«Імперіалістична війна та її безславний кінець. Революція»

Володимир Пасько

«…На фронті я попав у свій полк, у якому до того прослужив чотири роки і шість місяців. Війна є війна. Тут за три роки досталося всього…»

Шеремет уважно переглянув текст. Ні, він не помилився — про три роки війни всього цих десяток скупих слів.

— Діду! Ваша статечносте пане старший унтер-офіцере! Війна ж цілих три роки вирувала, це ж більше тисячі днів, та ще й Перша світова! Або «Велика війна», як її тоді називали. Невже нічого цікавого не було?

Голос у кутку пожвавішав:

— Як не бути? Звичайно, було. Й немало. Та чи воно тобі треба? У Вас тепер все більше ракети, літаки, танки. А в нас тоді аеропланів було менше, ніж тепер ракет. Кулемет був вважай такою ж серйозною зброєю, як у вас танк або «катюша».

— Добре, дідусю, що Ви про новітню зброю на принципово інших фізичних засадах ще не чули…

— Про те, що імперіалістична війна була першою такою мирового масштабу ти знаєш. І зачим її розв’язали імперіалісти — також. Що касається нашого полка, то від самісінького початку війни нас кинули на фронт разом зі всією гвардією. Про Східно-Пруську операцію, сподіваюся, чув і про армію Рененкампфа? От і ми там були. Серпень — вересень були дуже тяжкими, з сідел майже не злазили, хіба що тільки щоб попоїсти і поспать. А часто так у сідлах і куняли на ходу. Весь час в роз’їздах, в розвідці навкруги головних сил. Одне завдання виконаєш зі своїм взводом — одразу тобі інше. І так день за днем.

— А перший бій свій пам’ятаєте?

Люлька в кутку запахкала гучніше.

— Як же не пам’ятати. Ти читав « Тихий Дон»? Місце, де Шолохов описує перший бій Григорія Мелехова, пам’ятаєш? Так от, зміни тільки фамілію. Все інше істинна правда. І в цьому місці, й далі, де він війну описує. Що козачий полк, що гусарський — задачі одні й ті ж самі, легка кавалерія…

— А в справжніх кавалерійських боях доводилося брати участь? Як я в кіно бачив — з піками напереваги, з шаблями наголо…

— Того, онучку, не дай тобі Бог. Ніколи. Людей, мов капусту рубать. Страшнішого, ніж кінний бій, скільки живу, не бачив. Несешся на коні во весь опор, а в голові одна тільки думка б’ється: «Господи, пронеси!» Земля дрижить від сотень кінських копит, од якогось нелюдського звіриного воя. Не так з люті, як з переляку, звісно. Бо кожний же боїться, що зараз якщо не пікою проткнуть, то пулю схопиш у груди або шабля по тім’ю шмагоне. От і підбадьорює себе кожен виттям та матюками. Німецькі кавалеристи ті хоч були у касках стальних, а ми ж в одних фуражках… А як зійдуться, то взагалі… Як вдаряться грудь в грудь — здається, аж земля наоборот повертається. І тут якщо пікою тебе не проткнуть та з коня не зіб’ють — значить, мати народила тебе у щасливій сорочці, тобі пощастило вперше. Бо як упав з сідла — то щитай кінець, копитами затопчуть, як черв’яка.

— А потім? Вдруге коли?

— Потім крутишся конем на всі боки, немов скажений. Повід в зуби або взагалі одпустиш, в правій руці шашка, рубаєш куди попадя, в лівій наган, лупиш, поки барабан не вистріляєш. На одежі, на руках кров, не второпаєш зразу, твоя чи чужа, особливо обмацуватися ніколи. Коні також скаженіють, одне одного гризуть. Навкруги крики, воплі, мат. Тут багато зависить від коня, як ти його навчив. Він повинен тебе чуствовать, буть з тобою одним цілим. Щоб навіть якщо тебе ранять — сам, без команди, відчув і виніс тебе із м’ясорубки. Якщо так — то щастя з тобою і вдруге.

— А втретє коли, вважається, повезло?

— Це якщо потім, після бою обмацав себе, обдивився і пересвідчився, що кров на тобі не твоя.

— Дорого ж вашому брату—гусару за свою шикарну уніформу платити доводилося.

— Та не дешево. Одне слово, якщо пекло на землі шукати — так то бій кінною лавою. Тому головне везіння — коли ти не потрапив у те пекло. Отак-то, мій внучку—генерале. Одне було добре — що полк був привілегірованим, багато знаті серед офіцерів служило. Тому нас тільки перші місяці покидали вперед, отак лава на лаву, груди на груди. А потім як побачили, що скоро при такому ділі нікому буде і фамілії продовжувать, то стали більше в сторожевих охранєніях та в розвідці використовувать. Особливо як родич царя, князь Олег Константинович в одному з боїв смертельно поранений був.

Шеремет дещо знав про цей випадок. Будучи нещодавно в Петербурзі, він відвідав військово-історичний музей – головним чином за для ознайомства в експозиції. І не помилився. Серед іншого помітив невеличку статуетку молодого офіцера. Увагу привернула надто детальна, як для такого експонату анотація. Вчитався: «князь Олег Костянтинович, четвертий син Великого князя Костянтина Костянтиновича (1892–19014 рр.). Закінчив Імператорський Олександрівський ліцей із срібною медаллю. Випускний твір «Феофан Прокопович як юрист» був удостоєний особливої Пушкінської медалі. Корнетом Лейб-гвардії Гусарського полку відправився на фронт. У бою 27 вересня 1914 р. був смертельно поранений, помер 29 вересня. Посмертно нагороджений орденом Св. Георгія IV ст.”. Припустити щось подібне в нинішні часи, подібну відвагу і самопожертву від нинішніх владоможців було важко. Тому перепитав Діда:

– Як, родич царя – і в бій разом зі всіма? З шашкою наголо? Немов простий кіннотник?

– А хто ж за нього, за корнета, в атаку ходитиме? Це справа честі: або ти офіцер, як всі, або тобі в ескадроні робить нічого, та й в полку також.

Дійсно, той бій на великій картині в музеї був зображений саме так: і молодий відважний офіцер з шаблею в руці, і німці, що панічно втікають. Ось тільки загинули не вони, та й війну в цілому програли не вони перші…

– Після того случая нас опреділили в конвой верховного головнокомандующого, яким був призначений наш давній знайомець великий князь Микола Миколайович. Так що пару місяці ми трохи передихнули від боїв. – Оповідав далі Дід.

— Нагороди якісь мали? Бо фотографій воєнної пори ваших я щось не бачив.

— Ти й не міг бачити, попалив я їх всі, де з царськими хрестами був сфотографірований. А самі хрести здав, як збирали поміч для голодаючих Поволжжя, вже після гражданської війни. Вони ж серебряні були.

— І скільки їх у Вас було, тих хрестів?

— Три, одного не хватило, щоб повним кавалєром стать.

— Шкода, все була б пам’ять нащадкам. І приклад.

— То ще як сказать, шкодувать чи радіть треба. Це вже аж тільки у Вітчизняну війну ті хрести насмілилися подоставать, у кого збереглися. А до того за такого хреста свободно можна було у «враги народа» попасти. Як прихильнику проклятого минулого, монархісту. Особливо тим, хто був офіцером або унтер-офіцером, та ще гвардійським. Маршали Будьонний, Рокосовський, не кажучи про інших — вони ж також були кавалеристи і георгіївські кавалери. А хрести ті царські на їхніх мундирах ти бачив? То-то й воно… Так що я все правильно тоді зробив, як відчував.

— Діду! Ви тут нічого про це не пишете, але я пам’ятаю, щось про школу прапорщиків мені колись казали.

— Та не про школу, до неї я навіть не поїхав. Просто мені запропонували, а я відмовився.

— Чому? Були б собі офіцером, може б усе по-іншому склалося…

— От тому я в ту школу й не пішов, щоб не склалося, щоб судьбу не дражнить.

— Що значить — дражнить? Як це?

— А так. Ну піду я, подумав, у ту школу. Дадуть мені опісля золоті погони, стануть солдати «благородієм» величать, а не Григорієм Демидовичем. І що з того? Яке з мене «благородіє»? Адже я як був селянином-батраком, голодранцем, так ним і зостанусь. Та ще й не дуже-то освіченим, не так, як наші офіцери — і на фортеп’янах грають, і вірші читають, і романси співають, і французькою розмовляють, це коли не хочуть, щоб ми, солдати, зрозуміли, про що вони собі лопочуть. Та й взагалі… Тож і подумав я, а чи не вийде так, що я од своїх одірвусь, а до чужих не пристану? Аджеж навряд, щоб та знать мене до себе такого прийняла. Зважив я все це і рішив остаться тим, ким був. Зате серед своїх і на своєму місці.

— Н-да… Не кожний, діду, зміг би від такої спокуси свідомо відмовитися. Хоча тут Ви все ж перестрахувалися. Адже після школи прапорщиків Вас навряд щоб в свій полк повернули — спрямували б в армійську кавалерію. А там таких офіцерів з різночинців була половина, а серед обер-офіцерів — ще більше. То Ви б там, з гвардійським вишколом, були б ще й «о-го-го».

— Пішов мій один товариш за таким щастям, з Недбайків родом, до речі. І все сталося саме так, як ти оце намалював.

— То що, хіба погано?

— Читай далі, я тобі потім розкажу, як час дойде.

«… Коли на фронті прийшла звістка, що розпочалася революція, що цар зрікся престолу, полк було зібрано до штабу. Можливість така була, бо стояли на відпочинку, і командир полку оголосив про таку подію. Оскільки офіцерство в нас були князі, графи і барони, їм, звичайно не подобалася революція, але що зробиш, факти остаються фактами…»

— Діду! А що змінилося в армії тоді від тієї революції? Окрім того, що з назви полку слова «Його Величності» вилучили?

— Як — що? Почалося активне політичне життя! Солдати почали прозрівать. Адже до того яке було становище в цьому питанні?

«… У полку ніяких партійних організацій не було. Солдати полку були більшістю із селян. У політиці розбиралися дуже мало. Але поступово, читаючи газетки, які попадали на фронт, починали розуміть, що до чого. Бо газети були насичені різними промовами партійних працівників. А партій було немало. Кожен хвалить свою, що вона, мовляв, зробить добро людям. Але люди поступово розуміли, куди яка партія клонить. Я, як бувший батрак, усвідомив, що інтереси робітників і сільських батраків захищає лише партія більшовиків на чолі з Леніним. І став кріпко підтримувати цю партію: виступав на зборах солдат, призивав їх іти за партією більшовиків…»

— І чи воно Ввам треба було, діду? В політику лізти? Навіщо? Поясніть, будь ласка, бо цього я ніяк не можу второпати. Не в’яжеться з вашим попереднім життям. Ось дивіться самі. По-перше, українець, а наш національний характер відомий якщо не всесвітньо, то принаймні на території «всєя Русі». Та й Ви самі своїм попереднім життям ніби-то цілком виправдовували своє національне походження — «моя хата з краю».

По-друге, «унтери», та ще з «хохлів», завжди були опорою будь-якої влади, завжди за «порядок», який би він не був. Бо «унтер», «сержант» — це не просто військове звання, це характер, ментальність. Я сам військовий, тому знаю. А Ви ж унтером сім років, та ще й в елітній військовій частині, з пристойним соціальним статусом і матеріальним забезпечення. Ну, пиячить цар, пиячать офіцери, жирують — то й що з того? Вам же також перепадало, і непогано — і хатку матері зліпили, і на курси шоферів грошенят зібрали. Проте ж, що такого становища, коли одні жирують, а інші голодують, бути не повинно — так ви про це тоді ще не знали, соціалізму на той час ніде й ніколи ще не було.

По-третє, ви ж тоді вже були не якимось «романіческім в’юношем» з інтелігенції гнилої, для якої булка в булочній росте. Вам же минало тоді тридцяте літо. Ви ж на той час вже двадцять років як самі собі на хліб заробляли, межи людей терлися. То ж знали життя не з книжок, а з горнила.

Резюмуючи — навіщо було Вам пхатися в ту політику? Якщо можна було спокійнісінько дочекатися кінця війни, а там повернутися на свої курси шоферів, благополучно їх закінчити, отримати престижну спеціальність із добрим заробітком, одружитися й жити собі в столиці, плодити та ростити дітей — чим не рай для відставного «унтера» і чистопородного «хохла»? Тим більше, з таких злидарів?

— Ти з мене що, знущаєшся? — В голосі Діда забриніли небезпечні нотки. — Такі питання задаєш?! Та я не подивлюся що ти генерал, я т-тебе…

— От того не треба дідусю, не треба. Не хвилюйтесь, я ніяким чином не збирався Вас образити, — замахав руками Шеремет. — А якщо серйозно, то ці всі мої запитання дуже важливі і принципові. Та й не тільки для мене. Тому я й хотів їх з’ясувати.

— А навіщо воно тобі, дозволь тепер мені тебе спитати? — буркнув Дід.

— Та як Вам сказати? Розумієте, діду, я цілком усвідомлюю, що… Ви жили в складні, переломні часи, але я також не в такі спокійні, як хотілось би. Ви думаєте чому я так уважно читаю Ваші спогади, присікуюся зі своїми запитаннями? Бо Вас, тодішніх «нєсгібаємих большевіков-лєнінцев», як і всі Ваші діяння по «строітєльству свєтлого соціалістічєского будущєго», свого часу підносили як ікону, славословили до небес. А тепер з не меншим завзяттям намагаються «викинути на задвірки історії». Перше, міфологізація й героїзація, ніби-то себе вже зжили, не витримали випробування історією. Друге, паплюження й шельмування, — поки що набирає силу. І діє проти моєї й моїх дітей пам’яті про Вас. Але ж я Ваш онук, а Ви мій Дід, ми обидва Гілки одного Дерева, хоча й різних кольорів і часів. А потім ще нові Гілочки з’являтимуться і у Гілки виростатимуть. І так до безконеччя…

— Так воно добре, хай собі ростуть, дай Бог їм здоров’я й щастя. На тому й Світ тримається — на безперервності Життя…

— І я про те ж. І за те. А тому мені зовсім не байдуже, ким в очах моїх онуків виглядатиме мій дід: борцем за кращу долю для свого народу або хоча б просто мудрою та порядною людиною, яким я його пам’ятаю, чи червоним зарізякою-розбишакою, який задля вдоволення своєї жадоби влади і помсти більш таланистим у житті людям наробив немало кривди, як зараз намагається дехто огульно зобразити всіх тих, що боролися за комуністичну ідею.

— А ти сам що про це думаєш?

— Я вже сказав. Але переосмислити, вдуматися в те, що було, ще раз перепустити через свою душу — хочу. Й не просто — хочу, а мушу, повинен, зобов’язаний.

— Тоді питай. Мені таїтися нема чого. Тим паче тепер, коли я давно вже за межами і Добра, і Зла.

— Так от, повертаємося до березня сімнадцятого. Що штовхнуло в політику Вас, зрілого чоловіка, хоча й з невеликим, але певним становищем у суспільстві та з цілком пристойними, як для людини Вашого стану, життєвими перспективами? Навіщо Вам особисто те було треба?

— Як би тобі краще його пояснить. От у вас тут була перестройка у вісімдесяті роки, потім наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих все пішло у суспільстві бурлить, перевернулося з ніг на голову, затим серпень 1991 року — і все, прощай минуле, здрастуй невідомо що. Приблизно схоже було й тоді: почалася війна (у вас перестройка), десь з середини п’ятнадцятого стало швидко наростати недовольство мас і життям, і владою (у вас кінець вісімдесятих — початок дев’яностих), затим у февралі 1917-го — крах самодержавія (у вас Комуністичної партії Радянського Союзу). Це тільки так, груба схема. Ототожнювати царське самодержавство і комуністичну партію, звісно, ні в якому разі не можна. Це я тільки для того, щоб ти краще вловив ситуацію, яка тоді склалася.

— Спасибі, діду, я все зрозумів, все абсолютно чітко. Ну відбулася революція, як ви її, більшовики, потім назвали — буржуазно-демократична. Ну замінили царя — п’яницю та його великих князів на міністрів-капіталістів, царський уряд на ліберально-демократчний. Так присягніть тоді новій владі, коли така справа, як належить — і служіть собі далі, чекайте кінця війни й свого «дємбєля». Навіщо було вам особисто втручатися далі в те, за що з вас могли б вашу лейб-гусарську червону безкозирку зняти разом з головою?

— Я ж тобі пояснив, яка складна виникла ситуація. Країна стала на розпутті. В такий тяжкий час кожна людина повинна взяти участь у громадському житті, зробити все, що в її силах для загального діла. Якщо це порядна, конечно, людина. А не так — пустоцвіт, моя хата з краю… Нова влада, Врєменноє правітєльство, вона нічого простому чоловіку не давала — ті ж буржуї й поміщики, тільки й того, що без царя. Треба було шукати щось інше, якийсь інший вихід. Особливо дратував усіх лозунг — «Война до побєдного конца». Дуже вже вона всім остогидла. А уряд того не помічав, наполягав…

— Зрозуміло. Але чому Ви пішли саме за більшовиками? А не, скажімо, за лівими соціалістами-революціонерами? Адже це вони збройно зіткнулися з царизмом у своїх бойових дружинах, це переважно вони завдавали роботи військово-польовим судам, йшли на шибеницю і під кулі, були мешканцями тюрем і каторги. Не більшовики — вони. Саме їх була більшість серед справжніх борців. Більшовики тоді тільки починали «розкручуватись», як тепер кажуть. Та й програми в них були досить схожі, хоч у більшовиків, хоч в есерів, принаймні, що стосується простого люду, селянства.

— Не знаю, як там з тими програмами, я їх тоді в цілісному якомусь виді не бачив. Я знав тільки одне: більшовики пропонують мир — народам, землю — селянам, фабрики — робочим. І — негайно! Все, коротко і ясно. Це було якраз те, чого хотів я сам і мільйони таких, як я солдатів, робітників і селян.

— А як цього практично досягти? Що це призведе до громадянської війни, до мільйонних жертв і десятків мільйонів понівечених життів, про все це ви тоді подумали?

— Трудне питання ти, онучку задаєш. Хоча і сам на нього і відповідь знаєш. Тому коли вже на те пішло, то дозволь і мені тебе запитати: а ви, коли Радянський Союз розвалювали, наймогутнішу в світі державу, і радянську власть, здобуту нами такою ціною, нищили — ви про що думали? А ви подумали тоді про зубожіння населення, про мільйони безробітних, про сотні тисяч молодих людей, яких неробством і бездуховністю штовхнули до карної злочинності, про десятки тисяч кримінальників, які стали фактично новою владою, про кілька сот тисяч молодих дівчат, які змушені торгувати своїм тілом по борделях всієї Європи і вдома — про це ви тоді, в грудні 1991-го, подумали? Що, мовчиш? То ж бо й воно. Питання до минулого задавати легше, аніж правильно зорієнтуватися в теперішньому, а тим більше передбачити майбутнє. Кожна людина луччої долі прагне, та не кожній це вдається…

— Стривайте, дідусю, не так скоро і не так суворо. По-перше, я зовсім не мав на меті якось Вас образити чи поставити під сумнів чистоту Ваших тодішніх помислів. — Помітивши, як дід невдоволено ворухнувся, квапливо додав: — І Вас особисто, і того Вашого покоління. Однак про це в нас буде, наскільки я зрозумів, ще достатньо нагод для розмови. Що ж стосується нашого покоління, наших діянь — то ми нічиєї крові не пролили, все відбувалося демократично.

— Знаю я вашу буржуазну демократію. Нам тоді на фронті також всілякі комісари Времєнного правительства без кінця втовкмачували: «дємократічєская Россія, свободний народ», — а самі гнали нас на бойню, як при царі, «война до побєдного конца»! Зрозуміло, чийого — нашого, солдатського. «Я груддю встану за вашою широкою спиной». Тьху, сволота!

Згортаючи дискусію, яка набувала небажано гострого характеру, Шеремет знову повернувся до зошита.

«… Коли вийшло положення про організацію комітетів у військових частях, то мене обрали головою полкового комітету. На цій посаді я працював до липневих подій у Петрограді, а після цих подій офіцерство на фронті стало підбирать віжки до рук і таких, як я з комітетів виганяли. Отже і мене з комітету вигнали, як большевика. До Жовтневої революції я ніяких посад не займав…»

Шеремет ще раз перечитав абзац. І це все? За кілька місяців? Та ще й яких, буремних — не те слово! Був головою полкового комітету — робив невідомо що. В липні вигнали — також не зовсім зрозуміло, за що ж конкретно. Три місяці взагалі незнамо чим займався. Ні, тут щось не те, треба поспитати.

— Діду! Щось дуже вже куцими у Вас більше, ніж півроку виходять. Надто вже лаконічно. Невже нічого цікавого не було? Щоб запам’яталося.

— Як не бувать? Було, звичайно. І достатньо. Знамените Іюньське наступлєніє було. За нього мене до «Георгія» першого ступеня представили. Бо без полкового комітету князь Голіцин, він виконував тоді обов’язки командира, ні за що б полк до наступу не подвигнув. В одну з важких атак ми з ним разом вели полк. Удвох, поруч — полковник і старший унтер-офіцер.

— А чого ж тоді «Георгія» не дали? Був би повний бант.

— Ото ж бо й воно. Наші всі мене знали, навіть офіцери підтримали. А на горі, ці «временні комісари» мене не пропустили — більшовик. Та не в тому справа. Після того мій авторитет у полку ще більше зріс. Бо ніщо так не грає на популярність громадського діяча, як дрібні несправедливості власть імущих до нього особисто. А мене ж у полку знав кожен. Не всі, правда, любили, але поважали з нормальних людей — практично всі.

— І від тієї великої поваги «вичистили» з комітету?

— То вже зовсім інша справа. Ти ж сам командир, і чималий. І знаєш, мабуть, що особиста повага і службова необхідність не завжди співпадають. Временноє правітєльство побавилося в демократизацію армії і зрозуміло, що так війну не виграєш. А воювать треба, бо є долг перед союзниками, Антанта тисне. От і довелося гайки знову закручувать, до єдиноначалія переходить. А, значить, таких, як я — в отставку. Хоча як до людини до мене майже всі офіцери полку ставилися з повагою. Досі пам’ятаю, як це сталося, коли один з офіцерів полку мене підставив. Зайшов я тоді до полковника Голіцина (князем його тоді вже офіційно не називали) з візитом ввічливості. Попрощаться — як посадовій особі. Тепер вже колишній, щоправда. Він прийняв мене сам-на-сам, не в штабі, а в себе, де квартирував. Уважно вислухав, потім каже: «Григорий Демидович! Я с тобой начинал эскадронным офицером, корнетом, теперь вот, видишь, полковник, обязанности командира полка исполняю, никак постоянного достойного найти не могут… Много воды утекло с тех пор, как мы с тобой впервые встретились. Расходятся, чувствую, наши пути навсегда. Время сейчас смутное настало, кто прав, кто виноват — история рассудит. Саблю тебе подарить не могу — это оружие благородное, а в справедливости твоего дела я, извини, не уверен. Но как воина и человека — ценю. Поэтому возьми этот револьвер — он тебе еще послужит.» З цими словами зняв із себе кобуру, передав і тричі розцілував. «Храни тебя Бог. Хотя вы, большевики, в него и не верите.». Повернувся рвучко і вийшов з кімнати. Ось так остаточно порвалися мої зв’язки зі старим режимом.

— І що ж Ви робили в полку?

— Та нічого. Посад ніяких не займав, але й до служби мене ніхто не силував. Жив собі, як жив. Робив своє діло.

— Цікаво, яке таке може бути «своє діло» у військовій частині в сержанта без посади? Я такого собі не уявляю.

— Ти ще багато чого не уявляєш. І не знаєш. Зокрема, того, що більшу частину тієї війни я провів якраз в тих краях, де ти народився.

— В Галичині?

— Саме там. Пісня навіть тоді така в нас була: «Брала русская бригада галицийские поля…»

— І як, взяла?

— Та ти ж знаєш, що врешті-решт як взяла, так і оддала. Хоча крові там пролили хоч наші, хоч австріяки, хоч ваші — ого-го-го! Розорили той край дощенту. Пам’ятаю, їхав якось через Тернопіль до корпусного комітету мені треба було. А місто все горить, жар нестерпний. Кінь лякається. А об’їжджати — далеко, та й назад вертати вже шкода — бо ж намучив і себе, і коня. Так я на себе відро води вилив, намочив попону й шинель, попоною вкрив коню круп, а шинеллю шию й голову, щоб він пожежища не бачив і не сахався, та так ледве вибрався.

Шеремет стемнів обличчям. Рідне місто, хто його тільки не нищив і не палив за його п’ятисотрічну історію! Тільки в двадцятому столітті двічі. І обидва рази з благою метою: вперше — від австріяків звільняли, вдруге — від німців. І кожного разу — не питаючи думки тих, для кого той край рідний, чиї оселі палили… Недаремно, мабуть, галичани пісню для себе склали: «Кожний ворог нас іде звільняти, та для себе землю він краде…»

— А що значить — крові там пролили хоч наші, хоч австріяки, хоч ваші? Останні — то хто, кого маєте на увазі? Хто — ваші?

— Та ці ж «січові стрільці», землячки твої, будь вони неладні. Точніше — не на тому боці б їм воювати, бо бійці вони якраз були будь здоров, молодці хлопці. Це ж саме звідси і пішла мода на братання на фронтах Першої світової війни. Бо з обох боків фронту — українці, одне одного розуміють свободно. Хоч у нас на Юго-Западному фронті, хоч у австріяків, як вияснилося. Ну а як розібралися, що до чого, що там і тут свої — тоді й почали брататися. А звідсіля вже на всі інші фронти перекинулося…

Що ж, мабуть, дійсно правда. Шеремет сам бачив у Національному історичному музеї в Києві фотографію: сидять статечно поруч молоді січові стрільці і вояки в російській уніформі, з найсерйознішим виглядом позують фотографу, ніби усвідомлюючи, що то — для Історії, їхнє єднання.

— А ще що примітного було в той час? — Не вгавав Шеремет. Хоча «що» він і сам знав, щоправда, лише в загальних рисах. А хотілося б почути від безпосереднього учасника подій.

— Та інше все було так собі, буденщина. Мітингували, розмірковували, як і що воно буде…

— І це все?

— А що ще? — Насторожився дід.

— А можна я задам делікатне питання?

— Звичайно, можна. Якщо вже ти такий делікатний, то давай, я готовий.

— Та то не так я, — оборонився Шеремет, — як питання. Бо воно — національне, а у більшовиків з цим завжди було якщо не туго, то зі скрипом. Починаючи з «наркомнаца» Йосифа Віссаріоновича…

— Тоді, в той час я про нього ще нічого не чув, однак давай, слухаю.

— Наскільки я знаю, Південно-Західний фронт, до складу якого входив ваш доблесний Лейб-гвардії Гусарський полк, ледь не на половину складався з українців. І там увесь 1917-й рік відбувалося бурхливе зростання національної самосвідомості серед військовослужбовців.

— Ти он про що… Справді, і українців було чималенько, і зростання було. Тільки не туди виросло. А потім і зовсім присохло.

— Присохло чи присушили?

— Ти мене на слові не лови. Я ж бачу, яку кокарду ти носиш і що в тебе на пуговицях. Не сліпий. А знаючи твою вдачу змалечку, то думаю, що в тебе й на душі те ж саме. Інакше ти б їм не служив. Тільки як би ти не помилився, онучку. Бо я їх свого часу добре роздивився…

— Кого — їх?

— Та всіх цих буржуазних націоналістів — і Центральну Раду, і Скоропадського, і Директорію, і Петлюру з його компанією.

— По-перше, діду, вони такі самі «буржуазні», як ми з вами. Скоропадський — тут сперечатися не стану: і великий поміщик, і царський генерал. А решта? Кого з них не візьми — хоч Грушевського з Винниченком і соратниками, хоч «Петлюру з компанією», як ви кажете, — практично всі з небагатих, якщо не бідних сімей. Все, що мали здобули власною працею і віддали на національну справу. То які ж вони «буржуї»?

— Треба розуміть атмосферу того часу. Тоді для простого селянина або робітника кожний вдягнутий по-городському, та ще й з галстуком і в капелюсі, то вже був пан, а раз так — буржуй. Буржуїв же треба було ліквідувать, як клас. А не під їхню дудку танцювать. Інакше кращого життя не побудувать. Така була тоді лінія, — сердито одрізав Дід.

— Так Винниченко з Петлюрою — провідні діячі соціал-демократичної робітничої партії. Тільки й того, що Української, а не Російської, та без слова «більшовиків». А Грушевський — членом партії соціалістів-революціонерів став, — спробував заперечити Шеремет.

— От-от — партія ніби й правильна, але не більшовиків. В тому вся й суть і дух їхній — дрібнобуржуазний і революційний тільки на словах, а на ділі — контрреволюційний.

— Для того, щоб так судити, треба спочатку добре розібратися в програмах — хто чого прагнув і до чого кликав. Я зараз читаю про ті часи — цілком нормальні патріотично налаштовані політичні діячі, з чітко сформованою соціалістичною орієнтацією. За вільну, самостійну і заможну Україну для всіх в ній сущих. Чим погано? Тож за що ви їх так товчете — сказати по-правді, не розумію. Не кажучи вже про те, як ви їх потім…

— Не розумієш… — паузі, здавалося, не буде кінця. — Що ж доведеться тобі коротенький «лікнеп» прочитати, якщо ти так вже геть забув історію і Радянського Союзу, і Комуністичної партії. Які багато років вивчав, та ще й, наскільки я пам’ятаю, на «відмінно» всі іспити складав, — уїв його Дід.

— Вивчав і складав — ну то й що з того? — Виклично глянув Шеремет. — Чому і як вчили — те й отримали. Якби вчили свого часу правді, а не заідеологізованій…, — вибачте, не хочу називати справжнім іменем, — то й результат був би, можливо, іншим. І для вас, і для мене, і для всієї тієї справи, на яку ви життя своє поклали. Та й я частку свого…

— Правди хочеш? Що ж, тоді послухай. На вичерпність й істину в останній інстанції не претендую, але корисним для тебе бути може, щоб буржуазно-ліберально-націоналістичним духом не дуже проймався. Під будь-якою личиною — хоч соціал-демократичною, хоч якою іншою. — З гіркуватим присмаком жалю в голосі почав Дід. — Так от, коли мене обрали головою полкового комітету і членом корпусного, то невдовзі відрядили до Києва уточнити, що там твориться. Бо слухи були різні. Воїнське командування офіційно заявляло, що по всій бувшій Російській імперії — влада Врєменного правітєльства. А неофіційно чутки повзли, що по окраїнах різні народи заворушилися, щоб від Росії відділитися — особливо Фінляндія, Польща, Литва. Та й наші, українці, як виявилося, також були не в останніх, — почали в Києві якусь свою Центральну Раду створювати, невідомо, щоправда, з якою метою. До того ж в другій половині березня приїхав з постоянних квартір, з Царського Села, земляк Іван Бровко, роком раніше призивався, — той взагалі багато такого розповів, що я до того й уявити собі не міг.

— Що саме? Таке вражаюче? — Зацікавився Шеремет.

— Та хоча б таке. — Задоволено мугикнув Дід. — Ти знаєш, приміром, хто вирішив долю Февральської революції?

— Повсталий народ, нас вчили, наскільки пам’ятаю. Широкі верстви демократично налаштованого населення… — Невпевнено, відчуваючи підковику, пробурмотів Шеремет.

— Так, та не зовсім. — Задоволено крутонув вуса Дід. — Царизм вже був повністю готовий силою придушити отих всіх «демократично налаштованих»… І спроможний — бо деякі полки петроградського гарнізону, після певних вагань, вже почали піднімати зброю на охорону царизму. А далі сам знаєш — варто комусь почати… Словом, весь той «тріумф россійской дємократії» опинився на крок від загибелі.

— А українці ж тут при чому? — Не міг збагнути дідову логіку і від того неусвідомлено дратувався Шеремет.

— Та при тому, що оту російську демократичну революцію врятували саме вони, наші. Коли все повисло на волоску, на призив української соціал-демократичної організації в Петрограді повстали гвардійські піхотні полки, укомплектовані в основному українцями — Волинський та Ізмайловський. Вони першими почали трощити й змітати кулеметні точки й укріплені пункти, організовані жандармерією і поліцією, громити тюрми й випускати на свободу політичних плєнних. Якби вони не кинулися в штики проти поліцайських кулеметів — невідомо, як би воно тоді ще обернулося…

Шеремет з натугою перетравлював почуте. Скільки він перечитав про ту революцію — а от про визначну роль саме українців чув уперше. Щоправда, то все були книжки радянських або російських авторів, але ж істина — вона одна і не повинна б залежати від чиїхось уподобань. Однак, видно, залежить…

— Ще що вам Іван Бровко розповів цікавого?

— Та розказав, що українці Петрограда утворили Тимчасовий український комітет, який теж вимагає для України національно-державної самостійності, за прикладом сусідньої Фінляндії і балтійських губерній. Як в їхньому воззванії писалося — «лише створення власного суверенного державного організму може забезпечити якнайширший культурний розвиток українського народу».

— Так хіба це неправда? — Стенув плечима Шеремет. — Всім народам можна, а нам — зась?

— А я хіба проти, хіба що кажу? Ми, українці-воєнні, все це сприйняли попервах положитєльно. Тим більше, що тут якраз надійшло воззваніє від імені Української Центральної Ради, телеграфісти наші постаралися добуть. Звернення солідне, не більше — не менше, як до всього українського народу, та й содєржаніє ніби розумне, революційне, хоча й не досить зрозуміле, таке — нібито і вашим, і нашим. З одного боку, ми начебто отдєльна нація, яка матиме возможность сама за себе сказати, хто вона є і як їй жити далі, а з іншого — ми все в тій же Росії, тільки й того, що тепер як «союз націй», «дружніх» і «вільних». Як понімать — ніхто не знає, кожний тлумачить по-своєму. Та й що воно за Центральна Рада — також невідомо, ніхто про неї до цього нічого не чув. Тому вирішено було на комітеті командірувать мене у Київ, для уточнєнія обстановки. Перевдягнувся я тоді з польової форми у постоянну, щоб видно було — гусар іде, а не будь хто, та й подався на розвєдку.

— І що ж у Києві? — Зацікавлено настовбурчив вуха Шеремет.

— У Києві — все як положено… — Голос Діда набув незвичного мрійливо-ностальгійного забарвлення. — Щитай, третя столиця імперії — мир, тишина, порядок, опрятні баришні на вулицях, в трактирах і чайних усе єсть — ніби й війни немає. Хіба що спиртне все ще з-під поли продають, а подають на стіл в чайниках та в чайних стаканах з підстаканниками. Ще й ложечку встромляють…

— Такі витівки, Діду, мені також добре знайомі — ще з часів антиалкогольної кампанії ваших наступників по партії, комуністичних вождів останнього покоління — Горбачова з Лігачовим. Тільки в нас тоді війни не було. Давайте, краще, ближче до теми — зачим вас послали до Києва. Не на баришень же милуватися та оковиту з чайних стаканів з мельхіоровою ложечкою споживати, мізинчик відстовбурчивши…

Однак Дід ніби й не почув іронії в його голосі, розсудливо-спокійно зауважив:

— Що касається оковитої — то я до неї особливо охочим і в мирні часи не був, баришні ж — то таке діло, що як хто хоче, то час завсігда знайде. Що ж до часів тієї злощасної кампанії вашого Горбачова, то тут ти не правий — тоді у вас йшла сама настояща війна, хоча й холодна. Війна світового імперіалізму проти соціалізму. Війна, яку ви, ваше покоління комуністів, нездарно про…грали, щоб не сказати дохідливіше.

— Того не треба, я й так зрозумів. Як і те, Діду, що то був фініш. А ми зараз про старт розмовляємо. Тож давайте спочатку з цим з’ясуємо, а потім вже й до фінішу дійдемо та розберемося — хто там правий, хто винуватий: вони з їхньою силою, чи ми з нашою недолугістю…

— Так от, наприкінці березня прибув я до Києва і почав роздивлятися, що до чого. Центральну Раду знайшов без проблем — пішки дійшов від желєзнодорожного вокзалу. Педагогічний музей там був, взагалі-то. А згодом музей Владіміра Ілліча Леніна в цьому зданії зробили. Але то вже в пізніші часи. А тоді там усе вирувало: якісь комісії — підкомісії, та все якісь засідання, всі кудись спішать з заклопотаним видом, всюди жовто-блакитні прапори та тризуби. Словом — все вирує і бурлить. На мене всі поглядають скоса — що, мовляв, за птах такий? Всюди лемент: оновлена революційна федеративна демократична Росія, національно-територіальна автономія України, братерство вільних народів, національна злагода і національне відродження, іт.д., і т.п. До нас, воєнних, нікому, бачу, діла немає. Ніби й війна ніде не гримить, і нас, мільйонів людей з оружжям, не існує.

Шеремет гірко усміхнувся сам до себе: картина до болю знайома, тільки й того, що різниця у вісімдесят п’ять років… Однак промовчав.

— Який же вихід ви знайшли в тій ситуації?

— То не я його знайшов, то він мене, — усміхнувся Дід. — Іду розстроєний коридором, як раптом за дверима однієї з кімнат якийсь лев’ячий рик: «То не я знавіснілий мілітарист, то ви імпотентний пацифіст; то не у мене диктаторські замашки, то у вас демократорська безхребетність!» У відповідь якесь нерозбірливе белькотіння і знову той самий рик: «Та без власного війська вони вашу теличку — автономію згвалтують і задусять так само, як колись Гетьманщину! Як ви цього не усвідомлюєте, соціалісти з демократами вкупі, дідько б вас забрав? Чи вам багатьох століть нашої кривавої історії замало? Чи забули, що казав гетьман Богдан? Наша воля на кінчику нашої шаблі! Шаблі, а не вашого паршивого пера, яким ви знову чолобитні до Петрограда збираєтеся писати! Волі благати. Волю не просять — її беруть!»

— Цікаво, — пожвавішав Шеремет, — то ж хто так рішуче-безкомпромісно?

— Та я й сам спочатку не второпав. Зупинився, вражений. Аж тут з дверей вилітає якийсь поручик. Якби не вузенькі сріблясті погони — ну настоящий тобі кавалергард. На голову вищий за мене, і ширший у півтора рази, вуса як шаблі — врівень з зірочками на погонах, очі вогнем палають. Трохи з ніг мене не збив. Зупинився, схопив за плече, очима увіп’явся: «Скажи бодай ти, козаче, невже я не правий? Невже можна відродити Україну без відродження козацького війська? Ти ж фронтовик, я бачу, георгієвський кавалер. Скажи мені! І цим слюнтяям безмозглим скажи!»

— І що ж ви сказали, цікаво? І кому?

— Та нікому і нічого. Бо вслід за ним вискочив якийсь гаркавенький панок в піджачній трійці, з борідкою і в пенсне, висварив поручика: «Соромно, товаришу Міхновський! Ви так нічого й не усвідомили, продовжуєте триматися на позиціях дрімучого націоналізму, в далекому минулому. А час невблаганно йде вперед, вас не питаючи. Причому під червоним прапором соціалізму і демократії, а не під вашим жовто-блакитним — хуторянства і сепаратизму. Схаменіться, поки не пізно, інакше залишитеся за бортом корабля нашої революції!» Та й зачинив двері.

— А Ваш нежданий-негаданий знайомець що ж? Як відрегував?

— Добре відрегував, правильно, — в голосі Діда прозвучала усмішка. — Запросив мене пообідати в чеській ресторації.

— То де така була?

— Неподалік, в готелі, забув, як він тоді називався. Як з’ясувалося, там був головний осередок чеського визвольного руху в Україні.

— А Міхновського ж що туди приваблювало?

— Смачні страви, добре пиво, невисокі ціни, а головне — що там був центр формірування чехословацьких національних військових частин. Бо воєнноплєнних австро-угорської армії із слов’ян тоді була тьма-тьмуща — не дуже-то прагнули вони за свого цісаря кров проливати, в плєн здавалися цілими юрбами. А царський уряд, звісно, старався використати їх у своїх цілях, дозволив під кінець війни їм створювати національні військові формування для боротьби на боці Антанти. Міхновський по-хорошому заздрив їм у цьому — що мають таку возможность.

— Воювати, чи що? — Не одразу збагнув Шеремет.

— Та не воювати, а мати бодай зародок власної армії як запоруку в майбутньому своєї державності, — сердито роз’яснив Дід. — Він у цьому ділі був твердо послідовний. Я в цьому на завтра переконався, коли він мене з собою на Військову нараду Київського гарнізону узяв. Не як повноправного учасника, звісно, а просто щоб послухав та в полку розказав.

— Цікаво, про що ж на тій нараді йшлося?

— В основному про те, що треба негайно приступати до організації своєї національної армії, без чого не можна й помислити про самостійність України. Решта розмов — про те, як це краще зробити. Рішили створити в Києві перший повністю український козачий полк — імені Богдана Хмельницького, з добровольців. А потім організувати інші такі частини, по всіх місцях і видах зброї.

— А про Український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка ви щось чули?

— Так він також на тих же зборах, якщо не помиляюся, був створений. Як така організація воєнних, щоб усіх українців в армії об’єднувала, по всіх фронтах і воїнських частях, по всій Україні і не тільки. А щоб свою армію практично почать робить, типу як штаб свій щоб був, вибрали на цій нараді Український воєнний організаційний комітет.

— З тих, хто на тій нараді був, цікаво, якісь особистості чи прізвища запам’яталися?

— Та не дуже, бо я ж був приїжджий, всіх уперше бачив. Пам’ятаю, начальник Київського гарнізону там був, генерал. Підтримав в основному всі предложенія, його ще почесним членом клубу ім. Полуботка обрали. Решта у верхівці — офіцери всякі армійські, всі в невисоких званнях, полковників було кілька. В основному всіми цими ділами — і полком Богдана Хмельницького, і клубом Полуботка, і воєнним комітетом, — заправляв фактично сам Міхновський, інші були так, на підхваті. Кипучої енегії був чоловік, скажу я тобі.

— А ви з ним потім ще бачилися, після тих зборів? Грунтовно спілкувалися? — Запитливо глянув на Діда Шеремет.

— Вважай, що так. Разів три, і кожного разу по годині-другій.

— Про що ж ви розмовляли, цікаво?

— Про різне. Я тоді і в політиці не дуже петрав, а що стосується національного питання — зовсім темний був. От він мені і розказував про свою Самостійну Україну, про свої Десять заповідей.

— І як ви до того поставилися?

— Як тобі сказати… — Знову поліз за цигаркою Дід. — Спочатку, звичайно, інтересно було. Я й досі пам’ятаю: «Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя». Ну хіба ж не гарно? Хіба за душу не бере? Особливо якщо врахувати, що ми й слова такого — «Україна» — тоді майже не вживали. У кожного були своє село, волость, повіт, губернія, а далі — «Російська імперія», ніяка не «Україна». Та й національності «українець» тоді як такої, офіціальної, не було. Писали в документах православний, руський, іноді — малорос. Але українець — ніколи. А Міхновський це питання поставив принципово, руба. Або таке: «Усі люди — твої брати… Не обкрадай власного народу… Шануй діячів рідного краю… Допомагай своєму землякові поперед усіх; держись купи». Звичайно ж, хто проти? Всі — «за». Однак водночас і пережимів у нього було багатенько.

— Що ж вам не сподобалося? Головне? — насторожився Шеремет.

— Як би тобі сказати так, щоб зрозуміло було, — замислився Дід. — Якщо коротко — не сподобалася нетерпиме ставлення до інших національностей, що живуть в Україні і недостатня увага до соціальних питань.

— Що ви маєте на увазі?

— Хоча б таке: «москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — це вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас». Я особисто не відчував, щоб мене дуже гнобили інші народи. Скоріше, наді мною панували і збиткувалися з мене свої власні куркулі й пани. Може, то вже їм світ застять москалі з ляхами та мадярами з румунами і жидами, не дають над нами одноосібно панувати — так то зовсім інша справа. На тому й гетьман Мазепа свого часу погорів — не побачили козаки й селяни великої різниці між москалями і своєю старшиною — ті і ті були гнобителями, тому й не дуже підтримали такого борця за волю України.

— Але ж наш предок, значковий товариш Горич, все-таки підтримав?

— Еге ж, підтримав. Бо Мазепа, яким би він гнобителем для посполитих не був, але про справне козацтво дбав. І я з того гордий, що маю в жилах справжню, гарячу козацьку кров, а не холопсько-риб’ячу. І що тобі її передав. Але ж ми, його потомки, стали старцями не від злої волі всіляких зайдів, а з ласкавою поміччю своїх же односельців-українців. Це ж вони скористалися з несприятливих для нашого роду обставин і пустили нас з торбами по світу, а не москалі чи ляхи, мадяри або жиди. До речі, в наших Недбайках їх майже не було. Серед чиновників, які наїжджали до нас з волості й повіту, справді були москалі й перехрещені в православних поляки. Та ще дві сім’ї єврейських було: одна тримала корчму, інша — крамницю. От і всі, хто були ненаші. Решта ж всі — свої. Однак недаремно прислів’я таке є : свої коней крадуть…

— Такий закон конкурентної боротьби — виживає сильніший. Принаймні таку думку нині втовкмачують людям в голову багато хто з нинішніх керманичів, — невесело пожартував Шеремет.

— Тоді при чому тут його, Міхновського, гасло — Україна для українців, а тому виганяй, мовляв, з неї усіх ворогів-зайдів? Для чого? Щоб українським живоглотам ніхто не заважав з українців же кров пити? Це одне. А друге: куди накажеш подіти всіх інших, неукраїнців? Адже їх тоді було в нас загалом тридцять відсотків — росіяни, поляки, євреї, інші. Вони що — так і знімуться тобі з насиджених місць і подадуться світ за очі — хто в Мазурські болота, хто в Новгородсько-псковські, а кому й зовсім невідомо куди йти? Як євреям, приміром? Легко сказати, та незнамо як зробити…

— І Ви оце все Міхновському виказали?

— Аякже. Тільки розмова була довшою.

— І який же, цікаво, результат?

— Та ніякий. Кожен залишився при своїх. Він мені пояснював, що діло не лише в цараті, а в імперському мисленні більшості російської нації, яка зазіхає на наші землі й хоче поглинути наш народ. Як і поляки. Що ж до жидів, то вони, мовляв, завжди були поплічниками наших гнобителів — хоч поляків, хоч росіян. Знаряддям в їхніх руках, спрямованим проти українців. Бо без цих «сиріт палестинських» визискування українців не було б таким брутальним і навіть жорстоким.

— І яка ж Ваша думка була?

— Я ж тобі казав, що не дуже з ними у житті своєму знався. А тому не дуже в те вірив. Принаймні, не це вважав на той час головним.

— А що, на ваш погляд?

— Питання про землю насамперед. Українець — од віку хлібороб. І йому потрібна земля. — Продовжував уявну дискусію з Міхновським Дід. — Який йому з того толк з гасла, що «…вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей — це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя»? Коли ні сам хлібороб у селі, ні хто інший, в т.ч. і «вожді революції», поняття не мають, що той ідеал собою конкретно уявляє і як його досягти.

— Словом, посварилися ви з Міхновським — і розійшлися, як в морі кораблі, — жартома підсумкував сказане Шеремет.

— Сваритися ми не сварилися, але прихильником його я не став. Хоча особисто до нього симпатію зберіг — справжній козак був, лицарського духу.

— Спасибі, Грицьку, й на тому, що хоч не забув. — Почувся раптом низький басовитий Голос. — Шкода тільки, що ти мене так і не зрозумів. Щоправда, не ти один такий, на жаль. Хоча я отим своїм гаслом «Україна для українців» нічого поганого ні для кого іншого не хотів. — В протилежному кутку кімнати важко ворухнулася ще одна тінь.

— Микола Міхновський! — майнула в Шеремета думка. Невже він? Однак подальший монолог «тіні» відігнав усі сумніви.

— Моя «Україна для українців» — це вимога добра передусім для свого народу на його споконвічній землі. Підкреслюю — прав, визнаних законними у всьому світі для всіх народів, що живуть на своїй землі. На тій землі, на якій мій народ живе тисячоліттями. Принаймні не менше, ніж англо-сакси на Британських островах, не кажучи вже про мадярів у їхній Панонії або німців у Прусії. В тих степах, які мій народ здобув своєю шаблею, зорав своїм плугом, зросив своїми потом і кров’ю, а засіяв своїми кістками. І протягом кількох століть безкоштовно слугував сусіднім народам, польському і російському, заслоном від татаро-турецької навали. На тій землі, на яку ляхи прийшли вогнем і мечем, щоб забрати нашу споконвічну землю собі, а наш народ зробити своїми рабами на рідній, але вже не своїй землі. І привели із собою жидів — щоб допомогати їм в тому своїм прислужництвом, підступом і золотом.

— Євреї в нас жили ще від часів Київської Руси, — невдоволено зморщився від такої категоричності Шеремет.

— Історію треба вивчати по своїх книжках, а не по чужинських, — зауважив Голос. — Тодішні жиди миттю щезли, як тільки над нами нависла татарська навала. А нинішні — то нащадки прийшлих до нас потім з Німеччини й Польщі. Однак не в тому річ — хто звідки прийшов. Важливо — зачим прийшов і як поводишся. Це ж плем’я завжди допомогало нашим гнобителям і завжди вимагало для себе особливих прав на нашій же землі. Любіть Україну й українців — і вони вас любитимуть. Рецепт простий, але безпомильний. Якщо ж хто того не розуміє або не хоче — тоді він наш ворог, тоді — виганяй з України всіх ворогів-зайдів.

— Поляки, євреї — припустимо. То люди іншого роду-племені, іншої віри. А росіяни ж чим перед вами завинили? — невдоволено буркнув Дід.

— Росіяни як народ — нічим. Навпаки — брати по крові й по вірі. Росія ж як держава — багато чим, всього й не злічити.

— Тоді бодай головне, — не вгамовувався Дід.

— Головне — в нашій свободі, законах і звичаях наших вольнолюбних і вільних предків, які були підступно і брутально потоптані. З тих пір, як Українська Республіка козацька злучилася з Московською монархією політичною унією — з того часу українська нація політично і культурно помалу завмирає, республіканська свобода наша нівечиться, нація знесилюється. Ти ж сам добре знаєш, що навіть назва «Україна» як термін для визначення окремого національно-політично-адміністративного утворення щезло, точніше — була знищена менш ніж через сто років після так званого «воссоєдінєнія с вєлікім русскім народом». Скільки у нас в Україні було росіян на той час?

Шеремет з Дідом мовчали, не знаючи одразу, що відповісти.

— Не пружтесь, тоді, в 1654-му, не було жодного. А якщо хто й прибігав вряди-годи на вільну Січ з кріпацької Московії — так тим і на гадку не спадало вчити нас своєї мови, ті мерщій вивчали нашу — мову козаків, вільних людей. А зараз? Мовчите? В них що, своєї землі мало? Он, увесь Урал і Сибір — від Заволзьких степів і аж до Чукотки собі загарбали. Так вони туди не поспішають, бо там суворо й холодно. А відправляють звідси наших їхні студені простори освоювати, самі ж облаштовуються тим часом на наших прадідівських землях.

Шеремет мовчав, бо що мав казати? Не просто облаштувалися, а ще й з комфортом: всупереч Конституції, постійно про об’єднання з Росією і створення «слов’янського союзу» базікають, державну українську мову більшість ігнорує, для своєї ж державного статусу вимагає. В боротьбі проти створення української помісної церкви ні за чим не стоять і нічим не гребують.

А Голос продовжував вганяти в мозок ворохобні думки:

— Нехай Дід твій, друже отамане, недостатньо освічений. Але ж ти сам — і високого чину, і освіти нележної. Глянь до словника — що значить слово «асиміляція»?

— Я й без словника напам’ять скажу, — роздратовано кинув Шеремет. — Асиміляція — це термін латинського походження, що означає ототожнення, злиття, засвоєння.

— В принципі вірно, але в етнографії він має цілком певне тлумачення, — зауважив Голос. — Асиміляція — це злиття одного народу з іншим із втратою одним з них своєї мови, культури, національної самосвідомості. А я не хочу, щоб мій народ, народ прадавньої культури і державності, злився з будь-яким «іншим» народом із втратою своєї, української мови й культури і своєї української національної самосвідомості. Незалежно від того, чиє воно, оте «інше» — польське, мадярське чи російське. І наскільки воно гарніше, вище чи сильніше, ніж наше рідне.

В цьому і тільки в цьому сенс мого гасла «Україна для українців». Місця на нашій благословенній землі вистачить всім на ній сущим — і нам, українцям, і росіянам, і полякам, і жидам, і іншим — всім. Не забувайте лише, чия це земля і хто на ній господарем має бути. А відтак — шануйте господаря, його сім’ю, його мову та звичаї, поводьтеся чемно — і будете самі шанованими гостями. Але — гостями, а не господарями. Бо ваша господа — в інших краях: для росіян — в Росії, для поляків — у Польщі, для жидів — у Палестині, для інших — в своїх краях. А як для нас — то лише в Україні. Від того і звемося так — українці, а не будь-як інакше.

Шеремет слухав, зіщуливши вуха і без будь-яких намагань легко уявив собі, який би нині гвалт піднявся, якби хто з політиків насмілився вголос отаке сказати. Дід також вислухав мовчки.