на згадку сих, що там живуть або колись жили… Так! Нагай старого Ульфра не був другом нікому…

– Стій! – крикнув Томир на хлопця. – Вертай до боярина, зложи йому ще раз подяку за все добро, яке я від нього зазнав, а се ось тобі!

Подав хлопцеві круглявий, неправильного виду срібний гріш, лишив шубу боярина на санях і тільки у свойому кубраку зіскочив на землю. З трудом завернув хлопець коні, і вскорі щезли сани за деревами лісу. Томир остав сам-один. Насунув клепаню глибоко на очі, смушевий ковнір підгорнув аж понад уха, так що ледве можна було угледіти кінчик тонкого гострого носа. Відтак сягнув до пояса, пересунув ремінь широкого короткого меча дещо наперед, попробував, чи легко виходить із піхви, і скорою ходою пішов навперейми у острог.

Ліниво пливуча Верещиця дрімала ще під ледом. Швидко перескочив Томир на той бік, а там і підійшов до хвірточки, яка вела у сад. Вона була зачинена, але біля неї росла береза, під якою любив сідати небіжчик батько, коли ловив рибу у річці. Дивним дивом сей понурий, грізний чоловік любив ранками бавитися ловлею дрібноти на маленькі гачки, а опісля годувати нею дворові утки та коти. Тому й не велів зрубувати берези, хотяй вона росла біля самого частоколу. Ще дитиною користувався нею Томир, коли батько не дозволив йому за кару виходити з дворища, а й опісля не раз чіплявся навислого гілля, щоби ніхто не замітив його нічних прогулок. Навіть брат не знав про них і не знав про березу.

Наче десятилітній хлопчак, мигом найшовся Томир у гіллі. Один смілий скок – і він опинився на частоколі, другий – і вже ступав по непорочній сніговій пелені у бік дворища.

Біля задніх дверей не було нікого. Тихо, наче злодій, всунувся Томир у батьківське посілля, а серце било йому, як молотом. Питома воня шкіри та сухого зілля обдала його. Він знав, що тут, у сінях, висить чимало віночків пахучого жнива торішньої Спасівки, а на полицях лежать щити, нашивані плитками та перснями шкіряні каптани, сідла тощо. Але ще другі, незнані пахощі домішувалися до сих звісних.

«Ладан, амбра! – майнуло у Томира. – Видко, вона…»

З кімнати наліво доходив веселий сміх дитини, яка грається з мамою, а по хвилі почувся попри них і низький, грубий голос мужа.

– Се він! – І туди звернувся Томир, але, станувши біля дверей, замітив, що голос брата доходив із іншої кімнати. – Ага! Він у передній! – шепнув і, попхавши сильно двері, ступив на поріг.

Тут аж занімів. Уся світлиця, де колись не було нічого, кромі збруї по стінах та в’язок із ціннішими хутрами, змінилася була до непізнання. Довжезний стіл, застелений узірчатою скатертю, стояв посередині, а біля нього лави, покриті коврами. Стіни обвішані паволокою, а від низької стелі звисали на дрібних ланцюжках грецькі золоті чи позолочені лампади чудового виробу. У вікнах видніли сочкуваті зелені скла у решітчастій олов’яній рамі, а різьблені та металом викладені скрині стояли довкола стін. При вході товпилося кількох людей, видко, слуг, яким Богдар давав прикази.

– Ти, старий Госте, вели обставити Чортову Яругу від Червоного Верху. Там завелися вовки, й вони ждуть тільки марта, щоби відвідати наші вівці на поляні. Сеї ночі був я вночі на горбочку і чув виразно виття у тій стороні.

Старий, сивоволосий, але кремезний ще дід похилився до боярських колін.

– Не во гнів тобі, боярине, але ледве чи се тобі вдасться. Там, від Червоного Верху, Мокош… чи пак святий Никола, хай береже нас перед своїм стадом, – унадився вовкулака. Доки Мокош пильнувала їх, доси вони зайчиками та сернюками вдоволялися, а тепер не те стало. То й не знаю…

– Верзеш! – гримнув боярин. – Вели кождому почепити хрестик із ялівцю, то й вовкулака не причепиться.

– Може, краще осиновий кілок… – замітив несміло старець.

– Про мене! А тепер ідіть обідати!

Жваво вийшли всі зі світлиці, кланяючись бояринові. Остав тільки Томир біля дверей, закутаний у свій кубрак і в шапці.

– А ти хто і чого хочеш? – кинув боярин.

Одним махом скинув Томир шапку і кубрак та підступив на два кроки до брата.

– Перуне! – скричав сей, подавшись узад. – Томир!

Він зблід увесь, а руки дрожали йому, як у пропасниці.

– Перуна кличеш, поганче? – закпив Томир. – Дарма! Перун тобі не поможе, як і Єгова не поміг. Мене, видиш, спомагав Господь Бог Саваоф, і я остоявся против одного й другого. Ні поганин, ні жид не вбили мене… Я тут!

– Так, ти тут! Братчику! – крикнув Богдар нагло, витягаючи руки. – Вітай, вітай у батьківському посіллі. Гей! Жін…

– Тсс! – спинив його Томир. – Заки мене обіймеш, покажи руки, чи в тебе нема ножа пробити мене відзаду. Жінки не клич, бач, хочу хоч перший кусок з’їсти безпечно. Хай вона не знає, кому ладить обід, щоб ще не стався для мене останнім. Ха-ха!

Богдар опустив руки і сів на лаву.

– Не розумію тебе, брате! Як можеш мене помовляти про зраду або убивство? За віщо обижаєш мене вже при вході у дворище? Чи ще не забув нашої суперечки з-перед п’ятьох літ?

– Зраду, Богдаре, змиває лише кров зрадника. А ти хіба не станеш вибріхуватися, що продав мене жидам, як Йосифа в пустині? Змиває її й покута, та сеї у тебе годі надіятися перед смертю. Аж на санях станеш битися у груди та вити про милосердя. А пока… я тут! Мені двадцять п’ять літ, у мене право до половини твойого майна, і я прийшов по неї.

Наче батогом піднятий, зірвався Богдар.

– Добра? Якого добра? Яке тут добро? Піски, ліс, вода, глуш, вовки, звірина, а гроша…

– А се що? – спитав холодно Томир, указуючи головою довкола себе.

– Се… се придане Єлени!

– Брешеш, братчику, за нею дістав ти тільки старечу торбу та ляцьке віно, «голу… і коліно!» Се купив ти для неї, не перечу, але на які гроші?

– На мої!

– Твої і мої! Се ж куни, білки і бобри з наших лісів, і в мене є право до них.

– Ха-ха! Чи, може, й до Єлени? Вона теж їсть «наш» хліб? Ні, братику! Не дістанеш із мойого – чуєш? – із мойого посілля ні мишачого хвоста! Сиди, їж, спи, полюй, бігай за невільними дівками скільки хочеш, але до мойого вара 1 тобі! Знай, що в мене є ще одно добро, побіч гроша, – ось воно.

Лискавковим рухом видобув із-під киреї меч. Та в сю мить і Томир відскочив два кроки взад, і тугий франкський меч заблистів у сутіні кімнати синявим рефлексом.

– Богдаре, а копа? – крикнув Томир, а з його очей сипалися іскри. – Ти ні в Польщі, ні в Німеччині, ти на Руси! Тут нема злочину без кари!

Богдар виглядав страшно. Підпливші кров’ю очі сверкали люто, губи дрожали та кидали градом прокльони разом зі слиною. Він увесь присів, скорчився і котячими рухами намагався зайти брата від дверей.

– Ха-ха-ха! – хрипів. – Ні, ти не на Руси, ти у Вижні, де й чорт у болоті не найде твойого вонючого трупа. Одержиш жменю піску у свою прокляту хавку, ось тобі й уділ. Побачиш, що краще, чи ляцьке віно, чи… Га! Маю тебе!

Одним скоком перемахнув стіл і найшовся біля дверей.

Але Томир спокійно заставив себе скринею і сів на лаву.

– Не роби дурниць, братчику! Чи ти гадаєш, що я з неба впав у Вижню? Я від Судислава із-під Червоного Верху. Якщо не буде від мене вісточки до завтра, так копа прийде мене шукати. Ти не віриш? Гаразд! Пішли спитати! З-під самої хати відправив я санки назад, щоб тобі зробити несподіванку. А тепер…

Тут відсунув скриню на місце, сховав меч у піхву і сів до столу.

– А тепер подумай, що за убійство ти підеш на поток, а усе твоє майно – на розграблення, під час, коли я правлю тільки половину. Подумай про се і вели подавати обід, бо я, бач, уже дещо проголодався.

З брязком упав меч Богдара на поріг, а він сам на лаву. Пальці рук уплів у густу, дещо сивіючу уже чуприну і мовчав добру хвилю. Коли підняв голову знову, лице його постаріло о яких десять літ, а в червоних очах склилися сльози.

– Брате! – заговорив благальним голосом. – А з чого ж виплачу тобі половину? У мене самого нужда…

– А мені яке діло? Ти мечем грозиш, я сам боюся не нині, то завтра намість моєї пайки отруї, ножа, вогню, води. То, може, радити ще тобі стану? Вкради, убий, а дай! Ось що!

– Забудь, братчику, обиду! Забудь хоч на хвилину. Се кров у мене заграла. І ти, і я… Вовчурі. Ми вовки, не коти, щоби нявкати та лизатися. Порадь мені сам, пожди, може, де яка війна, виправа тощо… роздобуду, віддам, а так, бачиш, жінка багацького роду, добра, кохана…

Дикий біль скорчив черти Томира, наче пащу раненої звірюки.

– Гаразд! Вели подавати обід! Після обіду пораджу тобі, що робити, а обловимося і ти, і твої, і я…

Примітки

Подається за виданням: Опільський Ю. Твори в 4 томах. – Льв.: Каменяр, 1994 р., т. 1, с. 352 – 360.