«Місце, де жили мої предки, як жили, чим займалися і як добували собі шматок хліба»
Володимир Пасько
«На мальовничому лівому березі невеличкої річки Сулій розташоване село Недбайки. На південно-західній околиці села простилався зелений луг, серед якого протікала річка Сулій. Весною луг покривався водою з поталого снігу, а дальше вода стікала, а луг покривався ковром зеленої трави.
На окремих пагорбках ріс різнопорідний ліс. Ці ліски кожен зокрема мали свої назви: Якимівщина велика, Якимівщина мала, Довге, Чернещина заводна, Чернещина суха. По другу сторону села на декілька кілометрів простилався степ — хороша родюча земля. Саме село, розташоване на присулійній низовині, все втопало в зелені. Тут росли зелені розкішні верби, клени і тополі, а також різні фруктові дерева та різні овочі. Природа всим одарила село. Оце і була родина моїх предків.»
Шеремета ніби що притягувало до прадідівської Землі. Перш ніж лягти до госпіталю на операцію, він відвідав і місце, де сам народився — село в Галичині, на Заході України, і місце, звідки походило його козацьке коріння. Щоправда тут тепер важко було упізнати те, що було описане дідом. Звивиста річка з розкішними вербами й верболозом по берегах героїчними зусиллями радянських меліораторів давно була перетворена на досить широку канаву, яка розтинала землю як шабельний шрам тіло людини. Мальовничий луг був осушений і розораний під саму канаву, яка, щоправда, все ж зберегла свою назву — річка Сулій. Від лісків не залишилося й сліду, безкрайнє поле з геометричною прямотою покреслили лісосмуги, про які в ті часи ніхто й гадки не мав. Село… Воно дійсно втопало в зелені. І в грязюці. Як сто з лишнім років тому. Бо єдиною вулицею, яка мала тверде покриття, була частка автошляху, яким нинішні недбайлівці мали змогу вибратися в світ широкий. Тому дідового захоплення щодо Недбайок Шеремет не поділяв. Чи, може, причина в іншому? Що воно не було для нього таким рідним? Мабуть, останнє. Бо ж дід бачив те душею, всім своїм єством, а він — лише очима. То ж порівнювати їх — все рівно як людину з повноцінним зором і дальтоніка…
«Село Недбайки старе давнє козаче село. За преданням, воно бере свій початок ще з перших років ХVІІ сторіччя. Заснував його ніби-то такий собі козак Іван Недбай, звідки і назва села. Населення по сословію вважалося козаками, а слово козак значить — вільний».
«…Козак — значить вільний…» В своїй жадобі волі предки за ціною справді не стояли, платили сповна. Нещодавно Шеремет випадково натрапив на згадку про дідове село в історичній літературі. Він з подивом дізнався, що його односельці в складі Переяславського полку брали активну участь у визвольній війні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. За якихось дванадцять років по тій війні знову взялися до зброї в оборону своєї волі, тепер вже не від польських панів, а від російських «господ» — повстали проти проросійської політики гетьмана Івана Брюховецького. Тож чи дивно, що російський уряд не забував про бунтівний полк і використовував його у воєнних кампаніях при будь-якій нагоді, в т.ч. й у затяжній Північній війні, на берегах холодного Балтійського моря?
«Оскільки на той час школи в селі не було, то майже всі вони були неписьменними. Грамоти якщо хтось і вчився, то це тільки в сільського дячка, бо церква була, яку збудовано на кошти селян у 1857 році».
Стривай! Як це — всі вони були «неписьменними»? Та навіть чужинці-мандрівники ще в сімнадцятому столітті з подивом відзначали майже поголовну грамотність в козацькому краю. І що школи були по всіх великих селах. То куди ж воно все поділося за двісті років «благотворного вліянія русской культури», як про це не перестають нагадувати нині російські культуртрегери всіляких мастей? І як то воно сталося, що від майже поголовної грамотності гетьманської України XVII ст. дійшли до такої ж поголовної неграмотності «Юго-Западного края Россійской імпєрії» в XIX ст.?
Окрім того, чому церква тільки у 1857 році побудована? В старому козачому селі? Дивно. Щоправда, не менш дивне й те, що церква споруджена на кошти селян. За нинішніх часів, бурхливого переходу від тотального атеїзму до не менш всеосяжної релігійності, церкви також ростуть, мов гриби. Але значною мірою коштом не так самих вірних, як всілякого рівня властей та «нових українців». Навіщо це потрібно останнім — зрозуміло, навіщо першим — не зовсім. Яскраве свідчення сумнівності подібної благодійності для одних за рахунок всього народу і без його відома — відновлення Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі. Який замість стати символом єднання нації став ще одним «яблуком розбрату». Та якби цей приклад був єдиний…
«…Підприємств у селі не було ніяких, окрім олійниці, де давили олію дубом, а тому основним заняттям мешканців було сільське господарство. Оскільки козаче населення користувалося правом власності на землю нарівні з панами, тобто, кожен козак мав право продавати свою земельку або купити собі, а раз так, то в селі були такі козаки, що продавали свою землю, а були такі, що купували, а тому село поступово диференціювалося, тобто: одні продавали свою земельку і бідніли, а другі скуповували земельку і багатіли. Село поступово розшаровувалося: на великоземельних багатих козаків (кулаків) і малоземельних козаків (середняків), та зовсім безземельних козаків — бідняків-батраків. От до останньої групи селян, козаків-бідняків і належали мої предки, тобто мій дід Кіндрат.»
Зачекай, спинив себе Шеремет. А до діда Кіндрата хто ж був? Хіба нікого? Це просто дід Грицько, мабуть, не захотів заглиблюватися в деталі. Бо Шеремет пам’ятає, як той сам розповідав, що рід їхній прийшов у це село з Рязанщини. Що вони там робили? Хто його достеменно знає, через сотні літ. Як Шеремет тепер збагнув з тодішніх обережних натяків діда, їхній далекий предок, значний козак Горич, пішов за гетьманом Мазепою. Зі всіма наслідками…
Це вже тепер Шеремет розібрався, хто тоді міг звабити предка на боротьбу за вольності козацькі, проти російського панування. Недбайки хоча й були селом козацьким, але на початку XVIII століття дворів понад тридцять в ньому належали бунчуковому товаришеві, а потім генеральному бунчужному Федору Мировичу, вірному помічникові Івана Мазепи. Вмів ясновельможний пан гетьман України і друзів, як Мирович, шанувати, і зрадників, як Іскра з Кочубеєм, на горло карати.
Щоправда, потім шляхи Мировича й Горича, видно, розійшлися. Бо один закінчив свої дні на еміграції, в Криму, продовжуючи почату справу вже як соратник гетьмана Пилипа Орлика, а іншого доля занесла в протилежний бік. Вочевидь, козацьку хитрість мав добру — сховався від супротивника в його ж стані. Та потім все одно в Україну закортіло. Але повернутися додому вдалося лише на старості…
«…Поряд з козачим населенням тут жили і пани дворяни. Було цих панів небагато, всього чотири сім’ї: Дзюби, Савичі, Чесні і Кітлярські. У цих дворян були кріпосні селяни — кріпаки, не побагато, всього по десять-дванадцять сімей. Як же жилося цим кріпакам у своїх панів-кріпосників? Звичайно, плохо. Пани своїх кріпаків не вважали за людей. Міняли їх, продавали як скот. Пан Дзюба був завзятим мисливцем і звичайно любив мисливських собак. Так він Мойсівському пану Волховському проміняв свого кріпака Оврама Підлого на мисливського собаку, а коли звільнили селян від кріпосної залежності, то Підлий повернувся у Недбайки до своєї сім’ї. Працювати він влаштувався в попа Ясона, йому й кличку дали: попів Оврам-собака. Цей приклад уже характеризує життя кріпосного населення. Якщо серед козачого населення тяжко жилося селянам-біднякам, то ще гірше жилося селянам-кріпакам у своїх панів-кріпосників.
Вище я писав, що природа всим одарила село, казалося б, що в цьому селі всім жилося хорошо, але воно насправді було далеко не так. Частина цього населення жила хорошо, а частина бідувала дякуючи тим порядкам, які існували на той час».
Шеремет болісно ворухнувся на ліжку. Дзюба, Савич, Чесний, Кітлярський — теж мені, пани… Та такі самі козаки-українці, тільки й того, що не за Мазепою тоді пішли, як Мирович з Горичем, а за призначеним царем Петром гетьманом Іваном Скоропадським. От і поділили між ними конфісковані в Мировича маєтки. Бо кому ж тоді його тридцять з гаком дворів дісталися? Все сходиться… Або інший шлях до такого «панства» цієї четвірки: були колись дрібною старшиною та в царському війську до офіцерських чинів дослужились, дворянство по чину або ордену здобули як нагороду за вірну службу «білому царю». Видно, то наше національне прокляття, нам наглядачів не треба — самі своїх братів замордуємо, була б воля. А якщо ще й наказ, тоді…
«… У 1861 році кріпосних селян звільнили від кріпосної залежності, їм дали земельки по три гектари на сім’ю, звичайно, не задурно, а за гроші на п’ятдесят років на виплату. Бувші кріпосні селяни стали вільними, але їх до козачого общества не приписували, бо то он козаче сословіє, а бувші кріпаки — це он селянське сословіє. А тому селяни — бувші кріпаки утворили своє селянське общество і з цього часу у Недбайках стало їх два — общество козаче і общество селянське. Козаче було велике, нараховувало до шестисот дворів, крестьянське ж — маленьке, всього дворів сорок.
Ким і як керувалося село? Для керівництва справами села кожне общество зокрема обирало собі на сільському сході старосту. Таким чином у селі було два старости і один писар. Отже ця трійця і керувала справами села.
Пани, бувші кріпосники, крім Кітлярського, скоро зникли з села. Земельку вони попродували через банк багатим козакам, а самі кудись повиїжджали. Багаті козаки, викупивши панську земельку, ще більше розбагатіли. Селяни ж, вийшовши на волю, жили не зовсім добре, тому що пани дали їм земельку не саму хорошу та й не багато, а тому вони матеріально жили недостатньо.»
Щось в цих словах Шеремету видалося знайомим. Та це ж майже зовсім так, як зараз в газетах пишуть про розпаювання колгоспних земель! Якщо хто захоче не на папірці, а насправді, в натурі свій пай отримати, тоді йому, такому шустрому, — і «земельку не саму хорошу», щоб занадто близько й зручно не було, та й взагалі щоб життя такому «куркуляці-одноосібнику» після цього медом не видалася. Та щоб іншим не дай Боже принадно не було.
«В цілому після реформи 1861 р. економічний розвиток села ішов повільно, але чим далі, то сільськогосподарське знаряддя скращувалося. Замість дерев’яних плугів з’являлися залізні, а також і інше знаряддя. Все це сприяло підвищенню врожайності і взагалі темпи розвитку прискорювалися. Одноразово ішов процес розшарування села. Козаче населення користувалося правом власності на землю, а тому в селі відбувалася її купівля і продаж. Великоземельні козаки, розкупивші панську землю, скоро багатіли, а чим більше розвивалися господарства багатих козаків, то тим сильніше вони тиснули на слабі малоземельні господарства. А тому малоземельні господарі розорялися і продавали багатим козакам свої кусочки землі, самі ж їхали шукать щастя на Кубань, в Ставропольський край, Акмолінську область, на Амур і інші місця».
Їхали шукати щастя… Шеремет зустрів якось в літературі, що з Полтавської губернії, до якої тоді належали Недбайки, лише за сім років, за 1894 – 1900 роки, виїхали за Урал «для освоєнія нєтронутих чєловєком зємєль» понад 17500 родин. Зважаючи на те, що родини були тоді чималенькі, виходило, що коли не 250 тисяч людей, як писалося в тій статті, то принаймні тисяч вісімдесят людей виїхало. І це лише з Полтавщини. А зі всієї України? А з 1861 р. до 1991 р.? Моторошно навіть рахувати.
Хоча — за неофіційними даними, в нинішні часи, незалежну, демократичну й правову Українську державу тільки з невеликої Тернопільської області покинуло до 75 тисяч працездатних чоловіків і жінок. Щоб наймитувати по всій Європі й Росії. А всього, кажуть, мільйонів сім набирається. Щоправда, ці їдуть переважно одинаками і тимчасово. Але не так від бажання повернутися на Батьківщину, як від того, що Європа не дуже охоче до себе приймає. Однак повернемося до теми, до Недбайок…
«Отже, якщо по сословію всі мешканці села вважалися козаками, то по маєтковому стану вони поділялися на багатоземельних козаків-кулаків, на малоземельних середняків і на зовсім безземельних бідняків-батраків. А тому, не дивлячись на хороші природні умови, не всі люди тут жили добре. Частина жила добре, а частина бідувала. От такими моментами характеризується життя села Недбайок в далекому минулому.
Записав я це з розповіді старих людей, які жили в той період, про який я коротко описав. Так що за правдивість цих фактів я ручатися не можу. Якщо старі люди розказували правдиво, то це добре, а якщо вони брехали, то і я разом з ними.»
Шеремет на хвильку спинився, власні дитячі спогади втручалися у дідову розповідь. В пам’яті зринуло: він ще зовсім малий, збираються удвох з дідом на баштан, за село, в степ.
— А то далеко, дідусю? — запитує про всяк випадок малий Володя.
— Та не дуже, онучку, одраз біля ватр.
— Ватр? Що таке ватри?
— Ватри — то спеціальні багаття були колись, з курним чорним димом. На сторожових постах козацьких далеко за селом, в степу. Їх запалювали, щоб сповіщати про напад татар. Це щоб люди встигли хто до відсічі підготуватися, а хто немічний — сховатися чи до ліска якогось втекти.
Він не надав тоді великого значення тому свідченню людської пам’яті, а збагнув повною мірою лише тепер. Це ж тій назві місцевості — «Ватри», — було на той час аж ніяк не менше, ніж 250 років! Бо найвірогідніше саме тоді щезла небезпека наїздів татар. Так що версія діда про заснування села — початок ХVІІ століття — цілком імовірна.
«… Що стосується нашої сім’ї, то оскільки у діда власної землі не було, жив він з того, що міг заробляти у місцевих кулаків. У діда був брат Мартин. От вони разом і ходили до багачів працювати, заробляти на хліб. Одного вечора вони йшли додому після того, як цілий день молотили ціпами хліб у одного багатого козака. Йшли додому з ціпами. Назустріч їм їхав пан Дзюба. Коли вони з ним порівнялися, то треба було б зняти шапку і поклонитися панові, але дід цього не зробив. Дід вважав, що він не кріпак, а козак і що шапку ламати перед панами йому не годиться. Дзюбу це добре заділо. Він зіскочив зі своєї брички з батогом в руці і несподівано, не сказавши ні слова, декілька разів з усієї сили вдарив діда батогом. Дід не стерпів такого знущання, розвернув свого ціпа та впоров знахабнілого пана по ногах. Той впав і зчинив такого галасу, що збіглися люди рятувати пана, а дід пішов собі додому. Дзюба, звичайно, не міг простити такої моральної і фізичної обіди й завів на діда судову справу. А судив же хто? Ті ж самі пани. Вони й засудили його до Сибіру, звідкіля він більше й не повернувся, там і помер. А брата його віддали у солдати на 25 років. От так злиденно жив мій дід і загинув із-за панського свавілля…»
Шеремет з усмішкою хитнув головою. Це тут дід так делікатно пише — «впоров ціпом пана по ногах… пішов додому». А йому розповідав, що помолотили брати пана таки добряче, одходив довго. Мартин врешті-решт повернувся до села, але вже геть зросійщеним хоч на мову, хоч на вигляд, чим і запам’ятався тоді малому Грицьку.
Те дідове оповідання мало для Шеремета несподіване продовження, за кілька років, коли він сам уже був на військовій службі. І один з товаришів обізвав його «хохлом» з інтонаціями, які не залишали сумнівів щодо наміру. Ображений, він тоді так взяв кривдника за барки, що в того й гудзики поодскакували: «Запомні, я нє хохол. Я — украінєц. І моіх прєдков на барской конюшнє нє поролі».
Дід Кіндрат, звичайно, і ризикував, і заплатив значно більшим, ніж його нащадок, але тут генетична основа самого вчинку, мабуть, важливіша від фактичної плати за нього…
«…Коли засудили діда до Сибіру, то баба Лукія залишилася з двоїми дітьми — моїм батьком Демидом і дядьком Пилипом. Злиденне життя скоро надірвало здоров’я бабусі, і вона померла. Лишилося двоє сиріт: мій батько і дядько. В цей час батьку було одинадцять років, а дядьку тринадцять. Дядько як більшенький, то пішов батрачить, а батька сільський староста да писарь улаштували в ремесленну школу вчитися на казенний рахунок.
Що ж це за школа і які тут умови навчання?
В цей час у селі Журавка Пирятинського повіту Полтавської губернії була невелика ремесленна школа з чотирьохрічним строком навчання. Тут училися і діти, у яких були рідні, і діти — сироти.
Рідні платили певну плату за своїх дітей, а сиріт приймали на таких умовах: коли дитина закінчить навчання, то вона набуде якогось фаху і тоді дирекція школи складає угоду з тим, кому потрібний такий фахівець, на декілька років, щоб цей фахівець працював, а школа буде одержувати його заробіток, аж поки не вибере ту суму, що потрібно було уплатити школі за право навчання.
За таких умов батько і провчився в цій школі чотири роки. Закінчив він її хорошо і набув фаху кузнеця-каретника. Після цього дирекція школи наняла батька у город Переяслав до пана Ворони, у якого була каретна майстерня, строком на шість років. От таким чином батьку прийшлося вчитися в школі, а після навчання шість років працювати, відробляти за право навчання».
Цікавий підхід… Не зайве б нинішнім відповідним посадовцям про щось подібне подумати. А то гасають без діла вулицями міст цілі зграї дітей-підлітків, сиріт справжніх і сиріт при живих батьках, пробавляються жебрацтвом і дрібними крадіжками, нюхають клей, вживають алкоголь і наркотики — і нікому фактично до них діла немає. Всі удають, ніби проблеми не існує. Але ж їх до 150-ти тисяч отаких безпритульних на Україні дітей, котрі живуть за межами людських законів, з отруєним токсинами й наркотиками мозком, спотвореною психікою і мораллю. Вони ж колись виростуть. І що, стануть законослухняними трударями, як той сирота — прадід Демид? Навряд щоб так, а їх — ціла армія…
«Поки батько успів відробити за право навчання, то підійшла пора йти у солдати, а служити в солдатах треба було десять років. Цей пан Ворона запропонував батьку таке: як попрацюєш у мене три роки безплатно за харчі, то я відстою тебе на приймальній комісії, так що тебе в солдати не візьмуть.
Звісно, чим іти в солдати на десять років, то краще вже відробити три роки на «благодителя» задурно. Таким чином, батьку прийшлося по закінченню школи пропрацювати у пана Ворони дев’ять років».
Минуло вже років сто п’ятдесят, армія з царської стала рядянською, тепер українською, а проблеми справедливості призову на строкову службу так і залишилися актуальними. Хоча й тривалість служби зменшилася до смішного за ці тринадцять років незалежності…
«Після дев’ятирічної праці у Переяславі у пана Ворони батько повернувся в Недбайки, звідки він родом. Але там у нього нічого вже не було. Городець та поганенька хата, які лишилися від батьків, були продані старостою та писарем, а гроші пропиті. А тому батько зупинився у свого брата Пилипа.
А як же жив мій дядько Пилип? У дядька Пилипа склалося становище зовсім по іншому, ніж у мого батька. Коли померла баба Лукія і дядько пішов батрачить, то йому пощастило в житті. Батрачив він у козака Драгулі. У того Драгулі було сім гектарів землі, хороший город. Сім’я у нього була: він, жінка і двоє дівчаток, обох звали Ганнами. Старша з них була калічка, крива на ногу. Дядько працював хорошо, а тому сподобався господарям. От він уже виріс, можна вже й женитися, а дочки у цього господаря тоже поросли, можна б і заміж віддавати. От старі й надумали:Пилип сирота, батрак, хто за нього піде заміж? А в них дочка каліка, то хто її візьме? Віддати б її за Пилипа, та нехай би вони тут господарювали, а меншу Ганну можна віддати заміж на бік. Запропонували вони Пилипу свою думку. Пилип погодився, бо це ж він був батраком, а тепер стане зятем цього господаря, а помруть старики, то він стане господарем цього двору, а що жінка кривенька, то це півбіди.
Зробили вони заручення за тими звичаями, що існували на той час, і почали готовитися до весілля. Несподівано молода захворіла і вскорі померла. Ну що ж робити? Калічна дочка померла, а здорова жива і старі вирішили: нехай Пилип бере меншу дочку. Ми до нього привикли, а він до нас, хай собі живуть діти. Відгуляли весілля і мій дядько з батрака перетворився у господаря».
…Сім гектарів — і вже господар, щастя привалило… Нині ж у колишніх колгоспників земельний пай від трьох до десяти гектарів, залежно від місцевості, на сім’ю виходить ще більше, ніж у того Драгулі, а хто себе щасливим почуває? Господарем на своїй землі? Щось не чутно про таких. Вірніше — чутно, та не про тих. Тепер якщо «господар», то він вже не на семи гектарах, а на семистах — голова якоїсь агрофірми або щось подібне. Решта ж селян — просто «люди», додаток до «своєї — не своєї» землі, про яких такий «благодійник» гордо заявляє: «Я їх годую». Бо він, орендар землі юридично, фактично ж є роботодавцем для людей — власників орендованої ним же землі. Однак то тема окремої і великої розмови — аграрна реформа в пострадянській Україні…
«Звичайно, коли мій батько приїхав до нього як до брата, то дядько прийняв його хорошо, як положено, але гостем бути довго не можна і батько вирішив: одружитися і жити, як і всі люди живуть. Одружився батько на моїй матері — Ульяні Володимирівні Козярин. Мати по сословію козачка, але з бідної козацької сім’ї. Оскільки батько по фаху був коваль, а в Недбайках такої роботи не знайшлося, то він переїхав у село Бирлівка до пана Благомислова, у якого був винокурний завод, і тут улаштувався працювати по своєму фаху. У Благомислова батько працював шість років, а далі трапилося нещастя: він щось там робив при ремонті заводу і йому засипало вапною очі, а після цього з’явилася хвороба очей — трахома, тому працювати ковалем, дивитись на вогонь не стало можливості. Тому батько мусив залишити таку працю і повернувся у Недбайки. Тут він купив маленьку садибу, построїв хатку, та й лишився назавжди. Оскільки батькові займатися працею коваля можливості не було, то він добував собі шматок хліба так, як міг: то працював женцем у багатих козаків, то взимку молотив ціпом хліб у тих же багачів. Мати ткала полoтна багатим козакам і, звичайно, життя було бідним, злиденним. Отже, коли батько переїхав у Недбайки, то тут стало дві сім’ї Горенків: мого дядька Пилипа і батька Демида. Але дядько Пилип був господарем, що мав сім гектарів землі і вважався хорошим середняком, а сім’я мого батька — це бідняки, які не мали нічого, крім своїх рук.
Оце я і описав, хоть коротенько, про наше походження (родословіє). Всі ці відомості я пишу з розповіді моєї матері, бо від батька я нічого не міг почути, оскільки батько помер, коли я був ще малий…»
Шеремет відклав на хвильку рукопис. Н-да… Невесело жили його предки на їхній благословенній землі, де в метр чорнозему. І нелегко свій шматок хліба добували. Він читав подібне безліч разів в художній літературі, бачив у кіно. Але одна справа — книжка або фільм про чужих тобі людей і зовсім інше — коли то твої єдинокровні, твоя рідня.
Серед молоді його покоління середньої освіти не мали і книжок не читали хіба що вкрай зледащілі або нездарні. І, читаючи про минуле, вони мимоволі ототожнювали себе з освіченою середньою верствою того часу, забуваючи, що то були навряд чи їхні предки. Тих було надто мало і по них надто жорстоко пройшлася доля в пізніші часи. Так що справжні предки нинішніх банкірів і промисловців, підприємців-землеробів (як делікатно-соромливо називають себе нинішні поміщики) і урядовців, генералів і професорів, письменників і журналістів, — то переважно саме такі бідаки, як оці, описані його дідом. А не хрестоматійні акуратні пани та панночки у «вишиванках» або карикатурні товстопузі сільські дядьки й тітки, з яких, здається, постав їх під сонце — сало потече… Бо з тих, насправді рідних, текли переважно піт і сльози. Це зарубка для тих нинішніх «нових українців», хто забув, звідкіля він на світі взявся. Або не бажає знати. Та шукає свій родовід якщо не проміж гетьманів, то щонайменше між сотників—отаманів—шляхти—дворян і т.п. Бо незручно якось визнавати, що прадід з голоду був, як смик, а правнуку діабет і подагра від хронічного переїдання жити не дають, насолоджуватися багатством заважають.
Хоча тут тих, «нових», можна зрозуміти, багатство — воно шляхетного історичного підгрунтя-обрамлення вимагає, коли укріпиться. Легітимності не лише перед податківцем або, не дай Боже, слідчим прокуратури, а й перед широким загалом і собі подібними. Мовляв, я не тому такий багатий, що нахабніший від інших, ще донедавна рівних мені «простих совєтскіх людєй», а тому, що гени предків спрацювали — шляхетних і обдарованих, не рівня іншим, байстрюкам простолюдним… Ситуація не нова, про це ще хоч Мол’єр, хоч Старицький писали. В інших краях і часах також можна безліч прикладів знайти, достатньо тільки поцікавитися. Ну та Бог їм судія, тим «новим…» Глянемо краще, що там у нашого діда далі.