«Як проходила в Недбайках Жовтнева революція»

Володимир Пасько

«…22 грудня старого стилю 1917 року я прибув додому у своє рідне село Недбайки. Що я там побачив? Як я вже писав, це старе давнє козаче село. Воно нараховувало в собі до 700 дворів. Тут жило дуже багато великоземельних багатих козаків, а рядом з ними дуже багато жило зовсім безземельних бідних козаків. Отже по сословію вони всі вважалися козаками, а по маєтковому стану вони різко поділялися, одні були дуже багаті, а другі дуже бідні. А тому серед них були дуже великі суперечки. Бідняки стояли за радянську владу, а кулаки проти радянської влади. Тут ще й Імперіалістична війна додалася, ще гірше ускладнила життя бідняків. Мужчин забрали на фронт, а в селі лишилися старики та жінки з малими дітьми. Життя цих нещасних було невмоготу тяжким. Лютнева революція, від якої чекали бідняки якогось полегшення, теж нічого не дала. Земельки біднякам не давали, а заробить у сім’ї нікому було. А тому бідняцькі сім’ї жили впівголода і зачастую спали зимою в нетоплених хатах».

— В нетоплених хатах… — Шеремет остудливо повів плечима. — А щоб ви сказали, Діду, на розповідь своєї доньки, тієї, яка вагітною у двадцять літ втікала від німців, а тепер на дев’ятому десятку доживає віка в сусідніх з Недбайками Шрамівцях? Доживає в тій голій хаті, яку ви на старість збудували сорок років тому, до речі? Пропрацювавши в цьому і довколишніх селах вчителькою сорок років. Так вона безмежно щаслива і дякує Богові, що вони удвох з чоловіком — також учителем-пенсіонером і колишнім офіцером-фронтовиком в змозі на одну пенсію купити паливо і топити хату, а на другу — купити харчів. А як протягне кожне, коли хтось із них помре, того вони не уявляють. Не те, що пережити моральну втрату, хоча це само по собі уявити важко, а просто — матеріально вижити. В деяких селах, де голова сільради розумний та з добрим серцем, — то він збирає на зиму купу таких старих до однієї хати, допомагає їм запастися паливом — і так всі гамузом живуть до весни. Щоб потім порозповзатися по своїх обійстях. А глибокої осені знову сповзтися докупи. Яка обов’язково поменьшає…

Дід його не почув. І гаразд — нехай далі робить свою революцію. Поки результатів ще не видно. Ні тим, кого він підбурює, ні йому самому…

« Але це тільки точилися спори на зборах, між бідними і багатими, а коли я приїхав у село, то радянської влади не було не тільки в Недбайках, а і по всих селах Капустянської волості і навіть по всих селах Пирятинського повіту. Тут на цей час панувала влада Київської контрреволюціонної Центральної Ради. Селами керували сільські старости, такі, як вони були і при Керенському. Я хоть на цей час ще формально і не являвся членом більшовицької партії, але в душі я був більшовиком. І коли я побачив, що в Недбайках селом керує кулачество, то я поставив собі за мету організувати в селі радянську владу. Як же практично проходив процес організації радянської влади в селі? Ось про це я і напишу подробно…»

— А я про це так само докладно хотів Вас розпитати, дідусю. Так що наші бажання співпадають. Скажіть тільки, будь ласка, для початку, чому вважаєте Центральну Раду «контрреволюційною»? Професор історії Михайло Грушевський, письменник-соціаліст Володимир Винниченко, журналіст і громадський діяч Симон Петлюра, інші її вожді — вони і бачили себе інакше, і вважали саме себе справжніми революціонерами — соціалістами і демократами. А більшовиків розцінювали як узурпаторів і нових тиранів. Так хто ж із Вас був правий?

— Ти в мене ще питаєш? Я ж тобі розказував, що там за публіка зібралася — кулачество та всякий інший експлуататорський і нетрудовий елемент. Вони даже на містах людей всих тих пооставляли, які ще при Керенському були призначені.

— Все правильно, навіщо ж їх міняти? Адже за Керенського, наскільки я знаю, Україною правила фактично Центральна Рада, особливо що стосується внутрішнього життя нашого краю. І урядовців тих попризначала, власне, саме вона, а не Керенський. Київ, а не Петроград. Тобто — з ними якраз все в порядку. Саме у них легітимність, як тепер кажуть, сумнівів особливих не викликає. А от у Вас…

— Ти на що натякаєш? Що я не мав права організовувати в селі радянську владу? — В голосі Діда забряжчав метал.

— Заспокойтесь, я так прямо питання не ставлю, я просто розмірковую, аналізую ситуацію, намагаюсь реконструктуювати, що ж у вас — у нас тоді робилося…

— Ти мене не успокоюй! Робилося те, що треба. Відбулася Велика Жовтнева соціалістична революція, яка передала всю владу Совєтам селянських, робочих і солдатських депутатів. На всій території бувшої Російської імперії. І все. Точка! Поняв?

— Та зрозуміть то зрозумів, про це я все своє життя чув — від дитини-дошкільняти і до полковника Радянської армії включно. А це вважайте мало ледве не півста років…

— То що ж тобі тоді неясно?

— Та ось на старість дізнався, що існують ще й інші точки зору, інші думки з цього приводу.

— Вони неправильні! Реакційні, якщо хочеш знать!

— Про це я також чув, причому стільки разів, що і не злічити. Навіть прислів’я відповідні з такого приводу є, серед радянських офіцерів були поширені.

— Які такі прислів’я?

— Наприклад, перше: «биваєт только двє точкі зрєнія — моя і нєправільная». Друге також цікаве — «умних вопросов нє биваєт, а глупих вопросов нє задают».

Дід щось пробурмотів собі в густі вуса.

— Дідусю, я хоч і не розчув, але здогадатися можу. Однак все ж таки спитаю. Ви ось кажете про революцію, яка передала всю владу і т.д., і т.п. Хоча ні «Великою», ні «соціалістичною» тоді, в ті буремні часи, вона ще зовсім не називалася. То вже винахід теоретиків переможного соціалізму тридцятих років, червоної професури у сатинових нарукавниках. Ну та Господь з ними. Справа в іншому. Оскільки революція відбулася в Петрограді, а Україною правила на той час вже Центральна Рада в Києві, то Ви, виходить, виступили проти законної влади?

— Якої такої законної? Хто її вибирав? За яким виборчим законом?

— Я розумію, на що Ви натякаєте, але якоїсь владної противаги їй, погодьтеся, не було. Якщо Центральна Рада створювалася як владний орган бодай і не загальним волевиявленням усього українського народу, а лише його національно орієнтованої освіченої частини — все одно вона мала достатню легітимність. Тому що, по-перше, репрезентувала найсвідомішу частину всього нашого народу, а не тільки якихось окремих класів та соціальних прошарків. По-друге, — на противагу їй ніякі інші групи населення нічого подібного не створювали.

— Так ось ми, більшовики, і почали створювать цю, як ти кажеш, противагу — радянську владу. Бо влади справжньої, повторюю, окрім Врєменного правітєльства не було. А його більшовики скинули. А те, що ти мені розказуєш, як Центральна Рада ніби-то управляла Україною — це, вибач, я не знаю, звідкіля ти таке й взяв. Бо такого не бачив і по-правді не відчував її такої державної ролі, її влади. Ти ж розумний чоловік, і знаєш, що таке держава, влада. Це насамперед офіційне проголошення незалежності і границь держави. Затим свої прапор, герб, гімн, уряд, армія, гроші, закони та ще багато чого. А що твоя Центральна Рада тоді, в грудні сімнадцятого? Де її кордони, герб, військо, гроші?.. Та вона ж сама визнала, що перебуває у федеративному зв’язку з Російською державою. А тому, як би тоді не змінювався уряд у Петрограді, в Києві зобов’язані його були слухатися. Став у Росії уряд робочих і селян — то слухайтесь тепер його, раз ви у федерації. Це тобі стосовно нашої «легітимності», якщо вже ви, нинішні, такими законниками себе подаєте перед народною масою.

— Але ж Центральна Рада проголосила повну незалежність України, сьогодні будь-який школяр знає про ІV універсал, як у мої часи — про Велику Жовтневу…

— А коли той універсал був проголошений, якого числа, ти сам пам’ятаєш? Так я нагадаю — 22-го січня 1918-го року, коли Радянський уряд на законних, підкреслюю — законних підставах — послав війська навести порядок в одній із складових частин держави.

— Діду, ви ж самі розумієте, що то софістика, гра словами і думками, марне мудрування.

— В принципі, так воно і є. Згоден. Але якби твоя Центральна Рада користувалася насправді піддержкою в народі, сама знала, чого вона хоче, була настоящою владою — то вона б ту повну незалежність оголосила одразу, принаймні не так пізно, та армію свою хутенько створила — тоді б їй ніякий Муравйов зі своїми курськими «солов’ями-разбойніками» був би не страшний. Однак то вже мої нинішні міркування А що насправді творилося тоді в звичайному українському селі — читай далі.

“Під час Жовтневої революції в Недбайках точилася жорстока класова боротьба, щоб зрозуміти чому це так, я коротенько схарактеризую село, яким воно було напередодні жовтневої революції. Передусім, це одне із багатих сіл Пирятинського повіту з різкою класовою градацією, тобто з різким класовим розшаруванням. З одного боку великоземельне кулачество, а з другого боку — велика кількість безземельної бідноти села. В селі було до шести тисяч гектар землі і до тисячі гектар сінокосу і до сотні гектар лісу. В чиїх руках була ця земля?

Поміщик Падалка мав до тисячі гектар землі. У самих Недбайках жили два брати Петренки, які мали по 220 гектар землі. Брати Савоцькі Іван і Яков мали по 150 гектар землі. Некоз Захар й Некоз Іван, Пустовар Микола — ці кожен мав по 150 гектар. Таких господарств, що мали до ста гектар землі було до півсотні. Таких, що мали землі від двадцяти і до п’ятидесяти гектар землі було до восьмидесяти господарств. Із цього видно, що в селі було до ста сорока великоземельних кулаків. У цей жє час було в селі понад двісті сімей зовсім безземельних, а решта понад двісті сімей це були малоземельні селяни.

От чому в Недбайках, як ні в одному іншому селі Пирятинського повіту точилася надзвичайно жорстока класова боротьба в період Жовтневої революції…»

Найбагатше село — і раптом жорстока класова боротьба… Різкий десонанс цих двох понять бентежив душу:

— Вибачте, Діду, але оце Ваше «ось чому» мені якраз, щиро кажучи, і не зрозуміле. Якщо сільський пролетаріат або голота, якщо називати речі своїми іменами, складала лише третину села, то про яку боротьбу могла вестися мова? Якщо серйозно? Коли їхніх антиподів, великоземельних козаків, було більше, ніж вполовину від цієї голоти, та ще й хазяї, яким було що втрачати, за чисельністю перевищували голодранців. То — як боротися? Кому й з ким? Нещасливій і слабосилій меншості із заможною і сильною більшістю? Незрозуміло.

— Тобі й таким, як ти, багато що було й буде незрозуміло. Надто щвидко ви всі перекрасилися.

— Ось цього, діду, не треба. Я ні в кого не перефарбовувався і ні під кого не підлаштовувася. І вік не той, та й інтересу ніякого особистого не маю. Не навчився, як воно модно тепер так — з офіцера раптом гендляром стати. Надто різні вже і склад характеру, і стан душі треба мати. Просто — незрозуміло, як то так може бути, щоб слабкіші й за чисельністю, і за потугою із сильнішими раптом почали змагатися. Та ще й виграли.

— То не раптом, а цілком закономірно. Якщо досі не второпав — читай далі, може, зрозумієш, — сердито пихнув цигаркою Дід.

«… У другій половині грудня місяця, 22 числа старого стилю 1917 р. я приїхав з фронту (з госпіталя) у своє село додому. В селі радянської влади не було. Селом керував ставленик кулаків староста Бабак Матвій. Радянської влади не було не тільки в Недбайках, а і по всих селах нашої Капустянської волості. Мене це немало здивувало. Як же так, пройшло немало часу від початку Жовтневої революції, а тут заправляє селом староста. Я на цей час формально членом більшовицької партії не являвся, тобто партійного квитка не мав, але як бувший до войни батрак, я вважав, що радянська влада це моя влада і міліонів таких, як я. Я вважав себе позапартійним більшовиком.

Роздивившися добре, що діється в селі, я побачив, що тут немає кому взятися за організацію радянської влади. Майже щовечора на зборні (що таке зборня — це будинок, де працював староста) збиралося багато людей і між ними йшли спори. Бідняки говорили про те, щоб поділити землю поміщика Падалки, та кулацьку і дати тим, у кого немає землі. Кулаки та інтелігенція села говорили, що треба діждатися Установчих зборів, вони, мовляв, усе зроблять. Вобщим, спорка доходила чуть не до бійки, а толку ніякого. Пішов і я на ці збори. Дивлюся — кожен доказує правоту своїх поглядів на те, що твориться навкруги, а щоб організувати радянську владу, так нема кому зробити це практично. От я й рішив взятися за цю справу. І виступив за те, щоб організувати в селі радянську владу, бо ні Тимчасовий уряд Росії, ні контрреволюційна Київська Центральна Рада земельки безземельним селянам не дали. А де вже існує влада Рад, то там земельне питання вирішено, землею поміщиків та кулаків наділено безземельних селях. Коли я виголосив таку промову, то біднота, що була на цих зборах, аплодувала, а кулаки та інтелігенція села укрили мене як мокрим рядном: «Що ти тут проповідуєш грабіж? Як це так — забрати землю? Це ж грабіж!» Кулак Петренко Яків, що мав 200 гектар землі, каже: «Люди добрі не слухайте Горенка, бо він вас підведе. Це провокатор, це другий Тенянко і коли ви пограбуєте нас, заберете нашу земельку, то буде вам те, що було у 1905 році. Приїдуть козаки і дадуть вам пльоток, а не земельки». А вчитель Педаш Микола каже так: «Громадяни, не слухайте Горенка, бо він служив у Петербурзі і продався росіянам, набрав грошей у Леніна і приїхав сюди топтати неньку Україну». Але біднота села не слухала ні кулаків, ні націоналістичної інтелігенції. Їм потрібна земля, бо земля — це їх життя, вони віками про неї мріяли, а тому вони кріпко підтримували мене … «.

— Діду, я от все своє свідоме життя читав про революцію і про Вас, більшовиків, тільки хороше. І читав, і чув, і бачив у всіх засобах інформації, в яких тільки можна. Але мене завжди бентежило одне питання, причому чим довше сам живу на світі, тим більше.

— Що ж це за питання таке може буть, що все життя муляє?

— Не насміхайтеся, я серйозно. Можна? Тільки воно делікатне, Ви не образитеся?

— Та кажи, я ж не кісейна баришня. Тим паче, якщо розговор у нас з тобою такий серйозний пішов, то чого вже тут розсусолювать? Питай, раз надумав.

— Я стосовно правоти тієї комуністичної справи, тієї соціалістичної революції, яку ви тоді, в сімнадцятому, робили, і якій ми з моїм батьком потім служили. Аж доки та червона ідея сама по собі не віддала Богові душу.

— Ти її не хорони, не поспішай. Ще невідомо, як воно у вас тут вийде. Відступники і ренегати ще ніколи нічого толкового не вибудовували.

— Красно дякую, дідусю, за «компліман», як казав один відомий український персонаж, Ваших, до речі, часів. Однак зациклюватися на дрібних образах не буду.

— Це ж чому, цікаво? Ви всі тепер такі амбітні — «діячі національного відродження», «еліта»… — буркотнув дід.

— Щодо «еліти» — то не до мене. — Не втрачав темпу Шеремет. — Що ж до образ — то я їх за останні років десять з гаком, починаючи з кінця вісімдесятих, наслухався достатньо. А тому звик. Імунітет виробив. Тож повернемося до теми. Як щодо «відступників» і «ренегатів» — то це не зовсім так. Не будемо далеко ходити — подивимося на більшовиків. Та ж у всій колишній Російській імперії — всюди державницьки, патріотично налаштовані кола інакше як зрадниками, купленими за німецькі гроші, їх і не називали, причому всі — «від молдованина до фіна». І «на всіх язиках»… А вибудували однак державу — за малим століття весь світ лякала, тримала в руках.

— Ми нікого не зраджували — ми повстали проти експлуататорів! За соціальну справедливість. Щоб не було експлуатації людини людиною. Що ж до німецьких грошей — то брехня. Я що — додому з пачкою грошей повернувся, щоб у себе в селі революцію робить? З пачкою патронів, а не грошей, да револьвером. От тільки багатства й надбав, тільки й мого скарбу. Та ще шинелька, що з військової служби зосталася.

Ох, не праві Ви, дідусю, стосовно грошей. Дуже неправі, — зітхнув тихенько, Шеремет. — На сьогодні це загальновідомий і документально доконаний факт. А він особисто з одним таким документом ознайомився ще за радянських часів, коли про це й говорити не можна було, незважаючи на проголошену Горбачовим «гласність». Він служив тоді в Ленінграді, дружина працювала науковцем в музеї історії м.Ленінграда — Санкт-Петербурга. І якось принесла додому на пораду — що робити? — листа, який надійшов до музею з Америки. Лист потрапив до її відділу, але не стосувався безпосередньо сфери її наукової діяльності. Хоч інформація для них обох, рядових членів партії, була приголомшливою. Автор листа, якийсь ветеран робітничого соціалістичного руху в США, повідомляв, що під час Першої світової війни він брав безпосередню участь у зборі коштів на підтримку своїх російських колег — робітничої партії більшовиків, ленінської партії. Сума в триста тисяч доларів була ніби-то потай передана на борт німецького підводного човна біля узбережжя штату Флорида влітку 1915 року. Вказувався навіть тип човна —»U-2». Шеремет одразу глянув до військової енциклопедії — справді, такі човни саме в той час були на озброєнні німецьких ВМС. США в той час дотримувались нейтралітету, у війну ще не вступали і протичовнова оборона належним чином організована ще не була.

Конкретність наведених фактів та їхня імовірність, принаймні теоретична, сумнівів великих не викликали. Однак він прекрасно усвідомлював, що незалежно від того, правда це чи ні, оприлюднення такої інформації нічого доброго для їхньої родини не несе. «Как так, совєтскій офіцер і совєтскій учоний, оба коммуністи — і распространяют гнусниє інсінуації нашіх врагов, апологєтов загнівающєго імпєріалізма?» «Как моглі?..» і т.д. і т.п. — все це нескладно було уявити. Тому порадив дружині зробити вигляд, ніби нічого не сталося, і переслати листа за призначенням — до Музею історії Великої жовтневої соціалістичної революції, був тоді такий. Нехай вони і розбираються…

Однак не розповідати ж цю історію дідові. Навіщо? Хіба сьогодні, майже сто років по тому, в незалежній і демократичній Україні, рядові члени всіх численних нинішніх партій мають хоч якусь уяву про фінансові оборудки свого керівництва? Питання риторичне, нічого, окрім кривої усмішки, в партійних бонз і представників «компетентних органів» викликати не може. То ж що дивного в тому, що тодішні «чорноробочі революції» так само мало знали про «німецькі» гроші, як нинішні — про «тіньові»?

— Давайте, дідусю, повернемося краще до того, з чого почали — до питання на чиєму боці. Так ось: жили собі люди. Віками. І віками накопичували досвід, знання, набували мудрості, виробляли правила створення й функціонування сім’ї, громади, народу, держави. І окремі люди, і родини працювали — хто плугом, хто мечем, хто мізками — і отримували за це відповідно певну винагороду, годували сім’ї. В когось залишалося ще й зверх того, що вони проживали. Тож вони за ці грошики докуповували собі земельку. Правильно я кажу, так було? Вони ж її не збройним пограбуванням своїх односельців здобували? Платили грошики — свої, так?

— Припустимо, що так, — невдоволено буркнув Дід.

— Таким чином, виходить, що тодішні ваші безземельні — це ті, хто свого часу продав свою землю своїм односельцям, тільки заможним. Адже так — саме продав? І отримав чи то грошима, чи то натурою — як вони вже там між собою домовилися. Але все по закону — бумага, підпис, печать. Так?

— Так, та не так! — Скипів Дід. — Я бачу, куди ти гнеш. Ти, як та контра, міркуєш. Справді, колись ми, козаки, всі мали землю. З часом хтось її втратив, а хтось ще надбав. Однак той, хто втратив, то далеко не завжди зі своєї вини. У когось неврожай, у когось годувальник помер, а діти ще малі, у когось тягло пошесть покосила — та мало яких випадковостей тяжких у селянському житті. А земелька-то — тю-тю, довелося продать. Так що ж тоді, ціле життя всім наступним поколінням такої нещасливої сім’ї нести на собі біду, як каїнову печать? Віками із роду в рід злидарювать? Без будь-якої, бодай щонайменшої, надії на просвіток?

— То вже Ви, Діду, занадто.

— Не занадто, онучку, зовсім ні. Потомственний дворянин і потомственний батрак — то діаметрально протилежні речі. Що таке батрак — я тобі вже казав. Не дай Боже. Не тобі, бо тобі вже запізно, а твоїм дітям і онукам. Що ж до тебе, то якби не Жовтнева революція — був би й ти не генералом, дворянського сословія, а батраком, як твій дід.

— Якщо копирсатися, то надто далеко можна убік зайти. Ви зрозумійте, Діду, і не сердьтесь, будь ласка. Я ніяка не «контра» і не «дворянськоє сословіє», я ваш онук, кров од крові і плоть од плоті. Просто — я хочу зрозуміти. Отже, якщо в селі батраком так погано, то можна ж було податися де-інде?

— Куди? Про Кубань я тобі розказував. П’ять років від’їшачив — і з чим пішов, з тим і прийшов відтіля. Навіть хату—розвалюху матері підлатать — і то не заробив. Так, тільки на одежу середненьку — і все. А це ж п’ять год молодого життя! П’ять!

— Так пішли б у місто, в пролетаріат, рушійну силу історії, — так, здається казав ваш великий вождь? Тоді ж якраз у Росії відбувався бурхливий розвиток капіталізму, тим більше в Південно-Західному краю, робоча сила потрібна була…

— Да в тому-то й справа, що тієї робочої сили зайвої стільки в селі накопилося, що навіть за тих умов місто всю її поглинути не могло. Та й де той розвиток був? Київ, Харків, Катеринослав — ось тобі і все. А Полтава, Черкаси, Павлоград, інші — то невеличкі міста були. Тоді там нічого особливого не розвивалося. Вони, дай Бог, щоб із довколишніх сіл і волостей бідноту всотали.

— А Донецький басейн, південні міста — Одеса, Миколаїв, Херсон, Феодосія, Керч?

— Туди власті більше заохочували голоту з Росії. Як і в інші міста. А вони залюбки сунули, навіть наввипередки. Бо в Росії бідному люду жити було ще гірше. І там, де наш батрак ще роздумував, іти йому чи ні, на ту фабрику чи будівництво, там зголоднілий російський мужичок заглотував пропозицію, як окунь наживку. За принципом — гірше все одно не буде, бо гірше вже бути не може…

— А у вас, виходить, могло?

— Та з голоду, як на те, ніколи в селі не пухли. Недороди, звичайно, були, але такого поняття, як наглий голод, в нас не було. А тому — вибирали, думали, кожний хотів усе ж на прадідівській землі якось пристроїтись, а не при заводі вонючому. Не любили тоді селяни міське кам’яне життя.

— Якщо вже так не до шмиги вам місто було, так Столипіна б слухали та їхали на нові землі облаштовуватися!

— А ти не думав ніколи, чого це я з рідної землі повинен їхать? Де всі мої предки споконвіку жили й тут поховані? З якої такої радості? Це ви, нинішні, перекоти-поле. А в мою молодість люди свій край любили. І з села ніхто, нізащо й нікуди своєю волею не їхав. Тільки якщо вже геть край…

— Словом, їхати із села ви не хотіли, сільська біднота, а тому вирішили забезпечити собі краще життя за рахунок своїх більш заможних односельців. — Резюмував довгий діалог Шеремет. — Правильно я зрозумів?

— Забезпечити собі не «краще життя», а возможность своїм трудом зробить це життя кращим. Так буде точніше.

— Однак усе ж шляхом: у них відібрати — собі взяти?

— Точно так.

— І ви вважали, що маєте на це право?

— Повне і незаперечне. Експропріація експропріаторів.

— А ви, ви особисто передбачали, до яких наслідків це може призвести?

— Про наслідки ми й не думали, ми готові були бороться до кінця. Це був той шанс, впустить який ми не мали права. Бо другого б такого не було. І ми це розуміли. Принаймні я.

«… При волості в той час існувала земельна управа. Вона була організована ще при Тимчасовому уряді і берегла право власності на землю, тобто берегла землю поміщиків і кулаків, щоб бува часом бідняки самочинно не забрали та не розділили її між собою. Секретарем цієї управи був недбайківський кулак Виноградов Михайло. Коли кулаки побачили, що бідняки беруться за справу добре, то вони скоренько у волость і доложили секретарю земельної управи, що приїхав більшовик Горенко, організовує Радянську владу і намагається розділити землю. Я договорився з бідняцьким активом, що ми мусимо на завтра зібрать всіх бідняків села на вечір у це ж приміщення і організувати Ревком…»

— Оце й усі контрзаходи куркулів проти вашої «революції»?

— А що, тобі треба, щоб було більше?

— Мені-то нічого не потрібно, але я такого не розумію. Посудіть самі. Живуть собі статечні люди тихо-мирно в своєму селі. Раптом з’являється Грицько Горенко, якого ніхто не бачив цілих сім років, сам голодранець, і агітує таких же голодранців забрати в них, у хазяїв, землю й роздати такій босоті, як сам. Як би і що б ви на їхньому місці вчинили?

— Я думав про людей, про бідняків, а не про тих живоглотів-мироїдів.

Шеремет лише подумав про себе: то ваше щастя, діду, що ви не в нинішні часи живете. Або що серед них не знайшлося такого ж пасіонарія, як ви. А то він би швиденько організував кількох хлопців — і розібралися б вони з вами самі, без земельної управи. Та так, що краще не фантазувати. Бо надто вже на серйозні речі ви замахнулися, відповідний масштаб опору важко навіть уявити. Однак промовчав, щоб не дратувати Діда.

«… Я, звичайно, не зважав на те, що кулачество було проти радянської влади, а підбирав побільше на свою сторону бідняків. Та й з фронту підходили хороші хлопці, які були настроєні за совєтскую власть. Одного разу після таких бурних зборів вечором зібралося на зборню дуже багато бідняків і ми рішили організувати Ревком. Не встигли ми розпочати офіційно наші збори, як знадвору вбігає хлопчина і каже мені: «Вас кличе Виноградов Михайло, щоб Ви вийшли до нього на двір». Я вийшов, а за мною і всі присутні, бо вони знали, що це за начальник. Він їм раніше в печінки в’ївся. Я лічно Виноградова не знав, який він на масть, бо він молодий ріс тоді, коли я не жив у Недбайках, бо я то батрачив на Кубані, то служив на військовій службі. Дивлюся, стоїть молодий чоловік з портфелем під рукою і коло нього чоловік декілька кулаків недбайківських. Я підходжу, питаю: «Ти Виноградов? На що звав мене?». Тут він як розходився кричать на мене: «Хто тобі дав право організовувати тут радянську владу? Ми не признаємо її, у нас є Центральна Рада, яка є нашою владою. Установчі збори скажуть, яка буде влада». Я витяг револьвер з кармана і кажу: « А ну, молодий чоловік, успокойся, держи свого портфеля міцно і тікай звідсіля скоро, щоб я тебе тут не бачив. А не втечеш, так от скажу оцім хлопцям, то вони віднесуть тебе до копанки і втоплять, бо пулі тратити на тебе жалко, вона ще пригодиться». А мої хлопці, що вийшли за мною, обкружають його і ждуть моєї команди. Виноградов скоро зрозумів, у чому діло, і як пальнув тікать, а кулаки за ним, то ми тільки й бачили їх.

Ми посміялися з них і зайшли в приміщення …»

Посміялися з них… Складна річ — Життя. І недаремно є таке прислів’я — добре сміятися тому, хто сміється останнім.

— Дідусю! А скільки їх, з тих, що тоді сміялися, пережили голодомор? П’ятнадцять років по тому «сміхові»?

— Не сип мені сіль на рану! Душа й без тебе ще з тих пір не загоюється. Дійдемо, ще буде час. Поки що — читай, ізучай, яке воно нелегке — Людське життя. І як легко в ньому помилиться, і яка тяжка Плата іноді буває.

«… Цей же вечір ми провели збори і організували сільський ревком із семи осіб. Персонально до ревкому увійшли такі товариші: Бугай Іван Йосипович, Бровко Демид Тимофійович, Нечипоренко Дмитро Іванович, Крячок Степан Михайлович, Ярьомка Андрій Петрович, Ричка Петро Васильович і я.

Головою ревкому обрали мене, замісником Бугая Івана Йосиповича, секретарем Бровка Демида Юхимовича. От таким способом у другій половині грудня місяця старого стилю 1917 року мені вдалося в селі Недбайках організувати Радянську владу. Старосту Бабака, як ставленика кулаків, ми прогнали. Влада в селі перейшла до рук ревкому. Це був перший ревком на весь Пирятинський повіт …»

— Діду! А у вас ніколи не виникало питання — а чи маєте ви право так робити? Я не кажу про формальне — з цим, в принципі, ясно, зрозуміло, що ви його свідомо нищили, оте офіційне право. Але ж для того нищення потрібна внутрішня переконаність у своєму моральному праві так робити. Чи я не правий?

— Чому ж ні? Все так. Ми всі тоді тільки на внутрішній переконаності й діяли.

— Але ж ваші дії були настільки, м’яко кажучи, неординарними або за межами правового поля, як тепер подібне кваліфікують, що ця моральна впевненість повинна постійно чимось живитися, надихатися. Самих лише образ за минуле своє тяжке життя, аби вдаватися до таких жорстких заходів щодо односельців, близьких у принципі людей, — то замало. Хто живив або що живило цю таку невблаганну нещадність?

Дід важко засопів цигаркою.

— Хто, кажеш, чи що? Погано, що ти так швидко забув — хто. Хто — це комуністична партія більшовиків, до якої ми обидва з тобою належали, твій батько також. Десятки і сотні тисяч товаришів, які разом зі мною самовіддано боролись і проливали свою кров за світле майбутнє всього людства, своїх дітей і онуків.

— Дякую, дідусю, але це мені нагадує старий анекдот. Як господар пізно увечорі проводжає гостя. Пропустив його вперед, а сам щось зашпортнувся. Раптом бачить — а на сходах лампочка не горить. Зачекайте, каже, я зараз ліхтарика візьму. Дякую, куме, кричить гість, я вже внизу лежу. Так і з тим вашим «світлим майбутнім» для нас, ваших «дітей і онуків» вийшло — опинилися давно й далеко позаду від якщо не всього «цивілізованого світу», то принаймні від Європи — безперечно.

— Ти мені тут не зубоскаль! Бо ти не тільки перше, а й друге, бачу, забув. Те, що нами двигало, було написано на наших знаменах. Якщо пам’ять коротка — можу нагадать: мир, труд, свобода, равенство, братство. Унічтоженіє експлуатації людини людиною. І ніхто мене не переконає, що гасла «людина людині — вовк», «кради, хто де може, скільки може і як може» — це краще.

— Та хто ж сперечається, діду, гасла у вас були ніби правильні, і мета благородна, а що вийшло?

— У нас виходило, як на великий рахунок, в цілому — те, що треба. Поки ви його не споганили й не зруйнували. А що у вас самих вийшло — про те ми ще побалакаємо, поки що обстановку тих часів уясни собі як слід.