«Напередодні революції 1905 року, а також і в період революції»
Володимир Пасько
«Село Недбайки напередодні революції 1905 року нараховувало в собі понад сімсот дворів. По своєму маєтковому стану вважалося найбагатшим селом на увесь Пирятинський повіт. Пахотної землі в селі було понад п’ять тисяч гектар. Сінокосу (болота) вісімсот гектар. Лісу дев’яносто гектар. Кому ж належала ця земля, сінокос і ліс? У п’яти кілометрів від села жив багатий козак Падалка Яков Федорович, який мав пахотної землі тисячу сто гектар, лісу десять гектар.
У селі жили брати Петренки Яків і Іван, вони мали по двісті гектар кожен пахотної землі, по п’ять гектар сінокосу і по три гектари лісу. Брати Савоцький Іван і Яків мали пахотної землі по стоп’ятдесят гектар кожен, сінокосу(болота) по чотири гектари і лісу по три гектари. Некоз Захарко мав пахотної землі сто шістдесят гектар, сінокосу тридцять гектар і лісу п’ять гектар. Некоз Іван і Пустовар Дмитро мали пахотної землі по сто п’тдесят гектар, сінокосу по три гектари і лісу по два гектари. Таких господарств, що мали землю від п’ятнадцяти гектарів до ста нараховувалося до ста тридцяти. Приблизно ж стільки мали від п’яти до п’тнадцяти гектарів. Дворів до двухсот було таких, що мали 1 — 2 — 3 гектар, а дворів двісті п’ятдесят було таких, що землі зовсім не мали. До цієї групи належали і мої батьки…»
— Тобі, онучку, це нічого не нагадує? — тінь у кріслі ворухнулась, яскравіше зажеврів вогник цигарки.
— Та ніби нічого.
— А ваше розпаювання колгоспів?
— Воно тут при чому? — зопалу спитав Шеремет. Однак, второпавши суть питання, здивовано округлив очі. — А ви звідки про це знаєте?
— «Мне свєрху відно всьо, ти так і знай…» — вдоволено мугикнув Дід. — Ти що ж думаєш, що ми всі, хто до вас на землі були, як в неї злягли — так і все? Тю-тю? Я також так думав, коли таким, як ти був. І з релігією боротьбу вів. Однак вийшло, що все багато складніше, чим я думав. Там, оказується, тоже життя єсть. Хоча й своєобразне, конечно, но — єсть.
— Де — там? — Здивовано перепитав Шеремет.
— Отам. — Багатозначно підніс угору пальця Дід. — Звідкіля я сюди прийшов. Так що ми связь з Землєю не тіряєм.І про те, що ви тут витворяєте, знаємо достатньо хорошо.
— Та я вже бачу… — спантеличено мовив Шеремет. — Однак чим же вона вам не до вподоби, наша нинішня аграрна реформа, наше оте розпаювання колгоспів?
— А тим, що в Недбайках колись також у всіх всього було якщо не порівну, то близько того. Принаймні землі. Всі козаки її мали, всім вистачало. А потім? Ти ж читав…
— Почнемо з того, що землю продавати за законом поки що не можна, та й що буде через сотню років — того не передбачиш… Запобіжні механізми якісь попридумують, ще щось.
— Наївний ти чоловік, онучку, одразу видно, що на асфальті живеш. Та у вашому нинішньому селі не тільки кулаки, а й поміщики вже давно є. Тільки й того, що приховані. Під усіляких орендарів та різного роду агропідприємців замасковані. А простий люд у них давно в батраках ходить, хоча сам ще до того не дотумкав. Ну та нічого, скоро прозріє…
— Чому Ви так думаєте?
— Читай далі, побачиш.
«… Чим же жили ці безземельні бідняки, як вони добували собі шматок хліба? Частина з них батрачила у Падалки літо й зиму, частина наймитувала в сільських кулаків, а частина ставала женцями.
А що це за вид заробітку — бути женцем у багатого кулака? А ось що. Рано весною бідняк із усією своєю робочою сім’єю іде до кулака і щоденно працює у нього до глибокої осені. За цю працю той нічого бідаку не платить, а в період збирання хліба відводить йому певну частину хліба, яку той мусить скосить і скласти в копни. І тоді кулак з накошеного женцем хліба відкине йому десятий або дванадцятий сніп. Оце і буде заробіток бідняка за те, що він працював на кулака зі всією своєю сім’єю з ранньої весни і до пізньої осени.
Коли б кулак дав женцю косити хліба стільки, скільки той мог би скосити за жнивний період, то жнець мог би заробити немало хліба. Та кулак так не зробить. Він сам скількось скосить, а частину віддасть комусь скосити за гроші, бо це йому вигідніше. А раз так, то бідняк-жнець багато хліба не заробить. Він міг би потребувать у кулака, щоб дав йому більше скосити хліба, то він більше і заробив би, але боїться розгнівати кулака, бо на слідуючий рік той не прийме його до жнива. Отже виходить, що як би бідняк не старався працювать, будучи жнецем, а заробити хліба так, щоб хватило прохарчувати сім’ю, він не зможе. Тому бідняк зимою бере ціпа і йде до того ж кулака молотить хліб, щоб заробити якусь коробку жита, бо крім того, що треба на харчі, ще ж треба і продати якийсь пуд — уторгувати на чоботи, та й подушне заплатить. От йому і треба йти у зиму крутити ціпа, а жінка недосинаючи ноччю цілу зиму пряде та тче кулакам, щоб заробити миску пшона на кашу або пляшку олії, аби було чим засмажити борщ.
От так і жили безземельні люди: працювали з усієї сили, а їли не вдоволь. Ходили обірвані і зачастую спали в нетопленій хаті. А чим далі, то становище бідняків ще гіршало. З розвитком капіталізму в Росії та міжнародної торговлі на селах стало появлятися багато сільськогосподарського інвентаря і різних сільськогосподарчих машин. Кулаки стали купувати хороші плуги, культиватори, сівалки, жатки, кінні та парові молотарки, а тому їм уже непотрібно було багато найманих рук. Машини заміняли ручну працю, женців уже зовсім не приймали і біднякам села приходилося брати торбу і йти куди-то шукать роботу. Більшість із них йшли у Крим, на Кубань і інші місця. Отже, чим дальше, то життя бідних селян безземельних ставало нестерпно тяжким…»
Шеремет відклав невеселе читання. Справді тим бідакам не позаздриш. Але ж то було сотню років тому, за абсолютистської монархії, а зараз у нас — демократія, до такого ніхто не допустить. Хоча впевненості в цьому своєму сподіванні не відчував — надто вже багато їх було сплюндровано за останні роки, отих сподівань…
Дід ніби заглянув у його думки:
— Скільки у вас зараз на землі народу живе, у сільському господарстві зайнятого населення?
— Мільйонів сімнадцять, мабуть, точно не пам’ятаю.
— Правильно, близько того. А в Америці скільки на землі сидить? Всемеро менше. А населення у шість разів більше. Поняв?
— Доки досягнемо такої технічної озброєності агрокомплексу — рак на горі свисне.
— Ой, не кажи! Як тільки отой новий кулак або поміщик на землі укріпиться, пересвідчиться, що земельку в нього ніхто не одбере — отоді він виверне кожуха тим, хто на нього працює. Тут тобі буде і експлуатація, і інтенсифікація — все в купі. Він знайде і трактори, і комбайни, і все, що треба. Тільки не «ХТЗ» та «Ниви», а «Катерпілери» та «Джони Діри». Що хоча й дорого, так було б за що платить і швидше повернуть затрати. А при такій техніці людей багато на землі не треба. От і получиться, що історія йде по спіралі…
— І звідки Ви, Діду, оте все знаєте? Як у нас зараз, як у них…— Не міг знову стримати здивування Шеремет.
Предок у відповідь лише гмикнув:
— Ти що, не збагнув? У нас же поповнення від вас постоянне. Та й самі іноді до вас на землю спускаємося, незримо, так сказать, присутствуємо часом, як дуже вже закортить глянуть, що і як у вас тут коїться.
— І куди ж, як на Ваш погляд, нас та історична спіраль виведе?
— Читай, онучку, читай …
«… От при такому тяжкому стані і стрічали недбайківські бідняки революцію 1905 року. Оскільки село розташоване далеко від городів і залізничних станцій, то сюди не ходили такі люди, щоб могли пояснити селянам, як протікає революція. А газет, крім попа та вчителя, ніхто не виписував. Тож селяни, особливо бідняки, мало були обізнані, що діється в країні. Але в цей час у Недбайківській школі працював учитель Тенянко. Хто він був по своїх політичних переконаннях — ніхто не знав, але вечорами збирав по хатах селян, читав їм газети і пояснював, що діється по країні. Бідняки цим зацікавилися і вже почали гомоніти про те, чи не можна б розділити земельку Падалки, та й кулацьку. Про такі балачки почули кулаки й Падалка і донесли становому приставу. Пристав не забарився, скоро приїхав з п’ятьма стражниками. Остановився він у дворі дяка Форостовського. Стражників послав шукати Тенянка, а сам пішов у хату дяка. Бідняки почули про це скоро і за короткий час зібралося у дворі дяка до сотні чоловік, і тут почали викрикувати, що ми Тенянка не дамо, убирайся, пузатий чорте, додому, пока живий. Пристав почав говорити з ними, погрожувати їм, але бідняки не внімалися, кричали на нього, сварилися ціпами і т.д. Пристав побачив, що він нічого тут не доб’ється. Тенянка вони не знайшли і так поїхали з села, а бідняки лайкою проводили їх».
— Кричали, сварилися ціпками, проводили лайкою… «Смєшно сказать», як кажуть деякі українці з Одеси. Та наші нинішні «правоохоронці» їм би в момент кожуха вивернули, а самих в баранячий ріг скрутили. То ж хіба дивно, що воно врешті-решт рухнуло, отаке «кровавоє самодєржавіє»? Маючи таких захисників правопорядку?
— Ти не поспішай з висновками, то ще не кінець. На жаль. — Озвався зі свого кута Дід.
« Але через три дні пристав повернувся вже не із стражниками, а привів із собою сотню козаків. Зігнали до зборні всих селян-чоловіків, оцепили, щоб ніхто не втік, і по вказці кулаків почали пороть бідняків пльотками. Особливо здорово побили Макаренка Архипа, Бровка Івана і Зінченка Тихона. Мало того, що їх добре побили, їх забрали в повітовий город Пирятин, посадили в тюрму, де вони і просиділи по два роки без суда, бо судити їх було ні за що.
Після такого катування, звичайно, селяни притихли і сиділи мовчки. А як хтось починав говорити про земельку, то кулаки доносили приставу, а пристав забирав у свій стан. А там добре одпорють плетками і пустять, щоб ця людина розказала і другім, як дають земельку. Тенянко утік з села і більше в село не повертався. Отак у Недбайках відбувалася революція 1905 року. Біднота села жестоко поплатилася за свій революційний порив, а життя свого не скращила…»
Революційний порив бідноти… Шереметові важко було уявити собі нинішнього свого співвітчизника, який би активно вимагав чогось від влади, тим більше селянина. Дані соціологічних досліджень, проведених різними організаціями останнім часом, переконливо свідчили: наш земляк у скруті зважить за краще з глини млинці навчитися пекти, аніж на вулицю вийде з якоюсь акцією протесту. І всілякі пікетування й наметові містечка останніх років своєю малою чисельністю і результативністю лише підтвержували якусь біологічну пасивність нинішніх українців у громадських справах. Його колишній начальник, генерал Чалий, мисляча людина, називає це «сіндром поротой задніци». Якщо вдуматись, то рація є. Бо сідницю бідному українцю порють справді протягом віків, від варягів в десятому столітті й аж до комуністів у двадцятому. Через татарів, литвинів, поляків, німців з австріяками і росіян. Та й нинішні свої доморощені «правоохоронці» кийками орудують не гірше, ніж царські городові і козаки «пльотками».
«… Кулачество, придушивши революційний порив сільської бідноти, мстило їм за те, що вони намагалися посягнути на панську та кулацьку земельку. Невмоготу тяжке життя бідняків заставляло їх шукати виход з такого стану. А де його знайти? Частина бідняків їхали на переселення за Урал, частина ішла на заробітки у Крим, на Кубань, а частина мусила гнути спину у своїх же кулаків та поміщика Падалки…»
Щось про Столипіна Дід нічого не пише, ніяких закидів на його адресу не робить. Дивно. За радянських часів лаяти і його особисто, і започатковані ним реформи вважалося добрим тоном. Справді, це з його легкої руки різко посилився процес класового розшарування на селі й десятки, якщо не сотні тисяч бідноти з українських сіл, цілими валками потяглися на Урал і поза нього, до Сибіру, Далекого Сходу і навіть Середньої Азії.
— Діду! А чому Ви тут про Столипіна ані слова не пишете? Про його «реакційну роль»?
— Столипін? А що — Столипін? Те, що він революцію 1905 — 1907-го років душив — то, звичайно, погано. А його аграрна політика — так то політика крупної буржуазії. Він понімав, що якщо той «гордіїв вузол» не розрубать, безземельне селянство з сіл кудись не поприбирать, не розрідить, то нової революції не уникнути. От він й організував оте переселення. І правильно з точки зору його класових інтересів зробив. Друге діло, як люди на це йшли…
— А як, цікаво?
— Цікавого тут мало — зі сльозами. Бо край свій кожен тоді любив, ніхто не хотів нікуди їхать. Але злидні таки змусили…
Змусили… Одного разу в сімдесяті роки Шеремет сам зустрів серед своїх учнів прізвище «Шереметов». На запитання, звідки родом, той гордо відповів: «Ми сібірякі». Заторкнув глибше. Виявилося, дід-сибіряк і досі розмовляє українською, як і інші старі люди, село називається Богуславка, а заснували його вихідці з Полтавщини. Однак нинішнє покоління про своє коріння вважає за краще не згадувати: «ми нє хохли, ми люді русскіє».
«… Експлуатуючи бідноту села, кулачество багатіло і почало тягнутися до освіти. Воно звернулося до міністерства народної освіти з проханням, щоб у Недбайках побудувати школу. Царський уряд ішов назустріч кулакам, бо він спирався на кулачество в боротьбі проти революції, тому в селі у 1906 році була побудована школа, що називалася «Двокласне училище міністерства народного просвєщєнія». У цій школі строк навчання був п’ять років, а тому у ній навчалися діти багатих батьків, а діти бідняків в ній майже не вчилися. Бо дітям бідняків у такому віці треба було помагати батькам заробляти на хліб, батрачить, а не вчитися…»
Нинішні діти бідних не батракують, принаймні поки що, а от різниця в освіті вже відчувається: одні вчаться в елітних гімназіях та ліцеях, інші — в звичайних школах, в яких, буває, по півроку не читається якийсь предмет, бо вчителя немає. Таке навіть у місті не рідкість. В самому Києві он чотириста вчителів не вистачає, мер скаржиться. Про село вже годі й казати. Тим паче, про вищу школу. «Нові українці» знають ціну освіті, не гірше від дідових «експлуататорів». Тільки в цих виникла нова мода: вони відправляють своїх дітей до зарубіжних університетів — хоч і не до столичних, а провінційних, зате американських або європейських. Свої ж, навіть столичні — то на крайній випадок. Бо — небажано, непрестижно. Для бідноти ж — інститути та коледжі, створені на базі колишніх технікумів, навіть по райцентрах. І то якщо ще грошей вдасться нашкребти…
«… Цей бурний революційний період, який я описую, я в Недбайках не жив. А описую його так, як мені розказували учасники цих подій…»