«Класова боротьба на селі і становлення Радянської влади»
Володимир Пасько
Про що мріяло і чого чекало від революції безземельне та малоземельне селянство? Воно, спать лягаючи і встаючи ранком, мріяло про землю, бо земля це основний і єдиний істочник життя селянина. От з цього треба буде і починать. Ревком на першому своєму засіданні в присутності великої кількості бідноти села і поставив питання про наділення землею безземельних селян за рахунок земель поміщика Падалки, церковної і частини кулацьких.
Обговоривши це питання, ревком прийняв таке рішення: 1) землю поміщика Падалки, церковну і частину великоземельних кулаків розподілити серед безземельних та малоземельних селян; 2) все майно поміщика Падалки конфіскувати і по самій дешевій ціні розпродати біднійшому населенню села. Виручені гроші здати в госбанк; 3) рішення ревкому обговорити і затвердити на зборах бідноти села, після чого проводити далі рішення в життя.
Про таке рішення ревкому скоро взнало все село…»
— Діду, вибачте, але яке мав право приймати таке рішення той ваш ревком? Він же фактично був не легітимним, оскільки репрезентував зовсім незначну частину громади.
— Як це незначну? Та він представляв усю бідноту села!
— І я про те. Він репрезентував тільки бідноту. А біднота, безземельні, складали ледь більше третини села. То чому ж дві третини громади повинні робити те, чого вимагає одна третина? Тим більше, що «кулаків», як ви кажете, разом з міцними, заможними середняками, було стільки ж, скільки й тієї бідноти. Я порахував.
— Грамотний… Повивчали ми вас на свою голову, сподівалися, ви продовжите нашу справу, а ви… В революції головне — не закони арифметики. Сила революції — в революційному ентузіазмі мас. Ми, більшовики, маси підняли. Вони, сільська буржуазія з націоналістичною інтелігенцією і духовенством, не зуміли. Не змогли, незважаючи, що й було їх багато, та й при возможностях значно більших, ніж біднота.
— Чому ж так? Не змогли чи й не спробували?
— Тут ніяких вагань не може бути — звичайно, навіть не почесались як слід. Хіба що язиками. Вони настільки звикли в селі панувать, що й подумати не могли своїми заплилими від сала й отупілими від самогонки мізками, що — все, гаплик, кончилася їхня власть, настала тепер наша. Яка й рішає, що, до чого і як буде. В тому числі й щодо земельки.
— І ви що, всерйоз сподівалися, ніби це рішення хтось дозволить вам здійснити? Принаймні, без бою? Отак візьмуть і принесуть вам свою земельку «на таці з блакитною мережкою», як казав один з «героїв» — пізніших, уже соціалістичних часів?
— Та ти ж сам знаєш відповідь, чого тоді питаєш? Звичайно, «…кулачество підняло вой, як це так — забрать нашу землю, почало залякувать бідняків. Заберете нашу землю, буде вам те, що було в 1905 році, — приїдуть козаки і дадуть вам пльоток, а не землі, ще й в тюрму посадять. Знаходились окремі біднячки, що вірили їм, але більшість бідняків не боялися погрози кулаків. А з фронту все більше підходили вояки, настроєні по-більшовицьки, які підтримували рішення Ревкому…»
— Так ось на кого й на що ви розраховували — на підтримку тих, хто на собі пізнав, наскільки ламка це річ — людське життя. І спроможний у змаганні за свої інтереси ризикнути і своїм життям, а тим більше — життям супротивника.
— Не це головне. Головне — фронтовики, як ніхто інший з селян, перейнялись ідеями неминучості й необхідності класової боротьби, диктатури пролетаріату в боротьбі за свєтлу будучину всього людства.
— Та який же у вас в селі пролетаріат? Підручні коваля та машиніста на локомобілі?
— Пролетаріат — він не обов’язково промишлєнний. А є й сільський — ті ж батраки. І буржуазія сільська — ті ж кулаки. А раз буржуазія і пролетаріат — значить, і класова боротьба.
«… В цей час з фронту приїхав Кірпач Григорій Федорович — офіцер старої армії в чині штабс-капітана (тепер капітан, чотири зірочки). Батьки Кірпача по соцстану були середняки, але що йому до батьків — він офіцер, ваше благородіє, так його величали солдати на фронті. Але радянська влада офіцерські погони зняла з нього і він тепер — ніщо, Кірпач та і все. А тому йому радянська влада не сподобалася. Він покинув фронт і приїхав до батька пересидіть время, виждать, що далі буде. А тим часом агітував за Керенського, тобто за владу буржуазії. Він вважав, що коли буде влада буржуазії , то він буде офіцером і опять його величатимуть «ваше благородіє».
Узнавши про рішення ревкому, він виступив проти цього рішення. Кірпач у минулому мій товариш. Я з ним разом до військової служби батрачив на Кубані, ми разом йшли на військову службу. Він служив у піхоті три годи дєйствітєльної служби, а потім остався на сверхсрочній службі. В період войни сверхсрочників посилали на трьохмісячні курси і присвоювали їм офіцерський чин прапорщика. А во время войни чини скоро повишали, от він і дослужився до штабс-капітана. Звичайно, солдати величали його як положено -»ваше благородіє», да і зарплата у нього була не мала. Вобще жив він паном. Такі умови життя склала йому буржуазна влада, а тому він і захищав її. Він агітував за Керенського…»
— Що стосується «благородія» — тут все ясно. Але чому він Керенського підтримував, а не Центральну Раду — незрозуміло. Він українець, в Росії — більшовики, тут — їхні супротивники, то ж їх вже і підтримуй, а не побивайся за скинутим російським правителем.
— От то-то й воно, що далеко не всі офіцери з українців стали за самостійність України. З тих, які довго прослужили в царській армії, та ще в мирне время, як цей Грицько Кірпач, мало хто сприйняв ідеї самостійників. Вони хотіли лише збереження старих порядків і своїх привілеїв — і все. Багато з них потім на Дон, на Південь, у Білу армію пішли.
— А хто ж військо Петлюри тоді складав?
— Переважно молоді офіцери із запасників і вольноопредєляющихся, та хто школи прапорщиків у війну покінчав. Це все в основному з середовища інтелігенції, духовенства та сільської буржуазії, кулачества. Які ще не настільки відірвалися від свого коріння, щоб забуть, хто вони й звідки є. Но водночас стали достатньо грамотними, щоб зрозуміть, що український народ нічим не гірший од російського, чи польського, чи якогось там іншого.
— А ви, виходить не зрозуміли? — не втримався Шеремет.
— Ти мене за язик не лови! — розсердився дід. — Я те все також зрозумів. Но перше, що я уяснив собі — це логіку класової боротьби. Спочатку вирішення соціальних питань, знищення експлуатації людини людиною, а вже потім і до національних можна браться.
— І як, взялися?
— Я ж сказав — спочатку давай з соціальними, з Кірпачем розберемося. Отже, «…я питався поговорить з ним як з бувшим товаришем, але він говорить зі мною не хотів, він шукав собі своїх однодумців серед кулаків, а їх у Недбайках було немало.
У п’яти кілометрах від села жив поміщик Падалка, який мав більше тисячі гектар землі. Але він помер до революції, там залишалися його жінка, син і дочка. Син працював у г.Переяславі врачом, а Падалша прийняла до дочки приймака — агронома Наталенка Миколу Петровича. І господарюють собі. Цей Наталенко, уплівши в руки таке багатство, согласен був знищити всіх більшовиків на світі, аби йому не віддати нікому свого багатства. Він скоро подружився з Кірпачем. Кулаки брати Петренки, що мали по двісті гектар землі, брати Савоцькі, що мали по сто п’ятдесят гектар землі, два Некози і Пустовар, що мали по сто п’ятдесят гектар землі. Піп Гречановський користувався шістдесятьма гектарами церковної землі, тоже пристав до цих багатіїв.
От і зібралася група таких багачів, на чолі їх став Кірпач. Підтримка в них була неплоха, бо в селі було таких кулаків, що мали землю від двадцяти до ста гектар, більше сотні. От уся ця зграя на чолі з Кірпачем та Наталенком і поставила собі за мету не дати землі біднякам.
Перше вони повели агітацію серед бідняків, залякували їх, а дальше зібравшись у попа Гречановського, надумали: коли ревком збере збори бідняків для затвердження свого рішення, то іти на ті збори всім багатим і збори бідняків розігнать, а Горенка заарештувать і направить у Київ, де й здать властям. А як буде сперечатися, то і убить можна, за нього нічого не буде. Це так радив Кірпач…»
— Серйозний у Вас приятель юності був, дідусю. Достойний, так би мовити, суперник. Як видно, ілюзій один щодо одного ви не плекали.
— То не ми особисто. То життя так всіх нас розбило, навпіл. Одні на один бік, інші — на інший. А перемогти міг тільки хтось один.
«… Конспірація у них була погана, про цю їх нараду дехто знав, мені про таке рішення цієї контрреволюційної групи сказав бувший попівський батрак Коверник Михайло. Накануні скликання зборів бідноти я послав на хутор в економію двох чоловік — Крячка Степана і Петрика Івана, щоб вони добре пошукали у Наталенка М.П. нарізної зброї і забрали. Ці хлопці завдання виконали, але нарізної зброї не знайшли, забрали дві централки і повернулися…»
— Діду! А чому в куркулів зброї не було? Я розумію, що Наддніпрянщина — не Галичина, тут світова війна не котилася роками взад-вперед. Але ж фронтовиків багато поверталося, самі кажете, та й ви от револьвера до кишені на всяк випадок засунули. Так що за бажання можна було б, мабуть, роздобути та підзапастись? Про всяк випадок? Адже передбачлива ощадливість наших дядьків давно стала хрестоматійною.
— Що тобі сказать? Револьвер — це штука малопомітна, та й далеко не кожний з солдатів міг його роздобуть. А гвинтовки — так їх багато хто не брав з собою. Тим, хто кидав фронт самовільно, вони і без того набридли… А хто демобілізувався, як положено, так ті ж зброю здавали. Окрім того, на крупних станціях стояли війська, що перейшли на бік Центральної Ради – вони, в кого бачили, то одбирали. Так що попервах, на початку вісімнадцятого, оружія по селах було ще малувато. Це вже потім… Однак головна причина, як на мій погляд, в іншому: кулаки просто не очікували для себе такої небезпеки. Вони привикли у всьому покладаться на власть — думали, і тут вона їх захистить. А власть оказалась безсилою проти волі розгніваного народу.
— До речі, а чому так? Адже якщо Центральна Рада успадкувала державний апарат від Тимчасового уряду, а той — від царського самодержавства, так тоді ж повинні були бути і поліція, і «охранка». Як же вони допустили, що ви «власть», секретаря волосної управи, так безцеремонно поперли? Де був пристав, околоточні? Не знаю, хто там ще за тих часів і як називався? Поліція, одним словом.
— Та щезли вони всі, як тільки смаленим запахло, немов і не було їх. Не знаю навіть, куди подівалися. Розбіглися й поховалися мов щурі. Хоча було свого часу справді чимало, і вигляд мали — куди-т-твоє діло…
«… У гулящий день у неділю, у перших числах січня місяця 1918 року, ревком скликав у шкільному дворі збори бідноти села, щоб обговорить і затвердить рішення ревкому, а дальше приступить до його виконання. На ці збори прийшли всі бідняки села, і старі і малі, бо тут рішалося питання про землю, про яку бідняки віками мріяли. Але не дивлячись на те, що ми кулаків не просили на ці збори, вони всі були тут. Зять Падалки, Наталенко Микола Петрович, приїхав хорошим конем на хорошій ресорній повозці (тембурі). Кірпач тоже походжає у своїй офіцерській шинелі серед кулаків. Піп Гречанівський тоже тут, бо будуть же забирати і церковну землю да роздавати безземельним, а її було немало — 60 гектар, якою користувався піп та дяки.
Я, як голова ревкому, відкрив збори. Головуючим на зборах обрали члена ревкому Крячка. Не встигли оголосити повістки дня, як Кірпач уже протискався до столу і, не питаючи у головуючого дозволу, почав говорить. Головуючий питався заборонити йому, але я шепнув йому на вухо: «Хай говорить, чим більше буде говорить цей офіцер, то тим легше буде його розоблачить перед зібравшимися». Тут уже Кірпач розперезався. Бідняки чують такі балачки Кірпача, да підходять поближче до столу, а Кірпач — яку тільки він грязь не лив на радянську владу, на більшовиків, на сільський ревком, на мене лічно. Я собі отак держуся в кармані за рукоятку револьвера і думаю: це ж ти будеш виконувать рішення вашої наради, тобто, заарештовувати мене. Гадаю — як, яким чином? Мабуть, коли закінчить свою балаканину, тоді вже буде мене брати за плечі, чи як там, і тягти кудись, де б можна заперти чи щось то. Ну, думаю, як тільки шагне до мене, одразу пущу пулю в лоба, а далі будь, що буде. Але Кірпач струсив, як видно замітив, що я держуся за револьвер. На своїх кулацьких зборищах приймати любі рішення можна, а от проводить їх у життя — то не так просто.
Кірпач закінчив свою балаканину і відійшов. Зразу за ним нахальні починають говорить. Наталенко, цей починає з того, що в нього вчора були Крячок і Петрик. Все перерили в нього і забрали ружжа. Значить, більшовики грабителі. І тоже порядочно вилив грязі на радянську владу і партію більшовиків, ну і ревком не минув. Поговорив і цей , і тоже відійшов.
Тоді беру слово я. Мені легко було критикувать таких ораторів: то зять поміщика Падалки, якому розставатися з тисячою гектарів землі не хотілося, а то білий офіцер, якому не хотілось розставатись з офіцерськими погонами. Біднота села дивилася на них як на своїх ворогів. Розкритикувавши добре цих панів, я розказав тоді зборам, чого на наші бідняцькі збори прийшли не прошені всі кулаки, роз’яснив, що кулаки прийшли розігнати наші збори, щоб не дати біднякам земельки…»
— Дідусю, але ж це чистої води демагогія — «чого прийшли непрошені…» Як же вони могли не прийти, якщо мову про їхню землю вести будуть? Їх-ню! І яке право мали ви це їм ще й у вину ставити? То ж взагалі якось…
— Договорюй, договорюй. Чого осікся? Не по-людськи? А те, що в мене, фронтовика, хата холодна і в ній миші за однією зерниною наввипередки ганяються, а сім’я гола-боса-голодна, це по-людськи? І так в більш, ніж сотні сімей в селі? Та й ще сотня сімей часом з квасом, а порою з водою? Мовчиш? То ж бо, демократ…
«… Я рішив провірить, хто насправді підтримує ревком і сказав так: «хто за владу Рад, відходь направо, хто проти влади Рад — відходь наліво». Вся біднота села скоро ставала направо, слабі середнячки тоже до них, а більше зажиті середнячки трошки потупали і тоже стали направо. Осталися кулаки по ліву сторону. Звичайно на правій стороні оказалася велика більшість зборів…»
«…Трошки потупали і тоже стали направо». Біднота — зрозуміло, тій втрачати нічого, а набути — перспективи заманливі. А ці ж чого? У них же в кожного від п’яти до п’ятнадцяти гектарів! Якщо всю орну землю в селі поділять порівну, то на двір припаде в середньому по сім гектарів. В чому ж тоді їм, міцним середнякам, пожиток з тієї влади Рад? Незрозуміло.
— А ти й не зрозумієш, онучку. Я давно за тобою спостерігаю. Ти надто багато з дитинства книжки читать любив і надто довго серед росіян жив, тим більше серед воєнних. А вони зовсім по-інакшому думають, ніж наші дядьки, для них важить інше — государственна ідея, убєждєнія. Тому вони «Добровольчеську армію» потім утворили, яка добряче нам сала за шкуру залила. А в наших тих «гнучкошиєнків» — які переконання? Хто верх бере, до того й пристають. Біднота боролася, щоб відібрать. А ці до неї пристали, щоб коли ті одбирати будуть, то щоб не в них, а в других. От тобі й усі їхні спонуки.
— Н-да .., шляхетними не назвеш. А якби вони тоді стали на бік куркулів?
— За арифметикою Пупкіна з картинками, їх разом тоді було б наполовину більше, ніж бідняків. Однак ти не тим переймаєшся. Що сталося — те сталося. І якщо нас, більшовиків, хтось тепер звинувачує в нахальстві, в узурпації і тому подібному, то хай задумається — а що ж собою уявляли інші? Як у випадку, який ми з тобою розглядаємо, обичного українського села Недбайки. Цілком очевидно, що тут «типовий український селянин-патріот», нещасливу долю якого у вас зараз жалісливо оспівують, виявився у громадських ділах тупим нездарою й боягузом. І віддав добровільно, без бою, ричаги управління селом до наших бідняцьких трудових рук. То які ж претензії до нас, питається?
«… Я тоді на смілу сказав: «Ми на наші бідняцькі збори кулаків не просили, вони прийшли непрохані, з метою розігнати наше зібрання. Так гоніть, бідняки, кулаків з наших бідняцьких зборів!»
Коли я це сказав, то на зборах піднялося щось страшне: хто свистить, хто кричить — долой Кірпача, долой Наталенка, долой кулаків. Наталенко і Кірпач тікають, а кулаки за ними. А по їх хто снігом, хто гряззю, а хто й кирпичиною. Кірпач у ворота не попав, да через забор. Шапка спала, а по ньому і сніг, і грязь. Піп Гречановський підняв рясу да тоже додому. Кулаки тоже розбіглися. Розігнали цю контрреволюційну зграю, успокоїли збори, затвердили рішення ревкому. Це був перший бій недбайківських бідняків з кулаками за землю, але це був тільки початок.
Для проведення в життя рішення зборів обрали комісію з трьох чоловік. До складу комісії увійшли: Бугай Іван (голова), Бровко Демид (секретар), Горенко Марко (скарбник»).
Шеремет на мить зупинився. Стривай-стривай. Бровко Демид, Горенко Марко. Перший — товариш по службі в лейб-гусарах, другий — двоюрідний брат. Що ж, принцип формування «регіональних еліт» нічим не відрізняється від нинішнього… Однак, що там далі?
Збори комісію зобов’язали протягом 3 — 4 день все майно поміщика Падалки роздать бідному населенню села і приступить до розподілу землі поміщика Падалки, церковної і кулацької. Комісія протягом 4-5 днів все майно Падалки роздала бідним селянам і приступила до розподілу землі.
На цих зборах, які відбулися на початку січня 1918 року, біднота села проявила свою революційну мужність, рішуче стала на сторону влади Рад. Ці збори стали початком тієї жорстокої класової боротьби, яка точилася в Недбайках протягом декількох років. Хоть вони, ці збори, і обійшлися без жертв, але біднота села побачила справжнє обличчя кулаків і переконалася, що вони земельки без бою не віддадуть…»
Шеремет ще раз перечитав останні рядки. «Ці збори стали початком тієї жорстокої класової боротьби, яка точилася в Недбайках протягом декількох років». Жорстокої класової боротьби… Скільки життів забрала вона, чого коштувала! Якщо по всій Україні — то мільйонів п’ятнадцять, пишуть — якщо разом з голодомором. Хоча — хто його тепер знає? Якщо точно? Ті, хто були тоді зверху, своїх жертв з відомих причин не рахували. Ті, що терпіли поразку, — не могли в силу своїх обставин, та й просто не встигали, самі ставали жертвами.
А починалося все з отаких от сіл, як Недбайки, і таких дійових осіб, як його Дід і персонажі його спогадів, та з таких селянських зборів. Коли махали ще кулаками, а не шаблями, і кидали грудками грязюки та снігу, а не гранатами. Поки що…
— І не шкода було, не жаль було розпалювати оту кляту ворожнечу — «жорстоку класову боротьбу»? — ніби виринув з тяжкого сну Шеремет.
— Так хто ж її розпалив, питається? — скинулася тінь у креслі. — Хто кого перший зібрався порішить? «Ваше благородіє» Грицько Кірпач свого приятеля юності більшовика Грицька Горенка чи навпаки? Мовчиш? Ото ж бо й воно. Це по-перше. А по-друге, ти кого жалієш — їх, чи свого діда? Кровопивців чи їхні жертви?
— Своїх, Діду, жалію, своїх — українців! Які не змогли порозумітися, миром порішити свої складні проблеми — і пішли один Грицько супроти іншого Грицька, а якщо глибше — брат на брата.
— То в тобі буржуазний лібералізм іграє. Бо ти не знаєш, що воно таке — з восьми років на шматок хліба самому зароблять. Бути нарівні з робочою худобою, постійно в голоді, холоді та нелюдських приниженнях. Коли єдині, з ким ти можеш порозмовлять, як з рівним, хто тебе любить, окрім замордованої тяжким життям матері, так це козенята та лошата, яких пасеш. А ти ж нібито — людина! Однак хазяйські діти тобі хутко показують твоє місце — отам, у хліву, з худобою. А спробуєш подати слово супроти, тобто «писнути», так хазяїн мовчки батогом ушкварить так, що й шкіра на тобі запечеться. А він собі далі пішов, мов тебе не чув і не бачив. А ти кажеш — брат на брата… То я для них брат? Ти в них запитував, у кулаків-куркулів, чи вони нас, бідняків, за братів мали? Чи хіба ж з братами отак поводяться, як куркульня з батраками?
Шеремет не знаходив, що сказати, йому було складно перенестися в ті часи, а ще складніше увійти в психологію всіх тих суперечливих стосунків. Ніби заглянувши в його сумніви, Дід раптово запитав:
— А ти б на мойому місці, за моїх обставин що робив? Терпів?
— Не треба мене заганяти на слизьке, дідусю. І задавати риторичні питання. — Невесело усміхнувся Шеремет. — Ви ж знаєте, що знущань і принижень я також не стерпів би, кров-то ваша. Також би до шаблі й револьвера потягнувся. Але ж у тій «жорстокій класовій боротьбі» ми тоді Україну втратили.
— А я винуват, що за самостійну Україну руку тягли саме ті, хто другою рукою мене, бідняка, за горлянку намагався вхопити? Принаймні у нас в селі, та й у волості в цілому. А що коїлося далі — того я не знав, не бачив і не чув. Тоді не те що телевізора — навіть радіо й телефона у нас не було. Тому, що вона там, та Центральна Рада проголошувала, якого вона добра для нас, бідняків, хотіла — того ми не відали. Ми знали лише одне: більшовики, котрі в Петрограді, мужика розуміють, земельку рідну й жадану дають, а Київська Центральна Рада, яка мала бути б своєю, щось мудрить. А тому сам понімаєш…
— Та «понімаєш».., — важко зітхнув Шеремет. На душі було таке відчуття, яке буває, коли усвідомиш, що припустився трагічної помилки, і хочеться негайно її виправити, повернути все назад, а — не вдається, бо так в житті не буває, ріка Життя зворотньої течії не має. І від того на душі стає ще гіркіше та безпорадніше. Однак, що там далі?
«… В цей період працювати мені в Недбайках довго не довелось. У лютому місяці 1918 року Пирятинський повітовий ревком скликав повітовий з’їзд Рад. На цьому з’їзді я був делегатом від Недбайок. Це був перший повітовий з’їзд, який був дуже бурний і тривав два дні. На цьому з’їзді був обраний перший повітовий виконавчий комітет. Головою цього комітету обрали мене…»
Шеремет із сумнівом повів бровами: в них що, не було серед своїх кого обрати? Повіт — це ж тобі не жарт, то одиниця більша від нинішнього району. Щось тут не так.
— Діду! Щось тут не зовсім зрозуміло: вас у Пирятині та його околицях не було практично тринадцять років — то батракували, то служили, то воювали. Тим більше походите з неблизького, скажімо, села. То ж хто ви такий і що собою уявляєте, ніхто на тому з’їзді не знав. Як же за таких умов вас обрали головою повітового комітету? Щось не в’яжеться. За нинішніми «виборчими технологіями» вас би й близько не підпустили до такої посади.
— А хто тобі сказав, що мене дуже запрошували? Владу ніхто не дає, її беруть. А як — то вже хто як зуміє…
— Цікаво, в який же спосіб Вам вдалося?
— Якщо у скороченому виді, то приблизно так: зібралися дядьки на збори, ніхто ніякої чіткої позиції не має, всі ж політично неграмотні. І тут ініціативу перехопив якийсь поручик, почав за Центральну Раду агітувати. Однак він — що? Він армійський піхотний офіцер, у звичайній защитній гімнастьорці та шинелі, ще й погони защитні — виду ніякого. Дядьки про ту самостійність уперше чують, їм земельки давай. І тут я на воза випнувся — у повній парадній гусарській формі, зверху офіцерська бекеша нарозпашку, щоб червоний доломан, тоже офіцерський, з золотими шнурами, було видно. Воєнна хитрість, словом. І розтолкував селянам, що до чого.А в дядьків — у них же яка психологія? Представник якої влади гарніше виглядає, добротніше вбраний — та й влада, видать, багатша та кріпша. От вони за мене й проголосували, а того мого конкурента затюкали й прогнали.
Шеремет не знайшовся навіть, що сказати стосовно почутого. Примітивність «піару» й аргументації виборців просто вражали. Але чим від цих кращі, розумніші міркування, які нерідко можна почути під час нинішніх виборчих кампаній: «проголосуємо за тих, що були, бо ті вже накралися, то, може, тепер хоч трохи про державу та народ згадають. А нових оберемо — так тих з голодухи від корита знову буде не одірвать». Тим більше, що за часів Діда виборцями були неграмотні селяни, які хрестиком розписувалися, а тепер ледь не в кожного атестат (як мінімум) про середню освіту, щонайменше — восьмирічку.
Дід, не помітивши його задумливості, продовжував: «…Я повернувся із з’їзду в Недбайки, передав справи сільського ревкому своєму заміснику Бугаю Івану Йосиповичу, а сам поїхав у Пирятин працювати головою Пирятинського повітового виконавчого комітету.
Праця для мене ця була нелегкою, бо енергії у мене було багато, а знання мало. Повіт — адміністративна одиниця з 15 волостей, а в кожній волості по 4 — 5 сіл, да і город немалий. У виконкомі зібралося нас сорок чоловік, але все це малограмотні люди. Бо тоді грамотними були лише багаті, які радянської влади не хотіли, а тому нам, малограмотним трудящим, приходилось керувати повітом.
Виконкому, перш за все, прийшлося взятися за організацію радянської влади по селах повіту, а ця робота була нелегкою, тому що в селах багато було людей, які не розуміли, що таке радянська влада. Бо партій багато, простому селянину розібратися в них складно. Сільська біднота чекала землі і підтримувала радянську владу, бо вона обіщала дати землю. А заможне селянство боялося, що і в нього заберуть землю, то вони виступали проти радянської влади. І от у кожному селі ішла боротьба. Кулаки загрожували біднякам, а тому приходилося переконувати бідняків, щоб вони не боялися погроз, а сміло брали в руки владу і керували селом так, як учить партія більшовиків».
Сільська біднота чекала землі… Подивився б Дід, як нинішня біднота її чекає, тієї землі, а особливо, що вона з нею робить… Однак якщо він каже, що бачить все Звідтіля, то чому мовчить? Добре, почекаємо і ми…
«Звичайно, роботи тут було чимало. Та й ворогів у нас вистачало і по селах, і в самому г.Пирятині. Це меншовики, есери, українські націоналісти і т.д. Вони мішали нам і нашій роботі. Наші помилки в роботі старалися використати проти радянської влади, а ми, не маючи досвіду, допускали помилки у своїй роботі. Я лічно тоже мог помилятися, а контрреволюціонери за цим слідкували. Одного вечора я зі своїм замісником Фрейліхом та начальником міліції Винником зайшли в чайнушку підвечерять. Людей тут майже не було. Сиділо всього два чоловіка за столиком і говорили між собою. Ми сіли рядом за другим столиком, заказали собі вечерю. Глядимо ці два типи розсуждають між собою, хто переможе в боротьбі — чи буржуазія, чи більшовики. Один каже, що переможуть більшовики, бо їх багато, а другий каже — переможе буржуазія, бо в неї ум і капітал. А більшовики дураки, хоч їх і багато. Я почувши таке не стерпів, вихватив револьвер і бац контру, но начальник міліції Винник устиг підбити мою руку так, що куля пішла поверх голови цього типа. Його довелося заарештувати.
Цей випадок дав козир у руки контрреволюціонерам для агітації проти мене як голови повітвиконкому. По городу пішли розговори, що голова виконкому убив ні в чому не повинного чоловіка у чайні. Звичайно, це була моя помилка, я погарячився. Щоб розвіяти таку агітацію, довелося скликати городський мітинг і роз’яснити людям, що ніякого вбивства не було, що то наклеп буржуазії. Після цього велика кількість горожан почали активно підтримувати владу Рад …»
— Ще б після цього не підтримували! Револьвер в руці правителя завжди переконливіший, ніж авторучка. Принаймні до певного часу.
— Ти не дуже-то іронізіруй. У вашій демократичній і правовій, як ви її називаєте, державі, в порівнянні з часами «тоталітаризму», чисельність всіляких «правоохоронних» структур, для внутрішнього, сказати б, використання, збільшилася знаєш у скільки разів?
— Якось не рахував. Воно мені ні до чого, — буркнув Шеремет, невдоволений поворотом розмови.
— Тоді й радянській владі наганом не дорікай. Сам знаєш, про що кажу. Демократ… — З переможною ноткою в голосі поставив крапку Дід.