Старий зошит
Володимир Пасько
Шеремет лежав горілиць, вдесяте, коли не всоте обмацуючи очима бездоганно білу й гладеньку стелю. В кутку звично бубонів телевізор — черговий кандидат в депутати розпинався про свою безмірну любов до народу. Не те щоб він був такий вже геть байдужий до громадського життя, просто зараз йому було якось не до того. Минав всього лише п’ятий день після операції, яка поставила його на зламі між життям і небуттям, на цьому тлі нещире базікання політикана виглядало дріб’язковим і недоречним. Хоча в принципі йому скаржитися нібито ні на що — за таких обставин, як в нього, все начебто складалося як належить. І тепер просто потрібен лише час. Але не марнувати ж його на таких, як цей балакун: вгодована пика, на руці поблискує коштовний перстень, сама краватка вартістю в місячну зарплатню вчителя, якщо не більше — а він патякає, як піклуватиметься про трудящий люд. Тільки проголосуйте, оберіть… Думає, що душі людей, а разом і їхні голоси так само легко купити, як ефірний час — були б гроші… Однак люди тепер навчені, другий десяток років іде, як демократію й незалежність куштують-смакують. Так що доведеться такому «уболівальнику за народ» розраховувати або на відвертий підкуп, або на осоружний «адмінресурс», а скоріш за все на те й те разом.
Взяв до рук пульта, поганяв по програмах. На першій, захлинаючись у «вєрноподданічєском рвєнії» запевняли, як ми невпинно рухаємося вперед, що життя кращає якщо не щогодини, то щодня вже точно. От тільки чомусь далеко не всі те помічають… А якщо хтось із допитливих наважиться розібратися з причинами й складовими того зростання — то краще б він того не робив…
На інших каналах також вибір невеликий: або куплені різного роду політично-економічні оглядачі, в більшості котрих від українського хіба що прізвища залишилися, або російська «попса», або американський мордобій. «Хліба й видовищ» вимагав від властей імущих розбещений плебс в колисці демократії — Давньому Римі. Відтоді арсенал і рівень технологій з промивання мізків і утримання в покорі того самого плебсу зріс незрівнянно. Щоправда, тепер цього специфічного терміну вважають за краще уникати, запопадливо іменують народом, громадянами, в крайньому випадку населенням. А найулюбленіше — то виборцями, «електоратом». І не очікують, поки він почне тих видовищ вимагати — самі настійливо підсовують, більше того — нав’язують. Навіть якщо не хочеш, все одно змушений дивитися програми, в яких пропагується лише те, що викликає найпростіші, напівтваринні рефлекси. Краще не дивитися нічого взагалі. До тих нечисленних, хто не обмежується в житті примітивними первинними інстинктами, є свій підхід. Його Шеремет визначив для себе, як правило Бредбері: «Забивайте людям голови цифрами, напаковуйте пустопорожніми фактами, доки їх не занудить, — нічого, зате їм буде здаватися, що вони дуже освічені. В них навіть складатиметься враження, що вони мислять, що вони рухаються вперед, хоча насправді вони стоять на місці.» Американський письменник-фантаст ще мало не півсотні років тому застеріг від цієї загрози. І подальший розвиток всіляких комп’ютерно-інформаційних технологій не стільки спростував, як ствердив це похмуре застереження. Але ж хіба хтось із сучасників слухав коли тих, кому «всевишній судія надав всебачення пророка»? Та ніде й ніколи! Тим паче ми, українці. Тому, мабуть, і «маємо те, що маємо…»
Шеремет з досадою натиснув на кнопку. Екран погас. Що далі? Читати? Але що? Газети? Набридло, там те ж саме, тільки в іншій мисці… Заснути? За часом ніби й пора, але поки що не кортить. Поглядом наткнувся на потерту картонну теку. Нотатки діда! Він вже давно збирався їх перечитати, та все ніяк не випадало — то часу бракувало, то настрою. Хоча душею відчував, що треба, що це одна з тих ниточок, які тримають зв’язок поколінь, не дають перерватися тому, з чого складається, як на великий рахунок, історична пам’ять цілого народу. Мабуть, саме тепер і настала та пора — перечитати та переосмислити. Причин для такого серйозного підходу було достатньо. Народившись в останній чверті дев’ятнадцятого століття, дід прожив довге й непросте життя, яке з позицій сьогодення можна було і тлумачити по-різному, і по-різному зображати. Незмінним залишалося одне, головне — дід був незаперечним моральним авторитетом і для своїх дітей , і для онуків, та й для багатьох, розповідали, інших людей, з якими мав справу. Окрім того, батько матері був єдиним дідом, якого Шеремет знав. Бо його батько осиротів за п’ятнадцять років до того, як він з’явився на світ. Тому його ставлення до діда, який уособлював тогочасне покоління, було особливо шанобливим.
Шеремет з хвилюванням розв’язав шворки на теці, розгорнув товстий учнівський зошит з пожовклими від часу сторінками. На першій вицвілим фіолетовим чорнилом ретельно виведено: «Горенко Григорій Демидович. Спогади про шлях мого життя, та історична довідка про життя моїх предків і про село Недбайки. 1965 рік.»
Задумливо поклав на груди зошит. 1965… Це був рік, коли він пішов на військову службу. Заїхав тоді до діда попрощатися і за благословінням, так би мовити. Той жив вже в іншому селі, колишньому їхньому райцентрі, в Шрамівцях. Тоді вони й бачилися востаннє. Ніби відчуваючи, що це прощання назавжди, довго розмовляли, і дід розповів онукові багато що зі свого минулого життя. От тільки про те, що пише спогади, не сказав. Дізнався про них Шеремет вже згодом. Хоча — яка тепер різниця? Коли вже ні діда немає, ні тих часів, ні тієї держави, якій дід самовіддано служив, ні, навіть справи тієї, мабуть, якій він був вірним до кінця свого довгого життя…
Кутки великої палати, обладнаної на кшталт готельних апартаментів, губилися в сутінках. Золотавий пук світла від бра над головою ніби запрошував до читання. Шеремет перегорнув першу сторінку, ковзнув поглядом по традиційно-невибагливиму «Замість передмови». Безхитрісно-простувата сільська полтавська говірка не вельми обнадіювала, але й не відштовхувала, не викликала відрази, принаймні в нього. Бо що робити, якщо люди в ті часи послуговувалися саме такою, з одного боку — засвоєною від діда-прадіда, з іншого — домішаною російським «канцеляритом», якого понабиралися за довгі роки військової служби і буденних взаємин з російською владою і зросійщеним містом. Літературну ж українську те покоління пізнавало вже в дорослому віці, то чи його вина, що за повсякденними турботами нелегкого життя так і не спромоглося до пуття опанувати? Головне — що коріння свого не зреклося, і мовного також: «шток-ати» і «как-ати» так і не дало себе привчити…
«У моїх спогадах я хочу хоть коротенько описати про життя моїх предків і подробно описати про шлях мого життя. Бо проживши некороткий вік хочеться згадати про його тернисту стежку. А вона дійсно була тернистою, як і в багатьох таких, як я. Коли я пишу ці рядки, то мені вже 88 років, а пам’ять зношується разом з усіма органами тіла, так що багато дечого вже перезабуто. Але прочитавши мою історичну довідку можна зрозуміть, як точилася класова боротьба в селі Недбайках у період Великої Жовтневої революції.
Про життя моїх предків я опишу так, як розказувала мені моя мати, бо батько помер, коли я був ще малим. Народився я в селі Недбайках першого жовтня старого стилю 1887 р. Там і дитинство своє провів. А далі де тільки не довелося жити і працювати: у Криму, на Кубані, на Уралі і в Петербурзі, а все-таки більше часу жив у Недбайках. Люблю моє рідне село, а тому хочу й про нього написати, щоб лишилися хоть які небудь сліди про його минуле, щоб молоде покоління прочитавши цю довідку узнало, як жили їх предки, як боролися за краще майбутнє.
Період, у який я жив у селі, насичений великими подіями, які відбувалися на моїх очах як спостерігача і як активного учасника цих подій. Але перед тим, як написати таку довідку, я хочу оговоритися. Я не письменник, написати якийсь художній твір не зможу. Я хочу хоть коротенько згадати про далеке минуле села, а головне показати, як у селі відбувалася революція 1905 року, як проходили і Лютнева, і Жовтнева революції. Показати ту жорстоку класову боротьбу, яка точилася в селі між бідняками і кулаками в період Жовтневої революції. Показати тих людей, які практично приймали участь у цій боротьбі. У моїй довідці буде названо багато осіб по прізвищу, але скоригувати їх не можна, бо тоді написане не буде відповідати історичній правді.
Читачі моєї довідки зможуть знайти в мене багато помилок, граматичних і стилістичних, але самі факти, показані мною, є правдиві.»
Шеремет відірвався від тексту, втупив очі в стелю. «Показати ту жорстоку класову боротьбу, яка точилася в селі…» Господи, та стільки її вже всюди показували, оту боротьбу, хай їй грець! Сімдесят років поспіль! Як неграмотні, але порядні й працьовиті бідняки в ім’я справедливості й кращої долі для своїх дітей і онуків зживають зі світу таких самих людей, але багатших і більше освічених. Або таких, що іншу від більшовиків думку мають. Яка не може бути не ворожою бодай тому, що не така, як в них, будівничих світлого комуністичного майбуття, хоча вона просто інакша, заснована на власному досвіді й міркуванні тих нещасних «інакших». Як в старому, ще радянських часів анекдоті: «могут бить только двє точкі зрєнія — моя і нєправільная». Такої тактики дотримувалася і «родная КПСС». Про цю «всєпобєждающую правду марксізма-лєнінізма» повсякчасно і повсюдно — і в книгах, і в кіно, і в газетах, і де тільки можна і не можна — розказували і показували. А що з того? До чого доборолись? До того, що створена ними величезна червонопрапорна держава, друга в світі за потугою, розламалася у весняній воді «гласності» і «пєрєстройкі», немов та крижина?
То що, кинути дідову писанину не читаючи? Але ж він знав його як порядну і мудру людину! Однак чому ж тоді вийшло так, що все тепер навпаки? Чи то дід був не настільки розумним і порядним, не за праве діло боровся? Причому все своє довге життя? Ні, тут щось не те й не зовсім так, треба читати далі і до кінця. Бодай один раз. Тим більше, що «Спогади…» адресовані абсолютно чітко — молодому поколінню. Яке буде завжди, доки існує життя. Навіть якщо він сам, один з тих адресатів, уже дід. А тому — вперед, глибоке занурення, як кажуть підводники і психологи…