Хто є хто і що є що?
Володимир Пасько
Тінь у кріслі заворушилася, Шеремет відчув, як вона вся немов підтяглася — так напружується верхівець у сідлі, стаючи враз на стремена в жорстокій сутичці.
— Питай, раз надумав! Чого зволікати? До півнів не так вже й далеко, поспішай.
— В такій справі, Діду, треба грунтовно. Бо ж знаєте, про що хочу запитати — як так склалося, що і владу Рад здобули, і землю, а Україну — втратили? Точніше — задавили? Самі ж свою державу на догоду іноплеменним властителям?
— Задавили, кажеш? Самі свою державу? — Вогник цигарки зловісно спалахнув, у голосі почулися погрозливі нотки. — Що ж, хай буде так. А можна і я тобі одразу також запитання задам? Хоч це й не дуже ввічливо, розумію. Однак я все ж старший, та й на моє становище зваж.
— Звичайно. Які можуть бути заперечення? Я готовий.
— Питання хоча й одне, але триєдине. Я б хотів, щоб спочатку ти мені сказав, як то у вас так вийшло, що ви і здобуту нами такою тяжкою ціною владу Рад фактично загубили, і землю, всенародне надбання і власність повтрачали-порозбазарювали, і України настоящої не здобули?
— Що значить, владу Рад загубили? Ради в нас як були, так і є — від сільської, яку ви колись створювали, і аж до Верховної. Так що тут все в порядку.
— То тільки тобі та таким, як ти так здається. Бо всі ті Ради у вас — карманні. А декого, і навіть багатьох, саме така ситуація і влаштовує. Хіба що Верховна може щось там важить, та й то — як скаже ваш Президент або прем’єр, так і буде, поборсаються-погомонять, та й присядуть, нікуди не дінуться. Що ж до інших ваших «представницьких органів влади» на місцях, «народних обранців», як вони у вас полюбляють себе називати, то сидять вони тихесенько перед своїм «главою держадміністрації», немов миші під віником, коли добрий кіт в хазяїна є.
— Ви нашу демократію вже зовсім за ніщо маєте.
— Так то ж ваш перший президент так сказав — «маємо те, що маємо». Точніше, ви маєте, бо мені вже якось те байдуже. Єдине, що жаль — то Землю. Земельку нашу… Так вона рясно потом, кров’ю і сльозами дідів-прадідів наших полита, так густо кістками людськими засіяна — а ви її знову в ту саму трагічну круговерть кинули. Не змогли, не зуміли з умом як слід розпорядитися тим, що ми з таким трудом зробили — і знову засіяли її кукілем розбрату. Шкода! І зусиль, жертв наших тодішніх, а ще більше людей нинішніх, нащадків наших необачних-невдалих, хто зараз з тієї земельки живе.
— Ви про що, Діду? Я щось не дуже второпав. Ви про ліквідацію колгоспів?
— Не кажи мені того, не край серце, хоч воно вже двадцять год як охололо. На цю тему давай побалакаємо іншим разом. Окремо. А тим часом я трохи з думками зберуся та духом окріпну. Бо надто вже воно те мені важко. Добре?
Шеремет, збентежений, ствердно хитнув головою:
— Які питання! Звичайно, згоден. Та й взагалі, якщо вже так важко й гостро — то, може, краще зовсім припинимо?
— Е, ні, любий! Спочатку ти мені даси відповідь на моє третє запитання.
— Тож яке?
— Як ви, розваливши все те, що ми з такими трудами построїли, зруйнувавши його ніби-то в ім’я незалежної, демократичної, правової і ще хто там знає якої, але прекрасної, хотілося б думати, України — як ви вмудрилися за тринадцять років не тільки не зробити її бодай пристойною державою, хоча б не гіршою від сусідьких, а навіть подекуди перетворити її на посміховисько? Це ж який страм, що в одній з колишніх соціалістичних країн, «братів по соцтабору», слов’янської, до речі, держави, у громадських місцях, з’явилися оголошення: «Вхід з собаками і українцям заборонений»?
— Ви таке скажете… — Невдоволено ворухнувся Шеремет. — Я особисто ніде й нічого не руйнував. Ні в СРСР, ні в Україні. Від СРСР або Російської Федерації я по-тихому гречно відійшов, нікого нічим не образивши. Навпаки — чемно подякував за гостинність. В Україні ж навіть побудувати дещо спромігся. Причому не для себе – для держави. Це, по-перше. По-друге, недоліків у нас, звичайно, вистачає, але не все ж так і погано — вже й здобутки певні є, зрушення на краще, в економіці зростання почалося… Що ж до «Вхід … заборонений» — то такий напис свідчить не стільки про нас, українців, скільки про них, тих хто таке писав і допустив.
— Писав … допустив … А прислів’я таке — диму без вогню не буває, ти чув? Тож-бо … Здобутки певні, кажеш, є… А совість у вас, у нинішніх, є? Чи ви про таке понятіє хіба що дев’яносто першого року як чули в останнє, так більше і не зустрічали ні разу?
— При чому тут совість? Не треба, Діду, тут зараз тих абстракцій.
— Абстракцій, кажеш… А те, що у дев’яностому вас було майже п’ятдесят два мільйони, а зараз сорок дев’ять не набереться — це абстракція, як ти кажеш? За малим чотири мільйони душ, що повимирали і не народилися? Мінус ціла держава, скажімо Естонія чи Албанія! А те, що ви з розвиненої країни, де вироблялося майже все, скотилися на якесь із сотих місць у загальнолюдському підрахунку — то також абстракція?! І виробляєте лише сировину та напівфабрикати! Де ваші телевізори, велосипеди, машини? Не кажу вже про іншу складну сучасну техніку, я її толком не знаю. Де воно — ваше?
— Навіщо ж так різко. Виробництво відновлюється. Ракети продовжуємо будувати, літаки пробуємо, танки наші купують, інше озброєння. Експорт зростає.
— То й бо й є — саме відновлюється ваше виробництво. Як після війни. А яке відновлюється? Чи ви щось вивозите? Хіба тільки продукцію, яку вони не хочуть виробляти в себе, бо це шкідливо для їхніх людей і їхньої природи? Де ваше наукомістке виробництво? Танки? Так той вид озброєння — давно вчорашній день. Ракети? Літаки? Так то розробки ще радянських часів, п’ятнадцятирічної давності і більше. Продасте їх, а де нові? Де ваші власні, а не залишки від СРСР? Доїсте крихти інтелектуального пирога, випеченого ще за «тоталітарного режиму», а що далі? Де власне?
— Годі, Діду, то не моя парафія — економіка, політика. Моє діло — чесно робити свою справу, виховувати молодих офіцерів хорошими фахівцями і патріотами своєї Батьківщини. Тому я й цікавлюся, що і як в нас раніше було. Щоб на майбутнє помилок не припускатись.
— То ти, виходить, з такої благородної цікавості звинуватив мене, що ми тоді, в революцію, Україну втратили?
— Та не звинуватив, а просто — розібратися хотів, з’ясувати для себе — як так вийшло? Що Ви, українець, свідомий свого походження, патріот принаймні своєї малої Батьківщини, без якої й великої не буває — і пішли проти України, проти її незалежності?
— А хто тобі сказав, що я був «проти»? Скоріше — «за». Однак ти запитай — а чи була тоді Україна?
— «Нє понял», як кажуть наші брати-росіяни, — звів брови Шеремет. — Як це — «чи була»?
— Та дуже просто. Особливо в свідомості простого селянина і враховуючи, що вісімдесят відсотків сільського населення були неграмотні взагалі — хрестиком розписувались. Ні радіо, ні тим більше телебачення не було. Що знав той селянин? Що від діда-прадіда дійшло, піп у церкві сказав та чому сільський учитель у школі початковій навчив. Для селянина весь світ вміщався в його волості, щонайбільше в повіті. Це трохи більше, ніж нинішній район. А повіт входив у губернію — Київську, Харківську, іншу. А губернія — куди? В Російську Імперію. Не в Україну, а в Росію. Второпав? Звідки й де той селянин про самостійну Україну чув? Тим більше, що вона такою ніколи не була.
— А Хмельниччина, а Гетьманщина?
— Так хіба то була самостійність? То ж була автономія. А тим більше, що після скасування Гетьманщини саму пам’ять про ту автономію й саме поняття «Україна» так ретельно витравлювали, що…
— А Шевченко? А Каменяр-Франко? А Леся? Вони й сотні інших синів і доньок, справжніх патріотів! Хіба не було їх? І хіба мовчали вони? За сотню років до ваших Акту і референдуму! Тож, хто хотів почути — той почув!
— Не тільки хотів, а й міг, я ж тобі вже казав, який освітній рівень у селян був. А тому навіть тих, хто бодай щось про те українство петрав, — таких було надто мало. Дуже вже сильний тиск тоді був з боку царського уряду, та й росіян загалом. Нема українців — «єсть малороси, а ето тє жє русскіє, только разговарівающіє на іспорчєнном язикє, на свойом нарєчії». І все, точка. Весь тобі національний вопрос. Людей у вишиваних сорочках та блузах, однак панського виду стало більше, але що вони хотіли тим сказати, своїми вишиванками, ніхто з селян не розумів. Та й вони самі навряд щоб чітко собі уявляли. За українську мову, книжку, пісню — так… А спитай, чого далі хоче, той селянин і не скаже.
— А Грушевський, Винниченко, Петлюра, інші їхні соратники?
— Так коли про них чуть стало? Аж у сімнадцятому році. Та й то не дуже голосно. То, може, в Києві, але не в селі. Ти пам’ятаєш учителя Тенянка? Я про нього згадував у зв’язку з 1905-м роком. Так він за що агітував? За національну ідею, за самостійність України? Та навіть не згадував. Він за соціалістичну ідею, за землю агітував. А як його в 1905-му році з села шугонули — то там до 1917-го року ніхто рота не міг одкрить. Та й нікому було, якщо по правді, навіть слова путнього сказати. Бо ж — «нєобразованность тьомная», як мовив ваш відомий персонаж.
— Тобто, ви вважаєте, що головна причина втрати нами незалежності тоді, в 1920-му, це перш за все наша недостатня національна свідомість і організованість, а не російсько-більшовицька агресія?
— Я нічого не вважаю і не хочу вважати, тим більше в нинішньому своєму становищі. Просто помізкуй сам. Ти знаєш, скільки українців воювало в Російській армії в Першу світову війну? За царя-батюшку?
Шеремет лише красномовно стенув плечима.
— Так знай: майже чотири мільйони. А скільки було поляків? Сімсот тисяч. Запам’ятай ці цифри. А заодно ще одну — в австро-угорській армії служило до трьохсот тисяч українців. Як це, якщо загалом — мало чи багато?
— Скоріше друге, ніж перше.
— Правильно. А скільки за самостійну неньку—Україну зброю до рук взяли? З тих чотирьох мільйонів?
Шеремет дещо збентежено мовчав, усвідомлюючи, що дід заганяє його на слизьке.
— Не знаю, якось не запам’яталося.
— Ти й не міг запам’ятати, бо таких даних точних немає. Але добре відомо, що в арміі УНР за часів найбільшої її могутності воювало близько 80 тисяч чоловік. Причому половина з них — то були західні українці, так звана Українська Галицька армія — УГА. Тобто з наших було щонайбільше сорок тисяч. Зрозумів?
Шеремет мовчав, не маючи що сказати. Бо що ж тут скажеш? Адже все зрозуміло і без коментарів: якщо Імперію захищало чотири мільйони українців, тобто, один з дев’яти, то рідну неньку-Україну — лише один відсоток від того, або один із дев’ятисот. В сто разів менше!!!
— Ти правильно мене зрозумів. А військ Червоної армії знаєш скільки було в Україні? В середньому біля восьмидесяти тисяч. Скільки вас, «обмеженого контингенту радянських військ», було в Афганістані? Пам’ятаєш?
— Сто тисяч. Та афганських урядових збройних формувань тисяч п’ятсот, якщо на круг.
— То ж бо й воно. Порівняй і подумай, та як слід. Отоді й зрозумієш. Не захопила українська національна ідея широкі народні маси на той час — от в чому головна біда, а не в «червоній навалі», «російсько-радянській окупації» і тому подібному гучномовстві. Була б в широких масах національна свідомість та бажання стати на захист свого краю — ніякі б муравйови та їм подібні нічого б не вдіяли. Як Тухачевський зі Сталіним і Будьонним із своєю добірною червоною армадою нічого не змогли з поляками зробити, змушені були назад ні з чим відкотитися. Однак ми не поляки, у нас того всього в достатку не було нічого — ні ідей, ні свідомості, ні козацького завзяття, — тому й програли. Яким би прикрим або неприємним це для декого з ваших нинішніх національних діячів не було, але то доконаний факт. Як і те, що чехи зі словаками саме з нашої землі свою свободу здобувати почали. І здобули, на відміну від нас. Борючись по-справжньому і тоді, в двадцяті роки, і в шестидесяті, і в дев’яності. Тому й живуть тепер — з нами не порівняєш.
— Стривайте, Діду! Ви в ті часи то в Курську більше року провели, за Скоропадського і Петлюри, то півроку в партизанах за Денікіна. Може, ви не про все знаєте?
— Та як же мені не знать? Якщо я був, вважай, другою людиною в повіті, а повіт — це більше нинішнього району! І про всі заходи по боротьбі з контрреволюцією знав достеменно. Ті, хто підтримував ідею самостійності — вони до Петлюри пішли ще наприкінці вісімнадцятого — на початку дев’ятнадцятого. Ще в якоїсь купки спалахнув національний порив, коли прийшли російські великодержавники-денікінці й почали з усього українського знущатися. Але таких було вже менше. А в двадцятому році й пізніше — тоді вже кулаки не так за національну ідею боролися, як за свою маєтність, не за духовний, а за черевний інтерес. І якщо вони й бралися тоді за зброю, то не стільки з національно-визвольних мотивів, скільки зі своїх шкурних. Інша справа, що в тій боротьбі їм ні з ким було зкооперуватися, окрім як з петлюрівцями. От і вийшло, що ті «повстанці» нібито за Україну боролися.
— А чому б і ні?
— Та хіба ж то за Україну борються, якщо такому ж українцю, тільки комсомольцю, бійцю-»комнезамівцю» живота розпорюють і зерном напихають, а рота землею набивають, разом із зубами вибитими? Ще й очі виколюють? Причому живому! Жи-во-му! Ти зрозумів? То при чому ж тут якась ідея, якщо це просто животна злоба за своє майно. А деякі ваші нинішні ще й прославляють цих нелюдів — от, мовляв, які орли-козаки! Та побоялися б Бога ім’я наше козацьке цією срамотою позорити!
— Однак і ваші були не янголами. Пам’ятаєте, як тих чотирьох куркулів побили — «при спробі втекти»…
— Так розстріляли ж просто, а не знущалися. Та й жінок і дітей не чіпали.
— Справді? Завжди?
— Принаймні намагалися. Хіба що хату хлопці іноді спалять, та й то тільки з пересердя, у відповідь на таке саме…
Шеремет, знесилений виснажливою розмовою, мовчки лежав горілиць. Історія — вона не переривається, вона неухильно тече своїм плином. І проблеми , які не вирішуються вчасно, вони не щезають, ні — вони лишень перекладаються на плечі інших, наступних поколінь. Так і з нашою незалежністю. Покоління Діда не змогло порозумітися, вирішити цю проблему вчасно. Кожен із кожним, навіть люблячи Україну, а головне — свій народ, скубся між собою до безпам’ятства, кожен нав’язував іншому, один одному своє розуміння тієї любові. Віднайшли, здавалось би, рішення — і в соціальному, і в національному плані. Рішення переможця. Тодішнього. А що з того? Все одно негаразди, розбиратися з якими доводиться тепер онукам. Точніше, навіть не їм, а — ще наступнішим, вже правнукам. Бо нинішня ситуація — то також навряд чи вирішення, скоріше — перехідний період.
— Ти правий, нащадку. Тільки у вас зараз не перехідний період — у вас спроба сидіти на двох стільцях одразу.
— Ви так вважаєте? А чому саме на двох?
— Та як мінімум. Бо, якщо вважати, що у вашій, як її там, багатовекторності кожний вектор — то стілець, тоді навіть важко собі уявити…
— Не смійтеся, Діду, і без того… непросто, скажімо так.
— Тоді можу обмежити ваше сидіння двома стільцями.
— Це ж якими такими – двома? — Насторожився Шеремет.
— Червоним і жовто-блакитним. Або біло-синьо-червоним і жовто-синім. Який тобі більше до вподоби, бо це в принципі одне і те ж.
— Діду, навіщо ви мене в політику пхаєте? Чи воно мені треба? Мені ж того не положено.
— А ти й не роби того, чого тобі «не положено». Однак на власну думку ти право маєш?
— Думаю, що маю. Принаймні, так здається. Поки що. Але не впевнений, як надовго…
— Тоді слухай. Ти мені дорікав, що я за своєю класовою боротьбою втратив у 1920-му році Україну? Так, дорікав, не переч. Тоді я тобі от що скажу. А ти не думав, що якби не ми, більшовики, то слово «Україна» в державницько-політичному розумінні так і не втрималося б у світовій історії, згасло б ще в період революції?
— Ну, Ви й перегинаєте, Діду! Моя молодша донька, а ваша правнука, вивчає психологію в університеті. Так вона б це назвала парадоксальністю мислення. Ви що, серйозно претендуєте зі своєю більшовицькою компанією на те, що Україна саме вам має завдячувати своїм державницьким існуванням?
— Посуди сам. Петлюрівці проголосили там, у Києві, свою Центральну Раду…
— Та не петлюрівці, Діду, а національно свідоме політичне керівництво на чолі з професором історії Михайлом Грушевським і письменником-революціонером Володимиром Винниченком. Петлюра і тоді, й потім у політичному плані був не на перших ролях. Він на них став, коли вже запізно було…
— Мені твою буржуазно-націоналістичну історію і політику знати ні до чого! Ми боролися з «петлюрівцями», військами Петлюри, а ким він там був у них насправді — те для мене байдуже. Головне — він у їхньому війську був главний.
— Добре, проголосили «петлюрівці», як Ви кажете, Центральну Раду. А ви-то, комуністи, тут при чому, що ви доброго зробили?
— Як — при чому? Як — що доброго? А хто Українську Радянську Республіку в Харкові проголосив? В Російській імперії України не було — а Радянська Україна постала. І саме відтоді в Москві змушені були рахуватися з нею. Хоча б і на противагу Петлюрі. А раз утворили — її не зліквідувати. Навіть більшовикам. Так вона і постала, Україна — другою в сім’ї братніх народів.
— Другою з перспективою щезнути ще з тринадцятьма у всепоглинаючому лоні першої, — буркотнув про себе Шеремет.
— То ти даремно. Хто не хоче — того не поглинуть. Он Польща — її ж не поглинули. І Фінляндію також. Ти краще подумай — чому? Чому Польща — вся піднялася, тільки-но Червона армія увійшла на власне польські землі. Вся нація згуртувалася воєдино, щоб вибороти незалежність. А наші? Сиділи по хатах, не особливо підтримуючи ні нас, червоних, ні Петлюру. От і дочекалися, доки брати-росіяни нам допомогли. Так що не треба на нас, на бідноту, все валити.
— А Фінляндія тут при чому?
— Подумай сам. Маннергейм і Скоропадський служили Російській імперії в одному полку, були генералами «Почту його величності», дружили сім’ями. Потім обидва очолили нові незалежні держави — один на півночі, інший на півдні Імперії. Подумай, яка Україна, а яка Фінляндія? Навіть порівнювати не варто, це як орла з горобцем… І що врешті? Одні здобули власну державу, бо нею жили і боролися насмерть, а інші — жили політичною боротьбою, в державу ж лише бавилися …
— То не зовсім так, — буркнув Шеремет. — Тут причина зовсім не на користь ваших міркувань.
— Скажи, послухаю.
— Тому що Маннергейм зумів провести всю свою громадянську війну за один рік, а не за чотири, як в нас. Хоча й пожертвував п’ятьма тисячами своїх. Але й супротивників не жалів — двадцять тисяч поклав. За що отримав спочатку — прізвисько «м’ясник», але на всі останні віки — вдячність від всіх поколінь фінів як засновнику незалежної Фінської Республіки.
— Правильно мислиш. В тому розумінні, що фіни готові були платити й платили за свою свободу. А наші сиділи й чекали, доки за них вирішать. От і вирішили за них ми, сільські пролетарії — як нам було краще. Так що звиняйте, жовто-блакитні, — боротися треба було, а не самогонку по своїх селах і хуторах глушити та яєчнею з салом закусювати — моя, мов, хата з краю… А потім безневинних жертв підступних і жорстоких більшовиків з себе удавати. Або ділитися треба було з біднотою, щоб вона з голодного відчаю до зброї не бралася і чужих злидарів ріднішими за своїх живоглотів не вважала. Чи ти знову незгоден? — Гостро глянув Дід.
— Ні, дідусю. Категорично. Принаймні з двох причин. Дозвольте, я знову пошлюся на досвід нашого північного антипода?
— Давай, якщо зможеш там знайти щось корисне для нас.
— Постараюсь. Так от, маршал фон Маннергейм, прощаючись із білим світом, заповідав своїм співвітчизникам таке:
«Я хочу, щоб у свідомості майбутніх поколінь закарбувався лише один урок: незгода у власних лавах смертельніша від ворожих мечів, а внутрішній розбрат відчиняє двері іноземному загарбнику.
Народ Фінляндії довів у двох війнах, що згуртована нація, навіть мала, настільки мала, наскільки це взагалі можливо, здатна витримати небачений тиск і завдяки єдності пережити найстрашніші випробування, які тільки може принести доля».
Це стосується передусім вашого «боротися треба було» і «моя хата з краю».
— А ще чого воно, по-твоєму, стосується? — Дід вочевидь був невдоволений.
— Того, що надто гірка у Вас іронія виходить, Діду, не треба так. Тому, що коли у вашому селі Вам вдалося тоді обмежитися малою кров’ю — то це ще не означає, що всюди було так. Окрім того, попереду на той час було ще сімдесят років Радянської влади. А там було всякого, самі краще від мене знаєте.
— Ти правий, онучку. Тому прочитай закінчення цієї частини. Бо перший півень вже прокукурікав, мені пора збиратися.