Національне військо чи українізація?

Володимир Пасько

Бентежно-бунтівливий Голос щез так само раптово, як і об’явився. Але паузу посіяв довгу. Врешті-решт Шеремет не витримав:

— Діду! В ті часи військові з’їзди українців відбувалися. Про них ви знаєте, щось чули?

— Хм… Чи чув… Не тільки чув, а й сам участь брав — і в першому, в травні сімнадцятого, і в другому, в червні. Тільки в нас перед тим ще своє віче відбулося, Південно-Західного фронту, на початку квітня місяця в Тернополі.

— Воно чимось відрізнялося від цих зборів, на яких ви в Києві були? Якщо за змістом брати?

— Щоб змістовно — то не дуже, — на мить задумався Дід. — Так само дружно висунули вимогу національно-політичних прав для України, тільки територіальне питання поставили чіткіше.

— Що маєте на увазі? — зацікавився Шеремет.

— По-перше, ми на нашому театрі воювали проти Австро-Угорщини, а в її складі було багато українських земель, які ми должни були одвоювать ще для царської Росії. По-друге, на нашому фронті було чимало кубанських козаків. А з них тоді ще не повибивали пам’ять, якого вони роду-племені. Тому наше віче самостійної Української Держави стосувалося теж Галичини, Буковини, Закарпаття і Кубані.

— Неслабо… — крутнув головою Шеремет. — А після того віча що робили?

— Після того, в тому ж квітні місяці, в маніфестації українців Петрограда участвував. — З напускною недбалістю кинув Дід.

— А це ж яким чином, цікаво? Південно-Західний фронт — не Північно-Західний, від Пітера далекувато…

— Однак там же наші постійні квартири були, у Царськім Селі. Там наш запасний ескадрон був, полкова школа, звідти комплектування людьми і поставки спеціальні кавалерійські йшли. Туди ранених і хворих після госпіталів збирали, щоб потім знову до нас, у полк. Так що зв’язок у нас досить кріпкий був. Обстановка ж навесні сімнадцятого, як сам бачиш, була неясною. Тому я й визвався з’їздить на постійні квартири за поповненням та подивитися заодно, що там в столиці робиться.

— І що ж, цікаво, побачили?

— Багато що інтересного. Передусім, що революція ніби йде повним ходом, але куди вона йде — незрозуміло. Та й скорості щось не видно достатньої: балачок про свободу, равенство, братство, всеобщеє благоденствіє, будівництво нової Росії — стільки, що голова кругом; народу гарно вбраного, по-городському й господському, але з червоними бантами — також не бракує. Навіть великий князь Михаїл Олександрович, на користь якого цар від престолу відмовився, і той червоного банта, казали, на черкеску начепив. І заявив, що не сяде на престол допоки його Учредітєльне собраніє не запросить. Не дочекався, щоправда …

– Те, що не дочекався, мені відомо – розстріляли його більшовики, як майже всіх Романових. Але чому він в черкесці ходив? – Зацікавився Шеремет. – Та ще й з червоним бантом? Хіба він не в гвардії служив?

– Починав справді там, але на фронті під свою команду получив Кавказьку кавалерійську дивізію, так звану «Дику». Щоб тримати в руках таку орду – тут однієї царської крові в жилах малувато, тут ще й характер треба мать. Не боязкий був человік, але не розрахував. Увірував у демократичну Росію, а того, що вона перетвориться швидко на соціалістичну – того не передбачив.

– Але ж спочатку для них ніби-то справді великої загрози не було.

– Правду кажеш. Я тоді, в квітні сімнадцятого в Пітері подивився – а буржуї як правили, так і правлять. Тільки й того, що сама верхівка помінялася — замість царя з його дворянським урядом стало Врєменноє правітєльство буржуйське. А вже трохи нижче — всі ті ж і пооставалися. Або поміняли шило на швайку — царського чиновника на свого, ніби простішого, але з такого ж тіста. Поговорив із земляками, хто в тилу на заводах робить остався — життя стало при демократичній Росії не тільки не кращим, а й ще гіршим, ніж при царизмі.

— Так як же воно могло стати кращим, коли війна продовжувалася? — Здивовано зауважив Шеремет.

— І я ж про те. Врєменноє правітєльство висунуло лозунг «Война до побєдного конца». Чийого конця? Мого в окопах? І мільйонів таких, як я?

— То мені зрозуміло, про те я чув вдосталь. Розкажіть краще про пітерських українців, що вони робили в ті часи.

— Ти так допитуєшся, ніби сам вже про те знаєш. А якщо так — то чого питаєш? — Невдоволено буркнув Дід.

— Ваша правда, знаю, але лише дещицю, хотілось би побільше й докладніше, — благально мовив Шеремет.

Про потужний національний рух українців у Петрограді сімнадцятого року він вперше дізнався навесні дев’яносто першого, коли в радянському суспільстві жваво обговорювалися результати проведеного в березні референдуму щодо подальшої долі «Союза нєрушімих рєспублік свободних». А йому якраз передали тоді з Києва нещодавно там видану книгу Володимира Винниченка «Відродження нації». Хто був той Винниченко і наскільки драматичною й неоднозначною була його роль в трагедії української визвольної боротьби 1917-20 років, він тоді толком не знав, та й книжок подібних не зустрічав. Тому читав, жадібно вчитуюсь в кожне речення. І, звичайно ж, не міг пропустити те місце, де автор описував українську маніфестацію в Петрограді. Що це була, за визнанням російських газет, «найчисельніша, найорганізованіша, найімпозантніша з усіх маніфестацій, які за того моменту без перестанку одбувалися у столиці революційної Росії».

Бажаючи пересвідчитися особисто, попросив дружину — історика за фахом, росіянку за національністю і жительку Петербургу в третьому поколінні, віднайти ті газети, незважаючи на обмеженість доступу в ті ще комуністичні часи. І от вони сиділи удвох осторонь чужих очей, в порожньому невеличкому читальному залі й з хвилюванням перегортали пожовклі сторінки. На фотографіях були зображення в різних ракурсах велетенської маніфестації під двобарвними хоругвами і прапорами світлого і темного на чорно-білому фото тонів. Зміст написів на транспарантах не залишав ніяких сумнівів щодо того, хто ці люди і навіщо вони вийшли: «В свободной Росии — свободная Украина», «За вільну Україну», «Слава Україні!».

В статтях головну увагу журналістів привертали дві теми. Перша — це власне маніфестація. Бо організована хода п’ятдесяти тисяч людей — це багатенько навіть для революційного Петрограда. Друга тема, яка бентежила, хвилювала і дивувала російську громадськість, це — хто ж вони такі, оці українці? Всі звикли до того, що є малороси, тобто, «тє жє русскіє, только нємного нє такіє». А тепер вони заявляють про себе як про окрему націю і вимагають автономії. Це було щось нове і незрозуміле. Як швидко з’ясувалося, незрозуміле і неприйнятне не лише для простого обивателя, а й для «просвєщонного россійского інтєллігєнта і дємократа».

— Все тоді було саме так, як ти читав, — випередив його питання Дід. — Гарно вийшло, святково. Штатські у вишиваних сорочках, воєнні з жовто-блакитними розетками або бантами, всі співають українських пісень. Красота!

Шеремет здивовано глянув на діда. Ось тобі маєш! А ніколи ж навіть словом не обмовився…

— Так чому ж ви про це не написали? Це ж так цікаво!

— То для тебе цікаво і то тільки тепер стало. А ти глянь на дату, коли я це писав. Бачиш? 1965 рік. Тоді навіть згадувать, що такі націоналістичні з’їзди і демонстрації відбувалися, не можна було. Не те що зізнатись кому, що ти в них брав участь. Довіку потім не одмиєшся і нікому не доведеш, що ти там більшовицьку лінію захищав.

— Краще б Ви цього, Діду, тоді не робили, — не втримався Шеремет.

— У мене на це своя думка, з нею жив, з нею і на тім світі залишився.

— Та я розумію і не збираюся вас наново переконувати. Однак ви все ж мені розтлумачте, будь ласка, як це ви, свідомий свого українства, патріот свого краю, козак — і раптом виступили проти нашого національно-визвольного руху? Ну ніяк я в голову собі того не візьму, не можу збагнути. Чому? Хай би ви були байдужий до своєї землі, до мови, зросійщилися за роки служби. Тоді бодай якось, але зрозуміти б можна. А так — самі питання виникають…

— Раптом, кажеш, проти своїх… — Блимнув вогником цигарки Дід. — Ні те, ні друге, і зовсім не так, як ти думаєш. Не було в мене тоді раптовості чи случайності якої, та й свої — вони також різні, є й такі, що коней крадуть, як в тій приказці… Просто, я на них всіх подивився зблизька, на всіх отих «вождів української революції», та й не один раз — і зрозумів, що мені з ними не по путі.

— Чому так категорично? Вони ж також всі були і соціалісти, і демократи, і революціонери, і під червоним прапором ходили. Словом — майже такі, як більшовики, до яких ви потім прибилися.

— Такі та не такі…Багато говорить, та мало слухать… Але якщо дуже вже хочеш… З Міхновським я як познайомився наприкінці березня — то він мені добряче тоді в душу запав. І на Перший Всеукраїнський військовий з’їзд, 18 травня 1917 р., я їхав із бажанням і з задоволенням. Навіть прибув на два дні раніше, щоб, може, з Миколою зустрітись, та обстановку розвідать більш подробно.

— І як зустріч, відбулася? — Не міг приховати здивування Шеремет.

— Відбутись-то відбулася, але сподівань моїх, якщо по-правді, не виправдала. Міхновський був головним закопьорщиком у цьому ділі, фактично вся підготовка з’їзду на ньому трималася. Тож обмінялися вітаннями та кількома словами — і все. Іду я трохи розстроєний, бо ж хотів добре поговорить з розумним чоловіком, а не вийшло. Аж раптом назустріч — Дмитро Шаблій, наш, недбайківський. Ми з ним разом до школи ходили. Його батько мав сто гектар землі, багатий був козак, тож він сина зміг вивчить. На агронома, щоб батькове діло, значить, грамотно продовжував. Дивлюсь, зараз він в офіцерських погонах, поручик. На шашці георгієвський темляк, на грудях «Владімір» і «Станіслав»— воював, значить, і неплохо. Доки я метикував, як себе поводить, він підійшов, обняв мене, мов рідного. Поговорили, що да як. Виявляється він у їх в оргкомітеті з’їзду в числі близьких помічників Міхновського. Допоміг з обустройством, дав літературу, увів до своєї компанії. Тоді я й почав вивчати обстановку.

— І що цікавого для себе з’ясували? Це ж ви в Києві місяців півтора, як не були?

— Саме так. І за цей час, як я замітив, помінялося дуже багацько. — Слова падали повільно, так, немовби Дід наново переживав тодішні події. — Общество за ідеологічними спрямуванням розділилося фактично на декілька частин, і кожна норовила взяти верх. Але далеко не кожна мала належну спроможність. Реально тодішні політичні сили можна було розділити за ідеологічними напрямками на три великі категорії. Перша — російсько-великодержавницького спрямування, друга — українського, третя — всі інші, які вирішували свої дрібні питання, маневруючи між першими двома. В межах кожного з цих напрямків була безліч течій і угруповань, розібратись в яких простій людині було надзвичайно важко. Тому переважна більшість населення сиділа собі тихо по хатах і наблюдала за всіма цими політичними завіхреніями через шибку вікна, а найбільш обережні ще й із-за фіранки.

— А де сиділи більшовики? Щось ви про них не згадуєте. Також по хатах? — Жартома уїв Діда Шеремет.

— Ти мене не підкусюй! Більшовики ніколи й ніде мовчки не відсижувалися — тому й перемогли. Щоправда, трохи пізніше. Бо тоді їх у Києві, та й взагалі в Україні, було ще малувато. Тоді головне протистояння було між офіційними властями і Центральною Радою.

— А в чому першопричина? І що значить — протистояння? Воювали, чи що?

— Та ні, до війни тоді ще не доходило. Просто офіційна власть в Україні була від Врємєнного правительства, тобто, підчинялися Петрограду. Переважна більшість чиновництва — ще царських часів. Ні про яку Україну вони й слухать не хотіли, навіть про автономну, не кажучи вже про самостійну. З іншого боку, як противага офіційній власті, від імені всього українського народу виступала Центральна Рада, яка все гучніше заявляла про себе і вела діло до того, щоб перебрати на себе всю власть в Україні.

— Тобто, проголосити незалежність України? Як у нас в 1991-му році? — Не зміг приховати задоволення Шеремет.

— Та ні, — охолодив його Дід. — Тут скоріше щось подібне до вашого 1990-го року, коли ви Декларацію про суверенітет проголосили. З одного боку власть ніби-то своя, українська, а з іншого — щоб лише за згоди Тимчасового уряду і править в компанії з ним і під його орудою. Тільки й радості, що — в Україні, а не в «Юго-Западном крає». Ні про яку самостійність навіть мови не було.

— А про що ж вона тоді була? — Досадливо докинув Шеремет.— Мова тієї чи то Ради, чи то Зради — не знаєш, як і сказать…

— А ти не поспішай. Я хоча й далекий від симпатій до них, але мушу сказати, що Центральна Рада за ці майже два місяці свого існування встигла зробити для України багато більше, ніж Врєменноє правітєльство в цілому для бувшої імперії. Передусім вперше було офіційно заявлено світові, що є такий народ — український, і живе він на своїй землі, яка зветься — Україна. І що цей народ повинен жити як нація окремо, хоча й у «дружній сім’ї вільних народів», себто — в демократичній Росії. Хоча ні про яку самостійність не було й мови, але вимога національно-територіальної автономії була сформулірована досить чітко.

— Так що в тому поганого? Це ж для Тимчасового уряду добре — Україна не так, як Фінляндія і Польща, а «в складі Росії». В чому причина конфлікту? — Здивувався Шеремет.

— Я й сам не одразу второпав, чого в Петрограді носом крутять, замість того, щоб вітати таких самих соціалістів-революціонерів-демократів, тільки й того, що українських. Добре, Шаблій пояснив. Царське правтєльство стояло на тому, що російський народ — єдиний, а великороси і малороси — це лиш тільки племінні різновиди однієї нації. Російські демократи й соціалісти повністю перейняли цю точку зрєнія, а тому — про яку там Україну «хохли» розглагольствують? Про яку там «автономію»? «Нє било, нєт і бить нє можєт!» Словом, при одній тільки назві «Україна» рука російського хоч монархіста, хоч демократа звично тягнеться до нагая…

— Стривайте, Діду, а як же Міхновський? Адже ви самі розповіли щойно, що він обгрунтував і висунув ідею самостійної України ще в 1900-му році і з того часу неухильно її обстоював. Наскільки я розумію, він був не один такий палкий і рішучий. То що ж вони, борці за волю України, спокійно за тим всім спостерігали? Як Грушевський з Винниченком недозрілу Україну пристаркуватому Російському федералізму сватали? До того ж слабому на «погану хворобу» — великодержавний шовінізм, який не змогла вилікувати навіть їхня так звана революційна демократія?

— Отут ми й підходимо до найголовнішого, не поспішай. — Знову заслонився паузою Дід. — Тут все багато складніше. Ми з Шаблієм і його приятелями чималенько на цю тему дискутірували. Головною для національно-революційних сил на той час було рішити, що ставити за першостатейне завдання, а що за друге: державну незалежність чи соціальні перетворення. Самостійники во главі з Міхновським стояли за перше, соціалісти всіх мастей з Винниченком — за друге. Не відкидаючи, щоправда, першого — просто вони його робили …надцятим.

— А в чому, на ваш погляд, причина такої розбіжності у визначенні приорітетів? — Очікувально насторожився Шеремет.

— Причина, мабуть, в тому, про що ти й сам здогадуєшся, — задумливо мовив Дід. — Адже якщо почати з першого завдання — тоді можливий воєнний конфлікт з Росією. А це могло б плохо кончиться, в тому числі і для «вожаков сєпаратістов». Всі розуміли, що в нинішніх умовах, коли життя людське через війни і революції не коштувало й шеляга, репресії царських часів видадуться лише невинними квіточками, ягідки «свободной дємократічєской Россії» можуть бути криваво-смертельними. А людина є людина. Жертвувати во ім’я високої ідеї — це одне, це велично-солодко, а самому бути жертвою — це зовсім інше, це гірка доля. А хто хоче ризикувати в такій серйозній справі, як власне життя?

— Ви вважаєте, що все так банально-шкурно-просто? — Шеремет був дещо збентежений.

— Я не вважаю, це просто одне з можливих припущень. Але більшість з тих українських «соціалістів» підтвердила його своїм подальшим життям. Мученицьку смерть за Україну в боях і походах прийняли не стільки вони, як «самостійники». Ці ж вчасно виїхали і десятиліттями скніли потім по європейських столицях, обсмоктуючи по сто разів втрачені шанси і перемиваючи одне одному кістки за чашкою кави в дешевих забігайлівках. Та мріяли, щоб совєтська власть, проти якої вони боролися, дозволила їм повернутися в Україну, та ще й тепленькими містечками забезпечила.

Шеремет не знав, що й думати. За комуністичних часів його вчили, що вся Центральна Рада — одні контрреволюціонери і дорога їм відомо куди — до першого паркана. За часів незалежності України Центральну Раду почали уславляти як перший український парламент і зразок мудрості, демократії й мужності в боротьбі за незалежність України. Голову цієї Ради професора Грушевського проголосили першим президентом незалежної України, і поставили йому пам’ятника в центрі Києва, який зробили місцем офіційного поклоніння. Найближчому соратнику Грушевського, голові Генерального секретаріату ЦР письменнику Володимиру Винниченку пам’ятника, щоправда, не поставили, принаймні поки що, але вже почали нахвалювати як визначного провідника в боротьбі саме за незалежність України. Їхніх соратників — славословлять як визначних борців. А виявляється, що насправді це все треба ще вивчати й вивчати… Передусім, щоб відділити зерно від полови, щоб з’ясувати, хто з них ким був насправді, а не подавав про себе сам або подається нині з кон’юктурних міркувань на догоду сьогочасному політиканству…

— Круто ви їх, Діду, — відірвався від своїх думок.

— Не крутіше, ніж вони того варті. — Почувся незнайомий голос. — Якби вони не стали нам тоді на перешкоді, якби не заблокували створення нормальної національної армії — все було б інакше. І такі б, як твій Дід пішли б не за «совдепію» кров козацьку проливати,а за неньку-Україну. І не було б десятків мільйонів загублених українських життів…

— Це ще хто? — Увіп’явся в темряву очима Шеремет.

— Багато чого могло в житті буть інакше, Дмитре, але нікому ще не вдавалося його повернуть і прожить заново, без тих трагічних помилок. — Не виказав здивування Дід.

— Твоя правда, Григорію, але ж душа і досі болить — як вони заходилися нас паплюжити, оті самопроголошені «народні обранці», ледве встигли увійти трохи в свою нову роль — «державних діячів», а не закомплексованих інтелігентів у першому поколінні та дрібних чиновників і підбуржуйників. І за що? Тільки за те, що ми, українці — вояки чужої нам армії сприйняли ідею незалежності Батьківщини всім серцем і запропонували їм свою силу, свою мужність, свою кров задля її здобуття. А виявилося, що їм це не потрібно. Бо їхнім ідеалом була — не самостійна держава Україна, а провінція Україна в складі «демократичної» Росії. І вони втовкмачували вам це в голови, дурили простих людей, знищуючи водночас в зародку саму ідею національної збройної сили.

— Все так, як ти кажеш. І вони відкрито про це писали, ще за місяць до вашого з’їзду, я сам читав. — Озвався Дід.— Зараз точно не згадаю, але йшлося про те, що українським соціал-демократам і взагалі всім справжнім демократам своєї армії не треба, досить мати українізовані частини в складі російської армії, а українського мілітаризму не було і не повинно бути.

— Зрадники. — Скреготнув зубами Шаблій. — Ми це передбачали, а тому підготували їм на Військовий з’їзд немало сюрпризів. На жаль, не все вдалося, переграли вони нас…

— Цікаво, і що ж ви планували? — Пожвавішав Шеремет, якому почали вже потроху набридати ці «розборки» давніх років. «Єслі би, да каби…» — історія зворотнього шляху не знає!

— Запланували ми на той з’їзд багато. — З жалем зітхнув Шаблій. — По-перше, проголосити Україну Самостійною Державою і одразу сповістити про це всьому світові. Це б поставило перед фактом зовнішні сили і спонукало б до роботи на власну державу внутрішні сили. По-друге, виділити зі складу з’їзду військову раду, яка б обрала гетьмана. Лідера, який зуміє очолити і повести націю у вирішальний період її буття. По-третє, оголосити про негайне створення національної народної армії як єдиної сили, спроможної захистити націю в цей уразливий період — створення нею власної державності.

— Перше й третє зрозуміле, а от про друге я чую вперше. — З удаваною байдужістю запитав Дід. — Ти мені про ці плани тоді не розказував. І куди ж він повинен був повести нашу націю, отой ваш гетьман? До якого світлого майбуття?

— То ваш Ленін з Троцьким та Сталіним до світлого майбуття водили, а ти їм всім помагав. — Огризнувся Шаблій. — Ми ж збиралися дійти тієї незалежності, яку вони здобули тільки тепер, — кивнув на Шеремета Шаблій, — ще ледве не сімдесят п’ять років тому. Що ж до наших планів, то першим кроком гетьмана мало бути — замиритися з Центральними державами. Вони є нашими природними союзниками, а не ворогами, і Україна не повинна з ними воювати на догоду Росії. Окрім того, таким кроком ми хотіли вибити з рук московських більшовиків головну їхню зброю в боротьбі за маси — гасло негайного миру. Якщо слова спрагненого миру пролунають саме з Києва — тоді Петроград не знайде такого війська, яке пішло б війною на ту Україну, яка прискорила мир.

— Ловко це ви зі своїм гетьманом придумали, заперечити важко. — Кинув репліку Дід. — А кого, до речі, ви на роль вождя нації готували?

— Не Грушевського ж з Вінниченком. Або їхнього поплічника на той час — Петлюру. — Невдоволено кинув Шаблій. — Звісно, що Міхновського.

— А хто його знав по Україні? Хто піддержував? — Не вгамовувався Дід.

— А хто вашого Леніна знав, або Лейбу Троцького, або Мойшу Свєрдлова? — Відрубав Шаблій. — Вожді в переломні часи історії іноді виявляються, немов вулкани серед тихих старих гір. Так і Міхновський. А знали його не менше, ніж того ж Винниченка, бо він на той час в національному русі вже чверть століття, як був. Та й своїм захистом в судах українських селян і солдатів чималу відомість і повагу серед простого народу здобув.Тим більше, що він — вождь від народження. Не даремно його змолоду козаком-характерником прозивали — за розум, силу і гарячу лицарську вдачу.

— Плани у вас були, звичайно, могутні. — Зіронізував Дід. — А якби не вийшло? Якби з’їзд не піддержав проголошення самостійності, не обрав гетьмана; втрачена була б перспектива сепаратного миру з німцями й австріяками? Як, до речі, й сталося? Тоді ви що збиралися робити, інтересно? Бо що зробили — я не знаю.

— Смійся, смійся… Однак ми передбачили, що соціалісти проштовхнуть ідею українізації окремих частин в російському війську, а не створення національної армії. На цей випадок у нас було заплановано «прорвати греблі» — зробити так, як це зробили колись нідерландські гези, щоб вигнати зі свого краю іспанських окупантів.

— Ти що, Дмитре, забув, яка в мене освіта? Два класи, з них один — коридор. — Беззлобно дорікнув Дід. — Кажи простіше.

— «Прорвати греблі» — це значить, на тих ділянках фронту, де оборону триматимуть українізовані частини, в один прекрасний момент попередньо домовившись, відкрити фронт і без бою пропустити в глибину оборони росіян німецькі війська. Вони швидко вирвуться на оперативний простір, в глибокі тили і, змикаючи лещата, братимуть в полон цілі корпуси і армії. Це буде катастрофою для Росії. Питання ж самостійності України вирішиться саме по собі. Як і питання соціалістичного характеру революції. Тільки перше вирішиться позитивно, а друге — негативно.

— Але ж це державна зрада! — Вражено мовив Шеремет. — За це ж військово-польовий суд — і без питань, прошу пана до гілляки, як кажуть поляки.

— Хоч до гілляки, хоч до стінки або паркана — згоден, є за що. Але тільки не за зраду. — Енергійно заперечив Шаблій.

— Це ж чому, цікаво? Хіба пан поручик не складав свого часу присягу «государю імператору»?

— Саме тому. І я — в 1914-му, і мій народ — в 1654-му. Саме йому — «государю». Але «государя» не стало ще в лютому 1917-го. Тож — кому зраджувати? І я, і мій народ — вільні. Мій народ вільний будувати своє життя, як вважає за потрібне, без оглядки на царя — батюшку, а я вільний служити своєму народові, як він від мене того вимагає.

Помітивши вагання й сумнів Шеремета, ще раз пояснив:

— Ми, український народ, присягали в 1654-му році, що визнаємо над собою владу Московського царя. Але ми не присягались визнавати панування над нами москвинів як нації, які тільки завдяки Переяславу дістали підстави називати себе російським народом, а не лише московським, як їх знала вся Європа.

— Ловко ж це ви задумали, з цим з’їздом! — Перервав довгу мовчанку Дід. — І самостійність, і гетьман, і національна армія, і сепаратний мир — це ж скільки зайців одним пострілом задумали уложити! Цей самий, німецький брехун, ну як його…

— Барон Мюнхгаузен, — підказав Шеремет.

— От-от, оцей барон — він в порівнянні з вами просто хлопчак…

— Не глузуй, Грицько, є речі святі. Ми за це готові були життя покласти. — Глухо зауважив Шаблій.

— А вийшло, що поклали шию під ярмо. Бо про такі замисли треба було мовчать, поки не зробите. У вас же, видать, утєчка інформації случилася. А в Центральній Раді люди недурні, видно, позбиралися, швидко второпали, що то за сила — такий з’їзд. Це ж тобі не шутка — сімсот делегатів, що представляють інтереси більш ніж півтора мільйонів військових-українців в російській армії. Це ж сила! Та якщо ще й програма така, як ви підготували — тоді Центральній Раді взагалі робить нічого, окрім як перед гетьманом, обраним таким з’їздом, у дві шеренги вишикуваться, щоб рукопожатієм своє почтєніє засвідєтєльствовать.

— Знайшов з чого жартувать!

— А я й не жартую. Я тобі пояснюю, що вони правильно оцінили вашу силу і вжили заходів. Ти крутився в оргкомітеті, тобі ніколи було. А я ж серед делегатів був. Так нас всі ці центральнорадівські агітатори-інтелігенти обсіли, немов купу дерев зграя ворон. І засипали нас всілякими своїми листівками й брошурками, як ворони землю своїм добром. А в них що не слово — то проти «українського націоналізму та шовінізму», та проти «українського мілітаризму», та проти «всякого сепаратизму, всякого відокремлення себе від революційної Росії», та що «наша демократія пропаде і землі ми не дістанемо, якщо встановимо незалежність нашої республіки».

— І ви повірили? — З гіркотою дорікнув Шаблій. — Піддалися на таку дешеву провокацію? А ще делегати, вважай — розумніші від інших. Що ж тоді казати про тих, хто в окопах залишився?

— Не поспішай нас ганити, Дмитре. Ти сам воєнний і нашу воєнну психологію знаєш. Вона чіткості і ясності вимагає. Якщо оголосили свободу народам — так значить, і нашому. Якщо дозволили створювати національні війська полякам, латишам, фінам, чехам — то чим ми гірші? Якщо свобода народу справжня — значить своя держава. А яка ж держава може бути без своєї армії? Так що коли не всі, то більшість із нас були і за самостійність, і за українську національну армію. От тільки про гетьмана, «прорвану греблю» та сепаративний мир ми, прості делегати, нічого не знали. Але за належної обработки, я думаю, і це б підтримали.

— Але ж чому вийшло, що не так сталося, як гадалося? Що практично жодна з ваших, шановні панове «самостійники», пропозицій не пройшла? — Не міг і не хотів стримувати своє здивування Шеремет.

— Це не до мене. — Флегматично зауважив Дід. — Я свою позицію і позицію більшості делегатів виказав. Чому і як так вийшло, що організатори з’їзду не змогли скористаться з нашого національно-державницького пориву, втратили ініціативу, кажучи воєнним язиком — то нехай вони й доповідають.

— Не копирсайся в моїх ранах, Григорію, душа й досі болить. Бо то була та поразка, з якої почався кінець української національної революції. І початок незлічених бід нашого народу протягом вже ледве не дев’яноста років. — Гірко мовив Шаблій. — Міхновський — він був справжній лицар. Він готовий був вірити кожній людині — в її чесність і патріотизм, якби тільки назвала себе українцем. Але недаремно в народі кажуть, що зраджують лише свої…

«Зібрання, яке увійшло в історію як Перший всеукраїнський військовий з’їзд, почалося 18 травня 1917 року в головній аудиторії Педагогічного музею. — Урочисто почав Шаблій. — Микола Міхновський, як головний організатор з’їзду, запросив до участі в ньому провідних діячив Центральної Ради, відкрити з’їзд попросив Голову ЦР Михайла Грушевського. Це була перша наша фатальна помилка, яка визначила весь хід з’їзду».

— Не зрозумів… — Здивувався Шеремет. — При чому тут помилка? Грушевський відомий як видатний вчений-україніст, який заклав теоретичні підвалини української незалежності. На всіх урочистостях в Києві квіти покладають одночасно до двох пам’ятників — Тарасу Шевченку і йому.

— Ви квіти покладайте кому заманеться, а я маю свою думку. — Гнув своє Шаблій. — Шановний вчений і колишній прихильник незалежності України, а тепер провідний політичний діяч, не встояв перед масовим психозом соціалізму, який охопив широкі верстви трудового населення. Повернувшись в Україну після падіння царизму, він сам вступив до соціал-революційної партії, а при обранні керівника виконавчого органу Центральної Ради, фактично кабінету міністрів, підтримав кандидатуру письменника Володимира Винниченка, керівника Української соціал-демократичної робітничої партії. Саме на цих двох діячах передусім лежить вина за згаяний в 1917 році час для створення самостійної Української держави. Але про це потім. Поки ж що…

«Грушевський, відкривши З’їзд, передав слово для доповіді не його організаторові «самостійнику» Миколі Міхновському, а своєму соратнику — соціалісту Володимиру Винниченку. Останній виголосив промову в кращих традиціях українських соціалістів. Лейтмотив: без революційної демократичної Росії ми ніхто, ніщо, ні до чого і нікуди. І запропонував обрати головою З’їзду не того, хто його підготував і організував, тобто — Миколу Міхновського, а члена партії соціал-демократів Симона Петлюру».

— А Петлюра що, був тоді проти незалежності України? — щиро здивувався Шеремет.

— Та він тоді був таким завзятим плюгавим пацифістом і слухняним поплічником Винниченка, що гидко й казати. — Із злістю кинув Шаблій. — Це він вже потім ума-розуму набрався, коли Винниченко його пару разів «кинув», як у вас тепер кажуть. Та ще, коли второпав, що російські соціалісти у ставленні до української національної революції нічим не кращі від російських монархістів-шовіністів. А ті двоє, Грушевський та Винниченко, — один — політичний сліпець, а другий — соціальний фантаст-імпровізатор.

– А з чого раптом він взагалі почав займатися військовими справами? Семен Васильович Петлюра? Наскільки мені відомо, в армії він зроду не служив, займався журналістикою і публіцистикою та громадською діяльністю. – Зацікавився Шеремет.

– В тому-то й справа, що і не служив, і на цьому ділі не знався, а тому краще б і не брався. – Буркнув Шаблій. – Бо одна справа в «земгусарській» уніформі франтувати та сестрами-утішительницями командувати, а зовсім інша – військовим будівництвом у молодій державі керувати.

– А хто вони такі – оті «земгусари»? І чим на війні займалися? – Допитувався Шеремет, відчуваючи якусь каверзу.

– Та ні які вони не гусари, то прозвище таке фронтовики для них придумали, для «героїв тилу». – Жовчно-ядуче процідив Шаблій. – Був тоді такий собі «Зємскій і городской союз», скорочено «Земгор» – громадська організація, яка опікувалася матеріально-побутовим і медичним забезпеченням Діючої армії. Туди понабивалися переважно всілякі шкурники, хто від справжньої військової служи ухилявся, щоб на фронт не попасти. Але уніформою хизуватися і фронтовиків із себе корчити перед тиловими баришнями – це вони полюбляли. В тому числі, мабуть, і цей Петлюра.

– Якщо він був такого малоповажного серед фронтовиків роду служби, то чому ж вони йому тоді довіру виявили, на з’їзд висунули? Ще й до складу його керівництва? – Не вгавав Шеремет.

– Та тому, що поки ми в окопах атаки австріяків відбивали та самі в штикову ходили, він в цей час по тилах їздив та агітацію своєї партії, есдеків серед тиловиків та запасних займався. От вони, власне, його і обрали головою Українського військового революційного комітету Западного фронту. А ділі вже само пішло-поїхало…

— Не зовсім так, Дмитре, — докинув своє Дід. — Петлюра — він хоч і непоказний із себе був, тільки ж, відчувалося, тямущий і всередині кріпкий. Вмів говорить, за живе зачепить, нічого не скажеш. Хоча в земельному питанні — слабуватий. Та й в армії по-справжньому дійсно не служив, це відчувалося… Но не тому, що шкурник, а по здоровью – це по ньому зразу видно було.

— Та що ти його нахвалюєш, якщо сам потім проти нього воював? — кинув Шаблій. — Слухай краще далі, та підказуй, як що забув або не так.

«Всім стало очевидно, що це заздалегідь спланована акція соціалістів, які пальцем не поворухнули задля того, щоб з’їзд відбувся, однак тепер намагаються скористатися плодами праці «самостійників» і перехопити ініціативу, заблокувати нашу роботу. Тому делегати-самостійники, а їх була більшість, запропонували обрати головою Миколу Міхновського. Однак проти цього негайно виступив Винниченко. Яким він тільки брудом того бідного Миколу не поливав! І «пан», і «маєток має», і «хоче завести старі порядки, панщину», і «в окопах, де мучиться вояк, ніколи не був». Словом — більшого цинізму й демагогіїї, як тоді від Винниченка, я в житті своєму не бачив і не чув».

Про те, що дискусія була жаркою, Шеремет знав і раніше. Відразу пригадався читаний в літературі спогад делегата того з’їзду, якогось єфрейтора на пам’ятливе прізвище Певний:

«Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так як його послухаєш, то вся земля навколо нього, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала. Земля селянам, а фабрики робітникам! — так говорить, так говорить — ніби купчу тобі на всю землю подарував. Настоящий, можна сказать, демократ: всім догодить хоче!

А по ньому Міхновський, поручик! Так цей — куди там Винниченку! Цей тільки Україну, братця, знає! Так і говорить — Україна, значить, для українців! Господи! Мов із «Кобзаря» тобі відчитує! А всі слухають — аж дух затаїли. Не тільки люди — каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! Україна і більш нічого. Така, як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!»

Хоча й невисокої освіти, видно, був чоловік, але вибір свій в решті-решт зробив правильний. Судячи бодай по тому, що зі спогадами тими Шеремет ознайомився тільки вже в нинішні часи.

— Не побивайся, я також тоді зробив вибір той, якого б ти зараз хотів. На тому з’їзді. — Зронив нехотя Дід. — Однак про це поки що ранувато говорить. Ти спитай його краще, яку резолюцію прийняв Перший всеукраїнський військовий з’їзд — повноважний представник півтора мільйонів українських вояків російської армії.

— Дійсно, стратегічних питань, як я розумію, було три. — Вхопився за пропозицію Шеремет. — І реальне значення мали не стільки дискусії, скільки рішення по кожному з них. Спитати можна? — Чемно звернувся до Шаблія.

— Давай, раз почали…

— Тоді скажіть, будь ласка, тільки конкретно: вимогу створення самостійної соборної Української Держави як мету революції і подальшої війни, ви на тому з’їзді проголосили? Чи ставили собі те за головну мету з’їзду?

— В тому-то й справа, що — ні. — Важко зітхнув Шаблій. — Винниченко таки зумів нав’язати своє: «мир без анексій і контрибуцій на підставі самовизначення народів». Питання ж — хто, коли і як буде оте самовизначення робити, — втопили в своєму облудному базіканні. А наші орли-фронтовики, як почули про мир, так відразу й розм’якли, мов глина під дощем…

— Зрозуміло. Переходимо до другого. — Не вгамовувався Шеремет.— Ще майже за два місяці до того, в березні, на вічах військовиків вже приймалася резолюція: «Негайно приступити до організації власної національної армії як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України». Правильно я пам’ятаю?

— Саме так. — Підтвердив Дід.

— Цю резолюцію на З’їзді прийняли? Підтвердили й розвинули те, що було? Бо ж як на ті часи, наскільки я розумію, два місяці двох звичайних років були варті, якщо не більше?

— Тодішню вартість часу ти правильно, Володю, понімаєш. Що ж до революції — то тут питання складніше. Тут, як казали більшовики, вийшов «шаг назад», але без «двох шагів вперед».

— Однак створення Першого Українського полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького ми все-таки проголосили, хоч як Тимчасовий уряд і російське військове командування не впиралися. І що Чорноморський флот належить Україні, повністю і безроздільно — також заявили твердо. — Вихопився Шаблій. — Як в мене тоді серце не луснуло від щастя й гордості — досі не збагну, як згадаю ту мить: малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького, черниці Флоровського монастиря вишили, урочиста церемонія присяги на вірність Україні…

— Ти ліпше згадай про резолюцію щодо створення війська, а не одного полку. Як воно в тебе тоді не луснуло від злості — що клич «української національної армії» Винниченко з компанією ловко підмінили на «українізацію армії», а ви скільки не сіпалися, так нічого й не вдіяли. — Приземлив поручика Дід. — І замість власного українського війська получили, згідно з чинним законодавством, як вони тепер кажуть, кивнув головою у бік Шеремета, — «окремі українські військові частини в рамках всеросійської армії, беззастережно підпорядковані всеросійському військовому командуванню і всеросійському Тимчасовому правительству».

— А що ми могли вдіяти, якщо ви, сірятина окопна, заковтнули ту соціалістичну облуду, як окунь наживку? І першу, і другу резолюцію? Та ще й до Українського генерального військового комітету, який ми задумали як найвищий керівний орган у справах українського війська, ви ж понаобирали всіляких антидержавників — соціалістів на чолі з Винниченком і Петлюрою? А із самостійників-державників — одного лише Миколу Міхновського?

— Ти мене не за моє не свари. Я тоді, на першому З’їзді, ще за вас, за самостійників стояв. Хоча у Винниченка з Петлюрою соціальна програма і сильнішою була. Тільки я бачив, що в Росії всілякі революціонери-соціалісти-демократи до власті знову поміщиків і капіталістів привели. Тому й думав собі тоді: чи ж нам разом по путі? Краще вже тоді отдєльно. Бо в нас, на Україні якщо й були поміщики — то щитай всі росіяни чи поляки, або принаймні такими себе вважали. Взять капіталістів — так знову ті ж самі та євреїв ще якась дрібка. Якщо українець — то або селянин, або робочий. Та ще хіба, може, інтелігенція дрібна якась, або чиновник невеличкий свого коріння не цурається. То краще вже нехай би оці, свої при власті були. Тому — краще вже незалежність, думалось тоді, аніж «єдіная і нєдєлімая». І нажилися під ними, і наробилися на них, і навоювалися за них — досить…

— А чого ж потім від нас відсахнувся? — Дорікнув Шаблій. — Чому проти нас пішов? З більшовиками та з Червоною гвардією?

— Не поспішай. Ти тоді також ще під знамена Петлюри не став, як і той ще сам уповні не визначився. Згадай краще, що він тоді на з’їзді говорив: “… нам потрібна не постійна армія, а всенародне озброєння, міліція… Небезпека полягає в тому, що коли організується буржуазія, то армія стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії і селянства. Ось чому ці полки “імені гетьманів” можуть містити в собі елемент небезпеки, коли вони будуть створені на постійній основі…” А через кілька місяців той же Петлюра вже сам вимагав від Центральної Ради створення Української армії. Так що не забувай, які часи непевні тоді були… Яким гарячим вітром віяло…