«Громадянська війна»

Володимир Пасько

“Мирно працювати нам довелося тут недовго. Після Брестського миру з німцями, Київська Центральна Рада запрохала німців, щоб вони допомогли їм ліквідувати радянську владу на Україні, а за це вона віддячить німцям і пшеницею, і салом, і іншим. Тому рано весною 1918 року на Україну прийшли німці і разом із петлюрівцями-гайдамаками почали виганяти радянські війська з України. Повертали фабрики і заводи капіталістам, а землю поміщикам і жорстоко розправлялися з тими, хто працював у органах радянської влади та брав земельку в поміщиків. Отже, коли німці да петлюрівці підходили до Пирятина, то я приїхав у Недбайки. Попрощався з рідними. Забрав із собою голову ревкому Бугая Івана, щоб не вбили його німці та гайдамаки. Поїхали ми на Пирятин. Станція Кононівка вже була зайнята німцями, ми заїхали на станцію Гребінка. Бугай, як старичок, воювати вже малоздатний, то він поїхав до свого брата в Самару, а я поїхав на Пирятин. Частина членів виконкому вже розбіглася по домах, а частину я зібрав, і ми рішили йти на станцію Гребінка, приєднатись до красногвардійських загонів і воювати з німцями і гайдамаками. Коли ми прийшли на ту станцію, нас з радістю прийняли, дали нам зброю, і так ми з боями відходили по залізниці Київ — Харків у напрямку Лубен і далі.»

На цих словах Шеремет на мить зупинився… У напрямку Лубен і далі… А куди воно — далі? І звідки впевненість, що вдасться повернутися?

— Та ніякох впевненості не було — просто безвихідь. Бо хіба ж можна залишатися за таких умов? Адже ясно, як Божий день, що всілякі кірпачі та виноградови одразу щоти зведуть. Тут вже хочеш — не хочеш, а треба. Боротьба за народ, за краще життя — це та дорога, з якої вороття не буває, раз ступивши. Бо вороги — вони все одно не простять. Був такий фільм колись — «У вогні броду немає». Вірно сказано.

— А що то за червоногвардійські загони були? Тут у вас малувато написано, а ви свого часу розповідали, що там і китайці були, і мадяри… Звідки вони, хто такі, що в нас робили?

— Червона гвардія — це такі загони з робочих для захисту радянської влади. Їх по містах і заводських посьолках почали ще навесні сімнадцятого створювать. Інакше за рахунок яких би сил радянська влада так швидко перемогла по всій країні? Це вже потім, з февраля-марта вісімнадцятого, Червона армія почала створюваться, коли інтервенція почалася — спочатку німців, а потім інших. Та й гражданська війна почала розгоряться. Ти що, забув, чому тебе вчили — і в школі, і в академії?

— Та не забув, — заперечливо хитнув головою Шеремет. — Тільки надто багато різного читав і про ту гвардію, і про її діла потім. Лише починаючи з горбачовських часів, почали писати про це відвертіше.

— Діла були, в основному, правильні. Хоча й не завжди. Бо ж народ там різний траплявся. В революцію багато й непотрібу спливло. А куди їм діваться? Хто хотів жажду справедливості свою утолить, за кращу долю сражаться, хто за більшовиків — ті йшли в Червону гвардію. Ще дехто йшов у загони лівих есерів. Ці також були за революцію, однак не все правильно понімали, не усвідомлювали руководящої ролі робітничого класу. Ті ж, у кого, окрім революційної фрази та дурних наклонностей і вітру в голові, нічого більше не було — ті йшли в анархісти. Хоча приставали до них і заблудші. Так що люди були тоді в революції різні, різної якості, хоча вид переважно мали один — зброя, червоний прапор і палке революційне слово. Поки розберешся — іноді пізно буває… Це як у вас зараз: ніби всі за Україну, ніби всі з тризубами і синьо-жовтим вашим прапором. А хто про що при тому думає, а особливо як робить — не мені тобі казать…

— Ви про допомогу китайців, мадярів та іншого «інтернаціоналу» на нашій землі не сказали, — нагадав Шеремет.

— Тут нема чого багато розказувать. Китайці — ті у нас більше з портових міст були. Звідки й як там об’явилися — того не знаю. Однак пам’ятаю, що в бою були стійкі, дисципліновані і нещадні. Були б харчі й патрони — і зроблять все, що накажуть. «Твоя моя нє понімая… Ходя под стєнку» — ось і всі їхні розмови. Імперіалістична війна тільки закінчилися, у нас, у руському плєну, кого тільки не було — і німці, і австріяки, і мадяри, і серби, і хорвати, і українці-галичани, і чехи, і словаки, словом — ледве не пів-Європи. Переважна більшість — робочі і селяни, такі ж, як і наші. Їм також кортіло і миру, щоб по домівках вернуться, і свободи, і землі, і людських умов роботи й життя. А гасло ж більшовиків було яке? «Дайош всемирную соціалістичну революцію!» От вони й пристали на нього. А починать звідкіля? З Росії, з нас. Вони нам здорово помогли, особливо в найбільш трудний період — у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому роках.

— Я історію Червоної армії ніби-то трохи знаю, але великого внеску тих інтернаціоналістів щось не помітив. Хіба що серб Олеко Дундич, художній фільм ще про нього зробили. Та Бела Кун.

— Так вони більше не в армії були іноземні товариші, а на внутрішньому фронті — подавляли всілякі білогвардійські заколоти всередині країни. В спеціальних загонах ВЧК. Багато їхніх якраз в органах і працювало. Але то потім було, не зараз, — не побажав продовжувати тему Дід.

Все правильно, сумно усміхнувся про себе Шеремет. Інородцям чужого народу не жаль — істина, відома з давніх часів. Як і звичай набирати військо, а особливо особисту охорону з чужоземних найманців. Ще від київських князів з їхніми варягами ведеться. Однак історія вона мудро самоорганізується. У вісімнадцятому— двадцятому роках оті «інтернаціоналісти» з прилеглих до Росії країн допомогли більшовикам перемогти у кривавій громадянській війні, а за якихось чверть століття більшовики їм віддячили. Та так, що всі вони, оті колишні «країни соціалістичного табору», тільки зараз оговталися та відійшли трохи, коли під натівську парасольку потрапили. Однак до того ще далеко. Поки ж що…

«Битися нам з німцями було дуже важко, бо вони були озброєні добре, а ми плохо. Коло станції Ромодан зчинився великий бій. Я одержав дві осклолочні рани і контузію. І мене майже сліпого відправили у госпіталь у г.Курск, де я і лікувався до серпня місяця 1918 року. Рани мої зажили скоро, а от очі боліли довго. Одне око вилікували зовсім, а друге так і продовжувало часто боліти, аж поки зовсім заросло більмом. Оскілько у мене був утеряний зір, то мене вже в армію не брали, а тому я в серпні місяці 1918 року улаштувавя працювати у Курському повітовому виконавчому комітеті на посаді завідуючого повітовим земельним відділом. Тут я працював до квітня місяця 1919 року».

— Вибачте, Діду, стривайте. Як так — в армію вже не брали? А «Залізний потік» Серафимовича? А бої на Кубані? Командарм Сорокін? — Здивовано спинив Діда Шеремет. Питання вочевидь було й несподіваним, і не з простих. Бо пауза дещо затяглася.

— А ти звідкіля знаєш? — порушив нарешті мовчанку Дід.

— Про вашу участь в поході Таманської армії ваша ж дружина, баба Векла розповідала. Радила перечитать уважно той роман. «Щоб знав, як дід за Совєцьку власть воював і з якими людьми знався». Бо й ви особисто часткою того «залізного потоку» були. А про участь в боях на Кубані ви ж самі й казали. Це років за сім було до того, як ви спогади оці написали. Десь наприкінці п’ятидесятих. Я тоді якраз був у захваті від повісті й фільму про червоного комбрига кубанського козака Івана Кочубея, ділився з вами своїми вражєннями.

— Хіба? — неуважливо озвався Дід. — Я, признаться, й забув. А ти пам’ятаєш… Справді, з госпіталя мене виписали на початку серпня вісімнадцятого року. Гражданська війна тоді розгоралася на всю. Головним осередком контреволюції був південь Росії. А для мене ж Кубань була, як своя. От мене і відправили туди, щоб боровся за Радянську владу там, поки Україна під німцями і воювать з ними офіціально не можна.

— А як же ви туди добралися, з Курська? Адже на шляху були з одного боку — німці, з іншого — білогардійці?

— Та вирядився під скаліченого фронтовика, що повертається додому ще після тієї війни. Так і добрався на Тамань, до групи Ковтюха. Був такий червоний командир, під іменем Кожуха в книжці виведений. З ним і продовжив воювать за власть совєтов. Все, що в книзі тій написано, істинна правда. Якщо й придумано — то небагато. Тяжкий був похід. Але прорвалися все ж до своїх…

— Дуже вже ви лаконічно, Діду. Війна вона хоч діло й не з веселих, але й не така ж безбарвна, щоб нічого було й сказати.

— Ти правий, барви — вони й у війни єсть. Тільки дуже вже невеселі: з одного боку — білі, як смерть, це вони; з іншого боку — червоні, як кров, це ми. А між ними — впала барва чорна, як земля, куди ми одне одного вкласти старалися наввипередки. Хто перший — той і живий. Ти ж сам про це знаєш…

Знать то Шеремет знав, але одна справа — чужі далекі краї, а зовсім інша — твоя земля, твій народ, твій рід.

— Вийшли ви до своїх, а далі що? — Не знав, як вести далі розмову, Шеремет. Бо тема Дідові, вочевидь, була не до душі.

— Далі відправив мене мій командарм Ковтюх разом зі своїм ескадроном до головнокомандувача Радянських військ на Сєвєрному Кавказі Сорокіна, був такий. Він якраз особий отдєльний кавалерійський полк для себе почав формувать, щось приблізітєльно як в нас колись сердюки були. Та не встиг. Якщо ти книжку про Кочубея читав і кіно дивився, то пам’ятаєш, яка його доля…

— Був оголошений, пригадую, поза законом і убитий червоними ж? Як «враг совєтской власті»?

— Точно. Тільки ніякий він не враг, якщо розібраться. То ви, нинішні, просто не знаєте…

— А хто ж він тоді, якщо з ним таке вчинили? Свої ж? — Здивувався Шеремет. – За щось же, мабуть, було? Розкажіть.

— Там найшла коса на камінь. Сорокін — він був воєнна власть на Сєвєрному Кавказі. Сам з місцевих, із козаків, бувший осавул. — Через силу зроняв слова Дід.— А гражданська власть, головна, керівництво тієї Кавказької республіки, — майже всі прийшлі, та ще й з євреїв, обстановки не знали… Сорокін був, безперечно, проти і дореволюційних порядків, і Білої армії. Однак був і проти того, щоб людей стріляли тільки за те, що він на фронті до офіцера вислужився або з галстуком і в капелюсі ходить. Та проти того був, щоб козаків «розкозачували», навіть сідло й шашку в козака забирали, з якими він, щитай, на світ народився. А ці, прийшлі, все «углубляли» революцію. Не маючи ні великого розуму, ні серця — виміщали накопичену десятиліттями свого пригніченого життя злобу, як хотіли. Та ще й йому почали угрожать за «нєправільноє поніманіє лінії партії». Він і показав, хто в домі хазяїн: після чергового масового розстрілу козаків і офіцерів, тільки запідозрених в антисовєтських настроях, збунтувався, та й сам перестріляв закапьорщиків тих репресій — верхівку Центрвиконкому і «ЧК» того краю.

— На що ж він, цікаво, сподівався? Що більшовики йому таке простять?

— Тоді в багатьох від влади й безкарності голова обертом пішла, ледве не кожний прагнув бути необмеженим диктатором в своєму околотку. І все — ім’ям революції. Тим чимало людей від нас відсахнули, потім виправляли… — Зітхнув Дід.

— А тут чим скінчилося?

— Центр поставив завдання військам Таманської армії придусити заколот, Федько з Ковтюхом виконали наказ, Сорокіна застрелив хтось із командирів.

— На вас не позначилося?

— Таманці ж мене знали, як свого. Та й я сам майже одразу з возвратним тифом зліг і затим з армії пішов уже безповоротно — здоров’я не стало.

— Чому ж ви в спогадах про це не написали, про свою кубанську епопею?

Пауза знову стала довшою, ніж належало.

— Ти знаєш, яка доля спіткала Ковтюха й Федька? Обидва репресовані в тридцятих роках, згинули безвісти. Таким в ті роки краще було не хвалитися — лічним знайомством одразу з трьома «ворогами народу», та ще й якими…

— А ваша особиста доля після листопада 1918-го?

— В Україні після Скоропадського владу захопила Директорія во главі з Петлюрою, так що я до квітня місяця 1919-го року працював у Курському повітвиконкомі.

«Що ж у цей час робилося у Недбайках? Вище мною описане, як там на початку 1918 року була утворена влада Рад, як бідняки села розібрали все майно поміщика Падалки, а також і землю. Що ж получилося, коли прийшли німці та гайдамаки? А це було рано весною 1918 року. Усе розібране бідняками майно Падалки бідняки змушені були повернути, і землю тоже. Так що бідняки села лишилися опять такими ж, як вони були і раніше, поки не було радянської влади. Крім цього, на бідняків наложили грошову контрибуцію для сплати збитків поміщику. Хто не міг заплатити, то приймали всілякі міри, вплоть до порки пльотками. Для бідняків села настали чорні дні. Вони осталися і без землі, і без хліба. Староста Бугай Сергій да кулак Некоз Василь, ці кати стягали грошову контрибуцію з бідняків села, вони знущалися з тих, хто не в змозі був заплатити контрибуцію (правда, у 1920 році ці кати були розстріляні недбайківськими бідняками) …»

Шеремет мерзлякувато стенув плечима: довга ж і жорстока пам’ять у людей тоді була. І ціна велика — життя. Причому це не було помстою за вбивство або каліцтво конкретних людей, чиїхось родичів, а за виконання звичайних адміністративних обов’язків, фактично — за стягнення податків. Якщо екстраполювати на нинішні часи, то багато б кому мурашки по спині мали пробігти…

— То не пам’ять довга, то напруга класової боротьби така велика тоді була, — озвався дід.

«…Кулачество торжествувало. В цей час гетьман Скоропадський організував собі опору — Союз хліборобів-собственників. Недбайківське кулачество потяглося до цього Союзу. Бідняки ж пішли в інший бік. У липні місяці 1918 роки повз Недбайки проходив отряд Гребенка. Це були повстанці, які прямували поближче до Харькова і Курська, щоб з’єднатися з радянськими військами. До цього отряду багато недбайківських молодих хлопців пішли воювати проти німців. А хто ж саме? Коверник Лука, Коверник Сергій, Турукало Василь, Яременко Василь, Деркач Никон, Личкань Парфен і інші. На жаль, цей отряд німці під Полтавою добре потрепали. Яременка Василя і Личканя Парфена поранили. Яременко помер, а Личкань вилікувався. Останні поступово поверталися живими…»

— Гетьман Скоропадський про ті часи й події був дещо іншої думки В тому числі й про становище на селі: з землею, порядками, контрибуцією…

— А ти звідки знаєш?

— Та подарувала мені його молодша донька, пані Олена, книгу спогадів свого батька. Писану, щоправда, не в 1965-ому, як Ваша, а в 1919-му, одразу, як його скинули, по гарячих слідах, так би мовити…

— Цікаво, і що ж він там міг написати? Той кат трудового народу? Хоча ти й знаєшся з гетьманівною і, відчуваю, сочуствуєш йому?

— Давайте я вам краще його зацитую, а потім поговоримо.

«Я дедалі та більше переконувався, що коли не зроблю перевороту тепер, у мене буде завжди усвідомлення, що я людина, яка задля свого власного спокою прогаяла можливість врятувати країну, що я боязлива і безвольна людина. Я не сумнівався в корисності перевороту…

Я бачив все, що на мене чекало, всю ту ненависть і з боку правих, і лівих, яку я викличу, і це, зізнаюсь, мене тривожило.

Але грандіозність завдання мене вабила, тим більше, що був я впевнений, що зроблю справу. Головне ж, мене цікавила тоді думка суто державна і соціальна. Створити сильний уряд для відновлення, перш за все, порядку, для того необхідно створити адміністративний апарат, який був на той час фактично відсутній, і провести справді здорові демократичні реформи, не соціалістичні, а демократичні.

Соціалізму в нас у народу немає, і тому, якщо він і є, то серед маленької, відірваної від народу купки інтелігентів, безгрунтовних і духовно нездорових. Я не сумніваюсь, як і не сумнівався раніше, що всілякі соціалістичні експерименти… повели б негайно до того, що вся країна за 6 тижнів стала б здобиччю всепожираючого молоху — більшовизму.

Більшовизм, знищивши всяку культуру, перетворив би нашу чудову країну на висохлу рівнину, де з часом усівся б капіталізм, але який!.. Не той слабкий, м’якотілий, який тлів у нас до цього часу, а всесильний Бог, в ногах якого буде валятися і плазувати той же народ. Проведення поступово найширших демократичних реформ є нагальним обов’язком глави держави.»

— Ага! Ще мені один демократ знайшовся, — спалахнув Дід. — Майже як ваші нинішні, що, поглядаючи на оздобленого діамантами годинника на руці, про проблеми бідних пенсіонерів просторікують. Все, що ти прочитав, — це балачки недобитої контри. Знаєш, яка пісенька в народі в ті часи ходила? Ось, послухай:

“Од Києва до Берліна

Ще не вмерла Україна,

Гайдамаки ще не здались,

Дойчланд, Дойчланд юбер аллес!”

Так що твій гетьман просто виправдатись хоче. Не може ж він визнати, що…

«… Кулачество зажило, а життя бідняків села стало нестерпно тяжким. І так було не тільки в Недбайках, а й по всій Україні, а тому по всій Україні народ повстав проти німців. Протягом останнього часу 1918 року до початку 1919 року радянські війська за допомогою повсталого українського народу німців вигнали і на Україні опять утворилася радянська влада.

У Недбайках обрали головою сільради Пустовара Сергія Федоровича. Земельку поміщика Падалки, церковну та багатих кулаків знову розділили серед безземельних та молоземельних селян. Сім’я Падалки — його жінка, дочка і зять Наталенко, — покинули село і виїхали в город Переяслав до сина Падалки Бориса Яковича, який працював там врачом. Жити в Недбайках вони боялися, бо вони немало горя зробили недбайківським біднякам, коли тут панували німці…»

— А як же їх живими тоді випустили, якщо вони такі-сякі?

— Та понімаєш, люди є люди. Одне діло землю забрати або майно, та зовсім інше — життя позбавити. Наприкінці вісімнадцятого — початку дев’ятнадцятого року ще не було такої злоби, як потім з’явилася. Та й при власті у нас завжди були свої, хоч з одного, хоч з іншого боку.

— А сумнозвісна «ЧеКа»?

— Тоді вона ще до нас, у глибинку, не добралася.

«… Я повернувся з Курська в Недбайки наприкінці квітня 1919 року. На початку травня 1919 року в Капустенцях відбувався волосний з’їзд рад. Мене як делегата цього з’їзду обрали головою Капустенського волосного виконавчого комітету Пирятинського повіту Полтавської губернії. Сім’я моя жила в Недбайках, а я працював у Капустенцях…»

— Стривайте, діду, як же так? Ви були ще рік тому більшим начальником, а тепер пішли ніби-то з пониженням? Як то так? За канонами нинішньої “еліти” й “адміністрації” то ціла драма, якщо не трагедія.

— За наших часів таке не було ні драмою, ні тим більше трагедією. Люди тоді не про власну вигоду дбали, а про ідею, про народ, про державу. Головне було — взяти участь в боротьбі за владу Рад. А на якому посту — не суть важно. На якому партія накаже…

«… Бідняки села як у Недбайках, так і по других селах землю получили, але обсіменить її не було ні посівного матеріалу, ні сільськогосподарського інвентаря, а також і тяглової сили. А тому довелося організовувати по всіх селах волості комітети незаможних селян, які і взяли цю справу у свої руки і примусили кулаків виділити необхідну кількість інвентаря і посівного матеріалу. А щоб кулаки не дуже пручалися і не чинили біднякам перешкод, то озимий хліб було роздано до уборки з половини. Тобто — скоси і половину віддаси кулаку, а половина тобі буде за труд. Кулаки, скрипя серце, мовчали. І таким способом вся земля, яку получили бідняки, була засіяна…»

— Тобто, наскільки я зрозумів, бідняки знову, вже вдруге, обідрали чи то обібрали багатших односельців?

— Не «обідрали» і не «обібрали», а «змусили поділитися», добровільно. Це дві великі різниці.

— Так-так, я розумію… — Шереметові пригадався Афганістан, де йому випало брати участь в «наданні інтернаціональної допомоги народу Афганістана в побудові свого світлого майбутнього». В тій аграрній країні земельне питання було також найболючішим. Але там селяни часто рішуче відмовлялися брати землю, відрізану від багатіїв. Іхній мусульманський бог не дозволяв їм брати чуже. А в Аллаха вони вірили, ще й як. Незважаючи на своїх, афганських «більшовиків», які були виплекані радянськими радниками «шураві», на зразок своїх власних дідів. Православний же Бог забороняв красти, але змусити «поділитися» — то під заборону не підпадало. Тим більше, що більшовики потім і Бога «упразднили». Згодом. Незабаром. Але то вже інша тема. Поки що ж …

«… Бувша біднота села почувала себе господарем становища. Але недовго існував такий стан. 20 серпня 1919 року прийшли денікінці і влаштували свою буржуазну владу. Кулаки зразу ожили, знову заходилися господарювать по своєму. Земельку в бідняків забрали, як і той урожай, що бідняки напахали на їх землі. Озимий хлібець, що покосили бідняки, кулаки забрали ввесь у бідняків, а ярий, що бідняки посіяли на кулацькій землі, брали по-різному. Були такі кулаки, що брали половину, були такі, що брали дві третини, а були і такі, що забирали увесь. Отже біднота села осталася оп’ять і без землі, і без хліба. Звичайно, такий стан бідноти села був не тільки в Недбайках, а й по всіх селах і городах, де панували денікінці…»

— Господи, як лють і ненависть, жадоба помсти туманять розум і вистуджують серце! Невже ж ті куркулі, що забирали дві третини, а то й увесь урожай, самі хлібороби, не усвідомлювали, що тим самим сіють ще лютіші зерна ненависті в серцях своїх голодних односельців? І що за таких нерівних часів, коли при владі то Центральна Рада, то гетьман з німцями, то більшовики, то Директорія, то денікінці, — не можна озлоблювати одне одного. Треба всім якось дійти згоди, простити, може, навіть несправедливість.

— Не усвідомили і не простили. Вони нам тоді, а ми їм, істотно, потім…

«… А тому проти денікінців почали організовуватись партизанські загони. По селах Капустенської волості також багато пішло в партизани. Члени волостного виконавчого комітету, коли прийшли денікінці, то пішли в підпілля, а дальше пішли в партизани. А коли Червона армія за допомогою повсталого народу денікінців прогнали, а це було в кінці 1919 року і на початку 1920 року, то я повернувся.

В марті місяці 20-го року я попав у повітовий город Пирятин і з початку як кооптірований працював замісником голови повітового виконавчого комітету, а в червні 1920 року відбувся третій Пирятинський з’їзд Рад і мене обрали членом повітвиконкому і я працював замісником голови виконавчого комітету і по сполученню головою колегії повітової ради народного господарства».

Шеремет із здивуванням перечитав ще раз: все правильно, бодай і не дуже великий, але начальник. Як на нинішні часи — заступника глави райдержадміністрації, якщо не більше…

В пам’яті спливли нещодавно читані матеріали про жахливі репресії більшовиків проти козацтва як суспільного стану саме в ті часи, починаючи з весни дев’ятнадцятого року і далі. А Недбайки ж були селом козацьким, сам дід — козак…

— Чого це ти замовк? — не зовсім вірно зрозумів його вагання Дід. — Для наших країв це був остаточний прихід Совєтської власті. Звичайно це була наша перемога — а значить і моя. Ти що, сумніваєшся?

— Та не сумніваюсь я. Просто цікавлюсь, як воно у вас просто ніби-то виходить. Але ж незадовго до того сам ваш вождь Ленін відверто і вголос наставляв, що ситуація в країні «… ставіт насущной задачей вопрос о полном бистром, решітєльном унічтоженії казачєства как особой економічєской группи, разрушєніє єго хозяйствєнних устоєв, фізічєскоє унічтожєніє… всєх вєрхов казачєства…» А Недбайки ж були селом козачим, та й ви особисто до того суспільного стану відносилися. А партія ж вимагала, що «в состав рєвкома ні в коєм случає нє могут входіть ліца казачьєго званія…»

— Ти он про що… — зронив важку паузу Дід. — То справді був не самий розумний крок московської влади — об’явити війну всьому козацькому сословію. Якби не це — дійсно, кровопролиття б було набагато меншим. Але це касалося більше Дону, Кубані, деяких інших місць. На Уралі, в Забайкаллі, на Далекому Сході, приміром. В нас справи були зовсім інакші. Наших країв то стосувалося мало.

— Як то — інакші? Ви ж самі казали, що у вас до революції в паспорті писалося «козак». І в мого батька в метриці так само писалося, що народився в сім’ї козака. То чому ж це — стосувалося мало? — Спантеличено спитав Шеремет.

— А ти одгадай… — з гіркотою кинув Дід. — Що в тому злощасному декреті було за головне? «Унічтоженіє казачєства как особой економічєской группи… пєрєдєл юртових казачьіх зємєль мєжду крєстьянамі і пєрєсєлєнцамі…» А в нас що було ділить? Які такі «юртові козачі» землі? Між якими такими «крєстьянамі і пєрєсєлєнцамі?». У нас всі були свої й за соціальним станом однакові. Нас всіх фактично розкозачили ще тоді, як Гетьманщину ліквідували й Січ розігнали. Тільки й того, що назву «козак» оставили та кріпацьке ярмо не накинули. А в іншому — ніякої «особой економічєской групи» ми, українські козаки, собою не уявляли. То за що ж нас було «унічтожать»?

— Я дещо читав з цього приводу, — не погоджувався Шеремет. — Так ось, є історичні свідоцтва, що «легендарні герої Громадянської війни» Будьонний, Фрунзе, Якір, які командували червоними військами, що діяли в той час в Україні, більше дослухалися товариша Леніна, аніж вас, українських більшовиків. І в тих наших краях, де козацтво було офіційним суспільним станом — на Київщині, Полтавщині, Волині, — таки позбиткувалися з народу достатньо.

— Та то згущають краски, — поморщився Дід. — До того ж всі оті контреволюціонні банди — Петлюри, Григор’єва, Блакитного, Зеленого, інших мастей отаманів, вони ж просто експлуатували оту козацьку ідею. Увесь свій лічний состав звали не інакше, як козаками, офіцерські звання в них також козацькі були — от і виходило, що поки розберуться, то дров наламають.

— Та не тому, Грицьку, не тому, — вихопився зненацька голос Шаблія. — Ти ж сам знаєш, з кого складалося оте червоне військо і хто були їхні командири й комісари. То навіщо ж на наших наговорювать? Ми були свої на своїй землі. Споконвічній нашій, з діда-прадіда. І хотіли на цій своїй землі жити самі й своїм розумом. А вони хто? Московсько-рязанська голота та різна інтернаціональна наволоч з таборів військовополонених? Чого від них очікувать було доброго? Вони своє ставлення до історичної батьківщини і її мешканців ще за сімсот п’ятдесят років до того продемонстрували. Татаро-монголи не багато гіршими були, принаймні святинь наших собі не привласнювали. А ті «брати по крові і по вірі» не тільки своїх різали й не покаялися, але ще й досі вкраденій в нас іконі Вишгородської Божої матері у себе там вклоняються — і не соромляться ні перед Богом, ні перед людьми.

— Ти пролетарську єдність угнєтьонних тут не паплюж! Посилаючись на сумнівні історичні розвідки, — спалахнув Дід. — Твоя позиція понятна і класово обусловлена.

— А ти мені пельку не затикай! — Звився Шабілій. — Скажи краще, хто були оті командувачі червоних та їхні комісари? Семен Будьонний, точніше, Буденний — той з тих наших, що на Кубанщину давно подалися й «іногородніми» там на козацьких землях пристали. Його земляки кубанських козаків в себе в домах різали, а він тут зі своєю Пєрвою конной армієй українське козацтво винищував — «рубали впень» усіх чоловіків у вишиванках, не питаючи паспорта — з козаків вони чи з кріпаків походять, досить того, що «на мовє розмовляєт» та без запопадливої посмішки на них дивиться.

— В наших краях будьонівців не було, вони правим берегом Дніпра з Польщі на Врангеля йшли, — відказав Дід.

— А там що, не такі люди живуть, як ми? Не наша, не українська кров лилася? — Не вгавав Шаблій. — А Фрунзе? Скільки вони з Белою Куном козацької крові пролили?

— Не знаю. Знаю тільки, що війни без крові не буває.

— Правильно. Але бій на війні — то одна справа, а бойня по війні, каральна акція — то зовсім інша. Для першого потрібен героїзм, для другого — садизм. Так що різниця є — між вояком і професійним карателем, — гірко мовив Шаблій. — Мені один козак з війська батька Махна оповідав, як їх, кілька тисяч, червоні в Криму з кулеметів поклали. Із вдячності, мабуть, за те, що Перекоп для них своєю кров’ю здобули, білогвардійців Врангеля допомогли розбити і закінчити, врешті-решт, війну перемогою «пролетарського інтернаціоналізма». Тільки спочатку розстріляли двадцять тисяч офіцерів, козаків і солдатів білої армії. Майже всі — слов’яни. Причому наших знову ж не меньше, ніж третина. Отака ціна українців була за перемогу твоїх «інтернаціоналістів», Грицьку, в одному тільки Криму — тисяч десять чоловік, якщо не більше. А скільки по всій Україні? За всі три роки громадянської війни? А це ж тільки серед військовиків! А скільки цивільних «класово враждєбних» твої «інтернаціоналісти» з допомогою таких, як ти винищили?

— Ти мені, Дмитре, тим, що не я робив не дорікай! — Скипів Дід. — Я нікого «до стєнки» не ставив, і на моїх руках крові своїх немає. Принаймні, безневинної. Те, що в бою — те не в щот. Такий воїнський закон: або ти, або тебе… Моє діло було правоє: за кращу долю трудового народу! І цим все сказано. Все!!!

— Все, кажеш? Та ні, не все. Ти попа нашого сільського, Гречанівського, пам’ятаєш? Який після свого повернення до села тоді, в січні вісімнадцятого, зрозумів, що йому там більше робити нічого?

— Аякже, пам’ятаю.

— Так ось слухай, дивись тільки, щоб вуха не зів’яли та в трубочку не поскручувалися. Недолугий піп утік після тих зборів до Полтави. Думав, пересидить. Однак по весні дев’ятнадцятого прийшли червоні. Їхні ватажки переважно були людьми освіченими, принаймні, знали не на слух, що таке гімназія та університет, не те що ти. Історію також знали. Мабуть, тому й відновили для українців той способ страти, який до нас застосовували поляки в ХVІІ—ХVІІІ столітті. Начальник полтавської «губчека», пасивний гомосексуаліст на прізвисько «Гришка — проститутка», тільки за один день посадив на палю 18 монахів. Потім дійшла черга і до звичайних священників, і до просто козаків. Деяких він особисто спалював на палях, а сам, сидячи на стільці і дивлячись на муки нещасних, лише сміявся…

— Я про таке не знав і не чув, — глухо, по довгій паузі, зронив Дід. — Я будував справедливе життя для своїх односельчан у своєму селі.

— Однак ти не міг не бачити, що в тому своєму «пролєтарскому інтернаціоналізмові» і світлому майбутньому, яке він обіцяв, «пролєтарского» було стільки ж мало, скільки й «інтернаціонального». Достатньо було подивитися на тих, хто тебе подвигнув на твої «праведні» діла, достатньо було послухати їхню вимову – і не треба читати біографії, все ставало й без того ясним, яка кому роль відводилася в тому новому світовому порядкові, якому класові і якій нації… А ти їм повірив і пішов до них на службу! Та без сотень тисяч таких як ти, одурманених, хіба б вони могли що зробить, оті комуністи-інтернаціоналісти? Їх же була жменька. Жмень-ка!!! Але вони стали вашим мозком і зробили вас слухняним знаряддям своєї волі — і це коштувало нашому народові мільйонів життів і втрати державної незалежності. — Слова Шаблія бриніли розпачем.

— Ще раз повторюю: я не був нічиїм знаряддям, я втілював свою мрію про добро, про справедливість, про щастя для всіх людей на нашій землі, а не тільки для багатих. І поки є на цій землі бідні і багаті, доти на ній не буде миру й спокою. Так думав, думаю, так і думатиму. Хоч на цім, хоч на тім світі!

Шеремет мовчав, не в змозі ні щось коментувати, ні про щось питати. Все було ясно, як Божий день. І якби зараз сказати Дідові, що так само прагнули правди і справедливості й перші християни, він би дуже здивувався. Як і мусульмани, втім. Бо він бачив на власні очі, у що це прагнення вилилося через віки, на час його зречення Бога, в якого свято вірили ті, перші. Й за якого вони йшли на смерть. Так само, як він тепер. Але вже за нового «бога» — комуністичний інтернаціонал. В якого колись вірив, а тепер також зрікся він, його онук. Тільки тут історична дистанція не дві тисячі років, а якихось неповних два століття, якщо від комуністичного маніфесту Маркса лічбу вести.

«Замісником голови Пирятинського повітового виконавчого комітету і водночас головою колегії повітової ради народного господарства я працював з липня місяця 1920 року до травня 1923 року. Працювати в цей період було нелегко. А чому? Коли вигнали денікінців, то тут уже біднота взялася за діло неабияк. Той хлібець, що кулаки в них забрали, заставили кулаків повернути повністю, а земельку всю, яка була в Недбайках, а її було понад п’ять тисяч гектарів, розділили на живі душі всим порівну — і біднякам, і кулакам…»

— Зачекайте, дідусю, на душу чи на двір, на господарство? Чи на працівника?

— Я ж сказав — на душу. Хоч дорослий, хоч дитина, хоч навіть немовля — все рівно на душу. Бо ж воно все одно колись виросте, та й годувати ж його з чогось треба…

— Однак той поділ у вас ще й по-божеськи був організований!

— Ми ж неграмотні в більшості своїй були, тому ділили, як уміли — щоб ніхто не ображався і всім по-справедливості було. Це вже ви тепер свою реформу на селі проводите з научним підходом, з усіма розрахунками, з далекоглядними, сказати б так, задумами. Тільки боюсь я, щоб ті ваші задуми декому потім боком не повилазили, до нового сімнадцятого году не призвели, тільки сотню років згодом.

— Чому так? — Здивовано глянув на Діда Шеремет. — Я читаю в газетах, по телебаченню дивився — все ніби гаразд, всі задоволені.

— То тобі не все показують і не про все пишуть, хоча у вас зараз і нібито свобода слова. Тому що якраз головного — справедливості і прозрачності, як ви тепер кажете, у вашій реформі й не хватає. Точніше — теоретично воно все наче, і є, а на практиці його будь-який начальник на місцях, у селі може перекроїть на свою вигоду. А раз така можливость є — то обов’язково зробить. Бо жадність людська — вона міри не знає. Особливо у тих, хто при власті і при багатстві. Або при силі. Що, по суті, одне і те ж, триєдине.

— Так що ж робити, якщо ви справді передбачаєте небезпеку?

— То ваше діло. Що хочете, те й робіть. Ми своє свого часу зробили, так ви його попервах скалічили-дискредитували, потім заплювали, а тепер і геть зовсім зруйнували. То й живіть тоді, як самі знаєте… Не хочу більше про це, читай далі, — сердито чиркнув дід сірником біля цигарки.

«… Це вже був третій і останній поділ землі. Це була весна 1920 року. Аж тепер недбайківські бідняки одержали земельку, про яку мріяли віками. Казалося б, що кулачеству треба б вже примиритися з таким становищем, але воно боротьби не припиняло, лише міняло форми боротьби. Воно почало організовувати банди і тероризувати бідноту…»

Три переділи землі за два з половиною роки! Та яка ж психіка таке витримає? В якої людини? Хіба, може, в …неандертальця. Однак в цей час вже давно був на українській землі «homo sapiens». Хоч, може, й не дуже «sapiens», але вже й не «тварь бессловесна»… Так що реакція була передбачуваною елементарно, чому ж тут дивуватися?

«… Вскорі на території Капустянської волості почали появлятися банди. Навколо Недбайок оперували банди: Цурупи, Чорного і Жиленка, а в самих Недбайках — банда Ставроцького. У цих бандах були синки кулаків. Вони шастали по селах, тероризіровали бідняків, убивали комуністів, представників радянської влади. У липні місяці 1920 року у Недбайках банда Жиленка убила голову сільради Крячка Степана. У листопаді місяці 1920 року банда Чорного убила Козинця Василя. (Козинець працював завідуючим волосним земельним відділом, а жив у Недбайках). У грудні місяці 1920 року банда Ставроцького убила бувшого голову сільради Пустовара Сергія Федоровича.

Про вбивство Пустовара я опишу всі подробності. Коли банда Жиленка убила голову сільради Крячка, то головою сільради обрали Пустовара Сергія Федоровича. Пустовар старий, йому в таку пору, коли по селу всю ніч шастають бандити, трудно було працювать. Я в цей час працював у Пирятині, в качестві заступника голови повітвиконкому і одночасно головою колегії повітової ради народного господарства. Сім’я жила в Недбайках, а тому я частенько їздив у село і по роботі, і просто перевідувався із сім’єю. Я побачив, що старику Пустовару при такій ситуації, коли кожну ніч по селу шатаються банди, справлятися з роботою голови сільради трудно. І як замісник голови повітового виконавчого комітету порадив членам сільради обрати головою молодшого товариша. Мене послухали і головою сільради обрали молодого парня Тоцького Григорія Федоровича. А Пустовара я забрав у Пирятин, влаштував його на легку роботу, щоб старичок трохи відпочив.

Так як я частенько їздив у Недбайки, то коли я їду, то і Пустовар їде зо мною перевідатися з сім’єю. У грудні місяці 1920 року я приїхав з Пустоваром у Недбайки, уже вечоріло. Я попередив дідка, щоб ноччю на город не виходив, бо майже щоночі по селу шляються бандити. Особливо банда Ставроцького, бо цей кулак сам був недбайківський. Старик мене не послухав. Як стемніло, він підійшов до воріт, а тут саме проходив його племінник Фесенко Іван, і вони почали як родичі розмовлять. А тут якраз проходили і бандити: Ставроцький, ватажок банди, Волошин, кулак, і Задунаєць Йосип, бідняк заблудивший. Вони упізнали дідка і тут же убили.

До мене прибіг голова комнезаму Педан Григорій Іванович і сказав, що бандити убили Пустовара. Ми з ним прийшли до двора Пустовара, бандитів уже не було, а Пустовар лежав мертвий. Пустовара внесли в хату. Цю ж ніч у Демках ночував Пирятинський військовий комісар Терещенко Михайло Корнійович. Він так же, як і я, їздив провідувати сім’ю, але він коли їде в Демки, то бере з собою чоловік десять-п’ятнадцять хлопців караульної роти, озброєних. А в караульній роті служили демковці. Вони були зацікавлені їхати з воєнкомом у Демки, бо і їх же сім’ї там. Я посилаю верхового в Демки і пишу Терещенку, щоб він на ранок прибув у Недбайки разом з своїми хлопцями.

На ранок Терещенко був у Недбайках. Ми рішили наказать недбайківських кулаків. Це ж їх робота — уже убили двох голів сільради і члена волосного виконавчого комітету. Намітили Ставроцького Якова, це батько того бандита, що убив Пустовара; теж великий кулак, мав сорок гектар землі; Петренка Андрія, який мав двісті гектар землі; Некоза Василя, який мав сорок гектар землі, а при німцях стягав контрибуцію з бідняків села; Яременка Миколу, це орендатор церковної землі шістдесят гектарів…»

— А чому намітили саме цих? Ставроцького бодай якось зрозуміло — батько ватажка. А решта чим завинили? Якщо брати за критерій заможність, то таких в селі було сімей п’ятдесят, якщо не більше. Чому саме цих трьох?

— Та рота надто багато роззявляли проти радянської влади, остальних кулаків підбурювали. Та й бандитів охоче в себе привічали, кормили-поїли.

— Словом — пособництво контрреволюційним елементам. З цим зрозуміло. І що далі?

«… Петренка, Некоза і Яременка притягли до сільради, а Ставроцький відмовився іти. Так той красноармієць, якому було поручено його привести, то він розправився з ним дома, в хаті — пустив йому пулю в лоба і доклав воєнкому, що Ставроцький відмовився іти в сільраду, то я убив його дома…»

— Як, простий рядовий солдат, двадцятирічний хлопець з сусіднього села, застрілив старого чоловіка в його власній хаті, на очах в сім’ї, тільки за те, що той відмовився йти під арешт? То чим же він тоді від того сина-бандита, як Ви кажете, відрізняється — той червоноармієць?

— Ти одне з другим не плутай. Той проти радянської влади боровся! І должен отвічать по всій строгості революційних законів. Ми йому, звичайно, внушеніє зробили, щоб більше так не робив, хоча б з двору вивів, але що після драки кулаками махать?

«… Петренка, Некоза і Яременка як зарештованих направили в Пирятин, але вони вийшли за село і хотіли утекти від конвоїрів, то конвоїри побили їх…»

— Знову! Діду, та який дурень в таке повірить — «хотіли утекти»? А якби й утекли — то що? Далеко б забігли сільські дядьки від своїх хат? Не можна було б упіймати потім?

— Вони були наші класові враги, враги радянської влади, причому активні.

— Так хай би їх і судили за це. Але як належить, а не фактично самосудом. Бо самосуд, то вже за визначенням, є беззаконня, злочин. І той, хто самосудить, нічим не кращий від своєї жертви.

— Я наказу їх розстрілювати не давав. А хто дав — той і взяв на свою совість. Время було таке, що або ми їх, або вони нас.

Шеремет змовк, не в силах продовжувати дискусію на таку болючу для обох тему. Та й не в дусі нинішніх часів вона, як на те. Тепер все більше про інше йдеться. Читав якось в журналі статтю під заголовком «Карроти в законі», або «Як більшовицькі спецпідрозділи встановлювали диктатуру пролетаріату в Україні на початку 20-х років». Що заголовок, що текст — хльосткі, нічого не скажеш. Журналіст із документами в руках доводить, що оті караульні роти і батальйони складалися з кого завгодно, тільки не українців. І великороси, і татари, і естонці, і навіть китайці. Але ж оці, описані дідом, — то ж свої, рідні, і нікуди ти від того не дінешся. Мабуть, невблаганність і жорстокість — це визначальна риса всіх громадянських воєн, всіх збройних конфліктів між своїми — сусідами і навіть родичами, які раптово, з якихось невідомих або несуттєвих до того причин, стають запеклими ворогами. Причому настільки запеклими, що поняття міри стає вельми умовним. Такому він був малолітнім свідком у своїй рідній Галичині. Потім сам учасником в Афганістані і Боснії, тепер спостерігає по телебаченню в Чечні, в Косові, в Македонії, в Палестині. І невідомо, де ще буде далі…

Але то вже було значно пізніше. А чим скінчилося тоді?

«… Така міра трошки подіяла на кулаків. Провівши цю операцію, ми з Терещенком зібрали недбайківських бідняків і порадили їм, щоб вони зібрали по селу хоть охотничі ружжа і на ніч організували самооборону села. Перед ноччю ми з Терещенком поїхали на Демки з таким розрахунком, щоб там переночувать, а ранком направиться на Пирятин. Недбайківські бідняки зібрали порядочно охотничих ружжів і вечором організували охорону села. Як тільки добре смеркло, в село явилася банда Ставроцького. Піднялася стрілянина. Бандити були хорошо озброєні, у них гвинтовки, а в охоронців шомполки—дробовики. От охоронці й розбіглися, а дехто прибіг у Демки сповістити нас з Терещенком…»

— Цікаво, а на що інше ви сподівалися? Що син за батька не відомстить? Я б не хотів чужу біду, а тим більше — горе на себе приміряти, однак якби з моєю родиною щось подібне трапилося, то мало б нікому з кривдників не здалося…

— Не ту сторону ти взяв, онучку. Ти б краще за діда попереживав — скільки разів я сам від таких банд уходив в одиночку. Одного разу насилу одірвався, тільки три кулі в револьвері залишалося… Так що нам Ставроцького треба було за будь-яку ціну ліквідувати.

«… Ми скоро коні в сани, хлопців на сани — і на Недбайки. Приїхали в село, спішилися. Бандити замітили нас і почали, відстрелюючись, тікать. При тому ранили в ногу нашого бійця, голову комнезама Педана Григорія Івановича. Наздогнати їх не удалося. Ранком ми зібрали всіх бідняків села і на цих зборах прийняли таке рішення: для боротьби з бандитами організувать добровільний загін з бідняків села. Просити Пирятинский повітовий воєнкомат відпустити необхідну кількість зброї і патронів. Командиром загону обрати Нечипоренка Дмитра Івановича. От так у грудні місяці 1920 року у Недбайках був організований загін з незаможників по боротьбі з бандитами, який нащитував у собі понад двісті чоловік. Через короткий час такі ж загони були організовані по всих селах Капустянської волості. І не малі, а чоловік по 150 у кожному селі. Ми їх озброїли хорошо. З цього часу банди в Недбайки не появлялися. Банда Чорного перебралася десь до Дніпра в ліси, банди Цурупи і Жиленка розпалися, а банда Ставроцького, ця як недбайківська, знайшла собі на Жорноклівському полі землянку і там доживала своїх останніх днів…»

— Діду! А якби гетьман Скоропадський отак озброїв куркулів? У них же і організація своя була, ви самі казали — Союз хліборобів-собственників. Що б тоді?

— Тоді б плохо нам було. Тоді б, мабуть, я з Курська до своїх Недбайок так ніколи і не повернувся. Не дали б. Шутка сказати, якби кожне село свою сотню виставило проти нас. Про таке краще й не думать.

— А Центральна Рада якби так спробувала зробити?

— За нею ще скоріше б пішли. Бо до Скоропадського навіть з кулаків багато хто з осторогою ставився — все ж поміщик, царський генерал. А Центральна Рада, потім Директорія — то публіка більш своя. Хоча й не дуже-то понятно — чого вони хотіли. До простого селянина, бідняка і незаможного середняка, воно так і не дійшло, оте їхнє слово, їхня ідея, якщо вона в них взагалі якась конкретна була. Кулаків і заможних середняків вони тоже організувать не зуміли. Так — пошуміли— погуділи про самостійну Україну та й щезли. Спочатку денікінці їх поперли, потім більшовики. Остались тільки такі недобитки, як цей—от Ставроцький.

«… Банда Ставроцького на останок складалася з трьох чоловік. Це він сам, ватажок — куркуль недбайківський, Волошин — куркуль фарбованський і Задунаєць — бідняк недбайківський. Жили останні дні вони так: ноччю ходять, шукають хліба, вдень два з них сплять у землянці, а один караулить, щоб зненацька хтось не захватив їх. Задунаєць і надумав, я ж мовляв бідняк, чого мені не перекочувать до своїх. А як це зробить? Він іде вночі в Недбайки до своєї сестри і каже їй, щоб вона прослідила: як Горенко приїде з Пирятина в Недбайки, то сходи до нього і попитай, чи приймуть мене в отряд комнезама? Якщо так, то я покину банду і перейду до них, бо я бачу, що заблудив. А Горенко ж організував цей загін, то як він скаже, щоб прийняли, то вони і приймуть. Горенку я вірю, він за бідняків стоїть, бо і він же батрак бувший…»

— І ви йому допомогли?

— А куди тут дінешся? Він же людина. Ну, заблукав, так в ті часи то нескладно було.

— Якщо заблукав, то чому ж він не до села, не до землі проситься, щоб чесно працювати і своїм потом та мозолями на хліб заробляти, а до загону комнезаму пнеться? Спочатку був з одними, стріляв у ваших, а тепер второпав, що не до тієї, не до сильної сторони пристав, то вирішив навпаки?

— В ті часи, онучку, досить немало людей призвичаїлося з гвинтівки кормитися. Одвикли від селянської праці. А їсти ж треба… Так що не він один такий, то не дивина тоді була.

«… Приїзджаю в село. Заходить до мене сестра Задунайця з вище наведеним питанням. Бачу, що той ніби дійсно заблудивший чоловік, і сказав його сестрі так: « Як твій брат зуміє побити Ставроцького і Волошина, то тоді нехай зробить і доложить про це командиру загону Нечипоренку, а тоді його приймуть у загін, я про це скажу. Задунаєць завдання виконав. Убив Ставроцького і Волошина і прийшов у Недбайки, доложив командиру загона Нечипоренку. От так була знищена банда Ставроцького. Побитих привезли у село, похоронили, а Задунайця прийняли до загону комнезаму…»

— Знову на дармові харчі, тільки й різниці, що стріляти тепер в інших, в таких, як сам донедавна був? Та це ж практично так, як я в Афганістані бачив!

— Ти читай — там не все так весело!

«… Казалося, усе і в порядку, але хто-то доніс у загін, що Задунаєць учасник убивства голови сільради Крячка. Його стали допитувати, чи справді він учасник цього вбивства. Він категорично відмовлявся, але той, хто доносив, доказав, що Задунаєць дійсно є учасник убивства Крячка, так його тут же в загоні і розстріляли…»

Шеремету стало якось не по собі. Собаці собача смерть? Але той бідак, хіба він першопочатково того хотів — кормитися не з плуга, а з гвинтівки, поки його, темного затурканого наймита не захопив той буревій соціальних потрясінь? То ж чи маєш ти право його судити? Або тих, хто його розстріляв? Або того, хто доніс, а потім ще й довів? Адже це були односельці, разом, може, в дитинстві бавилися, разом парубкували, до дівчат залицялися…

«… В кінці грудня 1920 року в Недбайках була організована партійна організація. З початку до неї входили: Власенко Яков, Нечипоренко Дмитро, Івахненко Антон, Ярьомка Андрій, Овчаренко Дмитро. Секретарем був Власенко Яков. Тоді її називали ком’ячейка і по ній іменували і загін «Ком’ячейка». У цей час був організований і комсомол. Секретарем був Шевченко Мефодій.

Весною 1921 року по всьому повіту проходила розкулачка кулаків. Організація комітету незаможних селян забирала у багатих кулаків частину коней, волів і іншої худоби, а также сільськогосподарського інвентаря і построєк, і передавала біднякам. От таким способом бідняки могли пахати ту землю, яку вони одержали. Крім цього у кулаків брали і зерно на посів. От таким способом були матеріально обеззброєні кулаки, а бідняки одержали матеріальну допомогу і почали добре працювати і скоро позбулися злиднів…»

— Тобто, це вже вчетверте за три з невеликим роки ви, бідняки, взяли куркулів за карк?

— Вважай, що так.

— Не слабо, з інтервалом в десять місяців виходить. Не встиг очуняти від одної екзекуції-експропріації — на тобі другу?

— А що ж біднякам з тією землею робити? Без тягла і реманенту, без посівного матеріалу?.. Здавати за безцінь в оренду, як у вас тепер заведено? Починати батрачити на своїй же землі?

— Припустимо, в нас не зовсім так … — Почав був Шеремет.

— Не треба мені того пояснять, тим більше, що в тебе з селом зв’язок слабкіший, а я все ж за цим пильную. Так що у вас всі проблеми ще попереду, нікуди ви від них не дінетеся. Якщо не схаменетеся – буде у вас на селі знову те саме, з чого революція почалася. Тільки з інтервалом в сто років. Але про це іншим разом.

Шеремет не став наполягати, знову заглибився в читання.

«… Кулачество відкрито виступати проти радянської влади боялося. Тому дрібні банди були скоро ліквідовані. Однак банда Чорного, яка нараховувала в собі до чотирьохсот чоловік, перебралася до Дніпра і там творила свої діла. У липні місяці 1921 року всі загони Капустенської волості зібралися в Капустенцях і поїхали шукати банду Чорного. Знайшли її за Хоцьками в лісі і тут же розгромили. Сам Чорний утік, поїхав у Київ і здався властям. В цьому бою було убито недбайківців два чоловіки — Кузьменко Йосип і Некоз Григорій. От так була розгромлена остання банда Чорного.

На цьому завершився в моєму рідному селі Недбайках період революції і Громадянської війни. Почався період мирного соціалістичного будівництва…»

Шеремет відсунув зошита. «Почався період мирного соціалістичного будівництва…» Це якось не в’язалося з тим, що він читав у деяких національно налаштованих авторів, особливо сучасних, які розповідали про продовження запеклого спротиву українського народу більшовицьким окупантам мало чи не аж до Другої світової війни.

— Діду, а ви чули про другий зимовий похід війська УНР, якраз наприкінці 1921-го року?

— Не чув і не знаю. А що?

— Та просто вони з Польщі аж до Київщини дійшли, майже до ваших країв, сподівалися на підтримку, на спалах повстання.

— Нічому вже було на той час спалахувати. І нікому. Партія відступилася від політики воєнного комунізму, оголосила нову економічну політику — і втомлений семирічною війною селянин вперше за ці сім років побачив, що є надія на краще життя. Який же дурень в таких умовах буде за гвинтівку чи обріз чіплятися? Тут якраз і вийшла передишка — і для нас, і для них.

— Для кого це «для них»?

— Для кулаків. Та ти читай, читай.

«… Описати всі моменти цієї боротьби я не зміг, описав лише те, що лишилося в пам’яті на старість. Хто ж саме приймав участь у цій жестокій боротьбі з боку бідноти села? Ось я як учасник цієї боротьби і напишу…»

Далі був довгий список. І прізвища, які йому, Шереметові, мало про що говорили. Всього сто шість чоловік. Деякі прізвища співпадали з тими, хто боровся на іншому боці. Родичі? Мабуть, що так, хоча б далекі. Бо ж село одне.

Окремо виділені ті, хто загинув — цих було п’ятеро.

Наприкінці довжелезного списка примітка: «Це ще далеко не всі ті, що боролися із зброєю в руках за владу Рад, за землю».

Звернув увагу, що в списку не фігурує родинне прізвище.

— Діду! У вас же родичі в селі були! Хоча б дядько Пилип, брат вашого батька… А він ще й синів мав, ваших двоюрідних братів. То вони що, вас не підтримували, участі в боротьбі не брали?

— Як тобі сказать? Підтримували, але обережно, участь брали, але без зброї.

— Все одно, родичі ж, записали б і їх у герої революції по-свійськи. Хто б там розбирався, в 1965-му році, майже п’ятдесят років по тому буревію? А їм або дітям, онукам — дивишся, грамоту якусь від райкому партії дали б, на Дошку пошани портрети повісили. Дещиця, а приємно. Тим більше — як на ті часи, коли все те звеличувалось.

-А совість? А історична правда? А чесність перед собою, перед людьми? Вони що у вас тепер — не в ціні, зовсім нічого не важать і не варті?

Шеремет лише крякнув, як ніби на спину хто холодної води плеснув. Ох і Дід! Ну й ідеаліст! Добре, що він не бачить, яка нині та історична правда. В дії, так би мовити. Від проголошення незалежності України вже більше десяти років спливло, а серед пошанованих орденами та медалями «національних героїв» та «борців» ледь не половина зовсім байдужі й непричетні, а чимало хто й зовсім ворожі, досі так і не навчилися навіть слово «Україна» правильно вимовляти, державну мову і досі вперто ігнорують. Та все до об’єднання в одну державу з «братами — слов’янами» закликають. Щоправда, маючи на увазі лише тих, що на Сході. Однак, незважаючи на те, — «гєрої українськой нєзалєжності»…

Україна, незалежність… Болюча тема, але потрібно все ж, мабуть, з’ясувати до кінця, якщо вже така нагода випала.