«Період срочної військової служби»

Володимир Пасько

«У жовтні місяці 1909 р. я повернувся з Кубані додому, бо треба було призиватися на військову службу, а порядок був такий: де ти родився, де брав паспорт, там мусиш і призиватися на військову службу. Мій призовний участок був у повітовому городі Пирятин. Порядок призову до армії був такий: числа п’ятнадцятого жовтня визивалися всі допризивники в місто Пирятин. Тут приймальна комісія під головуванням військового начальника переглядала цих молодих людей. Гідних до армії приймали, а фізично слабих відпускали до дому. Після врачебного огляду, которі вважалися прийнятими, їх відпускали до дому на місяць, а п’ятнадцятого листопада збирали всих до Пирятина і тут же розсилали по різних полках. От таким же порядком і я був прийнятий до армії. Після прийому побув ще дома місяць, а п’ятнадцятого листопада прибув у Пирятин як всі прийняті. Тут почалася розбивка по полках, які стояли у різних городах Росії. В першу чергу відбирали до гвардійських полків, а решту розсилали, куди прийдеться. На той час у народі було таке понятіє: служить у гвардії — це гордість!..»

Шеремет сумно посміхнувся. Тепер за гордість вважається — не служити зовсім. А якщо вже служити — то… Але як пояснити таке старому рубаці? Що ж до розсилки по різних куточках Росії, то тактика знайома, так само чинилося й за радянських часів. І скільки таким чином було зросійщено українців — одному Богові відомо.

«…Яких же саме відбирали людей для поповнення гвардійських частин? Перше — це високих на зріст, далі — щоб був кругом бравий, не горбатий, не клишоногий, не рижий, не рябий віспою, не ластов’ячий, щоб по росту виходила і пропорційна товщина і т.п. Вобщем, щоб був настоящим гвардійцем. Отже із числа чотирьохсот з лишнім чоловік відібрали шістнадцять. Військовий начальник прочитав нам добре мораль на дорогу і цю групу, до якої попав і я, під керівництвом солдата направили в Петербург…»

Оце так відбір — один з двадцяти п’яти! Шеремет був вражений. Хоча якщо згадати дідові фотографії, де той був сфотографований із земляками трохи пізніше, вже під час служби в Петербурзі, — справді гарні козаки, і статурою, і з обличчя.

— Ото була еліта! — Подав голос Дід. — А не те, що у вас тут зараз нею зветься. Нас з села попало у гвардію лише двоє: я та Грицько Кирпач. Мене визначили в кавалерію, а його — у піхоту, бо внєшность мав трохи не таку — рудуватий, та й фігура плеската.

— І що, вас всіх, шістнадцятеро новобранців, відправили аж до Петербургу під командою одного лише солдата?

— Ну да, а що тут такого?

Шеремет замовк, щоб не труїти собі душу. В нинішній армії для цього б послали якщо не «толкового майора», то принаймні прапорщика.

« … В Петербург нас з усієї Росії з’їхалось немало. Всіх нас зібрали в Михайлівський манеж. Приїхав Великий князь Микола Миколайович і зробив розбивку по полках…»

Шеремет хмикнув: ну й ну, не було чого робити великим князям. «Нє царскоє ето дєло…»

— Е, не скажи, онучку. — Озвалась тінь з крісла. – По-перше, великі князі, як і вся знать, хоча й були паразитами на тілі трудового народу, але кожний був при якомусь конкретному ділі. Цей, приміром, Микола Миколайович, був главнокомандующим над всією гвардією і петербурзьким воєнним округом. Так що слідкувать за тим, кого в гвардію на поповнення присилають – то його пряма обязанность була. По-друге, розбивка по полках — справа дуже відповідальна. За традицією солдат у гвардєйську кавалерію одбирали по зовнішньості. В кожному полку як коні повинні бути одної масті, так і люди. В лейб-гвардії гусарському це шатени доброго зросту, з хорошою фігурою і приятним лицем. Растительность — акуратні пишні вуса, бородаті — тільки в ескадроні єго величества, бо цар Микола сам носив бороду. Гродненські гусари — ті всі носили борідки, всі брюнети. Улани Єго величества, варшавські — ті на масть такі, як нас з гродненцями змішать, темні шатени і брюнети. І так по кожному полку. В результаті за такого просіву людей виходило, що ледь не половина солдатів і унтер-офіцерів у гвардійській кавалерії була з українців.

— А Вас же куди призначили?

«…Я попав у Лейб-гвардії Гусарський єго величества кавалерійський полк. Місце стоянки полка було в городі Царське Село (тепер м.Пушкін). У полку розбили нас по ескадронах. Я попав у 3-й ескадрон 1-й взвод. Аж тепер закінчилося моє тринадцятирічне батрацьке життя і почалася військова служба».

– Тут також розбивку робив великий князь? – Не втримався від іронії Шеремет.

– В полку – ні. Тут це командир полку робив, генерал-майор Воєйков. Що ж до великого князя – то він дійсно на цій процедцрі був, але просто так, як присутній. Справа в тому, що він колись сам у нашому полку служив, і чимало – від корнета до генерала, командира полку. А тому лейб-гусарів завжди любив і особливо виділяв із всієї гвардії.

– Зачекайте, Діду. Генерал Воєйков – це чи не той, що останнім палацовим комендантом у царя був?

– Він самий, тільки туди, в міністерство двора, його забрали лише наприкінці моєї служби. Так що крови встиг попить достатньо.

– Що, такий лихий, як людина? – Здивувався Шеремет. Бо свого часу читав його спогади – і склав досить непогане враження.

– Не те щоб лихий, а – бездушний він якийсь був, немов не людина, а машина для служби. Так ось, після розбивки по ескадронах нас, новобранців, знову вишикували – для привєтствія і напутствія командира полка. Ось він нам і каже:

– Солдати! До цього часу ви були просто руськими людьми – порядними і роботящими, добрими християнами. Но відтепер ви люди особливі, тепер ви – військові. І не просто військові, а – лейб-гвардія, тобто ті, хто при особі государя імператора і зобов’язані за нього не задумуючись живота свого покласти. Тепер ви не просто російські піддані, а вірнопіддані особисто імператору. Для вас тепер не має ні батька, ні матери до яких ви звикли. Віднині ваш батько – сам государь-імператор, а мати – сама Вєлікая Росія. Це велика честь для всякого руського, і ви повинні це цінувати. І належним чином служити. Поки що ви цього ще не вмієте, но ми вас навчимо, було б ваше бажання. В кого ж його не виявиться, бажання добросовісно служити – того заставимо, средств у нас для цього вполнє достаточно. Но я надіюсь, що серед вас паршивих овець, для яких власна шкура і власні дрібні інтереси переважають інтереси государства Російського, не буде. Віднині головним гаслом всього вашого життя повинно бути: “За вєру, царя і Отєчєство!”. Во славу Вєлікой Росії! Во славу імператора! І – на славу лейб-гусарам! Ур-ра, орли!

– Н-да… Коротко, але змістовно. При таких командирах і “політробочі” та “вихователі” навряд чи потрібні. – Здивовано протягнув Шеремет.

– А в нас в полку їх і не було, один піп тільки. Ну та не в ньому справа, пішли далі. – Поквапив його Дід.

«Полк був розташований в шести казармах, тобто кожен ескадрон, а їх у полку — шість, мав свою казарму. Це був хороший двоповерховий будинок. На нижньому поверсі були різні зали для занять, на другому поверсі жили солдати.

Проти кожної казарми стояв фуражний сарай, а далі — конюшня. Коні в полку були сіро-білі. Посеред розташування полку стояли: дім командира полку, будинок офіцерського зібрання, будинки медичного і ветеринарного лазаретів, будинок полкової школи, три величезні будинки — кінні манежі, величезний піший манеж, полкова лавка, кузня та полкова церква. Все це було обнесене високою стіною з кирпича…»

Саме так — було… Шеремет вперше потрапив до того колишнього полкового розташування п’ятдесят років після того, як його покинув дід. Коли сам прийшов на військову службу. На той час по ньому жорстким котком пройшлася Велика війна та невблаганний час — і від охайного військового містечка мало що залишилося, принаймні привабливого.

«…Всякого солдата на первих порах цікавить такі питання: форма полку, тобто у що вдівають солдат, як харчують, яка зброя. У гвардійських частинах форма одягу була дуже хороша, а особливо в кавалерійських. У нашому полку вона була така: шинель сірого сукна, мундір червоного сукна з жовтими на грудях шнурами, мундір з білого сукна также з жовтими на грудях шнурами і метішкетами, обложений чорною барашковою опушкою, штани з голубого сукна з лампасами, лампаси з жовтої тясьми, фуражка з червоного сукна з жовтими кантами без козирька, чоботи простого товару, уверху в голянищі вирізка — чирва, під якою пригвинчувалася кругла мідна резетка, і шпори. Це так звалася постоянна форма. Червоний мундір носили весною та осінню, білий зимою, а літом носили гімнастерки защитного цвіту. Парадна форма: червоний мундир надівався, а білий поверх червоного внакидку накидався, спеціальними шнурочками прив’язувався і получалося, що солдат надівав два мундіра разом. Штани з голубого сукна з лампасами, а потім від пояска і до коліна вони були розшиті жовтою тясьмою, звали їх чакчирі. На парад замість ремінного пояса видавався махровий кушак з тоненьких жовтих шнурочків з великими китицями, замість фуражки видавалася шапка з якогось звірка наподобії соболя, а верх з червоного сукна був обложений жовтою тясьмою. Замість кокарди спереду на шапці велечезна розкрашена звізда, а проти неї стромлявся султан з білої шерсті висотою 35 сантиметрів. Замість шашки видавалася сабля крива з білою металевою ножною. От така була парадна форма. Повсякденна, або боєва зброя була така: гвинтівка, шашка, піка. Коні в полку були сіро-білі. Під час парада коней теж прикрашували, а саме: сідла покривали вальтрапами так, що у коня видна була тільки шия та хвіст. Вальтрап був із голубого сукна, розшитий жовтою тясьмою. От така була зовнісність полка …»

— Що, завидно? — ворухнулась постать у кріслі. — Це не ті сіряки, в яких ви зараз ходите. Навіть для своєї почесної варти не могли нічого кращого придумать, окрім як запозичить форму якихось російських армійських гусарів. Якщо вже задумали бавитися в оперету, то зробили б, як греки або молдовани, відродили дійсно свою, національну. Як по-нашому — козацьку. Хоча б ту, яка в чорноморському козачому війську проіснувала аж до кінця вісімнадцятого століття, поки цар Олександр з іншими козаками їх не зуніфікував. А ні — то взяли б тоді однострої гродненських лейб-гусарів. Ті хоч по цвєту, хоч по духу ваші.

— Що значить — «ваші»?

— Націоналісти, значить. Або національно свідомі, як ви тепер кажете. — Неприязно буркнув дід.

— Не зрозумів… Той же полк був укомплектований поляками, наскільки я знаю.

— Хм… Та то тільки офіцери в них були переважно польського походження. Що ж до солдат — так ті майже всі справжні наші, українці. Я ж тобі казав — брюнети. А де ти поляків брюнетів бачив, та ще й з бородою? І головний колір у них у формі був наш, козацький, малиновий. І саме вони, одними з небагатьох в гвардійській кавалерії, разом з варшавськими уланами, надумали українізуватися, коли Февральська революція пройшла. Улани хотіли стати Сердюцьким Запорізьким кінним полком, а гродненці — полком імені Гетьмана Сагайдачного.

— Цікаво! Ніколи про таке не чув.

— Ти ще багато про що не чув.

— А що далі? — пропустив повз вуха репліку діда.

— Далі так, як і слідувало ожидать. Розоружили їх більшовики по дорозі додому, на Україну. Тоді вже осінь сімнадцятого була. Вони й розійшлися по хатах.

— Шкода…

— Я знаю, за чим ти шкодуєш. Тільки ж історія не знає зворотнього ходу. А до тієї осені ще сім год. Так що читай собі далі… — Сердито пихкав цигаркою дід.

«… В общем, коли подивитись на зовнішній вигляд полку, на його солдат, на їх одяг, на коней — то все воно блищало. Це була найкраща форма одягу, яка існувала на той час у військових частинах. Якщо подивитися на солдат і коней, коли вони їдуть на парад, то можна полюбуватися, це була одна красота…»

Що правда, то правда. Шеремет з дитинства бачив фотографії діда часів його військової служби, але вони були чорно-білі і ту всю різнобарвну красу треба було уявляти. Але нещодавно йому до рук потрапила книга «Кавалерія Російської Імператорської гвардії», досить докладна, а головне — багато ілюстрована. І все те, що на фотографіях виглядало сіро-біло-чорним, тут грало всіма кольорами. Однак за все доводилося платити. Причому не стільки в переносному розумінні, як прямому.Тому в книзі зазначалося: «Служба в гвардійській кавалерії коштувала офіцерам дуже дорого — всі однострої, спорядження і коней вони купували за власний кошт». Що ж до саме лейб-гвардії гусарського полку, то в тій книзі цитувалися мемуари колишнього його офіцера, якогось Г.А. фон Таля. В принципі, дід мав його знати, бо той служив у полку в один час із ним — від 1906 року й до кінця, до 1917 року. Однак перепитувати не став, задовольнився спогадами того офіцера: «Форма (…) була дуже дорогою. Офіцерський ментик (той «білий мундир» — прим. В.П.) був обшитий бобром і парадна боброва шапка коштувала 5 тисяч карбованців золотом! Я отримував тоді від матері 500 карбованців на місяць і це вважалося небагато, а платні своєї ніколи не бачив. Її повністю вираховували (на оплату участі в різних обов’язкових заходах офіцерів полку — прим. В.П.).Звичайно, окрім того, мати мене одягала і сплачувала мою квартиру в Царському Селі, де стояв полк».

Шеремет розумів, що це означало: армійський підпоручник в ті часи отримував лише біля сотні карбованців на місяць. І змушений був на них не тільки жити сам, вдягатися-харчуватися, а ще й допомагати старенькій матері. Так розповідав про свою офіцерську молодість в царській армії один з небагатьох вцілілих перших радянських маршалів Борис Михайлович Шапошников.

Тож не дивно, що інший ветеран царської гвардії в своїх споминах зазначав: служба в лейб-гусарах була надто дорогою й офіцери в полку більше, ніж на п’ять — сім років не затримувалися — «прожівалісь в прах». Цей характерний російський вислів навряд чи потребує перекладу або коментарів.

«…Але ця красота була зовнішня, на яку можна було позавидувать. А яка тут була служба і буденне життя солдат, про це я напишу нижче». — Гнув своє Дід.

«… Коли окунутися у внутрішній зміст життя полка, то скоро розчаруєшся. Внутрішнє становище для солдата було зовсім не приваблююче. Чим же був характерний зміст полкового життя для солдата? Дисципліна була надзвичайно сувора. На зайняттях офіцери били солдат як собак. А що, хіба солдати заробляли того, що їх треба було наказувати? Ні, не заробляли, це вони підкріпляли дисципліну, щоб солдат і духу офіцерського боявся. А пожалітися вищому начальству можна було? Ні, не можна. А чому? А ось чому. У гвардійських полках офіцерами служили синки високопоставлених осіб, тобто вищий привелірований клас руського дворянства. А в кавалерійських полках особливо. В нашому полку служив сам царь, коли він ще не був царем, а тільки цесаревичем, наслідником престолу. Командував першим ескадроном і от йому захотілося, щоб у його ескадроні солдати були бородаті, тобто не бриті, а раз будущому царю так схотілося, то воно так і сталося. Набирали туди більш зарослих людей і вони носили бороди. Іменувалися ескадрон його величності.

При мені, коли я служив, офіцерський склад у полку був — це синки найвищої аристократії царської Росії. Тут були і великі князі дома Романових, і інші князі, графи та барони. Вобщем, уся придворна знать».

Що ж, дід непогано вивчив за вісім років служби офіцерський склад свого полку. Той же його однополчанин-офіцер Г.А. фон Таль, писав у своїх споминах: «Полк був дуже дорогий, відзначався товариськими стосунками і хвацькістю, що мене приваблювало, і вважався найбільш блискучим полком у російській гвардійській кавалерії як за своїм бойовим минулим, так і тому, що Государ Імператор, будучи Спадкоємцем престолу, в ньому служив… В полку служили завжди кілька Великих Князів. При мені (тобто, від 1906 р. — прим. В.П.) — Великий Князь Борис Володимирович і діти Великого князя Костянтина Костянтиновича — князі Гавриїл, Олег та Ігор Романови і герцог Лейхтенберський. Також іноді було до 10 флігель-ад’ютантів Государя Імператора, а також такі багатії, як графи Воронцови-Дашкови, князь Вяземський, Балашов, Наришкін, Раєвський…»

Щоправда, подальші оцінки офіцерського складу полку в колишнього унтер-офіцера з батраків і обер-офіцера з аристократів не співпадають. А точніше, діаметрально протилежні.

«…Щоб вислужитися перед царем Миколою, вони із солдат вимагали те, чого не було можливості виконувати, а коли солдати не мали змоги виконувать таких вимог, то їх били нещадно: у кінному манежі батогами та лозинами, а на інших заняттях кулаками. Дисципліна в полку була сама жорстока. За саму малу провину суворо карали. Були випадки, що були такі солдати, що стрілялися. У моєму ескадроні, де я служив, солдат Тарутіс, поляк по національності, застрелився, залишив записку «дальше такого знущання терпіти не можу». Мій годок якраз, разом в полк прийшли».

— Тарутіс? То ажніяк не поляк, скоріше за все, литовець, — засумнівався Шеремет.

— Може й так, — охоче погодився Дід. — Він звідкілясь з-під Вільно був, а це тоді Царство Польське вважалося. Головне — хлопець був хороший. Шкода, замордували.

«А пожалітися на якогось офіцера не можна, бо всі ж вони князі та барони, а вище начальство це ж такі самі князі, графи і барони та їх родичі. То хіба вони посторонують за солдатом? Ні, вони постараються звинуватить солдата і віддати до суду, а тому приходилося терпіти таке знущання. Нікуди не дінешся…»

— Діду, я щось не зовсім розумію, — перегорнув сторінку Шеремет. — За що саме офіцери били солдат на заняттях? Тим паче, як собак? Чого від них такого вимагали особливого, що вони були не в змозі виконувати?

— Ну як тобі сказать — чого? Вам тепер такого не уявити. Бо ти навіть коня нормального стройового ніколи не бачив. А гусар мусив бути з ним, з тим конем, як одне ціле. Мухою злітати з землі в сідло, за лічені секунди зрубати шашкою десяток лозин, розставлених у спеціальних стояках за якісь кілька метрів одна від одної. На всьому скаку не просто стріляти з гвинтівки, а ще й влучати як слід. А пікою треба було попасти в яблуко. Не кажучи вже про багато що інше.

— Але ж офіцери все це самі вміли робити?

— Авжеж, уміли, ще й як. Але ж їх на те спеціально годами вчили. А ми, солдати — хто? Всі сільські хлопці, од сохи… В кавалерійське сідло вперше в полку сіли. Та й страшнувато всі оті кунтшюки на коні витворять, шию поламать можна було — раз плюнуть. Про кості я вже й не кажу — полковий лазарет ніколи не пустував…

— А офіцери ж як? — спробував підловити Діда Шеремет. Бо якраз недавно прочитав в спогадах маршала барона фон Манергейма, що той за роки служби в російській гвардійській кавалерії мав тринадцять переломів кісток.

— Та й офіцери так само ризикували, звісно. — Без охоти погодився Дід. — Але вони попервах були ловкіші від нас, поки ми були молодими, краще навченими. Та й для них це була справа честі — похизуватись виучкою перед публікою і самим царем з августійшим сімейством. А нам воно було навіщо? Нам би одслужити, та назад до дому, на Вкраїну…

«…Це пишне офіцерство до солдат мало підход двоякий — і кнута, і пряника. Під час зайняття б’ють солдат, а якщо на зайнятті щось проробили хорошо і йому понравиться, значить — спасибі ребята, от меня по чарке водки, по хунту колбаси, по хунту ситного (білого) хліба. А солдати що? Раді стараться, покорніше благодарім. Вечором солдатам видали те, що офіцер пообіцяв. Солдати випили, закусили і довольні. За чий же щот офіцер одпускав солдатам випивку і закуску? Звичайно, за свій щот, бо він багатий, у нього гроші, окрім зарплати, бо зарплата у них була невисока…»

— І що, самі тільки офіцери вас, солдатів, вчили й били за невиконання?

— Та ні, в основному унтери, вони більше з нами займалися.

— То що ж, свої своїх дубасили? А чого ж тоді тільки на офіцерів киваєте?

Дід невдоволено засопів:

— Бо без них і унтера б волі рукам не давали.

— А «дідівщина» у вас була?

— Це що таке? Розкажи, може й було, та по іншому тоді звалося.

— Це коли солдати, які давно служать, та знущаються над молодими. Таке у вас було? Щоб солдат солдата калічив або насмерть забивав через своє дурисвітство й лють?

— Ти що, внучку? А унтери для чого? Вони вмить будь-якого лютого або дурного до тями приведуть. На пару часов «під шашку» — і як шовковий буде. А ні — ще пару нарядів на роботу. Якщо ж хто зовсім вже обнаглів, заєрепенився — того одразу під суд і в штрафники, без балачок. А там вже — не дай Бог …

Розмова з дідом явно не виходила. Цілком очевидно, що йому важко було збагнути нинішні громадсько-армійські проблеми.

«…Крім тяжких занять і караульної служби, немало було роботи і біля коней. Коні в полку були світло-сірі і зовсім білі — чистити їх було нелегко. Вставали солдати в п’ять годин ранку. До семи годин — чистка коней і збруї. З восьми годин ранку і аж до семи вечора — заняття, з семи і до восьми вечора — чистка коней. Дальше вечеря у дев’ять годин і спать. Так щодня».

— Що, цілих одинадцять годин на день заняття? — не повірив Шеремет.

— Одинадцять — це загалом. Бо була ж і перерва на обід час, і відпочинок після обіду — час, та й так перекури на п’ять-десять минут робилися. Однак все рівно чистої муштри годин вісім на день набігало.

— І що, отак кожного дня? А господарчі роботи, всілякі ремонти будівель тощо? — не вгамовувався Шеремет.

— Які ще в дідька роботи й ремонти можуть бути во время бойової учоби? — осердився Дід. — А хозяйственна команда для чого? От нехай і працюють мітлою та лопатою ті, хто шашкою і пікою володіть не способні. Солдат должен вчиться воювать, а всілякі роботи — то діло нездарних нестройових. Єдине, що кавалєріст не може нікому довірить — це свого коня в порядку утримувать. Кінь — це діло святе.

Батько Шеремета, коли почув свого часу оцю розповідь діда про коней, зізнався: «Я більше за все боявся, коли призивали на строкову, потрапити в кавалерію. Оці коні, збруя, чистка їх шкребком… Я був робітник—металіст і для мене це було геть зовсім чужим. Добре, що потрапив до бронетанкових військ».

Строкову службу діда й батька розділяло двадцять п’ять років, але що стосується внутрішнього порядку, то його Червона армія добре засвоїла від царської. Батько служив, коли наркомом оборони був маршал Ворошилов, теж землячок… У того улюблений вислів був: в армії є два командири — я і сержант. «Дідівщини» тоді також ніхто собі навіть уявити не міг…

Однак що там у діда далі? Все зрозуміло, з класових позицій, зі всією пролетарською ненавистю шпетить царських офіцерів — своїх командирів:

«Коли б офіцери відносилися до солдат по-людськи, не били їх як собак, не карали б за саму малу провину, то ще можна було б жить, але таке нелюдське знущання над солдатами з боку офіцерів було гіршим тягарем за всі заняття. От таким був внутрішній зміст життя в полку, у якому мені довелося служити чотири роки і шість місяців, тобто з 20 листопада 1909 року до 20 квітня 1914 року».

— Невже, діду, всі оті чотири з половиною роки були такими безпросвітними-безбарвними? А як же той хоча б випадок з юнкером, якого Ви за те, що честь вам не віддав, покарали? Нагадайте, будь ласка, я щось не дуже вже пам’ятаю… — спробував загнати Діда на слизьке Шеремет.

— А що тут такого особливого, щоб пам’ятати? — з удаваним невдоволенням забурмотів Дід.

— Та розкажіть, мені ж цікаво.

— Піднімаюсь я якось в казармі бічними сходами, дивлюся — стоїть на площадці юнкер біля вікна. Веселий такий, з папіроскою в зубах, на мене ноль вніманія. А я в сірій робочій куртці такій був, на ній замість погона витий шнурок, на якому з такого ж шнурка кілечки нанизані — знак, що я старший унтер-офіцер. Зупинився я навпроти нього, дивлюся. Він на мене. І бровки так грайливо-зневажливо зводить: чого, мовляв, вирячився? Я йому й кажу: «Господін юнкер! Ви почему ето старшіх по воінскому званію нє привєтствуєтє? Ви по какому дєлу в нашем полку?» З нього усмішечка сповзає, папіроску знервовано кинув, ногу в коліні випрямив, обличчя плямами. «Віноват, нє замєтіл. Юнкер Раєвскій, прібил на стажіровку.» «Так вот, кажу, господін юнкер. Доложітє господіну ескадронному командіру, што старшій унтер-офіцер Горєнко об’явіл Вам два наряда на службу. Пєрвий — за нєотданіє воінской чєсті, второй — за курєніє в нєустановлєнном мєстє.» І пішов собі.

Не минуло півгодини, як мене розшукав один з наших офіцерів. «Григорій Дємидович! Нє в службу, а в дружбу — отмєні наказаніє етому юнкєру». І почав розповідати, що той ще молодий—зелений, наших знаків розрізнень і порядків не знає, та й після стажування прийде до нас у полк служити офіцером за якихось пару місяців. «Нічєго, кажу, раз молодой — тєм болєє, службой молодого нє іспортішь. Ето єму на пользу».

— І що, так і не скасували стягнення? — здивувався Шеремет.

— А з якої статі? Одслужив черговим ескадрону, як миленький. Потім він таки опинився в нашому полку, тільки в сусідньому підрозділі. І частенько, бувало, як чергує, то заходить увечорі до мене в каптьорку. Бо я засиджувався іноді допізна — то папери якісь підбити, то ще щось. Зайде, пригостить мене папіроскою, я його-чайком, посидить, погомонимо. «А помніш, Дємідич, как ти мнє наряд на службу об’явіл?» Авжеж, кажу, помню. «Вот, і правільно сдєлал. Службу надо уважать, со службой — только на Ви»!

— Так я щось не второпав, дідусю, то хто з кого знущався?

— Нічого ти не зрозумів, — враз розсердився Дід. — Служба була насправді дуже тяжка, особливо для первогодків. Але цей же случай коли трапився? Коли я вже два годи одслужив. Ти читай, читай — там все написано.

«… Що я уявляв собою, коли я прийшов у полк, тобто на військову служу? До цього я був батраком. Служив у кулаків. Занімався сільським господарством і весь час ворочався між такими ж пахарями, а тому ж і виховувався у такому ж дусі, як і вся сільська молодь. Ретельно працювати, слухати і поважати старших, а особливо хазяїна, у якого служиш. По можливості відвідувати церков, молитися Богу. Слухати проповіді попа, виконувати церковні обряди і всякі забобони. У робітничих центрах я не бував, а тому життя робітників на фабриках і заводах для мене було невідоме. У полку я зустрівся зовсім з іншими людьми. Тут було, крім селянських хлопців — таких як я, багато людей з різних городів, із фабрик і заводів. Ці люди були далеко розвинутіші за мене. Серед них були такі, які добре розуміли, що таке класова боротьба, що таке революція і т.д. Багато з них працювали на заводах, були безпосередніми учасниками тієї боротьби, яка точилася між робітниками і капіталістами. Отже, попав я в таке оточення, яке стало для мене школою».

— Школою чого? Якої такої науки? — поморщився Шеремет, наперед угадуючи відповідь.

— Школою общественно-політичного життя, школою класової борьби, вміння стоять за інтереси трудового народу, школою життя з Великої букви, настоящого життя, а не рабського існування, якщо хочеш знати, — з викликом вимовив Дід.

— Та я ж хіба проти вашого хорошого життя? — стенув плечима Шеремет. — Просто мені не зовсім зрозуміло, що в тому поганого — «ретельно працювати, слухати і поважати старших.., молитися Богу». Адже мораль, праця й ієрархічність — основа будь-якого людського суспільства. В тому числі й того, за яке Ви все життя боролися. І ми, нинішні, якраз і потерпаємо зараз від того, що цих простих але засадних чеснот не дуже дотримуються ті, хто любить називати себе «сучасно мислячими людьми».

— Так і я ж про те : люди, які живуть нечесно, чужим трудом, без моралі — це й є класові враги. А з врагами розмова тільки одна — боротися до побідного кінця. Азбуки цієї борьби я й почав навчатися у своєму полку. Як це було насправді — читай далі…

«Як же практично протікало моє життя в полку? З вище наведеного видно, що служба була тяжкою, але у мене було не одне горе. Я вдома залишив стару матір, хвору сестру з двома дітьми. Одне дитя було сліпе, а друге криве. Це була група інвалідів. Поки я батрачив, то заробляв гроші і матеріально допомагав сім’ї, а тепер я заробляв одного карбованця на місяць. Чим же я тепер можу допомогти цій нещасній сім’ї? А тому, окрім того, що мене гнітив тягар військової служби, мене немало гнітило й те, що вдома залишилася сім’я, яка потребує моєї матеріальної допомоги, а надати таку допомогу я був безсилий. Переді мною стояло питання — де брати гроші? Однак відповіді на нього я і не знаходив.

Майже через рік я попав у полкову школу. Строк навчання тут був дев’ять місяців, а по закінченню школи мені присвоїли звання старшого унтер-офіцера, як по-теперішньому старший сержант…»

— Діду! Пару питань можна?

— Звичайно. Інакше навіщо б я до тебе прийшов, спокій твій турбував своєю такою появою?

— Тоді перше — чому Ви потрапили до полкової школи? Туди ж далеко не всіх, мабуть, брали.

— Вірно. Одного з п’яти.

— То Ви, виходить, були служакою — будь здоров…

— Ну, ти не дуже вже… В російській армії тоді майже кожний другий унтер-офіцер був з українців. Це по-перше. По-друге, я ж казав, яким прийшов на військову службу — фізично кріпким, слухняним і богобоязненним. Та й розумом Бог не обділив — про школу мою знаєш. Окрім того, воєнне діло мені давалося неплохо. Добре верхи скакать, конем володіть я ще на Кубані в козаків навчився, тому саме складне — вольтижировку я освоїв у перших. А все остальне — фехтувать, стрілять, рубать, колоть, — те вже було простіше. Тому кого ж було вчить далі, як не таких, як я?

— І Вас після майже річної служби ще дев’ять місяців навчали, щоб зробити з Вас простого сержанта, командира відділення?

— А чого ти дивуєшся? Я ж казав, який в нас був режим у полку. І які вимоги до персональної підготовки кожного солдата. Хтось же повинен їх вчить? Одного офіцера на тридцять чоловік ніяк не стачить. Тому вчили всієї гусарської премудрості більше ми, унтери, а офіцери вчили нас і організовували заняття.

— Добре. А яке звання давали по випуску з полкової школи?

— А, ти он про що… Молодший унтер-офіцер. Но мене коли взяли до школи, то я вже був єфрейтором і молодшого унтера получив через півроку навчання. А «старшого» дали по випуску позачергово, «за отлічіє». Нас двоє таких було на весь набір.

— То Ви, виходить, були «вірним стовпом царизму»? Ай-яй-яй, оце так старий більшовик… — жартома протягнув Шеремет.

Однак Дід сприйняв «на повному серйозі»:

— Нічого ти не тямиш, хоча і в генерали, і в професори вибився… Кавалерійське діло — воно дуже непросте, особливих якостей від людини требує. Це наше справжнє, козацьке… Но щоб ним так, як треба, оволодіть, стільки потів пролить і синців набить доводиться, що далеко не кожний зможе. То, якщо хочеш, свого роду спорт, тілько що бойовий. Ну а ідеологія в нас там була проста — військові устави, кінь, гвинтівка, шабля, піка та револьвер. Скакай, рубай, коли, стріляй…

— Вибачте, дідусю, я не хотів Вас образити, просто для себе потрібно дещо з’ясувати. А як далі було?

— Читай… — І сердито пустив клуба духмяно-їдучого диму.

«… Тепер я вже одержував плату 4 крб. і 50 коп. на місяць. Аж тепер я почав допомагати матеріально своїй сім’ї. Служба сама по собі не легшала, а матеріально становище покращилося».

— Щось не збагну я, діду, як то воно можна, на чотири з половиною карбованці і самому жити, та ще й сім’ї допомагати? Скільки ж тоді гроші ті важили?

— Так ти ж не забувай, що я був на повному довольствії — хоч харч, хоч одяг. Це во-первих. А во-вторих, гроші тоді справді стоїли хорошо. За півтора карбованці можна було баришню в ресторацію зводити.

— Те, що Ви, діду, щодо баришень були не з останніх, я й так здогадуюсь. Баба Векла розказувала, які гарні фотографії Ви свого часу понищили. «А я йому й кажу — чи вони тобі мішають? Такі гарні баришні — хай би собі були. Ні, попалив». Однак повернемося до грошей. Бодай один раз зводить таку куріпку до ресторану — то ж третина Вашої платні. Не розгуляєшся. Чи ще якісь джерела доходу були?

— Ти правий, не без того. Перше й главне — це участь у всякого роду змаганнях. По нашому кавалерійському ділу я входив у состав, як по-теперішньому, зборної команди полка. Получалось це в мене.. А змагання були дуже часто — то на первенство полка, то бригади, то дивізії, то тільки льогкої, то всієї гвардєйської кавалєрії. Не кажучи вже про змагання з того чи іншого поводу. На всіх майже завжди сам государь імператор присутствовав лічно, я вже не кажу про великих князів.

— А Вам що з того? Чи за участь у змаганнях платили?

— Платить напряму не платили, але призи були пристойні — годинники, кубки… Виграєш срібний годинник, поміняєш, або продаси — уже п’ять-десять карбованців твої. Виграємо всі разом кубок — командир полку або бригади всім премію неодмінно. Так що в нас добре вміть своє воєнне діло резон був прямий.

— А з чого у вас ці змагання складались? Скачки там з перешкодами, рубка лози, стрільба — це зрозуміло. І все? Чи ще щось?

— Все… — чмихнув дід. — Все, та не все. Скачки з перешкодами, фігурна виїздка — це ще квіточки, так сказать. Тут більше від коня залежить. А от джигітовка — тут уже більше від тебе. Ти фільм «Бєг» бачив?

— За Булгаковим? Так, дивився.

— Контрреволюціонний, скажу я тобі фільм, ну та діло не в тому. А звернув увагу, як там кубанські козаки в цирку на конях на хліб заробляли?

Шеремет пам’ятав і той свого роду трагічний фільм, і той високого драматичного напруження фрагмент. Але при чому тут це?

— Так от, твій дід ще не такі кунтштюки на коні виробляв, та ще й зі зброєю. А на всьому скаку перегнуться вниз і з-під живота коня з револьвера стрельнуть у протилежний бік? Та не просто пальнути, а вцілити? Або відкинувшись у сідлі, немов убитий? А носову хусточку зубами з землі на всьому скаку піднять не хочеш? Або пікою яблуко простромити?

— І ви все це вміли робити?

— Не тільки це, а багато чого й іншого, то ціла наука. Запам’яталось мені одне з найтрудніших — треба було на скаку шашкою нанести колющий удар і вибить ним мішень — затичку з горизонтально розташованої дошки.. Помилишся, попадеш мимо цілі в дошку або виб’єш затичку та не встигнеш шашку витягти, — можеш свободно плече вивихнуть, а то й гірше — з коня злетіть і шию звернуть. Хто не пробував — рідко кому вдавалося.

— А як же Ви оволоділи?..

— Є таке поняття у воєнному ділі — воєнна хитрість. Змагання ті проходили не в манежі, а літом на іподромі, відстань від кавалериста до глядачів метрів двадцять, не менше. Виполнялася ця вправа на великій швидкості, тому що до чого і як — здаля точно не розібрать. Тож я й наловчився: шашку посилаю поверх планки, а мішень-затичку вибиваю великим пальцем. Ну та це була практично єдина вправа, де якось підмануть можна було. Остальне все — на виду, так що попотіть і кістками об землю торохнутися доводилося добряче і не раз.

Шеремет лише хитнув головою. Якщо бодай частку такого вимагали від всього особового складу, тоді зрозуміло, чому служба видавалася такою важкою. А до солдатів під час навчання застосовувались і «неформальні» методи. Бо змусити простого селянського хлопця подолати страх і витворяти отаке на баскому коні, постійно ризикуючи злетіти на землю йому під копита — то одного переконання на словах, мабуть, замало. Добре, що дід наловчився осилювати. Очевидно, козацька кров таки давалася взнаки…

«… От так і протікало моє життя на воєнній службі. На початку я згадував, що в цьому полку офіцерство було — це синки високопоставленої двірцевої знаті. Як же вони жили, перебуваючи в полку? Перш за все, всі вони були багаті. Гордилися собою і тісно трималися свого кругу. На солдат вони дивилися, як на покірних рабів. Заняття вдень вони відвідували регулярно, ну і пиячили регулярно — майже кожен вечор у офіцерському собранії — офіцерське гуляння. До їх послуг усе — і співаки-солдати, і полкова музика, всякі напої і закуски, бо в них багато грошей.»

Н-да… Для того, щоб цілий день провести в сідлі на заняттях — та ще й на таких, а потім ще майже щоночі пиячити — тут не тільки і не так гроші потрібні, як неабияке здоров’я. Ну та то справи тодішніх «вихователів», чи хто в них там тоді був. А от дещо інше треба б уточнити.

— Діду! От ви тут пишете, що офіцери «на солдат дивилися, як на покірних рабів». Але ж рабу не дозволяється карати пана, а Ви наклали дисциплінарне стягнення на юнкера — без двох хвилин офіцера, який тим більше прибув стажуватися на офіцерську посаду. Це як? Окрім того, Ви самі свого часу розповідали, що в полку поза строєм було прийняте звертання між офіцерами й унтерами по імені та по-батькові, принаймні у своєму ескадроні. Солдати також зверталися до унтерів не по званню, а по імені-батькові. Вживання «ненормативної» лексики також вважалося ганьбою, особливо для командирів. Щось воно на рабсько-панські стосунки не дуже схоже.

— Ти до дрібниць не чіпляйся. «Строй — святоє мєсто для солдата». Яка тут нецензурщина може буть? Це все одно, що в церкві заматюкаться. Що ж до демократичності стосунків, то хай тебе це в оману не вводить. Справді, все по імені-отчеству і без матюків, але за один стіл з собою тебе не посадять. Ніколи і ні за яких обставин. І на баришню з їхніх не смій глянуть, хоч вона тебе й очима їсть, хоч зараз готова. А ти — не смій. Бо ти — людина другого сорту.

— Зараз і у нас таке починається при побудові демократії. Офіцер солдата з собою за стіл ще посадить, а от «новий українець» свого охоронця або шофера — вже ні. І вважається, що це добре, правильний шлях. Що люди повинні бути рівні перед законом, а не в своїх можливостях. Бо закон — він на всіх має бути один, а можливості, здібності в людей — вони різні.

— Побачимо ще, куди він вас заведе, отой шлях. Читай далі, може дещо угледиш…

«… Порядок був такий: у кожному ескадроні був хор пісенників. А також хор загальнополковий. Отже, коли гуляє група офіцерів у чинах до полковника, то кожен офіцер визиває пісенників свого ескадрона, а коли там гуляє і полковник, то визивають полковий хор пісенників. Оскільки всі вони були придворною знаттю, то часто до них приїздив сам цар і разом з ними пиячив».

Шеремет здивовано стенув плечима. Звичайно, він читав у спогадах російських емігрантів, що цар регулярно брав участь в офіцерських товариських обідах полків царскосільського гарнізону. Однак реально уявити собі не те щоб Самого, а бодай когось із наближених до нього осіб, які б приїхали до офіцерів будь-якого полку, бодай найелітнішого, просто так, посидіти увечорі за чарчиною — таке було неможливо. Ні в нинішні часи, ні в радянські. За сталінських часів вождь, кажуть, удостоював військових своєю присутністю, але тільки генералітет і не дуже часто.

— То що, «самодєржцу всєя Русі» не було де і з ким чарку випити, окрім як з офіцерами вашого полку? — недовірливо перепитав Діда. Той лише лукаво посміхнувся в свої прокурені вуса.

— По-перше, полк наш офіційно називався «його величності полком». Бо цар Микола числився в ньому на службі від народження. І навіть шлюб брав у нашій формі. А як зійшов на престол, то став шефом нашого полку, аж поки його не скинули. Так що він у полку був не чужий. По-друге, ти навіть не уявляєш собі, що то воно було таке — офіцерське собраніє. То не дома офіцерів Совєтської армії чи як там вони тепер у вас називаються, з їх задрипаними ресторанами та столовками. Офіцерське собраніє Лейб-гвардії Гусарського кавалерійського полка — то був справжній палац. Там вистачало всього, що треба, аби людина відпочила душею й тілом… Читальня, бібліотека, більярдна, танцювальна зала, музикальний салон. Причому обустроєно все за найвищим класом — з обслугою, все безплатно. Тут і музей був, даже два — один полковий, а другий поета Лермонтова. Той колись у нашому полку служив, доки його конногвардійці не засудили та на Кавказ не одправили, де він і погиб.

Шеремет пригадав ошатний Конногвардійський бульвар у самому центрі Санкт-Петербургу, названий так на честь цієї уславленої військової частини, розташованої поруч. Саме цей полк його командир Павло Скоропадський, тоді ще Почту його величності російського імператора генерал-майор, влітку 1914-го повів і на Першу світову війну, і в першу для нього в тій війні кровопролитну кінну атаку, за що був удостоєний “ордена Св. Великомученика і побідоносця Георгія IV ступеня”. Але то вже була інша епоха. А тоді, за часів Лермонтова?

— Діло в тому, що його як гвардійського офіцера должен був судить офіцерський суд також з гвардійців. А оскільки він був з легкої кавалерії, то для об’єктивності справу передали офіцерам важкої кавалерії, конногвардійського полку. От з того часу наші два полки і ворогували між собою. Наші ніяк не могли пробачити їм Лермонтова.

— То що, цар Микола до музею Лермонтова приїздив?

— Ти з мене не глузуй, молодий ще, хоча й генерал. — Удавано забурчав дід. — В офіцерському собранії найголовніше було — це ресторація. Чому туди офіцери й бігли, як вечір. Чого там тільки не готували! І як! Голова обертом від одного духу.

— А Ви ж звідки знаєте?

— Ти слухай, як це було, не перебивай. Отбой нам робили, як я тобі казав, рано, опів на десяту. А в офіцерському собранії гулянка зазвичай тільки розпочиналася. Десь години коло одинадцятої до казарми залітає вістовий: «Государ-імператор ізволить прибувать! Пєсєннікі охочіє єсть?» Ми, конєшно, єсть і завсігда. Бо це ж вірний приварок! Мерщій за дві хвилини вдягаємося в парадне — і бігом зустрічать. Адже з царем ціла свита приїздить, а усіх їх треба роздягти — шинелі, шуби швиденько принять, в гардероб повісить. А за це «трояк», як мінімум, із кожного до кишені покладеш — в почті людей бідних не буває… Потім біжимо всі на балкон. Доки цар здоровкається з офіцерами, доки вони там всаджуються за столи, ми шикуємся в хор. І стежимо за командиром полку, ним тоді був генерал-майор Воєйков. Як тільки він скомандує: «Гусари! Пєсню Єго Вєлічеству!» і змахне рукою — так ми одразу, та погучніше — аж хрустальні люстри віддзвонюють. Не встигнемо доспівати, як він знову махає — цитьте, не мішайте. А ми й не в обиді — бо нам одразу по добрячій чарці кожному підносять і закусить дають. Та й дрімаємо собі, доки про нас не згадають. І так увесь вечір — пісня, чарка, передих з дрімотою. Там за столом, видно, багато хто вже й додому б поїхав, понаїдалися-понапивалися, позіхають та куняють, але не можуть, ждуть імператора — доки з нього не вистачить. Десь годині о другій-третій командують: «Конвой Його величества!» Ми одразу просинаємося, знову пісню, прощальну. Цар до карети рідко коли сам повертався, частіше його вели попід руки, а бувало що й несли. То була ціла процедура. Всередину до карети залазив особистий тілохранитель, здоровенний бородатий козак — конвоєць з терської сотні, і приймав царя, якого йому подавали наші офіцери. Потім начальник конвою закривав іззовні дверці карети, замикав їх на ключ, такий як у залізничних кондукторів, і — «трогай!..» А ми «свиту імператора» одягаємо. І знову по «трьошці». Ніч не доспали, зате місячну получку в карман поклали. А ви тепер кажете — «государ-імператор», «умнєйший і порядочний чєловєк…». Дивно слухать!

— Та то не в нас так кажуть, Діду, то в Росії. Не ми, а вони з нього святого зробили. Окрім того, генерал Воєйков, який постійно був поруч з царем, дещо інакше описує подібні заходи. Більш стримано, так би мовити. Що государ імператор якщо й дозволяв собі – то не багато: чарочку-другу горилочки під закусочку, стільки ж портейну за обідом, та келих шампанського під занавіс – і все.

– А ти ж що, хочеш, щоб він всю правду-матку про царську фамілію написав? Що цар, якому особисто він служить – нікчема і п’яниця? – Із здивуванням спитав Дід. – Повинен би знати, що балакучих та писучих на такі посади не призначали. Та й таке поняття, як честь офіцерська в ті часи далеко не порожнім звуком було.

_ «…Я коли ще не йшов на військову службу та бував у церкві, то слухав як півчі співали «Боже царя храни, многая лєта царю». Піп почитував усю сім’ю царя і т.д. Я вважав що цар — це як земний Бог. А коли я тут, у полку, побачив, що цар сам пиячить, як і любий офіцер полку, що всі вони разом пропивають ті гроші, які вони всілякими способами тягнуть з трудівників города і села, то я з цього часу перестав вірити не тільки в царя, а й в Бога. Бо коли б він був, то він би не доручив такому п’яничці керувати мільйонними масами людей. З цього часу у мене зародилася злоба як до офіцерів полка, так і до всих правителей разом з царем…»

— Круто Ви, Діду. Невже класова ненависть була настільки сильною, що навіть віру в Бога перебила?

— Не стільки ненависть, скільки протест проти несправедливості. Мені не жалко, що я бідний, а вони багаті. Однак кожна людина повинна імєть возможность підняться, своїм трудом вибиться із злиднів. А тодішня власть такої возможності таким біднякам, як я, не давала. І попи всю цю несправедливість освячували, вчили нас з цим мириться. То як же я міг їм вірить? Якщо піп — це той же офіцер, тільки й того, що в рясі. І ніякого діла йому до мене немає, до того, що в мене на душі коїться, аби тільки до церкви на службу разом з усіма ходив та лоба справно хрестив.

Шеремет на мить замислився. У діда в полку на тисячу душ був один священник. Офіційно, по штату. Здавалося — міг би знати не тільки кожного в обличчя, а й чим той дихає і про що думає. А виходить, що дискредитував формальним ставленням до своїх душпастирських обов’язків не тільки себе й церкву, а й саму віру в Бога. Картина знайома. Нинішні отці практично всіх існуючих в Україні церков також не дуже поспішають до простої людини, до її зболеної душі. Воно й зрозуміло — куди приємніше мати справу із ситими та благополучними світу цього, завойовувати їхню прихильність, яка до того ж часто має цілком матеріальне втілення, аніж копирсатися в болючих проблемах сотень тисяч, а то й мільйонів обібраних і обідраних, стражденних і матеріально, і морально. Куди приємніше заснувати якусь церковну нагороду, аніж їдальню для бідних. І вручити ситому усміхненому можновладцеві сяючу цяцьку, аніж зголоднілому похмурому бідаку миску супу. Не замислюючись над тим, що та блискуча цяцька має вигляд хреста, на якому Ісус Христос саме страждав, а не веселився, причому за народ, а не за самовдоволених «торгуючих», хоч в храмі, хоч поза ним.

Але релігія — то питання надто заплутане, особливо в нинішній Україні. Ліпше повернутися до мирських справ.

— То що ж, дідусю, нічого доброго про службу немає згадати? Окрім того, що «зародилася злоба до офіцерів полка»?

— Та ні, так не можна сказати. Я ж був простим малограмотним сільським хлопцем — батраком, який паровоза лякався, а за время служби став вищим навіть од тих, хто в нашому селі п’ятирічну школу позакінчував. Та й злості до офіцерів, якщо сказать по правді, тоді ще не було, коли служив до війни. Бо до мене лічно вони всі ставилися добре. Пам’ятаєш, я радив тобі почитати книжку генерала Ігнатьєва «П’ятдесят років в строю»?

Звісно, Шеремет пам’ятав. З цієї книжки він дізнався багато цікавого про життя російської гвардії напочатку ХХ століття. В ній йшлося, між іншим, і про майбутнього гетьмана України Павла Скоропадського, тоді ще ротмістра Кавалергардського полку. Тому нещодавно знайшов примірник книжки і подарував доньці гетьмана пані Олені. Гетьманівна була дуже рада й зворушена. Але до чого дід веде?

— Так от, у мене з цим Ігнатьєвим, точнєє, з його молодшим братом, которий служив у нас в ескадроні, пов’язана цікава історія. Було це наприкінці травня 1913 року, мені служби ще рік залишався. Підходить цей поручик, молодший граф Ігнатьєв до мене і каже:

— Григорію Демидовичу! Ти не хотів би в селі трохи пожити — молочка парного попити, здоров’я поправити, солов’їв курських послухати? Так місяців два-три… Що скажеш?

— Та я й так, кажу йому, на здоров’я якось не жалуюсь. Однак якщо треба — то чом би й ні?

А в душі вже зразу согласний, бо ж казарма за ці три з половиною роки обридла — далі нікуди. Так, чисто для порядку питаю:

— Тільки, а що ж треба буде робить? Бо курські солов’ї — то вночі, а вдень?

— Ну от і прекрасно, — зрадів поручик. — Я ж знав, до кого звертаться. Треба коня до служби, до строю привчити. Штабс-ротмістру графу Клейнміхелю. Він з Англії виписав породистого жеребця, щойно пароплавом доставили. Не кінь, а красень, казка! Сам розумієш, жалко буде, якщо переведуть. Так що діло серйозне, але я вірю, що ти не підведеш.

— Виучка коней — то мені знайоме, все зроблю в акурат, — кажу. — Тільки хто ж і як мене відпустить?

— То вже мої клопоти, не турбуйся. Головне, твоя згода.

Одразу повів мене у полковий лазарет. А завєдєніє це, должен я тобі сказать, було у нас як дворець. Построений і оборудований, як нам казали, по останньому слову. Недаром навіть золоту медаль серед лєчєбних учрєждєній на якійсь Всеросійській виставці отримав. Раз на рік навіть сам государ імператор туди приїжджав – хворих гусарів з Рождєственскими празниками поздоровить, та подарки вручить. Для доктора полкового це ціле мучєніє було – виздоровівших вовремя повиписувать, бо всі ж зубами чіплялися… Ну та мова не про це. Привів мене той поручик до лазарету. Ну а там вже все, видно, було у них заздалегідь домовлено. Про щось пошептався зі старшим лікарем, той мене обдивився, простукав груди і опреділив отпуск на два місяці для поправлєнія здоров’я. По подозрєнію на туберкульоз.

Я сперечаться не став, що я здоровий, як бугай, двопудовиком без напруги можу перехреститься, та й не раз. Зібрав свої манатки і — прощай, казармо! Бодай хоч на пару місяців.

Той же граф Ігнатьєв погрузив мене з конем в окремий вагон, снабдив харчами й фуражем на дорогу — і поїхали.

То були найкращі мої дні за всю мою восьмилітню воєнну службу. Граф Клейнміхель мав добрячий маєток з великим палацом, хорошими конюшнями. Мене розташували в палаці в окремій кімнаті, харчували не з дворнею, а окремо з барського столу, приносили в кімнату. Так що я жив там собі, ніби пан.

— І як, сподобалось? — не втримався від легкої іронії Шеремет.

— Ти не підсміюйся. Кожна людина хоче хорошо жить. Інша справа, що других гнобить не треба. Так от, слухай далі.

Одразу по приїзді барон попросив мене, окрім виучки «англійця», навести порядок в кінному господарстві взагалі, призначив помічником управляющого в цьому питанні. Тобто, в моєму подчінєнії опинилися всі конюшні, в першу чергу верхових коней. А тоді ж у знаті як було заведено? Обов’язково, мало не кожного дня кінні прогулянки верхи. Хто живе в палаці — ті сходяться, гості — ті з’їжджаються колясками. Я ж усіх забезпечую верховими кіньми. Одним конячок треба посмирніших, іншим — побаскіших, до кожного треба підвести, кралям допомогти в сідло спеціальне вмоститься. Ну а вони мені за це, звісно, хто рубчика, а хто й троячку — і всі задоволені. Тільки один поручик піхотний був, який ніколи нічого не давав. Ну, думаю, скупердяй. Дай, думаю, жадобо, я тебе провчу.

— І як же це Вам, цікаво, вдалося?

— Дуже просто. В конюшні був один жеребець, злий, немов чорт. Його так і звали й гостям ніколи не давали. Хіба що іноді хазяїн або я його загнуздаємо та побавимось по-гусарськи. Та так, що з нього піна клоччями, а з тебе самого піт градом і обидва аж тремтимо від втоми. Так от, цей поручик якось припізнився, прийшов, коли всі вже поїхали. Я йому й кажу, що так мов і так, всіх коней уже розібрали, остався на ходу лише один — і підсовую йому «чорта». Він піхотинець, в конях розбирався не дуже, не додивився, коли в сідло збирався, що кінь його не хоче, не дається. Бо я ж помагав, тримав крепко. А як одпустив… Приїхав той поручик останнім, я вже й сам себе лаяти почав. Обличчя в нього подряпане, білий кітель брудний-подраний, без кашкета. З сідла ледве сповз. Сунув мені мовчки троячку і поплентався геть, хитаючись. За пару кроків озирнувся: «Тільки ти мені більше цього звіра, прошу тебе, не підсовуй».

Історія ніби смішна, але сміятися Шеремету чомусь не кортіло. Бо подібні за своєю основною причиною випадки не раз траплялися на його очах уже з нинішніми, не царськими офіцерами. І завжди болюче краяли йому серце.

— А Ви не думали, дідусю, що в того офіцера просто не було грошей? Бо платня — як в робітника, хоча й кваліфікованого, а потреби й видатки — значно вищі, відповідні до соціального статусу? А відтак — що йому просто ні з чого було ті чайові давати?

— Що я тобі на це скажу? Во-первих, я в ті часи навіть уявить собі не міг, що в офіцера якоїсь там троячки може не буть. У нас в полку з таким явищем я не стрічався. Це вже потім, у війну, різних офіцерів побачив і зрозумів, що серед них також є бідні і багаті. Це одне. А інше: скажи, а про мене хто думав? Що мені мою купу інвалідів в Недбайках треба годувать? Все одно проти мене він був багатий. А раз так — ділись. — Сердито пихнув цигаркою дід.

— І ось ще що я хотів тобі сказать з приводу цієї твоєї жалості до класового врага. Це ти тепер так розсуждаєш, бо ти сам став таким, як вони — офіцер, генерал. А ситий голодного не розуміє.

— Та не тому, діду, не тому! Що ж стосується ситості, то Ви знаєте, скільки отримує мій полковник? Стільки, що якщо дружина не має роботи, то він не в змозі забезпечити своїй сім’ї навіть офіційно встановленого прожиткового мінімуму. Навіть маючи всього одну дитину, не кажучи вже про двох. Ваш онук — генерал недалеко від нього пішов, менше, ніж Ви можете собі уявити. Так що нинішнім офіцерам обуржуєння не загрожує. Принаймні армійським і на моєму віку.

— Так хіба то добре, що у вас таке ставлення до армії, до її станового хребта — офіцерів? Так не должно буть.

— Давайте, діду, перемінимо музику, бо так можна до безконечності. Вас би в наш парламент, та ще коли Кабмін заслуховують — Ви б їх навчили всіх разом як «Родіну любить», а заодно і армію. — Невесело пожартував Шеремет.

— А що? І пояснив би, і доказав. Що в наші часи хоч як тяжко не було, але командир Червоної Армії в діагоналевих галіфе і хромових чоботях франтував, навіть коли всі довкола латки на штани не встигали пришивати і в недоносках ходили. Тому і німців в сорок п’ятому розбили.

— До Другої світової війни ще далеко, давайте спочатку до Першої дійдемо.— Знову заглибився в читання Шеремет.

«…Військова служба моя закінчилася у квітні місяці 1914 року. Тобто прослужив я на військовій службі чотири роки і шість місяців. У квітні 1914 року нас усіх, хто закінчував службу, зібрав командир полку генерал-майор Шевич і сказав: «Ви прослужили Царю і Отєчеству чотири роки і шість місяців, а тепер можете йти на всі чотири сторони». А я стою та й думаю: добре тому, кому є куди йти, хто вдома має землю та господарство. А мені що робити? Брати сумку та знову йти батрачить?..»

— Н-да… Не дуже люб’язно з вами «благодарноє отєчество» розпрощалося. – Був дещо здивований Шеремет. – Однак Шевич – це не з наших, не з українців бува?

– А з кого ж іще? З такою фамілією? Тільки вони українцями себе не називали, офіцери наші. «Русскій», «… із Малороссії родом» – аби тільки не «українець».

— А чому ж Ви на надстрокову службу не залишилися, коли вдома така біда? Адже Вас з Вашими показниками «в бойовій і фізичній підготовці», як за радянських часів казали, взяли б, мабуть, без проблем. І були б собі — ситий, п’яний і ніс в табаці… З якоюсь покоївкою з Катерининського палацу одружилися б, там би діти пішли — «Горєнкови». А там, дивись, і пенсія казенна — все путьом, як у людей. Перспектива нормальна, тоді ж не те що революції — навіть війни ніхто не передбачав.

Дід запихтів цигаркою.

— З одного боку, ти правий, багато хто з наших так і зробив. А з іншого — в мене так не получалось.

— Це ж чому? — зацікавився Шеремет.

— Та понімаєш, не міг я більше її терпіть, оту воєнщину. Як би це тобі краще пояснити? Службу воєнну я і знав, і вмів, но не любив. Особливо після третього року. Набридла. Я хотів працювати, чесно заробляти собі на хліб і почувати себе свободною людиною, а не буть як та шестерня в машині або шків — передаточною ланкою між царською владою і простою людиною, таким же солдатом-бідняком, як і ти, тільки й того, що без личок.

Шеремет усміхнувся про себе: ну і ліберал, демократ… І звідки воно? Мабуть, розум дійсно від природи дається. Освіта ж і виховання — то тільки розвиток того, що вже є.

— З таким настроєм, дідусю, мабуть справді служити не треба. Бо навряд щоб з того толк який був.

— І я так рішив. А тому:

«… наприкінці квітня місяця 1914 року я приїхав у Недбайки, додому. А дома стара хата, стара мати, хвора сестра з двома дітьми, одне сліпе, друге криве. Група інвалідів. Старший мене брат Дмитро працював у поміщика Падалки. У нього була своя сім’я. Матері він нічим не допомагав. Я розкидав стару хату, добавив дерева і збудував маленьку хатку для цієї сім’ї і в липні місяці виїхав знову у Петербург…»

— Чому ж Ви в селі не залишилися? Яке так любили?

— А що мені там робить? По развітію своєму я став сильніший за них всих, окрім хіба що кількох чоловік — агронома, учителя, словом, сільської інтелігенії. А по імуществєнному своєму положєнію як був батраком, так ним і остався. Обідно. От я й надумав: коли вже ішачить на якогось експлуататора — то хоча б вже не на цих тупоголових живоглотів, не тут. А їхать куди? Де хоч когось знаєш. От і поїхав я назад, у Петербург. Там багато наших хлопців—українців поосідало після служби.

Петербург… Шеремет сам ледве не залишився в тому місті на все життя. Якби не проголошення Україною незалежності. Коли з початком «параду суверенітетів» союзних республік, як іронічно нарік це прагнення народів до свободи останній керівник СРСР Михайло Горбачов, почали спливати невідомі до того широкому загалу факти, він несподівано для себе дізнався про існування в цьому місті перед революцією численної української громади. І не просто про існування, а про високу національну свідомість і потужний національно-революційний рух. Але на час дідової розповіді до того ще було далеко…

— І до якого діла в Петербурзі пристали?

«… Устроївся я там працювати на фабриці «Лаферм» і водночас влаштувався у вечірній школі учитися на шофера- механіка …»

Фабрика «Лаферм»… Тютюнова. Пристанище найменш кваліфікованої робочої сили. Головна вимога до робітників — здоров’я. Але навіть у найміцніших його вистачало на кілька років. Принаймні тоді. Його дружина-історик мала в своєму фотоархіві фотографії фабрики та її цехів початку ХХ століття. Морок! Дорого заплатив блискучий лейб-гусар за своє прагнення волі. Але ж росіяни недаремно кажуть — «охота пущє нєволі»… За часів Шеремета це підприємство називалося «Тютюнова фабрика ім. Клари Цеткін». Яке відношення мала німецька революціонерка до російського міста і цигарок — того не може сказати, мабуть ніхто. Але то було вже потім…

— Однак наскільки я зрозумів, Ви на фабриці затримуватися не збиралися?

— Ні в якому разі. Недаремно ж я грошики на курси шоферів по копійці понаскладав. Шофер — то, я тобі скажу, як на ті часи, великий чоловік був. Мабуть, як у вас тепер льотчик, не менше.

— Виходить, Ви також до гори, ближче до верхівки пнулися, подалі від справжнього пролетаріату? — жартома підкусив діда Шеремет.

— То тільки зовсім дурний або нездарний і неспроможний не прагне стати чимось більшим, ніж він є. — Не сприйняв жарту Дід. — А я ж був не з останніх! Тут, онучку, діло не в самому факті прагнення до благополуччя, а в тому, яким способом воно досягається, оте особисте щастя. Я все життя прагнув своїм трудом чогось досягти, а не на чужого горба влізти. То дві великі різниці — кулак і майстрова людина. На жаль, не судилося…

— Що так?

— «Через 25 днів розпочалася імперіалістична війна і мене мобілізували, як і інших, і направили на фронт.»