«Шлях мого життя»

Володимир Пасько

«Народився я 14 жовтня 1887 року, в козацьке свято Покрови. Злиденне життя та тяжка праця скоро надірвали здоров’я мого батька, і він на п’ятдесят другому році свого життя помер. Мені було вісім років. По смерті батька нас лишилося четверо. Мати, старший за мене брат Дмитро, сестра Марта і я. Мати літом працювала у кулаків, заробляла хліб, взимку ткала полотна цим же кулакам. Брат працював у поміщика Падалки. Сестра працювала в кулаків. Я теж пішов батрачити. Перше літо я працював у кулака Некоза, пас скот. Заробив за літо три карбованці.»

«Я теж пішов батрачить…» Це у вісім літ! От тобі й права дитини… Та тепер вісімнадцятирічних батьки не можуть змусити бодай де-небудь працювати і хоч щось заробити. Не всі й не всіх, звісно, але чимало молоді тиняється без діла. І далеко не завжди тому, що роботи немає…

Хоча — хіба не ми, старші, самі в цьому винні? Ми ж і виховуємо їх безвідповідальними шукачами насолод. Хто не бачив, як мати веде десятилітнього лобуря до школи, ще й несе його портфеля? Шеремет якось спостерігав сценку: в автобус зайшли мати і син. Нащадок одразу по-хазяйськи зручно вмостився в кріслі, а мати звично стала поруч. Він не стримався, в жартівливо-делікатній формі спробував втрутитися. Ти ж мужчина, мовляв, а мати жінка, вона ж, мабуть, втомилася, після роботи… Що тут зчинилося! Сам не радий був, що заторкнув чуже. І відтоді зарікся давати поради нинішнім молодим батькам. Шкода тільки, що таке їхнє виховання відіб’ється не тільки на них.

«… На зиму я повернувся додому. Дітки такого віку, як я, ходили до школи, яка була побудована вскорі після реформи 1861-го року. Але сама будівля була дуже невелика — всього два класних приміщення і маленька вчительська. Звичайно, така школа не могла вмістити всих дітей шкільного віку, хоча б хлопчиків, бо дівчатка в той час зовсім не ходили до школи. Приймалися в першу чергу діти багатих селян, а діти бідняків дуже мало ходили до школи. Перше, це трудно було попасти дітям бідняків тому, що не хватало приміщень. По-друге, у дітей бідняків і одягу не було. По-третє, багато бідняцьких дітей змалку йшли батрачити, допомагати батькам заробляти на хліб. До таких відносився і я. На моє везіння, з нами по сусідськи жив багатий кулак Яременко. Його син ходив до школи. Я почав бігати до нього гуляти, для цього особливого одягу не потрібно було, міг і в опорочках перебігти. Пам’ять у мене була гарна і я в нього швидко навчився читати. Цей сусідський хлопець почав підговорювати мене, щоб і я з ним ходив до школи. Одного ранку, коли матері не було в хаті, я обув старенькі опорочки (такі черевики), вдягнув материну латану кофту і пішов з цим сусідським хлопцем до школи. Шкільного порядку я не знав, а тому до вчителя не звернувся, а заліз на задню парту і сиджу собі нишком. Вчитель зайшов у клас, зробив перевірку і почав урок. Клас був комбінований, учнів багато, а тому вчитель побачив мене аж під кінець уроку і запитав у мене прізвище. Потім сказав щоб я на перерві зайшов у вчительську. Я зрадів і на перерві бігом до вчительскої кімнати. Тут вже мені було чого хоч, чого я і не чекав: вчитель і кричав на мене, і сердився, і давав щолчків по лобі. Це все мені за те, що я без дозволу забрався в клас. Я почав плакати. Вчитель притих, почав питати, чи є в мене батько або мати і чому я не приходив до школи з початку навчального року. Я, плачучи, все розказав, як умів. Тоді вчитель сказав, щоб я йшов додому, а наступного дня вранці прийшов до школи з матір’ю. Я йшов додому, плачучи по дорозі, бо думав, що мати буде мене бити за те, що наробив їй такого клопоту».

«…Йшов додому, плачучи по дорозі…» Розкажи таке нинішнім школярам або їхнім батькам — ні за що не повірять. От самому вчителя довести до сліз або до істерики — то інша справа, то без проблем. Щонайменше — «права покачати» або поскаржитися «кому слід» на вимогливого викладача.

«Коли прийшов додому, то мати запитала, де я був. Мусив розказати все як було. Вона мене не била, а тільки заплакала про нашу таку гірку долю. Чужі діти ходять до школи, а ми такі бідні, що не маємо змоги, бо ні в що навіть вдягтися. На другий день ми з матір’ю пішли до школи дуже рано. Як тільки побачили, що пішов вчитель, то ми зразу за ним. Як увійшли в учительську, мати поклонилися, бо вчитель це ж пан».

Пан учитель… Та таке звертання він чув хіба що у себе в Західній, та й те в дитинстві. Тепер вже навіть там нікому й на думку таке не спаде. Ні пан учитель, ні пан доктор, ні пан інженер… Всі вони тепер — «пролєтарії умствєнного труда». Або «прості люди», як самі себе називають. Так само пораються на землі та з курами-гусями й свинями-бичками, як і односельці, батьки їхніх учнів. Тільки й того, що останні при розпаюванні колгоспів отримали по кілька гектарів на кожного працюючого, а ці — по декілька соток. Хоча самі нерідко родом із того ж села і цьому селу віддали хто по кілька років, а хто й все життя нелегкої праці. Як дідова старша донька з чоловіком.

«…Учитель розпитав матір, що ми за люди, а вона розповіла усе, як воно є і чому, з яких причин вона не привела мене до школи з початку навчального року. Вчитель вислухав і каже: «Бачу, ваш хлопець хоче ходити до школи, але прийняти його зразу не можу, бо учні першого класу вже навчилися читати. Я вже видав їм букварі, а ваш не був у школі, то не можу ж я займатися з ним одним окремо». А я й кажу: «Я вже вмію читати». Вчитель подивився на мене і запитує: «А хто ж тебе навчив»? Кажу: «Яременко Митько, наш сусід». Вчитель дає мені буквар: «Ану, читай»! Я почав читати по складах, звичайно, з трудом, а все ж читаю. Вчитель послухав і каже: «Якщо так, то я прийму хлопця до школи, але з умовою: якщо він зуміє наздогнати своїх товаришів у навчанні, то буде добре, а ні, то виключу й прийдеться йому в наступному році починати разом з іншими учнями».

Мати подякувала вчителю і ми вийшли з вчительської. Вона пішла додому, а я в клас. Так почалося моє навчання у школі. Пам’ять в мене була хороша і я швидко зрівнявся з своїми товаришами. Вчитель до мене ставився добре. Прийшла весна, треба було йти в найми. Я мусив залишити школу і пішов батрачити. Восени я знову не зміг своєчасно почати навчання, бо ще батрачив, а пішов до школи, тільки коли повернувся з наймів. Знову мені прийшлося наздоганяти своїх товаришів, бо вони провчилися вже більше місяця. Навчання давалося мені легко, але знову по весні я був вимушений залишити школу і знову йти допомагати матері заробляти на хліб. І тоді я вже пішов у найми не лише на літо, а й на зиму, до школи вже не повертався. От на цьому і закінчилося моє навчання».

Менш ніж два роки початкової школи. Не густо… І таке життя прожив, до того ж зумів описати! Хоча — чом би й ні? Хіба у «героїв громадянської війни» Климента Ворошилова, Семена Будьонного, Нестора Махна і безлічі інших — червоних командирів і різнобарвних отаманів меншого калібру — освіта була набагато вищою? Також «два класи й коридор», як невесело іронізували із себе представники «старої партєйної кадри». Однакож -вели за собою хто сотні, хто десятки й навіть сотні тисяч людей, державу будували. Яку, як і що з того вийшло — то вже інша тема…

«У такому становищі знаходився не тільки я один, нас таких було багато. У кого були батько і мати, взагалі робоча сім’я, то хоча у них і не було землі та господарства, але вони якось заробляли, і їхні дітки могли вчитися у школі, хоча б закінчити сільську земську школу. А я був сирота. Батько помер, мати була вже стара, брат та сестра в наймах. І щоб не померти з голоду, я теж вимушений був батрачити, такою тоді була доля бідних людей. З того часу, як я залишив школу, з одинадцяти років, я вже при матері не жив, а літо і зиму працював у кулаків. До 1904 року наймитував у Недбайках і Жорнокльовах, а в лютому місяці 1904 року виїхав на Кубань, де і батрачив п’ять з гаком років. Восени 1909 року я повернувся додому.»

Шеремет перечитав текст: «…повернувся додому» — і на тому все, крапка. Щось не згадує дід, як вже в ті роки, починаючи з 1902-го, палали ночами на Полтавщині панські маєтки, буденним явищем стали поруби в панських лісах. Чи в Недбайках за відсутністю справжніх панів тоді це питання так гостро не стояло?

Та й стосовно Кубані замовчує Грицько Демидович, обходить гострі кути. Не пише, як він любив Кубань і вважав її своєю, українською землею. Тільки не такою знедоленою, як рідна Полтавщина, а омріяною, заможною, справді козацькою. І як йому боляче було, коли кубанські козаки, наймаючи на роботу, дивувалися із запису в його паспорті про походження — з козаків. «Так що ж ти за козак, якщо в тебе землі немає?» Такого вони збагнути не могли. А він лише похиляв голову перед своїми більш таланистими братами. Яким пощастило врятуватись, вислизнути з жорстких лабет російської корони, піти на край імперії і цим вберегти свою запорозьку і волю, і долю. І навіть рідну мову. Шереметові пригадався фільм, не раз бачений ще в дитинстві, «Герої Шипки». Про визволення російським військом братнього болгарського народу з-під турецького ярма в 1877 р. Його улюбленим героєм у цьому фільмі був хвацький кубанський козак, який мав українське ім’я Сашко і розмовляв українською мовою.

Однак то була чи не остання публічна згадка про українське походження Кубані з боку офіційної радянської влади. Невблаганний Молох ассиміляції де силою, де підступом і облудою витруїв з пам’яті нащадків гордих запорожців, хто вони є і яких батьків діти, і стали кубанські руденки, маслюки, бабичі, інші «ісконно русскімі». Від пам’яті про історичну Батьківщину, схоже, тільки пісні залишилися, та й ті, здається, в репертуарі лише Кубанського козачого хору. Навіть руку на свою давню матір-Україну підняти наважилися, невсохла вона їм. Земли їм, бачите, забракло, піщаний-безплідний острів Тузлу закортіло прихопити. Але то вже інше.

«… У жовтні 1909 р. я повернувся з Кубані додому, бо треба було призиватися на військову службу. Аж тепер закінчилося моє тринадцятирічне батрацьке життя. Чим характерне життя батрака? Кулак коли наймає батрака на рік, то обов’язково домовляється, що він буде і годувати і одягати, а грошей він хоче платити якнайменше. А чому це так? А ось чому. З одягу він буде давати батраку одягати всякі недоноски, які вже давно треба б було викинути на смітник. На батраку завжди можна було побачити: полотняні вибивані з латками штани, така ж сама і сорочка, старий рваний жильоток, старий рваний піджачок, луплена шапка та чоботи, з яких і устилки повилазили. А крім того, що весь цей одяг старий, рваний, він же не на нього шитий, все це або довге, або коротке, або дуже просторе, або зовсім вузьке. Звичайно, для кулака це вигідно, бо він коли наймає батрака, то каже йому, що раз я тебе буду годувати й одягати, то гроші платити тобі не можу, бо одяг коштує великі гроші. А насправді весь цей одяг кулаку нічого не коштує, він би його все рівно або викинув би, або на ганчірки використав, а наймит поносить. По одягу скрізь можна було впізнати батрака. А як же його харчували? Коли хазяїни снідають, або обідають, то для наймита завжди шукають якусь роботу на подвір’ї, а коли закінчать, то гукають і його. Звичайно, того, що їли самі, вони батраку не дають, а все якісь недоїдки: те, що залишилося перебовтають — і їж мовчки, що дають. В хаті місце для батрака — це біля порогу на лаві, поряд з помийницею, в якій мокне полова для свиней. Спати теж біля печі в кочережнику на соломі. Ввечері після вечері ставай м’яти коноплі (прядиво), а вранці вдосвіта розбудять мотати цівки прядива на мотовило, а тільки-но почне розвиднятися — йди порати худобу. Це в зимовий час. А влітку, то роботи по горло із рання й до пізньої ночі. Мотайся без відпочинку.

Так протікала фізично тяжка праця батрака. А моральна сторона його життя якою була? Коли наймит працює в кулака, то, здавалося, він є часткою родини (сім’ї), але насправді це було далеко не так. Члени родини кулака з ним ніколи не розмовляли, крім розмови розпорядчої, тобто щось загадати робити. Кулацькі діти не звали батрака його ім’ям, а давали йому якесь образливе смішне прізьвисько, зневажали його, ображали. А ти, наймит, мусиш мовчати. Ось інколи вийдеш на вулицю, де збирається молодь такого ж віку як і ти, але ця молодь не батраки. Між ними точаться різні розмови, а тобі немає про що з ними навіть поговорити. На тебе ніхто не звертає ніякої уваги, бо ти батрак. Хіба що посміються з твого вбрання, образять, назвуть якимось образливим прізвиськом, поглузують. Бо то ж сини та дочки господарів, а ти наймит, кому ти потрібний. Отже якщо фізично життя батрака було дуже тяжким (праця в наймах була тяжкою), то й морально його життя було не завидним (ще гіршим). От у таких умовах я і прожив тринадцять років…»

Н-да… То треба або волячу натуру, або велику нужду мати, щоб таке терпіти протягом довгих років. У будь-якому випадку для душі це навряд чи безслідно минає. Бо тяжка робота — то одне, а приниження — то зовсім інше. Робота калічить тіло, а приниження — душу. І що вже тоді від неї доброго очікувати, від такої скаліченої душі?… Невже таке могло бути насправді?

— А ти що, сумніваєшся? — якийсь глухуватий голос з кутка кімнати враз пролунав, наче постріл.

Шеремет збентежено повернув голову, прагнучи щось розгледіти в сутінках:

— Хто там?

Голос був ніби знайомий, але чий? Одразу й не збагнеш, чутий, але давно. В глибокому кріслі ворухнулася схожа на людську тінь.

— Не бійся, онучку, це я. Бачу, тобі важко дещо збагнути з тодішнього життя, рішив тобі трохи допомогти.

Чиркнула кресалом запальничка, висвітлила з темряви довгий хрящуватий ніс і заруділі від тютюну закручені по-офіцерськи пишні сиві вуса. Дід! Як він тут опинився? Звідки? Адже помер він двадцять років тому! Однак гіркувато-солодкуватий подух махорки не залишав сумнівів в реальності такої присутності.

— Навіщо ви тут, дідусю? Адже Вас вже давно на світі немає. — Голос мимоволі зрадливо тремтонув.

— Ну, є чи немає — то дивлячись який світ брати, цей чи той. А прийшов, бо бачу, що ти життям моїм заінтересувався. Воно, конечно, хорошо, бо мало тепер молодь цікавиться тим, що було колись. Особенно що було в революцію, в колективізацію. Боюсь тільки, що не все правильно поймеш. То рішив тобі трохи допомогти.

Шереметові здалося, що він марить. Несамохіть помацав себе за лоба, а потім, ледве добираючи слова, додав:

— Та я поки що й сам ніби розбираю, що воно й до чого. Але якщо Вам так дуже хочеться, то…

— Розбираєш, та не дуже. От цього приміром, ти так глибоко й не збагнув, що таке нелюдське життя батраків — воно з дитинства закладало їм у серце таку ненависть до кулаків, що рано чи пізно воно не могло не зірваться. А ви нас всіх січас, тих хто революцію робив, чуть не горлорізами виставляєте, кровопивцями. То не ми були кровопивцями — то ті, хто сосав кров трудового народа самі собі яму вирили. Ну та почитай дальше, а я тут посижу тихенько, щоб і тобі не мішать, і в готовності буть. На всякий случай.

Шеремет, не знаходячись відразу, що й відповісти, знову взяв до рук зошита. В скронях калатало, думки бентежно роїлися, але зусиллям волі опанував себе.